Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.12
00:05
Хоч ниє душа, як оголений нерв —
та зуба болючого вирвати шкода.
Я навіть не знаю, (світ ластиком стер,)
що там за вікном, чи розмай, чи негода?
Жасминовий день і ожинова ніч,
на синім паркеті кружляють по колу.
Сповзло надвечір'я кошулею з пліч
та зуба болючого вирвати шкода.
Я навіть не знаю, (світ ластиком стер,)
що там за вікном, чи розмай, чи негода?
Жасминовий день і ожинова ніч,
на синім паркеті кружляють по колу.
Сповзло надвечір'я кошулею з пліч
2026.01.11
18:18
У день Подяки чарівний
Вертаєш ти мені надію
На ніжні пестощі весни,
І я від щастя тихо млію.
Не вірю ще, увесь тремчу,
Навколішках стою і каюсь.
Сльоза непрохана в очу --
Вертаєш ти мені надію
На ніжні пестощі весни,
І я від щастя тихо млію.
Не вірю ще, увесь тремчу,
Навколішках стою і каюсь.
Сльоза непрохана в очу --
2026.01.11
17:40
Сидить хлопчак в селі на лавці біля хати.
Підходить дядько і пита: - Чи вдома тато?
Малий ліниво зирка. Весь в смартфоні свому:
За вухом чеше й каже: - Мій? Та, звісно, вдома.
Гукає той. У хвіртку стукає, лютує.
Вікно відчинене, ніхто його не чує.
-
Підходить дядько і пита: - Чи вдома тато?
Малий ліниво зирка. Весь в смартфоні свому:
За вухом чеше й каже: - Мій? Та, звісно, вдома.
Гукає той. У хвіртку стукає, лютує.
Вікно відчинене, ніхто його не чує.
-
2026.01.11
17:26
Кажуть: є країна
Повнісінька сонця…
Де ж бо та країна?
Де ж бо теє сонце?
Кажуть: є країна
На семи стовпах,
Сім планет у неї,
Схили в деревах.
Повнісінька сонця…
Де ж бо та країна?
Де ж бо теє сонце?
Кажуть: є країна
На семи стовпах,
Сім планет у неї,
Схили в деревах.
2026.01.11
14:23
Ніч була темна. Місяц, хоч зійшов
Та й то у хмарах десь блукав, напевно.
Внизу Рось жебоніла безперервно.
А він вертав думками знов і знов
До того, що плекав усе життя –
Бажання влади. Так йому хотілось,
Щоб навкруг нього все отут вертілось…
Все п
Та й то у хмарах десь блукав, напевно.
Внизу Рось жебоніла безперервно.
А він вертав думками знов і знов
До того, що плекав усе життя –
Бажання влади. Так йому хотілось,
Щоб навкруг нього все отут вертілось…
Все п
2026.01.11
13:38
автор Артур Курдіновський
Крихкий маленький світ я шию з рими,
За межами його - зелена цвіль.
Не лізьте в душу лапами брудними!
Для вас - цікавість, а для мене - біль.
Моя земля горить під небесами,
Крихкий маленький світ я шию з рими,
За межами його - зелена цвіль.
Не лізьте в душу лапами брудними!
Для вас - цікавість, а для мене - біль.
Моя земля горить під небесами,
2026.01.11
11:23
Так бракує постійно часу
У потоці марнотних днів.
Час дарує, немов прикрасу,
Позолоту зникомих слів.
Час розсудить і час засудить
Ні за що, ніби злий тиран.
Лиш вина має різний ступінь,
У потоці марнотних днів.
Час дарує, немов прикрасу,
Позолоту зникомих слів.
Час розсудить і час засудить
Ні за що, ніби злий тиран.
Лиш вина має різний ступінь,
2026.01.11
06:54
Мого батька викинули з Національного оркестру народних інструментів за "огидний потяг до грошей". (Як це тоді політично називалося?..)
Він влаштувався у музичну школу №9 десь на Круглоуніверситецькій (над Бесарабкою), допрацював до пенсії в одному рван
2026.01.10
22:48
Із Леоніда Сергєєва
– Четвертий, Четвертий, як чути? Я – П’ятий!
Не спати на чатах! Пароль – «тридцять три».
Прийнято?.. До вітру – о пів на дев’яту!
Ніяк не раніше! Прийом! Повтори!
– Так точно, о пів на дев’яту – д
– Четвертий, Четвертий, як чути? Я – П’ятий!
Не спати на чатах! Пароль – «тридцять три».
Прийнято?.. До вітру – о пів на дев’яту!
Ніяк не раніше! Прийом! Повтори!
– Так точно, о пів на дев’яту – д
2026.01.10
21:10
По українській матері-землі
ідуть колоною військовополонені.
Ідуть в донецькій проросійській млі
захисники Вкраїни нені.
І не ідуть, їх ті ведуть –
Вкраїни зрадники полукацапи.
І всі донецькі смачно ржуть:
«хохла у плен кацап зацапал!»
ідуть колоною військовополонені.
Ідуть в донецькій проросійській млі
захисники Вкраїни нені.
І не ідуть, їх ті ведуть –
Вкраїни зрадники полукацапи.
І всі донецькі смачно ржуть:
«хохла у плен кацап зацапал!»
2026.01.10
19:57
ДІЙОВІ ОСОБИ:
ВІКТОР — чоловік із гострими рисами обличчя та скляним поглядом. Одягнений охайно, але без жодного натяку на моду. Його рухи економні, голос позбавлений модуляцій.
АННА — його дружина. Жінка з живою мімікою та нервовими рухами. Вона ви
2026.01.10
10:53
Весна ніяк не переможе
І не протиснеться крізь сніг,
Крізь кригу, як через вельможу,
Що кидає дари до ніг.
Так пробивається нестало
Весна крізь перепони зим.
Колись вона таки настане,
І не протиснеться крізь сніг,
Крізь кригу, як через вельможу,
Що кидає дари до ніг.
Так пробивається нестало
Весна крізь перепони зим.
Колись вона таки настане,
2026.01.10
09:31
Хтось викрутив небо, як прачка ганчірку.
Узимку не віхола — тонни дощу.
Та, як же вмістити всю душу у збірку,
яку я, не знаю навіщо, пишу?
І хто ж потребує мелодії всує?
Та скрапує лірика чуйна з пера:
і сліз повні відра, і слів не бракує —
Узимку не віхола — тонни дощу.
Та, як же вмістити всю душу у збірку,
яку я, не знаю навіщо, пишу?
І хто ж потребує мелодії всує?
Та скрапує лірика чуйна з пера:
і сліз повні відра, і слів не бракує —
2026.01.10
01:52
Якщо вам нічого «сказать»
І боїтесь торкатись тіні —
Пора розмножитись під стать
На більш прозорливу, осінню.
Якщо розмножене впаде
У ваший гнів з сумним обличчям,
Вас не сприйматимуть ніде
Тому, що ви є та вовчиця,
І боїтесь торкатись тіні —
Пора розмножитись під стать
На більш прозорливу, осінню.
Якщо розмножене впаде
У ваший гнів з сумним обличчям,
Вас не сприйматимуть ніде
Тому, що ви є та вовчиця,
2026.01.10
00:16
Олеся сиділа на балконі пізно ввечері, обгорнута пледом. Вона тримала в руках горнятко з чаєм, яке вже охололо, і стомленим поглядом дивилася на мерехтливі вогні міста.
У голові постійно звучав гучний хор: слова матері, глузування сестри, знецінення ліка
2026.01.09
21:12
а чи знаєш за опівнічника
якого не зупиниш ти
а чи знаєш за опівнічника
що двері кухні зачинив
не чинить галасу сторожа
я ~ кіт у чорному плащі
і я зникаю завжди у морок
хай перший півень прокричить
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...якого не зупиниш ти
а чи знаєш за опівнічника
що двері кухні зачинив
не чинить галасу сторожа
я ~ кіт у чорному плащі
і я зникаю завжди у морок
хай перший півень прокричить
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.11
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про київські печери
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про київські печери
В печерах лаврських побувавши з сином,
Надихавшись там диму від свічок,
Вони, нарешті полишили стіни
Печерські. Вийшли, сіли у тіньок
У парку Слави трохи відпочити.
Ледь вітерець у листі шурхотить.
Десь сонечко у піднебессі світить,
А тут під дубом гарно так сидіть.
Посидівши, синок й питає тата:
- А звідки ті печери узялись?
Їх же так довго довелось копати.
Які ж бо люди за той труд взялись?
- Ти знаєш, синку, то ж не одним роком
Та і не одним віком відбулось.
Трудитись довго довелося, поки
Прорити ті печери удалось.
- Ну, а навіщо? В чому їх потреба?
Кому хотілось під землею жить?
Чи то монахи вирили для себе,
Щоб в тих печерах Господа молить?
- Так, синку, рили часом і для того.
Та щоб ховатись у часи біди.
Бо ж скільки раз – то знано лише Богу,
Нещадний ворог зазирав сюди.
Тож ті печери люди рили й рили.
Говорять, попід Києвом усім
Пройтися ними можна було сміло.
Але початки, кажуть люди, їм
Поклали ще у давнину далеку,
Як Києва й в помині не було,
Напівзабуті наших предків предки.
Ім’я їх вітром часу занесло,
Як і міста величні, і могили.
Ми нині їх трипільцями зовем.
Учені цілий світ для нас відкрили
Під світом, у якому ми живем.
Міста прадавні їхні велелюдні,
Знаряддя праці, горщики…однак,
Розповідати я про то не буду.
Сам із книжок дізнаєшся і так.
Я розповім легенду, яка дивом
Із тих часів далеких збереглась.
Можливо, тому, що була важлива,
Із уст в уста до нас передалась.
Жив на Балканських схилах і в тіснинах,
В печерах темних, на усіх вітрах
Той древній рід. Боровся, щоб не згинуть,
Спускавсь в долини, подолавши страх.
Вогню, як і всі древні поклонявся,
Робив собі знаряддя кам’яні.
І довго б в тих печерах зоставався,
Якби якось в печері у одній
Бог не з’явився у людській подобі.
То, може, був розумний чоловік,
Якого потім зголосили богом.
Та правда в часі згинула навік.
Той чоловік назвався людям Родом,
Велів збирати все майно і йти.
Мовляв, в оцих печерах жити годі,
Потрібно краще місце віднайти.
Тримав в руках він бойову сокиру,
Не кам’яну, як інші. Справжня мідь.
Що додало до нього людям віри.
Тож і рішили: досить тут сидіть.
Спустились з гір високих у долини,
Там він багато чого їх навчив.
Як з дерева побудувати стіни
І дах із очерету він зробив.
Навчив зерно у землю засівати,
Зробив серпа, щоб злаки ті косить.
Як горщики із глини виробляти
І як худобу дику приручить.
Тож скоро рід розрісся і розжився,
Став розселятись по окрузі всій.
Рід їм багато в чому прислужився
Та шлях життєвий завершивши свій,
Зібрав старійшин біля себе й мовив:
- Ідіть на північ і на схід. Туди
Де є рівнини і степи чудові.
Там вдосталь буде і землі й води.
Оця сокира вам у поміч буде,
Вона обереже і захистить.
Хай вона завжди у найперших буде,
Хто піде, аби новий світ відкрить.
Вас жоден ворог в світі не здолає,
Поки в руках у вас сокира ця.
Та хай ніхто її не піднімає
Супроти сина, брата чи вітця.
Тоді погибель буде роду всьому,
Він зникне, навіть, сліду не лишить…
І все…життя скінчилося у ньому.
Та він продовжив у народі жить.
З його ім’ям вони долали ріки,
Ішли степами, заселяли край.
Місця безлюдні оживали дикі.
Із часом подолали і Дунай
Та вийшли на простори України.
Не за роки, звичайно, за віки.
І будувались, і росли постійно.
Хоча життя було і нелегким
Та вчились жити, землю обробляти,
Мідь плавити і ткати полотно,
Робити посуд з глини, малювати.
Та розвели худоби. Степ давно,
Мабуть, чекав, аби віддати сили
Тому, хто зможе скористатись тим.
Отож у них родилося й родило
І нові землі відкривались їм.
Вони міста і села будували,
Двоповерхові зводили хати.
І вороги їх землі не чіпали,
Старалися подалі обійти.
Отож не треба городити стіни.
Живи, працюй, спокійно спочивай
І розселяйся по степах постійно,
Все нові й нові землі відкривай.
І ті, що йшли до півночі й до сходу,
Несли сокиру, що лишив їм Рід.
Вклонялися, як богу, тому Роду,
Бо ж саме він відкрив їм оцей світ.
Отак вони і до Дніпра дістались,
Дійшли північних диких ще лісів.
І розселились, і розбудувались,
Тут рід останній, врешті-решт осів.
Здавалося, життя в степах прекрасне:
Удосталь їжі, скільки хоч води.
Над головою мирне небо ясне,
Не зазирають вороги сюди.
Живи, радій…Та стали між родами
Потроху суперечки виникать:
То землі не поділять між стадами,
То кому яку землю засівать.
Та і природа, начебто, змінилась.
Дощів все менше й менше випада.
Пшениця ж без води не колосилась,
Біднішали у посуху стада.
Пішли чутки, що вождь один зібрався
Сокиру Рода відібрать собі.
Із нею стати першим сподівався,
Здолати всі роди у боротьбі.
Побачивши, до чого воно йдеться,
Вождь роду, що в Трипіллі проживав
(Це так сьогодні те село зоветься),
Чекати, поки вдарить грім, не став.
Узяв сокиру, що їм Рід зоставив,
Взяв найвірніших, відданих людей
Й подавсь на північ, всі відклавши справи,
Де, сподівавсь, ніхто їх не знайде.
І там на горах між лісів дрімучих
Сокиру ту глибоко закопав.
Коли в його поселення примчали
По ту сокиру воїни чужі,
Вони її уже дарма шукали,
Хоча взяли весь рід той на ножі,
Єдине, що дізналися – у горах
На півночі захована вона.
Отож на північ подалися скоро,
Копали, рили – не знайшли, однак.
Не удалось вождю найпершим стати,
Сокира Рода не далась йому.
Та почали роди занепадати,
Можливо, все то сталося тому,
Що, навіть, думка скористатись нею
Супроти сина, брата чи вітця,
Якраз була краплиною тією,
Що стала і початком їх кінця.
Те, що, усе ж, не скористались нею,
Процес лише у часі розтягло.
З нагоди скориставшися тієї,
Вороже плем’я у степи прийшло.
Важкі їх мідні бойові сокири
Несли у край розорення і смерть.
Не стало у степах спокою й миру
І чаша горя виповнилась вщерть.
Давно уже отих людей не стало,
Які сокиру в гори віднесли.
І таємницю по собі забрали.
Роки минали і віки пройшли.
Змінилося зовсім життя у краї -
Міста пропали,заросли поля.
Кочівники одні в степах блукають,
Тепер лиш так годує їх земля.
Та про сокиру Рода не забули.
Казали, хто візьме її, то тим
Він зможе відродити час минулий,
Той вік, що називають золотим.
Коли всього у всіх було доволі,
І вороги ніякі не страшні.
Хтось, у надії виправити долю,
Ішов на північ, де ліси одні.
Копав печери в пошуках сокири.
Вмирали люди, але нові йшли,
У свою зірку вірували щиро,
Хоч з часом розчаровані були.
Сокира та нікому не далася.
Десь там лежить, захована в землі.
Печери ж, звісно, розрослися з часом.
Були між них великі і малі.
Одні кудись вели, другі – нікуди.
Вже й Київ виріс на горах оцих,
Продовжили печери рити люди,
Чи то сокиру ще шукали в них,
Чи то молились від людей подалі,
Чи то ховались в них від ворогів.
Роки спливали і віки минали.
Одні вже обвалилися, другі
Печери ще під Києвом зостались
І таємниці бережуть свої.
Лежить сокира Рода, не дісталась
Нікому, хто колись шукав її.
Можливо, тому, що немає миру
Поміж людей і брат на брата йде.
І поки так між люду, ту сокиру
Ніхто отут ніколи не знайде.
Отак печери київські з’явились
У той далекий вже забутий час.
Щось ми з тобою, синку, засиділись.
Десь там матуся вже чека на нас.
Надихавшись там диму від свічок,
Вони, нарешті полишили стіни
Печерські. Вийшли, сіли у тіньок
У парку Слави трохи відпочити.
Ледь вітерець у листі шурхотить.
Десь сонечко у піднебессі світить,
А тут під дубом гарно так сидіть.
Посидівши, синок й питає тата:
- А звідки ті печери узялись?
Їх же так довго довелось копати.
Які ж бо люди за той труд взялись?
- Ти знаєш, синку, то ж не одним роком
Та і не одним віком відбулось.
Трудитись довго довелося, поки
Прорити ті печери удалось.
- Ну, а навіщо? В чому їх потреба?
Кому хотілось під землею жить?
Чи то монахи вирили для себе,
Щоб в тих печерах Господа молить?
- Так, синку, рили часом і для того.
Та щоб ховатись у часи біди.
Бо ж скільки раз – то знано лише Богу,
Нещадний ворог зазирав сюди.
Тож ті печери люди рили й рили.
Говорять, попід Києвом усім
Пройтися ними можна було сміло.
Але початки, кажуть люди, їм
Поклали ще у давнину далеку,
Як Києва й в помині не було,
Напівзабуті наших предків предки.
Ім’я їх вітром часу занесло,
Як і міста величні, і могили.
Ми нині їх трипільцями зовем.
Учені цілий світ для нас відкрили
Під світом, у якому ми живем.
Міста прадавні їхні велелюдні,
Знаряддя праці, горщики…однак,
Розповідати я про то не буду.
Сам із книжок дізнаєшся і так.
Я розповім легенду, яка дивом
Із тих часів далеких збереглась.
Можливо, тому, що була важлива,
Із уст в уста до нас передалась.
Жив на Балканських схилах і в тіснинах,
В печерах темних, на усіх вітрах
Той древній рід. Боровся, щоб не згинуть,
Спускавсь в долини, подолавши страх.
Вогню, як і всі древні поклонявся,
Робив собі знаряддя кам’яні.
І довго б в тих печерах зоставався,
Якби якось в печері у одній
Бог не з’явився у людській подобі.
То, може, був розумний чоловік,
Якого потім зголосили богом.
Та правда в часі згинула навік.
Той чоловік назвався людям Родом,
Велів збирати все майно і йти.
Мовляв, в оцих печерах жити годі,
Потрібно краще місце віднайти.
Тримав в руках він бойову сокиру,
Не кам’яну, як інші. Справжня мідь.
Що додало до нього людям віри.
Тож і рішили: досить тут сидіть.
Спустились з гір високих у долини,
Там він багато чого їх навчив.
Як з дерева побудувати стіни
І дах із очерету він зробив.
Навчив зерно у землю засівати,
Зробив серпа, щоб злаки ті косить.
Як горщики із глини виробляти
І як худобу дику приручить.
Тож скоро рід розрісся і розжився,
Став розселятись по окрузі всій.
Рід їм багато в чому прислужився
Та шлях життєвий завершивши свій,
Зібрав старійшин біля себе й мовив:
- Ідіть на північ і на схід. Туди
Де є рівнини і степи чудові.
Там вдосталь буде і землі й води.
Оця сокира вам у поміч буде,
Вона обереже і захистить.
Хай вона завжди у найперших буде,
Хто піде, аби новий світ відкрить.
Вас жоден ворог в світі не здолає,
Поки в руках у вас сокира ця.
Та хай ніхто її не піднімає
Супроти сина, брата чи вітця.
Тоді погибель буде роду всьому,
Він зникне, навіть, сліду не лишить…
І все…життя скінчилося у ньому.
Та він продовжив у народі жить.
З його ім’ям вони долали ріки,
Ішли степами, заселяли край.
Місця безлюдні оживали дикі.
Із часом подолали і Дунай
Та вийшли на простори України.
Не за роки, звичайно, за віки.
І будувались, і росли постійно.
Хоча життя було і нелегким
Та вчились жити, землю обробляти,
Мідь плавити і ткати полотно,
Робити посуд з глини, малювати.
Та розвели худоби. Степ давно,
Мабуть, чекав, аби віддати сили
Тому, хто зможе скористатись тим.
Отож у них родилося й родило
І нові землі відкривались їм.
Вони міста і села будували,
Двоповерхові зводили хати.
І вороги їх землі не чіпали,
Старалися подалі обійти.
Отож не треба городити стіни.
Живи, працюй, спокійно спочивай
І розселяйся по степах постійно,
Все нові й нові землі відкривай.
І ті, що йшли до півночі й до сходу,
Несли сокиру, що лишив їм Рід.
Вклонялися, як богу, тому Роду,
Бо ж саме він відкрив їм оцей світ.
Отак вони і до Дніпра дістались,
Дійшли північних диких ще лісів.
І розселились, і розбудувались,
Тут рід останній, врешті-решт осів.
Здавалося, життя в степах прекрасне:
Удосталь їжі, скільки хоч води.
Над головою мирне небо ясне,
Не зазирають вороги сюди.
Живи, радій…Та стали між родами
Потроху суперечки виникать:
То землі не поділять між стадами,
То кому яку землю засівать.
Та і природа, начебто, змінилась.
Дощів все менше й менше випада.
Пшениця ж без води не колосилась,
Біднішали у посуху стада.
Пішли чутки, що вождь один зібрався
Сокиру Рода відібрать собі.
Із нею стати першим сподівався,
Здолати всі роди у боротьбі.
Побачивши, до чого воно йдеться,
Вождь роду, що в Трипіллі проживав
(Це так сьогодні те село зоветься),
Чекати, поки вдарить грім, не став.
Узяв сокиру, що їм Рід зоставив,
Взяв найвірніших, відданих людей
Й подавсь на північ, всі відклавши справи,
Де, сподівавсь, ніхто їх не знайде.
І там на горах між лісів дрімучих
Сокиру ту глибоко закопав.
Коли в його поселення примчали
По ту сокиру воїни чужі,
Вони її уже дарма шукали,
Хоча взяли весь рід той на ножі,
Єдине, що дізналися – у горах
На півночі захована вона.
Отож на північ подалися скоро,
Копали, рили – не знайшли, однак.
Не удалось вождю найпершим стати,
Сокира Рода не далась йому.
Та почали роди занепадати,
Можливо, все то сталося тому,
Що, навіть, думка скористатись нею
Супроти сина, брата чи вітця,
Якраз була краплиною тією,
Що стала і початком їх кінця.
Те, що, усе ж, не скористались нею,
Процес лише у часі розтягло.
З нагоди скориставшися тієї,
Вороже плем’я у степи прийшло.
Важкі їх мідні бойові сокири
Несли у край розорення і смерть.
Не стало у степах спокою й миру
І чаша горя виповнилась вщерть.
Давно уже отих людей не стало,
Які сокиру в гори віднесли.
І таємницю по собі забрали.
Роки минали і віки пройшли.
Змінилося зовсім життя у краї -
Міста пропали,заросли поля.
Кочівники одні в степах блукають,
Тепер лиш так годує їх земля.
Та про сокиру Рода не забули.
Казали, хто візьме її, то тим
Він зможе відродити час минулий,
Той вік, що називають золотим.
Коли всього у всіх було доволі,
І вороги ніякі не страшні.
Хтось, у надії виправити долю,
Ішов на північ, де ліси одні.
Копав печери в пошуках сокири.
Вмирали люди, але нові йшли,
У свою зірку вірували щиро,
Хоч з часом розчаровані були.
Сокира та нікому не далася.
Десь там лежить, захована в землі.
Печери ж, звісно, розрослися з часом.
Були між них великі і малі.
Одні кудись вели, другі – нікуди.
Вже й Київ виріс на горах оцих,
Продовжили печери рити люди,
Чи то сокиру ще шукали в них,
Чи то молились від людей подалі,
Чи то ховались в них від ворогів.
Роки спливали і віки минали.
Одні вже обвалилися, другі
Печери ще під Києвом зостались
І таємниці бережуть свої.
Лежить сокира Рода, не дісталась
Нікому, хто колись шукав її.
Можливо, тому, що немає миру
Поміж людей і брат на брата йде.
І поки так між люду, ту сокиру
Ніхто отут ніколи не знайде.
Отак печери київські з’явились
У той далекий вже забутий час.
Щось ми з тобою, синку, засиділись.
Десь там матуся вже чека на нас.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
