Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.17
19:19
Скільки було тих «героїв» всілякого штибу,
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивив
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивив
2026.09.17
16:48
Цей светрик червоний я бачу у снах,
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
2026.09.17
15:22
Згадай мене у білосніжнім січні,
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
2026.09.17
12:57
Жінка завжди дивиться на обрій,
Виглядає лицаря із тьми,
Та чомусь героїв завжди обмаль
У оскалі лютої зими.
Жінка завжди дивиться за обрій,
У майбутнє, ніби дивний сад.
У розрусі і безумстві оргій
Виглядає лицаря із тьми,
Та чомусь героїв завжди обмаль
У оскалі лютої зими.
Жінка завжди дивиться за обрій,
У майбутнє, ніби дивний сад.
У розрусі і безумстві оргій
2026.09.17
11:16
У 2026 р. світ побачили нові пісні на вірші Сергія Губерначука на платформі URockBallads (https://www.youtube.com/@URockBallads/featured). URockBallads на своєму YouTube каналі представляє рок-версії поетів-класиків (Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка),
2026.09.17
10:39
Я жодної ілюзії у світу не просив,
Бо ілюзії — це срібні драхми,
Які Прометей збирав у шкіряну торбу
І дарував жителям острова мрій,
Де поклонялися клишоногому Поліфему,
Що знав вогонь і стеріг овець.
Я жодної ілюзії не цінував,
Бо ілюзії — це срібні драхми,
Які Прометей збирав у шкіряну торбу
І дарував жителям острова мрій,
Де поклонялися клишоногому Поліфему,
Що знав вогонь і стеріг овець.
Я жодної ілюзії не цінував,
2026.09.17
08:51
хто бачив світ, примружуючи очі,
той не забуде, як згасає день,
коли його пополудні лоскоче
сліпа нудьга, співаючи пісень.
давно все передбачено за нас
в минулому... тепер... і повсякчас.
той не забуде, як згасає день,
коли його пополудні лоскоче
сліпа нудьга, співаючи пісень.
давно все передбачено за нас
в минулому... тепер... і повсякчас.
2026.09.17
06:19
Втекти б звідсіль від обстрілів щоденних,
Втекти б скоріш і не іти назад
У ці місця здавен благословенні
Громами безкінечних канонад.
Податися б кудись і пережити
Біду поодаль в тиші та теплі,
А не страхатися несамовито
Тут стогонів стражденної зем
Втекти б скоріш і не іти назад
У ці місця здавен благословенні
Громами безкінечних канонад.
Податися б кудись і пережити
Біду поодаль в тиші та теплі,
А не страхатися несамовито
Тут стогонів стражденної зем
2026.09.16
23:43
заманулося приблуді
прогулятися між люди
чи змінилося щось раптом
інший тренд аспект
чи фактор
хто просунувся на моді
хто зашився на городі
хто просвітлення зазнавши
прогулятися між люди
чи змінилося щось раптом
інший тренд аспект
чи фактор
хто просунувся на моді
хто зашився на городі
хто просвітлення зазнавши
2026.09.16
21:49
Спека безглузда розпечене місто тримає в лещатах.
Дихати нічим і нікуди бігти — нудьга неминуча.
Втрата свободи, надії й дороги до відступу втрата
Сенсів нових набуває й висвітлює правду разючу.
Час витікає крізь пальці, для вічності лиш нескінченни
Дихати нічим і нікуди бігти — нудьга неминуча.
Втрата свободи, надії й дороги до відступу втрата
Сенсів нових набуває й висвітлює правду разючу.
Час витікає крізь пальці, для вічності лиш нескінченни
2026.09.16
18:50
А вересень, мов злодій,
зайшов у літній ліс.
У пазусі
рапсодій
журних сюди приніс.
Міняти колір кронам
намірився тихцем.
Не стрівши заборони,
зайшов у літній ліс.
У пазусі
рапсодій
журних сюди приніс.
Міняти колір кронам
намірився тихцем.
Не стрівши заборони,
2026.09.16
17:31
Дубова карета та пара волів —
Куди ми втечем з осередку ланів?
Кому сповідаємось в ніч серед зір,
Як сонце сховає себе межи гір?
Вози при дорозі, краватки коней,
Чи стрінеться нам на шляху Апулей*
В часи полохливі непевних мірил,
Куди ми втечем з осередку ланів?
Кому сповідаємось в ніч серед зір,
Як сонце сховає себе межи гір?
Вози при дорозі, краватки коней,
Чи стрінеться нам на шляху Апулей*
В часи полохливі непевних мірил,
2026.09.16
16:34
І
Закони – альфа і омеґа
конституційності, однак
вони виконуються як
дитячі іграшки у лєґо
у клоунаді про барdак.
Та не сміємося наразі,
бо наші буки та ази:
Закони – альфа і омеґа
конституційності, однак
вони виконуються як
дитячі іграшки у лєґо
у клоунаді про барdак.
Та не сміємося наразі,
бо наші буки та ази:
2026.09.16
14:45
Нашіптує безсоння повсякчас
натхненних віршів сонячні сюжети.
Ще пам'ятаю, як кружляли вальс
і відривались від землі на злеті.
Хотілося, щоб свічка воскова
на підвіконні танула до ранку
і наодинці мовились слова —
натхненних віршів сонячні сюжети.
Ще пам'ятаю, як кружляли вальс
і відривались від землі на злеті.
Хотілося, щоб свічка воскова
на підвіконні танула до ранку
і наодинці мовились слова —
2026.09.16
14:00
Безкрила осінь, безвиїзна осінь.
Олешки в блокаді їстоньки просять.
Сухариків банка - запас золотий.
Ні світла, ні газу, куди їм іти,
Як міни повсюди, зиркають вирви,
Снаряди летять. Хіба люди винні?
Будинки зруйновані. Щит це живий.
Виснажлива осі
Олешки в блокаді їстоньки просять.
Сухариків банка - запас золотий.
Ні світла, ні газу, куди їм іти,
Як міни повсюди, зиркають вирви,
Снаряди летять. Хіба люди винні?
Будинки зруйновані. Щит це живий.
Виснажлива осі
2026.09.16
13:37
Відрахунок ведеться на долі секунди.
Щось повинно відбутися саме тепер.
Ці секунди, як лицарі, в лати закуті.
Я поглянув у даль і в знемозі завмер.
Може, випити залпом гіркої цикути.
Я прорвався у небо, у вічний етер.
Щось повинно відбутися. Маятн
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щось повинно відбутися саме тепер.
Ці секунди, як лицарі, в лати закуті.
Я поглянув у даль і в знемозі завмер.
Може, випити залпом гіркої цикути.
Я прорвався у небо, у вічний етер.
Щось повинно відбутися. Маятн
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про капусту
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про капусту
- Іди-но, синку, час уже до столу,-
Гукає мама з вулиці Петька. –
Уже картопля на столі чека!
Давай хутенько, щоб не охолола!
Петько покинув копати м’яча,
Хоча і без великої охоти.
Він, звісно і обідати не проти,
Але ж і грати тільки розпочав.
Та все ж прийшов, усівся за столом,
Де вже картопля в мисці парувала,
З салатом поряд ще одна стояла.
- Капуста-а! – протягнув Петько зі злом,-
Я ж не люблю капусту! – Синку, їж.
Вона корисна дуже для здоров’я…
Така свіженька, молода, чудова.
Я тільки-тільки зрізала її.
- Й де тільки вона клята узялась!-
Сердито буркнув Петрик, взявши вилку,
Набрав на неї капустинок кілька,
Та повертів над мискою, погравсь.
- Де узялася? Хочеш – розповім,-
Озвалась мама, - Чула ще від тата.
А він історій різних знав багато,
Розповідав їх діточкам своїм.
А ми сиділи, слухали його,
Розкривши рота. Бо ж тоді ще, сину,
Не було Інтернету і в помині.
А у книжках піди знайди того.
Тож тато якось нам розповідав
Про те – звідкіль капуста ця взялася.
З тих пір, Бог зна, минуло скільки часу,
Від тих подій не лишилось й сліда…
Окрім капусти… Діло було так…
Село стояло між гаїв над річку.
По міркам нашим – зовсім невеличке,
Але охайне, чепурне, однак.
Хатки стояли скромно між садків.
А там і груші, й яблуні і вишні,
Які весною зацвітали пишно,
І на них стигли фрукти от-такі.
Жив у селі тім роботящий люд,
Один одного всі прекрасно знали,
І працювали, і відпочивали.
Злодійства од віків не знали тут.
Якось москаль в село те приблукав.
Чи втік від пана? Чи з дороги збився?
Але в село під вечір приблудився,
Заночувати в когось попрохав.
Коли гість в дім, то радість разом з ним.
Негоже гостю в хлібі відмовляти
Та і притулок гріх йому не дати.
Пустили москаля того у дім.
Заночував, а вранці заявив,
Що хоче назавжди в селі лишитись.
Можливо, вдасться тут йому прижитись,
Бо по-людськи пожити захотів.
Порадились громадою села
Та й вирішили все ж притулок дати.
Стояла на краю пустою хата.
Колись там бабця вже стара жила.
Дітей не мала. Нікому було
Тепер до тої хати заглядати.
Тож чом би чоловіку не віддати?
Отак гуртом і здумало село.
Коли його до хати привели,
Він лише пробурчав одне: «Как пусто…»
Отож відтоді і прозвавсь Капуста.
Хоч Москалем ще іноді могли.
Став той Капуста жити у селі.
Не беручкий, як видно, до роботи.
Бо не поставив біля хати й плоту
Та й не копався надто у землі.
Сяк-так у хаті ще поприбирав,
А у дворі й траву не став косити.
На призьбі просидів він ціле літо,
Хіба в садку хоч яблука збирав.
Сусіди перше жа́ліли його,
То хліб носили, то за стіл садили.
Та бачать, що не буде з нього діла –
Не стали вже робити і того.
З чого він жив – того ніхто не знав,
Але не брався й за холодну воду.
Уже й осіння надійшла негода,
А він на зиму й дрів не нарубав.
Коли ж прийшли добрячі холоди
І люди печі почали топити,
Щоб холоди до хати не пустити,
Зубами цокав по селу ходив.
Бо ж окрім свитки – й одягу не мав,
Не було чим прикрити голе тіло.
Але ж вже ціле літо пролетіло,
Тож няньчитись із ним ніхто не став.
Якась бабуся жалісна дала
Стару кирею. Але ж того мало.
В одній киреї тіло замерзало.
А ще ж зима, насправді не прийшла.
А потім стали речі пропадать,
Чого в селі ніколи не бувало.
У того раптом опанча пропала,
Той кобеняк не може відшукать.
У третього жупан подівся десь,
В того кожух поцупив хтось із печі.
А ще ж казали про дрібніші речі -
Сердак чи свиту…Сполошився весь
Народ в селі. Не знає, що робить.
Зібралися громадою на збори,
Обговорили й вирішили скоро –
Потрібно того злодія зловить.
А вся підозра на Капусту в них,
Бо ж у селі один одного знають,
Один другому, звісно, довіряють.
Ніхто чужого взяти би не зміг.
Тож до Капусти вирішили йти.
Прийшли до двору та зайшли до хати.
А там, немов на вулиці, в кімнаті,
Хіба що сніг зі стелі не летить.
І пустка. Лише купи по кутках.
Сидить Капуста скорчившись на печі,
Натяг на себе вкрадені всі речі
І тільки очі світять, як в Сірка.
Ніхто уже й питатися не став
І так усім все зрозуміло стало.
Тож мовчки всі дивилися, стояли.
Тут голова, нарешті, слово взяв:
- А ми, Капусто, вірили тобі.
Гадали – станеш по-людськи тут жити,
А ти татьбу надумав нам чинити.
Ну, що ж, обрав ти долю сам собі.
Бо нам не треба таті у селі.
Дає громада тобі час до ранку.
Коли уранці станемо на ганку,
Щоб і сліду́ тебе на цій землі.
Бо пожалієш… Користі катма.
Як можна так на світі людям жити?
Ходімо! Тут вже нічого робити!
Бо тут на що дивитися нема!
Запам’ятай – щоб й сліду не було!-
Сказав іще раз та і вийшли з хати .-
Як так прожити й користі не мати?..
На ранок все зібралося село,
Пішли до хати, де тулився він,
Зайшли в світлицю, а там зовсім пусто,
Лиш на печі лежить одна капуста,
Закутана в десятки одежин.
Куди подівся з хати чоловік?
Звідкіль тут овоч дивний цей узявся?
Народ щось зрозуміти намагався…
Ще довго мізкував…Але за рік
Капусти насадили вже тієї.
І свіжу їли, й квасили її.
І в радість та капуста була їм
Бо бачили велику користь з неї.
Гукає мама з вулиці Петька. –
Уже картопля на столі чека!
Давай хутенько, щоб не охолола!
Петько покинув копати м’яча,
Хоча і без великої охоти.
Він, звісно і обідати не проти,
Але ж і грати тільки розпочав.
Та все ж прийшов, усівся за столом,
Де вже картопля в мисці парувала,
З салатом поряд ще одна стояла.
- Капуста-а! – протягнув Петько зі злом,-
Я ж не люблю капусту! – Синку, їж.
Вона корисна дуже для здоров’я…
Така свіженька, молода, чудова.
Я тільки-тільки зрізала її.
- Й де тільки вона клята узялась!-
Сердито буркнув Петрик, взявши вилку,
Набрав на неї капустинок кілька,
Та повертів над мискою, погравсь.
- Де узялася? Хочеш – розповім,-
Озвалась мама, - Чула ще від тата.
А він історій різних знав багато,
Розповідав їх діточкам своїм.
А ми сиділи, слухали його,
Розкривши рота. Бо ж тоді ще, сину,
Не було Інтернету і в помині.
А у книжках піди знайди того.
Тож тато якось нам розповідав
Про те – звідкіль капуста ця взялася.
З тих пір, Бог зна, минуло скільки часу,
Від тих подій не лишилось й сліда…
Окрім капусти… Діло було так…
Село стояло між гаїв над річку.
По міркам нашим – зовсім невеличке,
Але охайне, чепурне, однак.
Хатки стояли скромно між садків.
А там і груші, й яблуні і вишні,
Які весною зацвітали пишно,
І на них стигли фрукти от-такі.
Жив у селі тім роботящий люд,
Один одного всі прекрасно знали,
І працювали, і відпочивали.
Злодійства од віків не знали тут.
Якось москаль в село те приблукав.
Чи втік від пана? Чи з дороги збився?
Але в село під вечір приблудився,
Заночувати в когось попрохав.
Коли гість в дім, то радість разом з ним.
Негоже гостю в хлібі відмовляти
Та і притулок гріх йому не дати.
Пустили москаля того у дім.
Заночував, а вранці заявив,
Що хоче назавжди в селі лишитись.
Можливо, вдасться тут йому прижитись,
Бо по-людськи пожити захотів.
Порадились громадою села
Та й вирішили все ж притулок дати.
Стояла на краю пустою хата.
Колись там бабця вже стара жила.
Дітей не мала. Нікому було
Тепер до тої хати заглядати.
Тож чом би чоловіку не віддати?
Отак гуртом і здумало село.
Коли його до хати привели,
Він лише пробурчав одне: «Как пусто…»
Отож відтоді і прозвавсь Капуста.
Хоч Москалем ще іноді могли.
Став той Капуста жити у селі.
Не беручкий, як видно, до роботи.
Бо не поставив біля хати й плоту
Та й не копався надто у землі.
Сяк-так у хаті ще поприбирав,
А у дворі й траву не став косити.
На призьбі просидів він ціле літо,
Хіба в садку хоч яблука збирав.
Сусіди перше жа́ліли його,
То хліб носили, то за стіл садили.
Та бачать, що не буде з нього діла –
Не стали вже робити і того.
З чого він жив – того ніхто не знав,
Але не брався й за холодну воду.
Уже й осіння надійшла негода,
А він на зиму й дрів не нарубав.
Коли ж прийшли добрячі холоди
І люди печі почали топити,
Щоб холоди до хати не пустити,
Зубами цокав по селу ходив.
Бо ж окрім свитки – й одягу не мав,
Не було чим прикрити голе тіло.
Але ж вже ціле літо пролетіло,
Тож няньчитись із ним ніхто не став.
Якась бабуся жалісна дала
Стару кирею. Але ж того мало.
В одній киреї тіло замерзало.
А ще ж зима, насправді не прийшла.
А потім стали речі пропадать,
Чого в селі ніколи не бувало.
У того раптом опанча пропала,
Той кобеняк не може відшукать.
У третього жупан подівся десь,
В того кожух поцупив хтось із печі.
А ще ж казали про дрібніші речі -
Сердак чи свиту…Сполошився весь
Народ в селі. Не знає, що робить.
Зібралися громадою на збори,
Обговорили й вирішили скоро –
Потрібно того злодія зловить.
А вся підозра на Капусту в них,
Бо ж у селі один одного знають,
Один другому, звісно, довіряють.
Ніхто чужого взяти би не зміг.
Тож до Капусти вирішили йти.
Прийшли до двору та зайшли до хати.
А там, немов на вулиці, в кімнаті,
Хіба що сніг зі стелі не летить.
І пустка. Лише купи по кутках.
Сидить Капуста скорчившись на печі,
Натяг на себе вкрадені всі речі
І тільки очі світять, як в Сірка.
Ніхто уже й питатися не став
І так усім все зрозуміло стало.
Тож мовчки всі дивилися, стояли.
Тут голова, нарешті, слово взяв:
- А ми, Капусто, вірили тобі.
Гадали – станеш по-людськи тут жити,
А ти татьбу надумав нам чинити.
Ну, що ж, обрав ти долю сам собі.
Бо нам не треба таті у селі.
Дає громада тобі час до ранку.
Коли уранці станемо на ганку,
Щоб і сліду́ тебе на цій землі.
Бо пожалієш… Користі катма.
Як можна так на світі людям жити?
Ходімо! Тут вже нічого робити!
Бо тут на що дивитися нема!
Запам’ятай – щоб й сліду не було!-
Сказав іще раз та і вийшли з хати .-
Як так прожити й користі не мати?..
На ранок все зібралося село,
Пішли до хати, де тулився він,
Зайшли в світлицю, а там зовсім пусто,
Лиш на печі лежить одна капуста,
Закутана в десятки одежин.
Куди подівся з хати чоловік?
Звідкіль тут овоч дивний цей узявся?
Народ щось зрозуміти намагався…
Ще довго мізкував…Але за рік
Капусти насадили вже тієї.
І свіжу їли, й квасили її.
І в радість та капуста була їм
Бо бачили велику користь з неї.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
