Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.19
17:51
Якби ми вдвох поїхали в Херсон*,
З тобою був би в нас х.ровий сон.
З тобою був би в нас х.ровий сон.
2026.01.19
16:35
Із Леоніда Сергєєва
Мадам з товстим... пакунком! Та не ви,
а бабка, що вмостилася он скраю.
Глуха, матусю? Й ніс, як у сови...
Чвалай сюди, я місце уступаю.
А всім, дивлюсь, байдуже зазвичай,
Мадам з товстим... пакунком! Та не ви,
а бабка, що вмостилася он скраю.
Глуха, матусю? Й ніс, як у сови...
Чвалай сюди, я місце уступаю.
А всім, дивлюсь, байдуже зазвичай,
2026.01.19
14:43
Немає світла і холодні батареї
Немає світла і холодні батареї,
у небі зграя дронів. Вибух. Вибух.
Ми у війні, як у війні євреї:
вже п’ятий рік зі строю вибув.
Насправді ж вибув п’ятисотий
в війні з смердючою рашнею.
Немає світла і холодні батареї,
у небі зграя дронів. Вибух. Вибух.
Ми у війні, як у війні євреї:
вже п’ятий рік зі строю вибув.
Насправді ж вибув п’ятисотий
в війні з смердючою рашнею.
2026.01.19
13:38
Ти знаєш, млосно на душі…
Зникає придбане роками.
Спіткнешся, глянеш — торгаші
З своїми мо… монастирями…
Своїх молитв «колокола»,
Своє насіння «колокольне».
І час — заплакана вдова,
Що заблукала у недолі…
Зникає придбане роками.
Спіткнешся, глянеш — торгаші
З своїми мо… монастирями…
Своїх молитв «колокола»,
Своє насіння «колокольне».
І час — заплакана вдова,
Що заблукала у недолі…
2026.01.19
11:24
Цей сон такий неповний, поверховий.
Він сил не додає, немов кошмар.
Він лиш виснажує, як цар верховний,
Оточений прислугою примар.
Вогненні води болі не зупинять,
А тільки рани роз'ятрять нові.
Беруть тебе на злі, ворожі кпини,
Він сил не додає, немов кошмар.
Він лиш виснажує, як цар верховний,
Оточений прислугою примар.
Вогненні води болі не зупинять,
А тільки рани роз'ятрять нові.
Беруть тебе на злі, ворожі кпини,
2026.01.19
02:19
Скажу, де добре, де погано,
Хто тут поет, а хто піїт.
Ким Ви працюєте, Тетяно?
Ану на стіл негайно звіт!
Бездарних ледарів багато,
Та попри це у темі я!
Ось я працюю лавреатом
Хто тут поет, а хто піїт.
Ким Ви працюєте, Тетяно?
Ану на стіл негайно звіт!
Бездарних ледарів багато,
Та попри це у темі я!
Ось я працюю лавреатом
2026.01.18
23:14
Є ті, які підтримують,
і ті що звинувачують,
і ті, які ховають лють
за вашою удачею.
Емпати хмарний небосхил
схиляють, Богу молячись,
і біля спечених могил
і ті що звинувачують,
і ті, які ховають лють
за вашою удачею.
Емпати хмарний небосхил
схиляють, Богу молячись,
і біля спечених могил
2026.01.18
19:31
Мені би дівчину із цинамону
Жити собі поживати
З дівчиною із цинамону
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
Жити собі поживати
З дівчиною із цинамону
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
2026.01.18
16:15
Сіли діди під повітку. Сидять, розмовляють.
Згадують своє минуле, про бої, походи.
Жаліються: крутить кості, мабуть на негоду.
Потихеньку то старшину, то москалів лають.
Свирид каже: - Коли б знаття, що так воно буде,
Краще б з ляхами зостались, яко
Згадують своє минуле, про бої, походи.
Жаліються: крутить кості, мабуть на негоду.
Потихеньку то старшину, то москалів лають.
Свирид каже: - Коли б знаття, що так воно буде,
Краще б з ляхами зостались, яко
2026.01.18
11:39
Якже так сталось? Якже так сталось,
Що дідусями друзі враз стали?
Досить залишить було їх мені,
Як забіліли чуприни, мов сніг.
З іменем кожним в’ється стежина,
Де ми сварились, де ми дружили.
Як я вцілів, уторопать незмога?
Здогад-надія серце пече:
Що дідусями друзі враз стали?
Досить залишить було їх мені,
Як забіліли чуприни, мов сніг.
З іменем кожним в’ється стежина,
Де ми сварились, де ми дружили.
Як я вцілів, уторопать незмога?
Здогад-надія серце пече:
2026.01.18
10:49
Так хочеться зануритися в сон,
Зануритися в тишу і блаженство,
Щоб клен співав зі мною в унісон,
Утверджуючи культ багатоженства.
Так хочеться зануритися в мить,
Яка страждання й прикрощі зупинить,
Що солов'єм у глушині щемить,
Зануритися в тишу і блаженство,
Щоб клен співав зі мною в унісон,
Утверджуючи культ багатоженства.
Так хочеться зануритися в мить,
Яка страждання й прикрощі зупинить,
Що солов'єм у глушині щемить,
2026.01.18
10:42
Тримає цупко час мене за карк,
Підштовхує в соснову халабуду
Сховаюсь там від оплесків, подяк
І ґвалту екзальтованого люду.
Зотліють в ямі грона орденів
У темені і тиші, під надгробком,
Все полишу: бажання, плани, гнів
Підштовхує в соснову халабуду
Сховаюсь там від оплесків, подяк
І ґвалту екзальтованого люду.
Зотліють в ямі грона орденів
У темені і тиші, під надгробком,
Все полишу: бажання, плани, гнів
2026.01.17
22:04
Пастки льодові у звичних під'їздах,
Брили, мов у холодних печерах.
Як обігріти будинки-гнізда?
Глузду - жах божевілля перечить.
Це не північ, а страдницький Київ.
Дихання вже є густим туманом.
І не снились у снах навіть Кию,
Брили, мов у холодних печерах.
Як обігріти будинки-гнізда?
Глузду - жах божевілля перечить.
Це не північ, а страдницький Київ.
Дихання вже є густим туманом.
І не снились у снах навіть Кию,
2026.01.17
21:42
На тиждень вийшли з колії
І повернулись нишком в мрії
Як справжні мрійні хазяї
Супроти бестій - лиходіїв.
Заруби їхні відповзли
Кудись туди, де мокротеча,
А ми в цей час і підросли,
І повернулись нишком в мрії
Як справжні мрійні хазяї
Супроти бестій - лиходіїв.
Заруби їхні відповзли
Кудись туди, де мокротеча,
А ми в цей час і підросли,
2026.01.17
18:08
З волоссям довшим модних галстуків - були ми
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Папл
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Папл
2026.01.17
12:10
Ти мені так посміхалась,
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.
Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.
Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про київські печери
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про київські печери
В печерах лаврських побувавши з сином,
Надихавшись там диму від свічок,
Вони, нарешті полишили стіни
Печерські. Вийшли, сіли у тіньок
У парку Слави трохи відпочити.
Ледь вітерець у листі шурхотить.
Десь сонечко у піднебессі світить,
А тут під дубом гарно так сидіть.
Посидівши, синок й питає тата:
- А звідки ті печери узялись?
Їх же так довго довелось копати.
Які ж бо люди за той труд взялись?
- Ти знаєш, синку, то ж не одним роком
Та і не одним віком відбулось.
Трудитись довго довелося, поки
Прорити ті печери удалось.
- Ну, а навіщо? В чому їх потреба?
Кому хотілось під землею жить?
Чи то монахи вирили для себе,
Щоб в тих печерах Господа молить?
- Так, синку, рили часом і для того.
Та щоб ховатись у часи біди.
Бо ж скільки раз – то знано лише Богу,
Нещадний ворог зазирав сюди.
Тож ті печери люди рили й рили.
Говорять, попід Києвом усім
Пройтися ними можна було сміло.
Але початки, кажуть люди, їм
Поклали ще у давнину далеку,
Як Києва й в помині не було,
Напівзабуті наших предків предки.
Ім’я їх вітром часу занесло,
Як і міста величні, і могили.
Ми нині їх трипільцями зовем.
Учені цілий світ для нас відкрили
Під світом, у якому ми живем.
Міста прадавні їхні велелюдні,
Знаряддя праці, горщики…однак,
Розповідати я про то не буду.
Сам із книжок дізнаєшся і так.
Я розповім легенду, яка дивом
Із тих часів далеких збереглась.
Можливо, тому, що була важлива,
Із уст в уста до нас передалась.
Жив на Балканських схилах і в тіснинах,
В печерах темних, на усіх вітрах
Той древній рід. Боровся, щоб не згинуть,
Спускавсь в долини, подолавши страх.
Вогню, як і всі древні поклонявся,
Робив собі знаряддя кам’яні.
І довго б в тих печерах зоставався,
Якби якось в печері у одній
Бог не з’явився у людській подобі.
То, може, був розумний чоловік,
Якого потім зголосили богом.
Та правда в часі згинула навік.
Той чоловік назвався людям Родом,
Велів збирати все майно і йти.
Мовляв, в оцих печерах жити годі,
Потрібно краще місце віднайти.
Тримав в руках він бойову сокиру,
Не кам’яну, як інші. Справжня мідь.
Що додало до нього людям віри.
Тож і рішили: досить тут сидіть.
Спустились з гір високих у долини,
Там він багато чого їх навчив.
Як з дерева побудувати стіни
І дах із очерету він зробив.
Навчив зерно у землю засівати,
Зробив серпа, щоб злаки ті косить.
Як горщики із глини виробляти
І як худобу дику приручить.
Тож скоро рід розрісся і розжився,
Став розселятись по окрузі всій.
Рід їм багато в чому прислужився
Та шлях життєвий завершивши свій,
Зібрав старійшин біля себе й мовив:
- Ідіть на північ і на схід. Туди
Де є рівнини і степи чудові.
Там вдосталь буде і землі й води.
Оця сокира вам у поміч буде,
Вона обереже і захистить.
Хай вона завжди у найперших буде,
Хто піде, аби новий світ відкрить.
Вас жоден ворог в світі не здолає,
Поки в руках у вас сокира ця.
Та хай ніхто її не піднімає
Супроти сина, брата чи вітця.
Тоді погибель буде роду всьому,
Він зникне, навіть, сліду не лишить…
І все…життя скінчилося у ньому.
Та він продовжив у народі жить.
З його ім’ям вони долали ріки,
Ішли степами, заселяли край.
Місця безлюдні оживали дикі.
Із часом подолали і Дунай
Та вийшли на простори України.
Не за роки, звичайно, за віки.
І будувались, і росли постійно.
Хоча життя було і нелегким
Та вчились жити, землю обробляти,
Мідь плавити і ткати полотно,
Робити посуд з глини, малювати.
Та розвели худоби. Степ давно,
Мабуть, чекав, аби віддати сили
Тому, хто зможе скористатись тим.
Отож у них родилося й родило
І нові землі відкривались їм.
Вони міста і села будували,
Двоповерхові зводили хати.
І вороги їх землі не чіпали,
Старалися подалі обійти.
Отож не треба городити стіни.
Живи, працюй, спокійно спочивай
І розселяйся по степах постійно,
Все нові й нові землі відкривай.
І ті, що йшли до півночі й до сходу,
Несли сокиру, що лишив їм Рід.
Вклонялися, як богу, тому Роду,
Бо ж саме він відкрив їм оцей світ.
Отак вони і до Дніпра дістались,
Дійшли північних диких ще лісів.
І розселились, і розбудувались,
Тут рід останній, врешті-решт осів.
Здавалося, життя в степах прекрасне:
Удосталь їжі, скільки хоч води.
Над головою мирне небо ясне,
Не зазирають вороги сюди.
Живи, радій…Та стали між родами
Потроху суперечки виникать:
То землі не поділять між стадами,
То кому яку землю засівать.
Та і природа, начебто, змінилась.
Дощів все менше й менше випада.
Пшениця ж без води не колосилась,
Біднішали у посуху стада.
Пішли чутки, що вождь один зібрався
Сокиру Рода відібрать собі.
Із нею стати першим сподівався,
Здолати всі роди у боротьбі.
Побачивши, до чого воно йдеться,
Вождь роду, що в Трипіллі проживав
(Це так сьогодні те село зоветься),
Чекати, поки вдарить грім, не став.
Узяв сокиру, що їм Рід зоставив,
Взяв найвірніших, відданих людей
Й подавсь на північ, всі відклавши справи,
Де, сподівавсь, ніхто їх не знайде.
І там на горах між лісів дрімучих
Сокиру ту глибоко закопав.
Коли в його поселення примчали
По ту сокиру воїни чужі,
Вони її уже дарма шукали,
Хоча взяли весь рід той на ножі,
Єдине, що дізналися – у горах
На півночі захована вона.
Отож на північ подалися скоро,
Копали, рили – не знайшли, однак.
Не удалось вождю найпершим стати,
Сокира Рода не далась йому.
Та почали роди занепадати,
Можливо, все то сталося тому,
Що, навіть, думка скористатись нею
Супроти сина, брата чи вітця,
Якраз була краплиною тією,
Що стала і початком їх кінця.
Те, що, усе ж, не скористались нею,
Процес лише у часі розтягло.
З нагоди скориставшися тієї,
Вороже плем’я у степи прийшло.
Важкі їх мідні бойові сокири
Несли у край розорення і смерть.
Не стало у степах спокою й миру
І чаша горя виповнилась вщерть.
Давно уже отих людей не стало,
Які сокиру в гори віднесли.
І таємницю по собі забрали.
Роки минали і віки пройшли.
Змінилося зовсім життя у краї -
Міста пропали,заросли поля.
Кочівники одні в степах блукають,
Тепер лиш так годує їх земля.
Та про сокиру Рода не забули.
Казали, хто візьме її, то тим
Він зможе відродити час минулий,
Той вік, що називають золотим.
Коли всього у всіх було доволі,
І вороги ніякі не страшні.
Хтось, у надії виправити долю,
Ішов на північ, де ліси одні.
Копав печери в пошуках сокири.
Вмирали люди, але нові йшли,
У свою зірку вірували щиро,
Хоч з часом розчаровані були.
Сокира та нікому не далася.
Десь там лежить, захована в землі.
Печери ж, звісно, розрослися з часом.
Були між них великі і малі.
Одні кудись вели, другі – нікуди.
Вже й Київ виріс на горах оцих,
Продовжили печери рити люди,
Чи то сокиру ще шукали в них,
Чи то молились від людей подалі,
Чи то ховались в них від ворогів.
Роки спливали і віки минали.
Одні вже обвалилися, другі
Печери ще під Києвом зостались
І таємниці бережуть свої.
Лежить сокира Рода, не дісталась
Нікому, хто колись шукав її.
Можливо, тому, що немає миру
Поміж людей і брат на брата йде.
І поки так між люду, ту сокиру
Ніхто отут ніколи не знайде.
Отак печери київські з’явились
У той далекий вже забутий час.
Щось ми з тобою, синку, засиділись.
Десь там матуся вже чека на нас.
Надихавшись там диму від свічок,
Вони, нарешті полишили стіни
Печерські. Вийшли, сіли у тіньок
У парку Слави трохи відпочити.
Ледь вітерець у листі шурхотить.
Десь сонечко у піднебессі світить,
А тут під дубом гарно так сидіть.
Посидівши, синок й питає тата:
- А звідки ті печери узялись?
Їх же так довго довелось копати.
Які ж бо люди за той труд взялись?
- Ти знаєш, синку, то ж не одним роком
Та і не одним віком відбулось.
Трудитись довго довелося, поки
Прорити ті печери удалось.
- Ну, а навіщо? В чому їх потреба?
Кому хотілось під землею жить?
Чи то монахи вирили для себе,
Щоб в тих печерах Господа молить?
- Так, синку, рили часом і для того.
Та щоб ховатись у часи біди.
Бо ж скільки раз – то знано лише Богу,
Нещадний ворог зазирав сюди.
Тож ті печери люди рили й рили.
Говорять, попід Києвом усім
Пройтися ними можна було сміло.
Але початки, кажуть люди, їм
Поклали ще у давнину далеку,
Як Києва й в помині не було,
Напівзабуті наших предків предки.
Ім’я їх вітром часу занесло,
Як і міста величні, і могили.
Ми нині їх трипільцями зовем.
Учені цілий світ для нас відкрили
Під світом, у якому ми живем.
Міста прадавні їхні велелюдні,
Знаряддя праці, горщики…однак,
Розповідати я про то не буду.
Сам із книжок дізнаєшся і так.
Я розповім легенду, яка дивом
Із тих часів далеких збереглась.
Можливо, тому, що була важлива,
Із уст в уста до нас передалась.
Жив на Балканських схилах і в тіснинах,
В печерах темних, на усіх вітрах
Той древній рід. Боровся, щоб не згинуть,
Спускавсь в долини, подолавши страх.
Вогню, як і всі древні поклонявся,
Робив собі знаряддя кам’яні.
І довго б в тих печерах зоставався,
Якби якось в печері у одній
Бог не з’явився у людській подобі.
То, може, був розумний чоловік,
Якого потім зголосили богом.
Та правда в часі згинула навік.
Той чоловік назвався людям Родом,
Велів збирати все майно і йти.
Мовляв, в оцих печерах жити годі,
Потрібно краще місце віднайти.
Тримав в руках він бойову сокиру,
Не кам’яну, як інші. Справжня мідь.
Що додало до нього людям віри.
Тож і рішили: досить тут сидіть.
Спустились з гір високих у долини,
Там він багато чого їх навчив.
Як з дерева побудувати стіни
І дах із очерету він зробив.
Навчив зерно у землю засівати,
Зробив серпа, щоб злаки ті косить.
Як горщики із глини виробляти
І як худобу дику приручить.
Тож скоро рід розрісся і розжився,
Став розселятись по окрузі всій.
Рід їм багато в чому прислужився
Та шлях життєвий завершивши свій,
Зібрав старійшин біля себе й мовив:
- Ідіть на північ і на схід. Туди
Де є рівнини і степи чудові.
Там вдосталь буде і землі й води.
Оця сокира вам у поміч буде,
Вона обереже і захистить.
Хай вона завжди у найперших буде,
Хто піде, аби новий світ відкрить.
Вас жоден ворог в світі не здолає,
Поки в руках у вас сокира ця.
Та хай ніхто її не піднімає
Супроти сина, брата чи вітця.
Тоді погибель буде роду всьому,
Він зникне, навіть, сліду не лишить…
І все…життя скінчилося у ньому.
Та він продовжив у народі жить.
З його ім’ям вони долали ріки,
Ішли степами, заселяли край.
Місця безлюдні оживали дикі.
Із часом подолали і Дунай
Та вийшли на простори України.
Не за роки, звичайно, за віки.
І будувались, і росли постійно.
Хоча життя було і нелегким
Та вчились жити, землю обробляти,
Мідь плавити і ткати полотно,
Робити посуд з глини, малювати.
Та розвели худоби. Степ давно,
Мабуть, чекав, аби віддати сили
Тому, хто зможе скористатись тим.
Отож у них родилося й родило
І нові землі відкривались їм.
Вони міста і села будували,
Двоповерхові зводили хати.
І вороги їх землі не чіпали,
Старалися подалі обійти.
Отож не треба городити стіни.
Живи, працюй, спокійно спочивай
І розселяйся по степах постійно,
Все нові й нові землі відкривай.
І ті, що йшли до півночі й до сходу,
Несли сокиру, що лишив їм Рід.
Вклонялися, як богу, тому Роду,
Бо ж саме він відкрив їм оцей світ.
Отак вони і до Дніпра дістались,
Дійшли північних диких ще лісів.
І розселились, і розбудувались,
Тут рід останній, врешті-решт осів.
Здавалося, життя в степах прекрасне:
Удосталь їжі, скільки хоч води.
Над головою мирне небо ясне,
Не зазирають вороги сюди.
Живи, радій…Та стали між родами
Потроху суперечки виникать:
То землі не поділять між стадами,
То кому яку землю засівать.
Та і природа, начебто, змінилась.
Дощів все менше й менше випада.
Пшениця ж без води не колосилась,
Біднішали у посуху стада.
Пішли чутки, що вождь один зібрався
Сокиру Рода відібрать собі.
Із нею стати першим сподівався,
Здолати всі роди у боротьбі.
Побачивши, до чого воно йдеться,
Вождь роду, що в Трипіллі проживав
(Це так сьогодні те село зоветься),
Чекати, поки вдарить грім, не став.
Узяв сокиру, що їм Рід зоставив,
Взяв найвірніших, відданих людей
Й подавсь на північ, всі відклавши справи,
Де, сподівавсь, ніхто їх не знайде.
І там на горах між лісів дрімучих
Сокиру ту глибоко закопав.
Коли в його поселення примчали
По ту сокиру воїни чужі,
Вони її уже дарма шукали,
Хоча взяли весь рід той на ножі,
Єдине, що дізналися – у горах
На півночі захована вона.
Отож на північ подалися скоро,
Копали, рили – не знайшли, однак.
Не удалось вождю найпершим стати,
Сокира Рода не далась йому.
Та почали роди занепадати,
Можливо, все то сталося тому,
Що, навіть, думка скористатись нею
Супроти сина, брата чи вітця,
Якраз була краплиною тією,
Що стала і початком їх кінця.
Те, що, усе ж, не скористались нею,
Процес лише у часі розтягло.
З нагоди скориставшися тієї,
Вороже плем’я у степи прийшло.
Важкі їх мідні бойові сокири
Несли у край розорення і смерть.
Не стало у степах спокою й миру
І чаша горя виповнилась вщерть.
Давно уже отих людей не стало,
Які сокиру в гори віднесли.
І таємницю по собі забрали.
Роки минали і віки пройшли.
Змінилося зовсім життя у краї -
Міста пропали,заросли поля.
Кочівники одні в степах блукають,
Тепер лиш так годує їх земля.
Та про сокиру Рода не забули.
Казали, хто візьме її, то тим
Він зможе відродити час минулий,
Той вік, що називають золотим.
Коли всього у всіх було доволі,
І вороги ніякі не страшні.
Хтось, у надії виправити долю,
Ішов на північ, де ліси одні.
Копав печери в пошуках сокири.
Вмирали люди, але нові йшли,
У свою зірку вірували щиро,
Хоч з часом розчаровані були.
Сокира та нікому не далася.
Десь там лежить, захована в землі.
Печери ж, звісно, розрослися з часом.
Були між них великі і малі.
Одні кудись вели, другі – нікуди.
Вже й Київ виріс на горах оцих,
Продовжили печери рити люди,
Чи то сокиру ще шукали в них,
Чи то молились від людей подалі,
Чи то ховались в них від ворогів.
Роки спливали і віки минали.
Одні вже обвалилися, другі
Печери ще під Києвом зостались
І таємниці бережуть свої.
Лежить сокира Рода, не дісталась
Нікому, хто колись шукав її.
Можливо, тому, що немає миру
Поміж людей і брат на брата йде.
І поки так між люду, ту сокиру
Ніхто отут ніколи не знайде.
Отак печери київські з’явились
У той далекий вже забутий час.
Щось ми з тобою, синку, засиділись.
Десь там матуся вже чека на нас.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
