О, мій пустий, німий!
В осінній півімлі
ледь-ледь прозоре воцаріння саду,
де листя приникає до землі
у немочі тяжінню дати раду.

Такий німий!
Невже у талані
моїм і твій – собі вбачає виклик,
і гул плодів опалих не мені,
як дзвонів угорі, тобі не спільник?

Великий саде!
О, даруй словам
кружляння віття, істини кружляння,
де я іду назустріч деревáм
у падолист, у сутінь пожадання.

О, час жадань
наступної весни
твоїм гілкам, душі моїй печальній,
коли і ти плодами тільки сниш,
і тільки порожнеча – плід реалій.

Ні! Їдьмо геть!
І хай мене зовуть
навперегін армадиська вагонні,
моя земна й твоя висока путь –
в несосвітенних відстанях тотожні.

О, любий саде!
Прощавай! Взнаки
досвітній німоті нова прикмета:
великим садом зронені роки
в гіркі рядки ідилії поета.


***

Відкіль до нас прийшла зима,
не знаєш ти, ніхто не знає.

Умовкло все. Вона сама
холодных губ не розтискає.
Вона німа. І без потуг
її затятости не зломиш.
Тому бо кожен рух і звук
ти жадібно узимку ловиш.

І легіт вітру опостінь,
і даху шоркання з хмарками.
Після, як порохня мостин,
рипучий сніг під каблуками,
а потім – скрип і стук лопат,
і бляклий дим, і мерзлі віти...
І навіть тихий снігопад,
не має відповіді – звідки?

І ти, ввійшовши в теплий дім
посвяченим у таємничість,
не годен дати звіту в тім,
що десь могла вона чаїтись:
в прольоті сходовім, в стіні,
в цеглині, в комірчині поряд,
а може, у ріці, на дні,
куди не проникає погляд.

Можливо, у нічних дворах,
на горищах, припалих пилом,
в забитих дошками дверях,
в підвалі темнім, відсирілім,
у комірчинах зі сміттям...
Можливо, це її тіснило,
вона набідувалась там,
і все заполонила.

Або, бідова, на манір
юрми думок і слів незв'язних,
вона зійшла з високих гір,
з вершин, завідомо прекрасних:
там вічний лід, там вічний сніг,
там вітер звив на скелі ложе,
куди не зійде чоловік,
ані орел злетіть не може.

Ба, чом і ні. І, позаяк
твій комір зведений – за довід,
хіба це не одне, відтак:
непевна тінь і вічний холод?
І ціпеніння від тривог,
подобою, нехай німою,
одному почуттю на двох
у стані видатись зимою.

Еге ж, без видимих причин,
як ті хмарки в небесній сині –
рої речей і речовин
або істот – в суміснім чині –
стихії жару і води,
захоплені своєю грою,
щомить дають свої плоди,
ба, несподівані порою.

Буває, лід сильніш вогню,
зима буває довша літа,
буває, ніч диктує дню,
і мла долає силу світла;
буває, сад гінкий у віть,
але плоди, якщо і знімеш,
то взяті ожеледдю літ,
коли заціпенієш...

… І люди всі, і всі доми,
ще теплі, по сусідськи
відчують подихи зими,
не відаючи, звідки.

------------------------------

И. Бродский


Сад

О, как ты пуст и нем!
В осенней полумгле
сколь призрачно царит прозрачность сада,
где листья приближаются к земле
великим тяготением распада.

О, как ты нем!
Ужель твоя судьба
в моей судьбе угадывает вызов,
и гул плодов, покинувших тебя,
как гул колоколов, тебе не близок?

Великий сад!
Даруй моим словам
стволов круженье, истины круженье,
где я бреду к изогнутым ветвям
в паденье листьев, в сумрак вожделенья.

О, как дожить
до будущей весны
твоим стволам, душе моей печальной,
когда плоды твои унесены,
и только пустота твоя реальна.

Нет, уезжать!
Пускай когда-нибудь
меня влекут громадные вагоны.
Мой дольний путь и твой высокий путь —
теперь они тождественно огромны.

Прощай, мой сад!
Надолго ль?.. Навсегда.
Храни в себе молчание рассвета,
великий сад, роняющий года
на горькую идиллию поэта.

1960
Откуда к нам пришла зима,
не знаешь ты, никто не знает.
Умолкло все. Она сама
холодных губ не разжимает.
Она молчит. Внезапно, вдруг
упорства ты ее не сломишь.
Вот оттого-то каждый звук
зимою ты так жадно ловишь.
Шуршанье ветра о стволы,
шуршанье крыш под облаками,
потом, как сгнившие полы,
скрипящий снег под башмаками,
а после скрип и стук лопат,
и тусклый дым, и гул рассвета…
Но даже тихий снегопад,
откуда он, не даст ответа.
И ты, входя в свой теплый дом,
взбежав к себе, скажи на милость,
не думал ты хоть раз о том,
что где-то здесь она таилась:
в пролете лестничном, в стене,
меж кирпичей, внизу под складом,
а может быть, в реке, на дне,
куда нельзя проникнуть взглядом.
Быть может, там, в ночных дворах,
на чердаках и в пыльных люстрах,
в забитых досками дверях,
в сырых подвалах, в наших чувствах,
в кладовках тех, где свален хлам…
Но видно, ей там тесно было,
она росла по всем углам
и все заполонила.
Должно быть, это просто вздор,
скопленье дум и слов неясных,
она пришла, должно быть, с гор,
спустилась к нам с вершин прекрасных:
там вечный лед, там вечный снег,
там вечный ветер скалы гложет,
туда не всходит человек,
и сам орел взлететь не может.
Должно быть, так. Не все ль равно,
когда поднять ты должен ворот,
но разве это не одно:
в пролете тень и вечный холод?
Меж ними есть союз и связь
и сходство — пусть совсем немое.
Сойдясь вдвоем, соединясь,
им очень просто стать зимою.
Дела, не знавшие родства,
и облака в небесной сини,
предметы все и вещества
и чувства, разные по силе,
стихии жара и воды,
увлекшись внутренней игрою,
дают со временем плоды,
совсем нежданные порою.
Бывает лед сильней огня,
зима — порой длиннее лета,
бывает ночь длиннее дня
и тьма вдвойне сильнее света;
бывает сад громаден, густ,
а вот плодов совсем не снимешь…
Так берегись холодных чувств,
не то, смотри, застынешь.
И люди все, и все дома,
где есть тепло покуда,
произнесут: пришла зима.
Но не поймут откуда.

1962 г.