Він сидів, розбитий сонцем,
з синім оком, біля столу,
відганяв офіціантів,
ніби мух неакуратних,
ляпав лапами важкими
їх по заду і по спині
і мовчав, і пив з бокалу
білу піну без упину.

Дві красуні говорили,
лінь у затінку сховавши,
про сучасний стан у моді,
у стосунках з кобелями,
з голубими і самцями –
і крізь довгі соломи́нки
білу піну без упину
споживали, споживали.

"Він на тебе подивився
так, мов зовсім не напився.
На собі такий я погляд
не спіймала, не спіймала…"
Її подруга, скривившись,
тільки подумки сказала:
"Най тобі не тільки погляд, –
а й бджолу на кінчик жала!"

Він лежав біля калюжі
і мутнів здоровим оком:
два роти у білій піні,
дві роздерті навпіл сукні,
дві хутрові хуртовини
викрили, які то суки.
Аж хвости мелькали довго.
Аж у пса короткі руки.

18 липня 1995 р., Київ