ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.19
08:58
Домовлятися з ордою - святотацтво,
Все, що маєш, - стане згодом не твоє.
Хто не буде воювати - піде в рабство,
Хто сховався в нору - в ній згниє.
Бгати в пельку все, що бачиш - хиба!
Ліпше дай воякам! Поспіши!
Кухоль чаю та сухий окрайчик хл
Все, що маєш, - стане згодом не твоє.
Хто не буде воювати - піде в рабство,
Хто сховався в нору - в ній згниє.
Бгати в пельку все, що бачиш - хиба!
Ліпше дай воякам! Поспіши!
Кухоль чаю та сухий окрайчик хл
2024.03.19
08:40
На Істину табу немає:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
2024.03.19
08:27
– На покутті вмостився Дідух
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
2024.03.19
08:03
До нас ішов напівтверезий "брат",
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
2024.03.19
05:44
Чайка жалібно кигиче,
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає ще раз ціль…
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає ще раз ціль…
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
2024.03.08
2024.02.14
2024.02.08
2024.01.31
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про Либідь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про Либідь
Проїхавшись у швидкіснім трамваї,
На станції зійшов у перехід.
А там уже, і сам чому – не знаю,
Пішов не у ту сторону, де слід,
І вийшов упритул до залізниці.
Високий насип виднокіл закрив.
Внизу в бетоннім жолобі водиці
Стрімкий потік із шумом десь летів.
Поки я на потік той роздивлявся,
Як він у береги бетонні б’є.
- То річка Либідь. – раптом хтось озвався.
А я й не бачив, що хтось поряд є.
- Це річка Либідь? Я б і не подумав.
Зовсім її другою уявляв.
Вона ж широка була у минулім
Із кілометр, може…Десь читав.
Та й глибиною метрів двадцять, мабуть.
Її нелегко було перейти.
Це на ту Либідь схоже зовсім слабо.
Бо ж тут два кроки й на тім боці ти.
- Часи змінились. Місто розрослося.
Річки зміліли, зникли геть ліси.
Змін за віки чимало відбулося.
Нема вже тої древньої краси.
А знаєте чому так Либідь зветься?
- Та чув легенду: три брати й сестра…
Аж бачу – чоловік стоїть, сміється:
- Вигадник Нестор. Де він то набрав?
Хоч, звісно, люди всяк розповідали,
А він то слухав та і записав.
- А ви щось інше про ту Либідь знали?
Тут чоловік ураз серйозним став:
- Ну, звісно ж, знаю, як то воно було.
Тут Кий з братами зовсім не при чім.
Бо ж їх часи тоді уже минули,
Наслідували правнуки вже їм.
Про Дівич-гору чули ви, напевно,
Її ще часом Лисою зовуть?
Там капище колись стояло древнє,
Слідів і не лишилося, мабуть.
Те капище богині Мокош було,
Її там ідол на горі стояв.
Ви, звісно, про таку богиню чули?
- Та, звісно, що доводилось, чував.
- Так от, богиня то була жіноча,
Чоловікам було на гору зась.
Жінки туди приходили охоче,
Коли проблема виникла якась,
Аби богиню чимось задобрити,
Пожертви їй належні принести.
Та і про допомогу попросити.
А Мокош їм могла допомогти,
Бо ж відала водою і землею,
Прядінням, ткацтвом, іншим ремеслом.
Приходили по п’ятницях до неї.
З собою несли Мокоші було
Вино і пряжу, кашу, вовну, ни́тки,
Хустки і посуд, молоко і мед ,
Стрічки і хліб… Ішли бог знати звідки
З надією, бо ж знали наперед,
Що Мокош допоможе їм у всьому.
Йшли породілі помочі питать.
Ішли сюди по ліки від утоми
Життєвої , йшли долю свою взнать.
При капищі жінки одні служили,
Вірніш, дівчата, цнота ж бо була
В роботі тій для них найпершим ділом
І лиш цнотлива дівчина могла
З богинею єдина говорити.
Тож вибирались кращі від усіх.
Та їм за честь богині послужити.
Але була й найстарша серед них –
Верховна жриця, що всім заправляла.
Вона була не із простих людей,
Її із княжих дочок вибирали
Та й то із них не кожна підійде.
Найстарша жриця із князівських дочок
З малого ще заміну обира.
Бо ж мати час підготувати хоче,
Поки вмирати надійде пора.
Тож ще з малого та князівна знала,
Яка велика честь її чека.
На всіх звисока гордо поглядала,
Бо ж не така, як всі! Бо ж не така!
Так от, була у князя дочка Либідь
Й, коли минуло їй лише п’ять літ,
Найстарша жриця визначила, ли́бонь,
Що саме їй пост передати слід.
І потяглися довгі дні навчання,
Бо ж жриці треба так багато знать.
Та загордилась, на сестер й не гляне,
Біля богині мріє швидше стать.
А росла ж гарна, що й не описати.
Чоловіки всі озирались вслід
І мріяли таку за жінку мати.
Але у неї серце, наче лід.
Пішла про неї слава по окрузі,
З’їжджатись стали із других країв
І князю натякали на союзи
Супроти всяких різних ворогів.
Він би і рад дочку за них віддати,
Але ж без її відома ніяк.
Хоча вона іще й не жриця-мати,
Але ж на те готується однак.
І все можливе лише з її волі.
Захоче – вийде заміж, ні – то ні.
Вона ж свою вже визначила долю,
Тож їм давала гарбузи одні.
Коли ж стара померла жриця-мати,
Настав їй час на Дівич-гору йти.
Усі жінки зібрались проводжати,
До капища хотіли довести.
Та ледь вона спустилася узвозом
У супроводі радісних жінок,
Як парубка зустріла на дорозі
Прекрасного…Аж зупинила крок.
У очі його сині подивилась,
Завмерло серце – чи ж то не мана?
Мов зі своєю долею зустрілась.
А, може й доля? То лиш Мокош зна.
І він завмер, поглянувши на неї,
Немов ступити кроку сил не мав.
З півусмішкою дивною своєю,
Дивився і нічого не питав.
І натовп теж завмер, застиг навколо.
Усе, здавалось, добре розумів.
А в неї сльози на очах від болю,
Бо ж дуже пізно він її зустрів.
Тепер уже нічого не змінити,
Назад уже немає вороття.
Їй треба йти до Мокоші служити
І в тому буде все її життя,
Позбавлене кохання, що раптово
Зійшло у серце і зосталось там.
Вона була до цього не готова.
Та й парубок, також, здавалось, сам
Такого не чекав. А мить тяглася,
Здавалося для них, уже роки.
Вона на слово врешті спромоглася:
- Як тебе звати, хлопче? Хто такий?
- Гридь княжий Ант, - і низько уклонився.
Вона себе у руки узяла,
Поки він їй у очі не дивився,
Всміхнулась сумно та й униз пішла…
Відтоді не було їй дня і ночі.
По нього лише думала щодень,
А уночі виплакувала очі.
А він…А він стояв, неначе пень
На березі ріки, що протікала
Повз Дівич-гору. Кожен день стояв.
Та все чекав. Та і вона чекала,
Хоч ні на що надій ніхто не мав.
Якось наснилась їй богиня-мати,
Схилилася, усмішка на устах:
- Я можу вас навіки поєднати,
Але не тут – лише на небесах.
І зникла. Либідь напівсонна сіла.
Нема нікого. А уже за мить
Вона спускалась вниз до річки схилом,
Вдивляючись, чи Ант десь там стоїть.
А він стояв. Надіявсь в безнадії.
Лише побачив – зразу упізнав.
Ураз всі свої сумніви розвіяв
І їй назустріч до ріки помчав.
Ступали вони, сходячись, поволі,
Не зводячи закоханих очей.
Єдналися в одну гіркі дві долі,
Що щастя досі не пізнали ще.
Ріка спокійна місяцем сріблилась,
Немов доріжку викладала їм.
Десь там у хвилях врешті і зустрілась
Прекрасна Либідь з юнаком своїм.
І понесла їх течія, помчала
Вниз до Дніпра. З’єднала їх серця…
Відтоді річку Либідь і назвали.
Історія так закінчилась ця….
- А що ж із тим святилищем зробилось?
- Воно стояли довгі ще роки.
Аж доки Володимиру схотілось
Зробити Київ центром отаким,
Де б найважніші ідоли стояли
Аж попід княжим теремом самим.
Аби князі жерців контролювали,
Не дали бути незалежним їм.
Поставили Перуна проти Хорса,
Дажьбога, і Стрибога поряд з ним,
Симаргла ( хто такий, не знаєм досі).
І, врешті, Мокош. Поклонялись їм
Не мало, не багато – вісім років.
А потім князь, як хрещення прийняв,
Великий учинив в Русі неспокій,
Бо ідолів усіх він порубав,
Перуна аж униз Дніпром відправив.
Велів тоді хреститися усім,
На капищі величний храм поставив…
Та, все одно, на пагорбі отім,
Що досі ще Дівич-горою кличуть,
Жінки збирались потай, крізь ліси,
Аби богиню Мокош возвеличить
І допомоги в неї попросить.
Хтось пам’ятав про дів, що їй служили,
Хтось уважав, що відьми то були
І Лиса – на ту гору говорили.
Та в пам’яті, бач, досі зберегли.
На станції зійшов у перехід.
А там уже, і сам чому – не знаю,
Пішов не у ту сторону, де слід,
І вийшов упритул до залізниці.
Високий насип виднокіл закрив.
Внизу в бетоннім жолобі водиці
Стрімкий потік із шумом десь летів.
Поки я на потік той роздивлявся,
Як він у береги бетонні б’є.
- То річка Либідь. – раптом хтось озвався.
А я й не бачив, що хтось поряд є.
- Це річка Либідь? Я б і не подумав.
Зовсім її другою уявляв.
Вона ж широка була у минулім
Із кілометр, може…Десь читав.
Та й глибиною метрів двадцять, мабуть.
Її нелегко було перейти.
Це на ту Либідь схоже зовсім слабо.
Бо ж тут два кроки й на тім боці ти.
- Часи змінились. Місто розрослося.
Річки зміліли, зникли геть ліси.
Змін за віки чимало відбулося.
Нема вже тої древньої краси.
А знаєте чому так Либідь зветься?
- Та чув легенду: три брати й сестра…
Аж бачу – чоловік стоїть, сміється:
- Вигадник Нестор. Де він то набрав?
Хоч, звісно, люди всяк розповідали,
А він то слухав та і записав.
- А ви щось інше про ту Либідь знали?
Тут чоловік ураз серйозним став:
- Ну, звісно ж, знаю, як то воно було.
Тут Кий з братами зовсім не при чім.
Бо ж їх часи тоді уже минули,
Наслідували правнуки вже їм.
Про Дівич-гору чули ви, напевно,
Її ще часом Лисою зовуть?
Там капище колись стояло древнє,
Слідів і не лишилося, мабуть.
Те капище богині Мокош було,
Її там ідол на горі стояв.
Ви, звісно, про таку богиню чули?
- Та, звісно, що доводилось, чував.
- Так от, богиня то була жіноча,
Чоловікам було на гору зась.
Жінки туди приходили охоче,
Коли проблема виникла якась,
Аби богиню чимось задобрити,
Пожертви їй належні принести.
Та і про допомогу попросити.
А Мокош їм могла допомогти,
Бо ж відала водою і землею,
Прядінням, ткацтвом, іншим ремеслом.
Приходили по п’ятницях до неї.
З собою несли Мокоші було
Вино і пряжу, кашу, вовну, ни́тки,
Хустки і посуд, молоко і мед ,
Стрічки і хліб… Ішли бог знати звідки
З надією, бо ж знали наперед,
Що Мокош допоможе їм у всьому.
Йшли породілі помочі питать.
Ішли сюди по ліки від утоми
Життєвої , йшли долю свою взнать.
При капищі жінки одні служили,
Вірніш, дівчата, цнота ж бо була
В роботі тій для них найпершим ділом
І лиш цнотлива дівчина могла
З богинею єдина говорити.
Тож вибирались кращі від усіх.
Та їм за честь богині послужити.
Але була й найстарша серед них –
Верховна жриця, що всім заправляла.
Вона була не із простих людей,
Її із княжих дочок вибирали
Та й то із них не кожна підійде.
Найстарша жриця із князівських дочок
З малого ще заміну обира.
Бо ж мати час підготувати хоче,
Поки вмирати надійде пора.
Тож ще з малого та князівна знала,
Яка велика честь її чека.
На всіх звисока гордо поглядала,
Бо ж не така, як всі! Бо ж не така!
Так от, була у князя дочка Либідь
Й, коли минуло їй лише п’ять літ,
Найстарша жриця визначила, ли́бонь,
Що саме їй пост передати слід.
І потяглися довгі дні навчання,
Бо ж жриці треба так багато знать.
Та загордилась, на сестер й не гляне,
Біля богині мріє швидше стать.
А росла ж гарна, що й не описати.
Чоловіки всі озирались вслід
І мріяли таку за жінку мати.
Але у неї серце, наче лід.
Пішла про неї слава по окрузі,
З’їжджатись стали із других країв
І князю натякали на союзи
Супроти всяких різних ворогів.
Він би і рад дочку за них віддати,
Але ж без її відома ніяк.
Хоча вона іще й не жриця-мати,
Але ж на те готується однак.
І все можливе лише з її волі.
Захоче – вийде заміж, ні – то ні.
Вона ж свою вже визначила долю,
Тож їм давала гарбузи одні.
Коли ж стара померла жриця-мати,
Настав їй час на Дівич-гору йти.
Усі жінки зібрались проводжати,
До капища хотіли довести.
Та ледь вона спустилася узвозом
У супроводі радісних жінок,
Як парубка зустріла на дорозі
Прекрасного…Аж зупинила крок.
У очі його сині подивилась,
Завмерло серце – чи ж то не мана?
Мов зі своєю долею зустрілась.
А, може й доля? То лиш Мокош зна.
І він завмер, поглянувши на неї,
Немов ступити кроку сил не мав.
З півусмішкою дивною своєю,
Дивився і нічого не питав.
І натовп теж завмер, застиг навколо.
Усе, здавалось, добре розумів.
А в неї сльози на очах від болю,
Бо ж дуже пізно він її зустрів.
Тепер уже нічого не змінити,
Назад уже немає вороття.
Їй треба йти до Мокоші служити
І в тому буде все її життя,
Позбавлене кохання, що раптово
Зійшло у серце і зосталось там.
Вона була до цього не готова.
Та й парубок, також, здавалось, сам
Такого не чекав. А мить тяглася,
Здавалося для них, уже роки.
Вона на слово врешті спромоглася:
- Як тебе звати, хлопче? Хто такий?
- Гридь княжий Ант, - і низько уклонився.
Вона себе у руки узяла,
Поки він їй у очі не дивився,
Всміхнулась сумно та й униз пішла…
Відтоді не було їй дня і ночі.
По нього лише думала щодень,
А уночі виплакувала очі.
А він…А він стояв, неначе пень
На березі ріки, що протікала
Повз Дівич-гору. Кожен день стояв.
Та все чекав. Та і вона чекала,
Хоч ні на що надій ніхто не мав.
Якось наснилась їй богиня-мати,
Схилилася, усмішка на устах:
- Я можу вас навіки поєднати,
Але не тут – лише на небесах.
І зникла. Либідь напівсонна сіла.
Нема нікого. А уже за мить
Вона спускалась вниз до річки схилом,
Вдивляючись, чи Ант десь там стоїть.
А він стояв. Надіявсь в безнадії.
Лише побачив – зразу упізнав.
Ураз всі свої сумніви розвіяв
І їй назустріч до ріки помчав.
Ступали вони, сходячись, поволі,
Не зводячи закоханих очей.
Єдналися в одну гіркі дві долі,
Що щастя досі не пізнали ще.
Ріка спокійна місяцем сріблилась,
Немов доріжку викладала їм.
Десь там у хвилях врешті і зустрілась
Прекрасна Либідь з юнаком своїм.
І понесла їх течія, помчала
Вниз до Дніпра. З’єднала їх серця…
Відтоді річку Либідь і назвали.
Історія так закінчилась ця….
- А що ж із тим святилищем зробилось?
- Воно стояли довгі ще роки.
Аж доки Володимиру схотілось
Зробити Київ центром отаким,
Де б найважніші ідоли стояли
Аж попід княжим теремом самим.
Аби князі жерців контролювали,
Не дали бути незалежним їм.
Поставили Перуна проти Хорса,
Дажьбога, і Стрибога поряд з ним,
Симаргла ( хто такий, не знаєм досі).
І, врешті, Мокош. Поклонялись їм
Не мало, не багато – вісім років.
А потім князь, як хрещення прийняв,
Великий учинив в Русі неспокій,
Бо ідолів усіх він порубав,
Перуна аж униз Дніпром відправив.
Велів тоді хреститися усім,
На капищі величний храм поставив…
Та, все одно, на пагорбі отім,
Що досі ще Дівич-горою кличуть,
Жінки збирались потай, крізь ліси,
Аби богиню Мокош возвеличить
І допомоги в неї попросить.
Хтось пам’ятав про дів, що їй служили,
Хтось уважав, що відьми то були
І Лиса – на ту гору говорили.
Та в пам’яті, бач, досі зберегли.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію