Під Корсунем бій відгримів. На шляху
Лежали побиті та зранені ляхи.
Живі вже ясиром дрижали від страху,
Клянучи козацтво і долю лиху.
Орда гелготіла, рахуючи зиск,
Козаки розсілися коло багаття.
Було чим хвалитись і що пригадати…
Котився між зорями місячний диск
Та сумно дивився на землю з небес,
Побитих жалів, до живих приглядався.
Побачить, мабуть, не таке сподівався.
Тож зблід, не землі то побачивши, весь.
Хоч втома коза́кам давалась взнаки
Та бою гарячка ще міцно тримала.
І руки за шаблі ще звично хапали,
Коли якийсь звук видававсь не такий.
Та все говорили про скінчений бій,
Про те, як тих ляхів нещадно рубали.
Чи скоро війна закінчиться, гадали.
На те покладали аж надто надій.
Один молодий ще безвусий козак,
Кіптяву від бою з обличчя утерши,
Почав говорити поважно: - По-перше,
Ніхто нас уже не здолає ніяк.
Ми ляха побили, он військо лежить.
По-друге, татари нам поміч нада́ли.
А там нам Москва допоможе надалі,
Так що у державі своїй будем жить!
- А звідки ти взяв, - тут старий обізвавсь,-
Що військо все ляське ми тут положили?
У ляхів, повір мені, досить ще сили…
Та і на Москву я би не сподівавсь.
- Чому? То ж брати. Православні, як ми.
А знаєш, яка в них велика держава?
Ми разом здобудем і волю, і славу!..
- Ти надто не бався думками тими́.
Я знаю, які вояки москалі,
Доводилось з ними в боях позмагатись.
На поміч на їхню дарма сподіватись.
Хоча в них, і справді, багато землі
Та били ми їх і не раз, і не п’ять
Коли на Москву з Сагайдачним ходили.
Мені тоді бу́ло сімнадцять від сили,
Коли довелося й Москву споглядать.
- То ви з Сагайдачним ходили в похід?
- Кажу ж, під Москвою стояв під самою,
Готові були до останнього бою
Аби москалів тих провчити, як слід.
Але не вдалося. Не так щось пішло.
Москву Сагайдачний не зміг тоді взяти.
Отож, чи мені їхню силу не знати?
Усе пам’ятаю, хоч літ вже пройшло.
- То й нам розкажіть, - одізвався юнак,-
І нам би хотілось про справи ті знати,
Щоб дітям й онукам своїм передати.
Чи, може, я, браття, кажу щось не так?
- Так. Так. Розкажи, - козаки загули,-
Бо з п’ятого чули про те на десяте…
- Ну, що ж, як бажаєте, буду казати…
Було то усе, браття любі, отак…
Заминка з царями була в москалів.
Останній помер – де нового узяти?
Взялися бояри своїх наставляти,
І кожен на трона усістись волів.
Тим часом почав бунтувати народ,
Стихія Московщину всю охопила,
А ляхи Дмитра у Москві посадили,
Щоб мати багато від царських щедрот.
Та скоро бояри убили Дмитра,
То ж ляхи їм дру́гого скоро «зродили»,
В Московщину вже, як удома ходили,
Бо смутна для неї настала пора.
Нарешті дотисли пани москалів,
Зібрались бояри й рішили між себе:
Царем Владислава обрати їм треба,
Який в королевичах ляських ходив.
- Це що – наш король?- хтось із гурту озвавсь.
- Так, нині король, а тоді ще при батьку
Хотів він державу вже власную мати,
Отож москалям догодити старавсь,
Аби запросили на царство його.
Вони й запросили… Та ж їх треба знати.
Москаль одурити готовий і брата
Аби врешті-решт досягнути свого.
Поки Владислав трон собі приміряв,
Царя москалі з поміж себе обрали.
А ляхів з Московщини зовсім прогнали.
Отож Владислав зуб на них добрий мав.
І вирішив він собі трон повернуть,
Почав собі військо з охочих збирати
Аби й москалів заодно покарати.
На те кілька літ він потратив, мабуть.
Не склалися в нього діла, як гадав.
Застряг десь під Вязьмою, сил не достало.
Та гордість назад повернуть не давала.
І грошей, щоб війську платити не мав.
Без плати хіба лях піде воювать?
Тож військо його почало розбігатись.
Який вже там трон? Як назад повертатись
І здобиччю для москалів щоб не стать?
І тут королевич згадав і про нас.
Гінців Сагайдачному спішно відправив,
Мовляв, виручай задля спільної слави.
Так ляхи завжди у скрутний для них час.
Зібрав Сагайдачний козацтво й сказав:
- Звернувся до нас Владислав із проханням.
Для нього ми нині надія остання,
Бо ж він у Московщині зовсім застряв.
Тож просить аби ми йому помогли…
Загу́ло козацтво: - Нехай пропадає!
Хай біс йому клятому допомагає!
Як крики потроху стихать почали,
Знов слово тоді Сагайдачний узяв:
- Послухайте, браття моєї поради.
Ми знали від ляхів багато неправди,
Тож час свого взяти нарешті настав.
Умови я виставив ляхам за то:
Хай збільшать реєстр козацтва суттєво,
Хай простір козацький розширять життєвий
І хай не чіпа православних ніхто.
Король та і сеймові згоду дали.
Тож, коли поможемо ми Владиславу,
То все задля нашої віри і слави!..
Умів Сагайдачний… Тож ми і пішли.
Хоч ляхи чекали під Вязьмою нас
Та гетьман надумав, як їх одурити.
Чого йому під Владиславом ходити?
Прямцем на Москву нас пове́сти зібравсь.
От там і зустрінемось. Хай доганя
Козацькеє військо аж ген під Москвою.
Тож ми від Путивля ходою стрімкою
Пішли на Москву. Нас ніхто не спиняв.
Міста і фортеці ми брали на спис,
Коли ті ворота нам не відчиняли.
Єлець, Лівни, Рильськ перед нами упали.
Аж десь попід Серпухов гетьман спинивсь,
Бо військо вороже стоїть на путі,
Дорогу московську для нас перекрило.
Зібралася війська москальського сила.
Пожарський нас тут зупинити хотів.
Але щось не так повернуло, мабуть.
Нараз захворів… Козаки жартували,
Мовляв, швидка Настя на нього напала…
Злякався, що битим йому добре буть.
І справді, боялися нас москалі.
Заледве на них ми ударили разом,
Як кинулись ті всі тікати одразу.
Ганятися гетьман слідо́м не велів.
Бо ж осінь уже, треба справу зробить,
Аби до зими в москалях не сидіти.
Під жовтень могли на Москву вже глядіти.
Зосталося військо москальське побить,
Яке знов постало у нас на шляху,
Послав новий цар аби нас зупинило.
Хоч було воно значно більшої сили
Та збив Сагайдачний із нього пиху.
Зійшовсь з воєводою гетьман на герць.
Один на один. Той у золоті сяє,
В руках довжелезного списа тримає.
Та вся та пихатість звелась нанівець.
Списа гетьман в нього одразу забрав,
Немов у якогось малого дитяти,
А там боздуганом зумів так дістати –
Той миттю коневі під ноги упав.
Міцні обладунки у нього були,
Тому то і вижив. А військо вороже
Знов так дременуло. Й на військо не схоже.
Тоді москалів довгі ноги спасли.
Тим часом під Тушино ляхи прийшли.
Туди ми на стрічу до них поспішили.
Ви б бачили, як вони тому раділи,
Неначе столицю ворожу взяли.
А як Владислав подарункам зрадів.
Кількох воєвод по дорозі зловили,
Та ще посланців до татар прихопили,
Яким цар московський спішити велів
У Крим і там помочі в хана прохать.
Тепер уже помочі з Криму не буде.
Взяли ми Москву у облогу зусюди.
Їм помочі було нізвідки чекать.
Поки готувались до штурму війська,
Каширу й Касимов ми ще захопили.
В Москві москалі, наче миші сиділи.
А тут іще більший на них страх напав,
Бо в небі з’явилась хвостата зоря,
Над голови їхні над містом стояла,
Неначе нещастя страшні провіщала.
Й жаліли уже, що обрали царя.
Якраз на Покрову все військо знялось
І кинулось мури стрімкі штурмувати.
Нам випало йти під ворота Арбату.
Якби їх тоді підірвати вдалось,
То ми би гуляли уже по Москві.
Не знаю, що трапилось. Може і зрада?
Чи, може, випадок зірвати завадив?
Та гетьман козацтво від мурів відвів,
Бо від Владислава отримав наказ.
То для москалів було, справді, як диво,
Вони рознесли вість по місту хапливо,
Що штурм неминучий спинився якраз,
Як дзвони на свято в Москві задзвонили,
Й козацтво хреститись услід почало.
Бо ми ж православні…Того не було.
Скоріш москалі Владислава «купили».
Знов вовни гречаної сім лантухів
Тихцем обіцяли. От він і купився.
Тому й від Москви чимскоріш відступився,
Усе ще на трон їхній сісти хотів.
Поки з москалями він перемовлявсь,
Велів Сагайдачний нам краєм пройтися.
Нам Серпухов, слідом Калуга здалися.
Було і полону, і здобичі в нас.
Та і москалям сала то залило.
Вже про перемир’я кричати поча́ли.
Та й близько уже і зима підступала,
На роздуми часу зовсім не було.
У грудні уже замирились, мабуть,
Багато у чім москалі поступились
Аби ми скоріше з Московщини змились,
Бо з нами Москви вони не встережуть.
Всю зиму неспішно вертались назад,
Бо, справді, не мали куди поспішати.
Ще встигли з Московщини здобичі взяти,
Хоча Владислав був не надто і рад.
Отак закінчився той славний похід,
Де ми москалям боки добре нам’яли.
Не думаю, щоб вони не пам’ятали,
Тож надто на них сподіватись не слід.