Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Р
Натхнення так і пре з душі одразу!
Повір, мій читачу, я не навмисно!
Бо тільки так підкорюю Пегаса.
Я спалюю свої безсонні ночі,
Приймаю сильні ліки перорально.
І стежу пильно, хто кого там хоче,
вшиту снопами хатину
скраю узлісся в глухому яру
над ручаями за тином,
а поза нею – висока гора,
а під горою – дорога,
де поєдналися туга, жура,
радощі, щастя і горе.
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінна бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
У ліс дрімучий чи далекі гори,
Прикутий до стола, неначе раб,
Я відійду в мелодію прозору,
Мов у далекий потаємний рай,
Врятований від бруду наговору.
Я відійду у тінь далеких пальм,
інфікує цілий білий світ...
у дурдомі цьому,
як відомо,
оселився демон із боліт.
***
А знання, наука та освіта
Вже краще сапать буряки,
Чи підгортати картоплю,
Чи збирати жуки.
Буває, напишеш сонета,
Глядь- а воно ж не сонет!
Й рука мимоволі підносить
Бувало, на щось не наважився –
А підсумок буде простий:
Красива життя ораторія
Завершиться у крематорії.
Як кажуть, «хоч падай, хоч стій»...
Траплялося, жили розтягував,
Від тебе я іще не відчахнувся.
Ти ще моя. І скільки ж сили треба,
щоб я забув тебе, тебе позбувся.
Я що завгодно ладен сотворити,
щоб пам’ять стерла всі твої принади,
щоб і не бачити тебе, не говорити…
В якій ненависті горілку п’є на сонці
шахтар, комп’ютерник, розклеювач афіш!
І те, що, нібито, вона виводить стронцій,
її не робить прохолодніш чи смачніш.
В зеніті буйствує загрозливе світило.
От мені морока -
Заражать її не стану --
Власним гоноркоком.
Вірш писати поможу я --
Бліх половлю поки.
Хіть свою я замаскую --
І страшно, і боязко дуже мені:
А раптом оте? А раптом осе?
Ніхто не врятує мене й не спасе.
Сусід мій праворуч сидить в темноті.
Від страху у нього бурчить в животі.
Він теж в невідомість пливе, як і я,
Не про мир, не діалог.
Чисто воплі куртизанки
Моно моно монолог…
Хто б повірив, хто б довірив,
Змоноложив і схитрив,
Обіцянки розчепірив —
Я, їй-богу б, пригостив…
Коли я був з тобою на «ти»,
Позабула усі застороги,
Як несила було вже знести.
Я схопив тебе грубо за руку,
Придушив і притис до стіни;
Ти тоді опиралась на муку
Спираються на вічність, спираються на страх.
Повалені дерева, що обіймають легко
Свободу і неволю у вічних небесах.
Повалені дерева, як воїни упалі
У грандіозний битві, у січі вогневій,
Спираються на мужніс
і як захочеш на мене обіпрись
нам потрібен хтось-то щоб опертись
і якщо хочеш на мене обіпрись
її фальцет ”груди мої невідмовні бейбі
о випади тут якби утомивсь
і завжди на парківці місця доволі є
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського.
Вітаю неталан свій при нагоді,
наїть мінливих мішанці годжу
у дріб’язкових змін коловороті.
Дедалі менше надить білий світ
відволіктися в учті щовечірній,
допоки неугавно гуготить
на вулиці мій вік, хуткий на війни.
Світ міниться. Не та, не та юрба
довкіл, і на уклін безцеремонна.
О, часе, порожнечею хіба
сповняй години в домі Аполона.
А світ живе, як старець-однодум,
і знов жахає голосом гугнявим,
допоки ми урівнюємо ум
зі скоєним навпомацки діянням.
Як мало я на світі поживу,
завалений не вічними ділами,
і товпи полуднів зимових над столами,
так, мовби я їх сам сюди зову.
Ба, не занадто вбуде у мені –
живій чи неживій уже людині –
від переплат завідомо в ціні,
аби іззовні виявитись вільній.
Хвала розв’язці. Чесний рішенець.
Від’їзд. І ця галантність повожатих,
і світлі сходи, лиця у свічадах,
і лавровий засніжений вінець.
------------------------
И. Бродский
Приходит март. Я сызнова служу.
В несчастливом кружении событий
изменчивую прелесть нахожу
в смешеньи незначительных наитий.
Воскресный свет все менее манит
бежать ежевечерних откровений,
покуда утомительно шумит
на улицах мой век полувоенный.
Воскресный свет. Все кажется не та,
не та толпа, и тягостны поклоны.
О, время, послужи, как пустота,
часам, идущим в доме Апполона.
А мир живет, как старый однодум,
и снова что-то страшное бормочет,
покуда мы приравниваем ум
к пределам и деяниям на ощупь.
Как мало на земле я проживу,
все занятый невечными делами,
и полдни зимние столпятся над столами,
как будто я их сызнова зову.
Но что-нибудь останется во мне —
в живущем или мертвом человеке —
и вырвется из мира и извне
расстанется, свободное навеки.
Хвала развязке. Занавес. Конец.
Конец. Разъезд. Галантность провожатых,
у светлых лестниц к зеркалам прижатых,
и лавровый заснеженный венец.
1961
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Сад. "Відкіль до нас прийшла зима...""
