Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.24
10:47
Цей дощ солоний простір студить,
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
2025.11.24
06:12
Ксенії Кучерук
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
2025.11.24
00:00
Поки два українці чубляться за гетьманську булаву, їхню долю вирішує хтось третій.
Ті, що облаштовують місце собі в Україні, здебільшого мають мало України в собі.
Жадоба влади нестерпніша за сверблячку.
Ніщо так не дістає, як чужі достатки.
2025.11.23
22:14
Я прийшов на пустир, де немає коханих зітхань.
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
2025.11.23
20:03
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
2025.11.23
17:27
Осінь, що тільки торкнулась перону,
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми
2025.11.23
14:44
о ці вилиски у твоїх очах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
2025.11.23
14:12
У разі скупчення проблем,
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
2025.11.23
13:17
Дванадцять років з тих часів пройшло,
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пану
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пану
2025.11.23
12:39
Хоча багряне листя впало,
й далеко до весни,
свята любов ярить опалом
у серця таїни.
Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
а я закохана, щаслива
й далеко до весни,
свята любов ярить опалом
у серця таїни.
Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
а я закохана, щаслива
2025.11.22
22:10
На перехресті ста доріг
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
2025.11.22
20:29
На теренах родючих земель,
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
2025.11.22
20:00
«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
2025.11.22
19:21
Пам’яті Василя Неділька,
12 років, с. Любарці
«Озброєні загони, керовані енкаведистами*,
оточили голодну Україну.
Затримано 270000 втікачів.
У селах померли всі діти віком до 8 років***»
12 років, с. Любарці
«Озброєні загони, керовані енкаведистами*,
оточили голодну Україну.
Затримано 270000 втікачів.
У селах померли всі діти віком до 8 років***»
2025.11.22
14:41
Слухай, світе, мій стогін у ребрах, війною побитих.
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
2025.11.22
09:14
Ти казав, що любов не згасає
у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!
Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!
Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
2025.10.27
2025.10.20
2025.10.01
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про київські печери
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про київські печери
В печерах лаврських побувавши з сином,
Надихавшись там диму від свічок,
Вони, нарешті полишили стіни
Печерські. Вийшли, сіли у тіньок
У парку Слави трохи відпочити.
Ледь вітерець у листі шурхотить.
Десь сонечко у піднебессі світить,
А тут під дубом гарно так сидіть.
Посидівши, синок й питає тата:
- А звідки ті печери узялись?
Їх же так довго довелось копати.
Які ж бо люди за той труд взялись?
- Ти знаєш, синку, то ж не одним роком
Та і не одним віком відбулось.
Трудитись довго довелося, поки
Прорити ті печери удалось.
- Ну, а навіщо? В чому їх потреба?
Кому хотілось під землею жить?
Чи то монахи вирили для себе,
Щоб в тих печерах Господа молить?
- Так, синку, рили часом і для того.
Та щоб ховатись у часи біди.
Бо ж скільки раз – то знано лише Богу,
Нещадний ворог зазирав сюди.
Тож ті печери люди рили й рили.
Говорять, попід Києвом усім
Пройтися ними можна було сміло.
Але початки, кажуть люди, їм
Поклали ще у давнину далеку,
Як Києва й в помині не було,
Напівзабуті наших предків предки.
Ім’я їх вітром часу занесло,
Як і міста величні, і могили.
Ми нині їх трипільцями зовем.
Учені цілий світ для нас відкрили
Під світом, у якому ми живем.
Міста прадавні їхні велелюдні,
Знаряддя праці, горщики…однак,
Розповідати я про то не буду.
Сам із книжок дізнаєшся і так.
Я розповім легенду, яка дивом
Із тих часів далеких збереглась.
Можливо, тому, що була важлива,
Із уст в уста до нас передалась.
Жив на Балканських схилах і в тіснинах,
В печерах темних, на усіх вітрах
Той древній рід. Боровся, щоб не згинуть,
Спускавсь в долини, подолавши страх.
Вогню, як і всі древні поклонявся,
Робив собі знаряддя кам’яні.
І довго б в тих печерах зоставався,
Якби якось в печері у одній
Бог не з’явився у людській подобі.
То, може, був розумний чоловік,
Якого потім зголосили богом.
Та правда в часі згинула навік.
Той чоловік назвався людям Родом,
Велів збирати все майно і йти.
Мовляв, в оцих печерах жити годі,
Потрібно краще місце віднайти.
Тримав в руках він бойову сокиру,
Не кам’яну, як інші. Справжня мідь.
Що додало до нього людям віри.
Тож і рішили: досить тут сидіть.
Спустились з гір високих у долини,
Там він багато чого їх навчив.
Як з дерева побудувати стіни
І дах із очерету він зробив.
Навчив зерно у землю засівати,
Зробив серпа, щоб злаки ті косить.
Як горщики із глини виробляти
І як худобу дику приручить.
Тож скоро рід розрісся і розжився,
Став розселятись по окрузі всій.
Рід їм багато в чому прислужився
Та шлях життєвий завершивши свій,
Зібрав старійшин біля себе й мовив:
- Ідіть на північ і на схід. Туди
Де є рівнини і степи чудові.
Там вдосталь буде і землі й води.
Оця сокира вам у поміч буде,
Вона обереже і захистить.
Хай вона завжди у найперших буде,
Хто піде, аби новий світ відкрить.
Вас жоден ворог в світі не здолає,
Поки в руках у вас сокира ця.
Та хай ніхто її не піднімає
Супроти сина, брата чи вітця.
Тоді погибель буде роду всьому,
Він зникне, навіть, сліду не лишить…
І все…життя скінчилося у ньому.
Та він продовжив у народі жить.
З його ім’ям вони долали ріки,
Ішли степами, заселяли край.
Місця безлюдні оживали дикі.
Із часом подолали і Дунай
Та вийшли на простори України.
Не за роки, звичайно, за віки.
І будувались, і росли постійно.
Хоча життя було і нелегким
Та вчились жити, землю обробляти,
Мідь плавити і ткати полотно,
Робити посуд з глини, малювати.
Та розвели худоби. Степ давно,
Мабуть, чекав, аби віддати сили
Тому, хто зможе скористатись тим.
Отож у них родилося й родило
І нові землі відкривались їм.
Вони міста і села будували,
Двоповерхові зводили хати.
І вороги їх землі не чіпали,
Старалися подалі обійти.
Отож не треба городити стіни.
Живи, працюй, спокійно спочивай
І розселяйся по степах постійно,
Все нові й нові землі відкривай.
І ті, що йшли до півночі й до сходу,
Несли сокиру, що лишив їм Рід.
Вклонялися, як богу, тому Роду,
Бо ж саме він відкрив їм оцей світ.
Отак вони і до Дніпра дістались,
Дійшли північних диких ще лісів.
І розселились, і розбудувались,
Тут рід останній, врешті-решт осів.
Здавалося, життя в степах прекрасне:
Удосталь їжі, скільки хоч води.
Над головою мирне небо ясне,
Не зазирають вороги сюди.
Живи, радій…Та стали між родами
Потроху суперечки виникать:
То землі не поділять між стадами,
То кому яку землю засівать.
Та і природа, начебто, змінилась.
Дощів все менше й менше випада.
Пшениця ж без води не колосилась,
Біднішали у посуху стада.
Пішли чутки, що вождь один зібрався
Сокиру Рода відібрать собі.
Із нею стати першим сподівався,
Здолати всі роди у боротьбі.
Побачивши, до чого воно йдеться,
Вождь роду, що в Трипіллі проживав
(Це так сьогодні те село зоветься),
Чекати, поки вдарить грім, не став.
Узяв сокиру, що їм Рід зоставив,
Взяв найвірніших, відданих людей
Й подавсь на північ, всі відклавши справи,
Де, сподівавсь, ніхто їх не знайде.
І там на горах між лісів дрімучих
Сокиру ту глибоко закопав.
Коли в його поселення примчали
По ту сокиру воїни чужі,
Вони її уже дарма шукали,
Хоча взяли весь рід той на ножі,
Єдине, що дізналися – у горах
На півночі захована вона.
Отож на північ подалися скоро,
Копали, рили – не знайшли, однак.
Не удалось вождю найпершим стати,
Сокира Рода не далась йому.
Та почали роди занепадати,
Можливо, все то сталося тому,
Що, навіть, думка скористатись нею
Супроти сина, брата чи вітця,
Якраз була краплиною тією,
Що стала і початком їх кінця.
Те, що, усе ж, не скористались нею,
Процес лише у часі розтягло.
З нагоди скориставшися тієї,
Вороже плем’я у степи прийшло.
Важкі їх мідні бойові сокири
Несли у край розорення і смерть.
Не стало у степах спокою й миру
І чаша горя виповнилась вщерть.
Давно уже отих людей не стало,
Які сокиру в гори віднесли.
І таємницю по собі забрали.
Роки минали і віки пройшли.
Змінилося зовсім життя у краї -
Міста пропали,заросли поля.
Кочівники одні в степах блукають,
Тепер лиш так годує їх земля.
Та про сокиру Рода не забули.
Казали, хто візьме її, то тим
Він зможе відродити час минулий,
Той вік, що називають золотим.
Коли всього у всіх було доволі,
І вороги ніякі не страшні.
Хтось, у надії виправити долю,
Ішов на північ, де ліси одні.
Копав печери в пошуках сокири.
Вмирали люди, але нові йшли,
У свою зірку вірували щиро,
Хоч з часом розчаровані були.
Сокира та нікому не далася.
Десь там лежить, захована в землі.
Печери ж, звісно, розрослися з часом.
Були між них великі і малі.
Одні кудись вели, другі – нікуди.
Вже й Київ виріс на горах оцих,
Продовжили печери рити люди,
Чи то сокиру ще шукали в них,
Чи то молились від людей подалі,
Чи то ховались в них від ворогів.
Роки спливали і віки минали.
Одні вже обвалилися, другі
Печери ще під Києвом зостались
І таємниці бережуть свої.
Лежить сокира Рода, не дісталась
Нікому, хто колись шукав її.
Можливо, тому, що немає миру
Поміж людей і брат на брата йде.
І поки так між люду, ту сокиру
Ніхто отут ніколи не знайде.
Отак печери київські з’явились
У той далекий вже забутий час.
Щось ми з тобою, синку, засиділись.
Десь там матуся вже чека на нас.
Надихавшись там диму від свічок,
Вони, нарешті полишили стіни
Печерські. Вийшли, сіли у тіньок
У парку Слави трохи відпочити.
Ледь вітерець у листі шурхотить.
Десь сонечко у піднебессі світить,
А тут під дубом гарно так сидіть.
Посидівши, синок й питає тата:
- А звідки ті печери узялись?
Їх же так довго довелось копати.
Які ж бо люди за той труд взялись?
- Ти знаєш, синку, то ж не одним роком
Та і не одним віком відбулось.
Трудитись довго довелося, поки
Прорити ті печери удалось.
- Ну, а навіщо? В чому їх потреба?
Кому хотілось під землею жить?
Чи то монахи вирили для себе,
Щоб в тих печерах Господа молить?
- Так, синку, рили часом і для того.
Та щоб ховатись у часи біди.
Бо ж скільки раз – то знано лише Богу,
Нещадний ворог зазирав сюди.
Тож ті печери люди рили й рили.
Говорять, попід Києвом усім
Пройтися ними можна було сміло.
Але початки, кажуть люди, їм
Поклали ще у давнину далеку,
Як Києва й в помині не було,
Напівзабуті наших предків предки.
Ім’я їх вітром часу занесло,
Як і міста величні, і могили.
Ми нині їх трипільцями зовем.
Учені цілий світ для нас відкрили
Під світом, у якому ми живем.
Міста прадавні їхні велелюдні,
Знаряддя праці, горщики…однак,
Розповідати я про то не буду.
Сам із книжок дізнаєшся і так.
Я розповім легенду, яка дивом
Із тих часів далеких збереглась.
Можливо, тому, що була важлива,
Із уст в уста до нас передалась.
Жив на Балканських схилах і в тіснинах,
В печерах темних, на усіх вітрах
Той древній рід. Боровся, щоб не згинуть,
Спускавсь в долини, подолавши страх.
Вогню, як і всі древні поклонявся,
Робив собі знаряддя кам’яні.
І довго б в тих печерах зоставався,
Якби якось в печері у одній
Бог не з’явився у людській подобі.
То, може, був розумний чоловік,
Якого потім зголосили богом.
Та правда в часі згинула навік.
Той чоловік назвався людям Родом,
Велів збирати все майно і йти.
Мовляв, в оцих печерах жити годі,
Потрібно краще місце віднайти.
Тримав в руках він бойову сокиру,
Не кам’яну, як інші. Справжня мідь.
Що додало до нього людям віри.
Тож і рішили: досить тут сидіть.
Спустились з гір високих у долини,
Там він багато чого їх навчив.
Як з дерева побудувати стіни
І дах із очерету він зробив.
Навчив зерно у землю засівати,
Зробив серпа, щоб злаки ті косить.
Як горщики із глини виробляти
І як худобу дику приручить.
Тож скоро рід розрісся і розжився,
Став розселятись по окрузі всій.
Рід їм багато в чому прислужився
Та шлях життєвий завершивши свій,
Зібрав старійшин біля себе й мовив:
- Ідіть на північ і на схід. Туди
Де є рівнини і степи чудові.
Там вдосталь буде і землі й води.
Оця сокира вам у поміч буде,
Вона обереже і захистить.
Хай вона завжди у найперших буде,
Хто піде, аби новий світ відкрить.
Вас жоден ворог в світі не здолає,
Поки в руках у вас сокира ця.
Та хай ніхто її не піднімає
Супроти сина, брата чи вітця.
Тоді погибель буде роду всьому,
Він зникне, навіть, сліду не лишить…
І все…життя скінчилося у ньому.
Та він продовжив у народі жить.
З його ім’ям вони долали ріки,
Ішли степами, заселяли край.
Місця безлюдні оживали дикі.
Із часом подолали і Дунай
Та вийшли на простори України.
Не за роки, звичайно, за віки.
І будувались, і росли постійно.
Хоча життя було і нелегким
Та вчились жити, землю обробляти,
Мідь плавити і ткати полотно,
Робити посуд з глини, малювати.
Та розвели худоби. Степ давно,
Мабуть, чекав, аби віддати сили
Тому, хто зможе скористатись тим.
Отож у них родилося й родило
І нові землі відкривались їм.
Вони міста і села будували,
Двоповерхові зводили хати.
І вороги їх землі не чіпали,
Старалися подалі обійти.
Отож не треба городити стіни.
Живи, працюй, спокійно спочивай
І розселяйся по степах постійно,
Все нові й нові землі відкривай.
І ті, що йшли до півночі й до сходу,
Несли сокиру, що лишив їм Рід.
Вклонялися, як богу, тому Роду,
Бо ж саме він відкрив їм оцей світ.
Отак вони і до Дніпра дістались,
Дійшли північних диких ще лісів.
І розселились, і розбудувались,
Тут рід останній, врешті-решт осів.
Здавалося, життя в степах прекрасне:
Удосталь їжі, скільки хоч води.
Над головою мирне небо ясне,
Не зазирають вороги сюди.
Живи, радій…Та стали між родами
Потроху суперечки виникать:
То землі не поділять між стадами,
То кому яку землю засівать.
Та і природа, начебто, змінилась.
Дощів все менше й менше випада.
Пшениця ж без води не колосилась,
Біднішали у посуху стада.
Пішли чутки, що вождь один зібрався
Сокиру Рода відібрать собі.
Із нею стати першим сподівався,
Здолати всі роди у боротьбі.
Побачивши, до чого воно йдеться,
Вождь роду, що в Трипіллі проживав
(Це так сьогодні те село зоветься),
Чекати, поки вдарить грім, не став.
Узяв сокиру, що їм Рід зоставив,
Взяв найвірніших, відданих людей
Й подавсь на північ, всі відклавши справи,
Де, сподівавсь, ніхто їх не знайде.
І там на горах між лісів дрімучих
Сокиру ту глибоко закопав.
Коли в його поселення примчали
По ту сокиру воїни чужі,
Вони її уже дарма шукали,
Хоча взяли весь рід той на ножі,
Єдине, що дізналися – у горах
На півночі захована вона.
Отож на північ подалися скоро,
Копали, рили – не знайшли, однак.
Не удалось вождю найпершим стати,
Сокира Рода не далась йому.
Та почали роди занепадати,
Можливо, все то сталося тому,
Що, навіть, думка скористатись нею
Супроти сина, брата чи вітця,
Якраз була краплиною тією,
Що стала і початком їх кінця.
Те, що, усе ж, не скористались нею,
Процес лише у часі розтягло.
З нагоди скориставшися тієї,
Вороже плем’я у степи прийшло.
Важкі їх мідні бойові сокири
Несли у край розорення і смерть.
Не стало у степах спокою й миру
І чаша горя виповнилась вщерть.
Давно уже отих людей не стало,
Які сокиру в гори віднесли.
І таємницю по собі забрали.
Роки минали і віки пройшли.
Змінилося зовсім життя у краї -
Міста пропали,заросли поля.
Кочівники одні в степах блукають,
Тепер лиш так годує їх земля.
Та про сокиру Рода не забули.
Казали, хто візьме її, то тим
Він зможе відродити час минулий,
Той вік, що називають золотим.
Коли всього у всіх було доволі,
І вороги ніякі не страшні.
Хтось, у надії виправити долю,
Ішов на північ, де ліси одні.
Копав печери в пошуках сокири.
Вмирали люди, але нові йшли,
У свою зірку вірували щиро,
Хоч з часом розчаровані були.
Сокира та нікому не далася.
Десь там лежить, захована в землі.
Печери ж, звісно, розрослися з часом.
Були між них великі і малі.
Одні кудись вели, другі – нікуди.
Вже й Київ виріс на горах оцих,
Продовжили печери рити люди,
Чи то сокиру ще шукали в них,
Чи то молились від людей подалі,
Чи то ховались в них від ворогів.
Роки спливали і віки минали.
Одні вже обвалилися, другі
Печери ще під Києвом зостались
І таємниці бережуть свої.
Лежить сокира Рода, не дісталась
Нікому, хто колись шукав її.
Можливо, тому, що немає миру
Поміж людей і брат на брата йде.
І поки так між люду, ту сокиру
Ніхто отут ніколи не знайде.
Отак печери київські з’явились
У той далекий вже забутий час.
Щось ми з тобою, синку, засиділись.
Десь там матуся вже чека на нас.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
