ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
2024.03.08
2024.02.14
2024.02.08
2024.01.31
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Похід русів на Абескун десь між 864 і 884 роками
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Похід русів на Абескун десь між 864 і 884 роками
Вже сивий та досить міцний іще дід
Сидів на колоді великій під тином,
На сонці свою вигріваючи спину
Та сторожко все ж оглядаючи світ.
Обличчя і руки у шрамах страшних,
Мабуть, довелося в походах бувати.
Устиг за життя своє повоювати.
Та ран він зовсім не цурався своїх.
То пам‘ять його і то слава його,
Немов нагороди, в походах здобуті.
Інакше для руса не може і бути,
Він лише мечем здобуває всього.
Так звичай велить із далеких ще літ –
Від батька лиш меч сину перепадає,
Все інше мечем він собі здобуває,
Скоряючи хижий навколишній світ.
І він свого часу отримав меча,
Хоч нікому нині його передати,
За довге життя не зумів батьком стати,
Хоча воювати ще юним почав.
Так склалось життя. Не його в тім вина.
Самотньо тепер он сидить на колоді
Та згадує, мабуть, бої і походи.
Лишилась у нього утіха одна.
Дивився, як плине кудись тиха Рось,
На Хорсунь, що врешті тепла дочекався
І вже до роботи весняної брався,
Як від прабатьків тут іще повелось.
Та і не помітив, як враз перед ним
Спинився боярин кагана Руальда.
І, знітившись, бо ж, певно, думам завадив,
Звернувся до діда він басом густим:
- Ти – Ікмор? Тебе там каган виклика.
Нагальна у нього до розмова до тебе.
- А що від старого йому іще треба?
- Не знаю, та волив сказать, що чека.
Щоб ти не баривсь, а негайно прибув.
Піднявся старий, наче і без охоти,
Хоча у душі був, звичайно, не проти,
Коли у кагана востаннє він був?
В великій світлиці каган його стрів,
Зовсім без пихи, а, як рівного. Звівся,
Спитав про здоров’я та поряд усівся.
Та Ікмор обрізав: - Чого ти хотів?
Кажи напрямки, не ходи навкруги!
Зам’явся каган: - Тут таке, бачиш, діло.
Чи правда, що морем Хваліським ходили
Ви з дідом моїм супроти ворогів?
- І правда, і ні. У похід я ходив.
Та Івор – твій дід не ходив тоді з нами.
- А можна дізнатись – було то як саме?
- А чому ж ні. Я ж лишився один
Із тих, хто в похід той далекий подавсь.
- А що спонукало до того походу?
- Ти ж знаєш, купці наші де лиш не ходять:
В Царьград, до хозарів або й на Кавказ.
Пливуть по Хваліському морю вони,
До самого Рея, буває, доходять,
Там збут для товарів для наших знаходять,
Бо ж там їх беруть, не питають ціни:
І мед, і хутро, і мечі, і свинець,
Раби, яких також буває багато.
У Реї то вигідно все продавати,
Хоч шлях і не близький та, хай йому грець,
Купцям аби вигода з того була,
Вони й на край світу готові податись,
Щоб вигідно лише скупитись-спрода́тись.
Дорога вторована в край той була.
Там склади свої вже купці завели,
Везли свій товар, хоч хозарам платили
Аби безборонно ті їх пропустили.
Все добре…Але дайлеміти прийшли…
У тих мусульман спробуй-но розбери,
Вони між собою постійно гризуться.
Хоч бог і один та по різному звуться.
Так от, дайлеміти тієї пори
Змогли захопити весь Табаристан
І Рей, і Гурган, і Казвін, де стояли
Склади́. В них купці всі товари тримали.
А ті, захопивши торгові міста,
Забрали усе, що було на склада́х,
Будівлі спалили,побили усіх,
Хто слово хоча би сказав проти них.
Купців, добре знаних у наших краях,
Схопили і кинули в Реї в зіндан,
В’язниця у них так по-їхньому зветься.
І їм так довіку сидіть доведеться.
Лиш кілька побитих, живих ледь від ран
На Русь понесли цілий з кривдами міх
Кагану, як бідні вони постраждали
І скільки товарів даремно пропало.
А там же й каганова доля між них.
Озлився твій дід, бо ж ніхто ще не смів
З купцями із руськими так поступати,
Надумав зухвальців за те покарати.
Тож військо негайно збирати велів.
А то була зовсім ще рання весна,
Ще тільки-но ріки під кригою скресли.
Бажаючих вдосталь сідати на весла
Та ж тільки маленька проблема одна -
Замало човнів. Ще слов’яни поки
Дуби чималі з півночі не пригнали.
Із них би човнів вдосталь ми збудували.
А Івор же був на розправу стрімкий.
Чекати не став. Скільки є – буде й так.
Тож нас у похід кілька сотень зібралось,
Бо стільки в човнах воїв саме вміщалось.
Каган сам збирався в похід той, однак
Вести за собою маленький загін
Кагану, здавалось, якось не по чину.
Тож він ту ідею із часом покинув,
Лишився із військом між Хорсунських стін.
А за воєводу Руара послав,
Той досвід вже мав у далеких походах,
Бував і в степах, і на горах, на водах.
Тож швидко ті сотні навколо зібрав,
Човни зготував та й подався Дніпром
Униз аби вийти у Руськеє море.
До моря, щоправда, дістались не скоро,
Бо ж там ще пороги. Але ми гуртом
Де поміж камінням водою пропли́ли,
Де волоком наші човни протягли.
На Хортиці, врешті спокійно зійшли
І Хорсові жертви завдячні лишили.
А там уже й море. Тавриду кругом
Ми морем минули, зайшли в Меотиду.
Ти ж знаєш той шлях? – Чув про нього я, діду.
- Так от, врешті-решт подолали його.
І Доном - угору, Ітилем – униз,
Аж поки ввійшли в саме море Хвалиське.
Хозарин спокійно дивився на військо
І битися зовсім із нами не ліз.
Бо й їм дайлеміти, мабуть, допекли.
А флоту свого у хозарів немає.
То ж ми їм, виходить, у тім помагаєм.
Тому вони так себе тихо вели.
А далі ми морем на південь пішли
Вздовж берега. Вдень стереглися у морі,
Вночі налягали на весла і скоро
До острова ми Абескун підійшли.
Ніхто нас, звичайно тут ще не чекав.
Не да́рма таїлись від берега далі.
Здалеку помітили місто і стали,
Чекали, щоб час найтемніший настав.
Вже й Хорс на спочинок щоденний відбув,
Вже й зорі усіяли темнеє небо,
А ми все чекали. Діждатися треба,
Щоб, навіть, останній у місті заснув.
І вже, коли скоро ранковій зорі,
Руар дав сигнал. Налягли ми на весла
І хвиля легка човни стрімко поне́сла,
Неначе від подиху грізних вітрів.
Заснув Абескун. І сторожа вся спить.
Із моря ніхто небезпек не чекає.
Тож часу в запасі достатньо ми маєм,
Човни вже на березі і, вже за мить
Ми легко, як пардуси, стін досягли.
Задертись на стіну – то звичне нам діло.
Вже перші і поміж зубцями сиділи,
А місто ще спить. Всю сторожу взяли
Умить на мечі…І потіха пішла.
Від зойку і крику здригнулися стіни,
А ми не шукали ні пра́вих, ні винних.
Нас помста…та й здобич, звичайно, вела.
Коли своє лико Хорс в небі підняв,
Ми містом отим вже цілком володіли.
Хто опір чинити збирався – убили
І здобичі кожен удосталь вже мав.
Руар повелів повертатись в човни,
Хоча ми й не встигли, як слід погуляти.
Вертались та не припиняли бурчати.
Хоч добре і знали закони війни
Та плани подальші неві́домі нам.
Зграбоване місто позаду лишили
І в море від острова далі відпли́ли,
З очей щоб сховатися лише, а там…
Були поміж нами і ті, хто ходив
З купцями в сторожі в краї ті незнані.
Водили шляхами отут каравани,
Тож знали, як саме податись й куди.
Вони нас у бухту вузьку привели,
Де скелі високі з очей закривають.
Човни тут чекати повернення мають,
Бо ми суходолом до Рею пішли.
Руар на стрімкий сподівався набіг.
Поки з Абескуна докотяться вісті
І військо у поміч помчиться до міста,
Ми будемо в Реї неждано, як сніг.
Дорога, скажу я, була нелегка.
Пустельні місця, ні води, ні дороги.
Іди і дивися постійно під ноги,
Щоб часом змія не вкусила яка.
Та й всяка отруйна дрібнота кругом.
І сам не помітиш, як вчепиться в тіло.
Тож Рею дістатися швидше хотіли,
Долали пустелю заледь не бігом.
Але…Мабуть, Хорсова воля на те...
Хоча й стереглися, сторожу пускали.
Та ті дайлеміти уже нас чекали.
Пройшли ми, здавалося, місце пусте,
Зайшли у глибоку долину між гір
І тут зусібіч враз долинули крики,
З’явилося військо чужинське велике,
Яке лиш таїлося тут до цих пір.
І нам вже шляху ні вперед, ні назад.
Лишалося бій цей нерівний прийняти,
І, як личить русам, з мечем помирати,
Бо ж війська ворожого більше в стократ.
Ми стали стіною спина до спини,
Прикрились щитами, мечі зготували.
Дістанеться Хорсу пожертви чимало,
Бо ми ж таки – руси, ми – діти війни.
Нам смерть не страшна…Тут і ворог наспів,
З’явилась мечам нашим гарна робота.
Ми зводити стіни взялися навпроти,
Не з каменю – з мертвих уже ворогів.
За кожного нашого десять лягло.
Мечі у руках наших втоми не знали
І, мов під косою чужинці лягали.
Та їх же, на жаль, геть до біса було.
Я, хоч молодий, наче й не відставав,
Меч крові напився, я кров’ю умився,
Одного вбивав, на другого дивився.
Не бачив, як поряд товариш упав.
І тут щось важке гупнуло об шолом,
Чи камінь, чи то дайлеміт підкотився.
Світ враз потемнів. Бій для мене скінчився
І я вже не знаю, як далі було.
До тями прийшов, як вже місяць висів.
Та я його лиш краєм ока побачив,
Лежав бо, камінням придавлений, наче.
Піднявся б, та гомін чужих голосів
Спинив та порадив єдине: «Лежи!»,
Бо, коли знайдуть – то пощади не буде.
Ледь тенькало серце у стиснутих грудях,
Але не помер, слава Хорсу, ожив.
Як гомін затих вже під ранок й виття
Хижацької зграї почулося зблизька,
Я лише єдиний піднявся із війська,
Єдиний з людей, хто зберіг ще життя.
Всі руськії вої на полі лягли,
Один до одного востаннє тулились.
Ворожі ще вогнища досі курілись
Та зграї бенкет свій уже почали.
Я йшов без меча. Все, що цінне було,
А перше - мечі, дайлеміти забрали.
У них вони ціну високую мали.
Добро абескунське, що легко прийшло,
Отак саме легко у нас і пропало…
Я йшов поміж тих бенкетуючих зграй
Беззбройний, безсилий, утомлений вкрай,
Але хижаки мене не зачіпали.
Їм досита їжі й без того було…
Я йшов та ішов кілька день, не спинявся
Аж доки до місця того не дістався,
Де бу́ли човни…Серце біллю звело,
Як я подивився на залишки суден,
Розкидані поміж каміння тіла…
Та доля мене ще по світу вела,
Тож слово я дав – помирати не буду,
Але до Русі все-таки повернусь.
Шлях довгий прийшлося мені подолати,
Ходив з караванами охороняти
Аж доки Ітиля, нарешті, добувсь.
А там у кагановій гвардії був.
Там наших багато каганові служить.
Беруть, адже ми і сміливі, і дужі.
Служив би ще довго, але не забув
Про клятву – вернутися врешті на Русь.
І от, вже під старість-таки повернувся.
Я думав: народ вже про мене й забувся.
А бачу, кагане, навіщось згожусь?!
Каган підхопився, тоді знову сів,
Хотілось, напевно, багато сказати,
Але він не знав, з чого саме почати:
- Нелегко каганам тепер на Русі…
Олег усю владу собі перебрав,
Усівся у Києві, звідти і править,
А в нас, навіть тут відбирає те право,
Яке на Русі кожен з нас колись мав.
Тоді незалежними були роди
І кожен каган володів своїм родом.
Сидів в своїм граді, водив у походи…
Та ж ти пам’ятаєш, як був молодим.
Тепер, коли Київ став «матір’ю міст»,
Ми маєм Олегу єдино коритись.
А хочеться власну державу створити,
Вхопити удачу, нарешті за хвіст.
От Табаристан – то ж багаті краї?
- Так, дійсно, багаті… - Чому б нам не стати
І не володіти тим краєм багатим?
Ми що ж, супроти агарян не встої́м?
- Чому ж – устоїм! Треба сили зібрати
І вдарити разом, зайняти міста…
- Оце моя, Ікморе, нині мета:
Ногою міцною у тім краї стати.
Тож хочу вперед надіслати загін,
Який би на край той зблизька подивився.
Отут би ти, Ікморе, нам і згодився.
Ще раз абескунських дістатися стін,
Оглянути сили та й здобичі взять.
Тобі б вона також не зайвою бу́ла…
- Ні, здобич, кагане, то справи минулі.
Мені уже скоро і так помирать.
А хочеться вмерти з мечем у руці,
Як кожному справжньому русу належить.
Тож згоден – піду…На печі не улежу,
Зітну ще ворожих голів у кінці
Сидів на колоді великій під тином,
На сонці свою вигріваючи спину
Та сторожко все ж оглядаючи світ.
Обличчя і руки у шрамах страшних,
Мабуть, довелося в походах бувати.
Устиг за життя своє повоювати.
Та ран він зовсім не цурався своїх.
То пам‘ять його і то слава його,
Немов нагороди, в походах здобуті.
Інакше для руса не може і бути,
Він лише мечем здобуває всього.
Так звичай велить із далеких ще літ –
Від батька лиш меч сину перепадає,
Все інше мечем він собі здобуває,
Скоряючи хижий навколишній світ.
І він свого часу отримав меча,
Хоч нікому нині його передати,
За довге життя не зумів батьком стати,
Хоча воювати ще юним почав.
Так склалось життя. Не його в тім вина.
Самотньо тепер он сидить на колоді
Та згадує, мабуть, бої і походи.
Лишилась у нього утіха одна.
Дивився, як плине кудись тиха Рось,
На Хорсунь, що врешті тепла дочекався
І вже до роботи весняної брався,
Як від прабатьків тут іще повелось.
Та і не помітив, як враз перед ним
Спинився боярин кагана Руальда.
І, знітившись, бо ж, певно, думам завадив,
Звернувся до діда він басом густим:
- Ти – Ікмор? Тебе там каган виклика.
Нагальна у нього до розмова до тебе.
- А що від старого йому іще треба?
- Не знаю, та волив сказать, що чека.
Щоб ти не баривсь, а негайно прибув.
Піднявся старий, наче і без охоти,
Хоча у душі був, звичайно, не проти,
Коли у кагана востаннє він був?
В великій світлиці каган його стрів,
Зовсім без пихи, а, як рівного. Звівся,
Спитав про здоров’я та поряд усівся.
Та Ікмор обрізав: - Чого ти хотів?
Кажи напрямки, не ходи навкруги!
Зам’явся каган: - Тут таке, бачиш, діло.
Чи правда, що морем Хваліським ходили
Ви з дідом моїм супроти ворогів?
- І правда, і ні. У похід я ходив.
Та Івор – твій дід не ходив тоді з нами.
- А можна дізнатись – було то як саме?
- А чому ж ні. Я ж лишився один
Із тих, хто в похід той далекий подавсь.
- А що спонукало до того походу?
- Ти ж знаєш, купці наші де лиш не ходять:
В Царьград, до хозарів або й на Кавказ.
Пливуть по Хваліському морю вони,
До самого Рея, буває, доходять,
Там збут для товарів для наших знаходять,
Бо ж там їх беруть, не питають ціни:
І мед, і хутро, і мечі, і свинець,
Раби, яких також буває багато.
У Реї то вигідно все продавати,
Хоч шлях і не близький та, хай йому грець,
Купцям аби вигода з того була,
Вони й на край світу готові податись,
Щоб вигідно лише скупитись-спрода́тись.
Дорога вторована в край той була.
Там склади свої вже купці завели,
Везли свій товар, хоч хозарам платили
Аби безборонно ті їх пропустили.
Все добре…Але дайлеміти прийшли…
У тих мусульман спробуй-но розбери,
Вони між собою постійно гризуться.
Хоч бог і один та по різному звуться.
Так от, дайлеміти тієї пори
Змогли захопити весь Табаристан
І Рей, і Гурган, і Казвін, де стояли
Склади́. В них купці всі товари тримали.
А ті, захопивши торгові міста,
Забрали усе, що було на склада́х,
Будівлі спалили,побили усіх,
Хто слово хоча би сказав проти них.
Купців, добре знаних у наших краях,
Схопили і кинули в Реї в зіндан,
В’язниця у них так по-їхньому зветься.
І їм так довіку сидіть доведеться.
Лиш кілька побитих, живих ледь від ран
На Русь понесли цілий з кривдами міх
Кагану, як бідні вони постраждали
І скільки товарів даремно пропало.
А там же й каганова доля між них.
Озлився твій дід, бо ж ніхто ще не смів
З купцями із руськими так поступати,
Надумав зухвальців за те покарати.
Тож військо негайно збирати велів.
А то була зовсім ще рання весна,
Ще тільки-но ріки під кригою скресли.
Бажаючих вдосталь сідати на весла
Та ж тільки маленька проблема одна -
Замало човнів. Ще слов’яни поки
Дуби чималі з півночі не пригнали.
Із них би човнів вдосталь ми збудували.
А Івор же був на розправу стрімкий.
Чекати не став. Скільки є – буде й так.
Тож нас у похід кілька сотень зібралось,
Бо стільки в човнах воїв саме вміщалось.
Каган сам збирався в похід той, однак
Вести за собою маленький загін
Кагану, здавалось, якось не по чину.
Тож він ту ідею із часом покинув,
Лишився із військом між Хорсунських стін.
А за воєводу Руара послав,
Той досвід вже мав у далеких походах,
Бував і в степах, і на горах, на водах.
Тож швидко ті сотні навколо зібрав,
Човни зготував та й подався Дніпром
Униз аби вийти у Руськеє море.
До моря, щоправда, дістались не скоро,
Бо ж там ще пороги. Але ми гуртом
Де поміж камінням водою пропли́ли,
Де волоком наші човни протягли.
На Хортиці, врешті спокійно зійшли
І Хорсові жертви завдячні лишили.
А там уже й море. Тавриду кругом
Ми морем минули, зайшли в Меотиду.
Ти ж знаєш той шлях? – Чув про нього я, діду.
- Так от, врешті-решт подолали його.
І Доном - угору, Ітилем – униз,
Аж поки ввійшли в саме море Хвалиське.
Хозарин спокійно дивився на військо
І битися зовсім із нами не ліз.
Бо й їм дайлеміти, мабуть, допекли.
А флоту свого у хозарів немає.
То ж ми їм, виходить, у тім помагаєм.
Тому вони так себе тихо вели.
А далі ми морем на південь пішли
Вздовж берега. Вдень стереглися у морі,
Вночі налягали на весла і скоро
До острова ми Абескун підійшли.
Ніхто нас, звичайно тут ще не чекав.
Не да́рма таїлись від берега далі.
Здалеку помітили місто і стали,
Чекали, щоб час найтемніший настав.
Вже й Хорс на спочинок щоденний відбув,
Вже й зорі усіяли темнеє небо,
А ми все чекали. Діждатися треба,
Щоб, навіть, останній у місті заснув.
І вже, коли скоро ранковій зорі,
Руар дав сигнал. Налягли ми на весла
І хвиля легка човни стрімко поне́сла,
Неначе від подиху грізних вітрів.
Заснув Абескун. І сторожа вся спить.
Із моря ніхто небезпек не чекає.
Тож часу в запасі достатньо ми маєм,
Човни вже на березі і, вже за мить
Ми легко, як пардуси, стін досягли.
Задертись на стіну – то звичне нам діло.
Вже перші і поміж зубцями сиділи,
А місто ще спить. Всю сторожу взяли
Умить на мечі…І потіха пішла.
Від зойку і крику здригнулися стіни,
А ми не шукали ні пра́вих, ні винних.
Нас помста…та й здобич, звичайно, вела.
Коли своє лико Хорс в небі підняв,
Ми містом отим вже цілком володіли.
Хто опір чинити збирався – убили
І здобичі кожен удосталь вже мав.
Руар повелів повертатись в човни,
Хоча ми й не встигли, як слід погуляти.
Вертались та не припиняли бурчати.
Хоч добре і знали закони війни
Та плани подальші неві́домі нам.
Зграбоване місто позаду лишили
І в море від острова далі відпли́ли,
З очей щоб сховатися лише, а там…
Були поміж нами і ті, хто ходив
З купцями в сторожі в краї ті незнані.
Водили шляхами отут каравани,
Тож знали, як саме податись й куди.
Вони нас у бухту вузьку привели,
Де скелі високі з очей закривають.
Човни тут чекати повернення мають,
Бо ми суходолом до Рею пішли.
Руар на стрімкий сподівався набіг.
Поки з Абескуна докотяться вісті
І військо у поміч помчиться до міста,
Ми будемо в Реї неждано, як сніг.
Дорога, скажу я, була нелегка.
Пустельні місця, ні води, ні дороги.
Іди і дивися постійно під ноги,
Щоб часом змія не вкусила яка.
Та й всяка отруйна дрібнота кругом.
І сам не помітиш, як вчепиться в тіло.
Тож Рею дістатися швидше хотіли,
Долали пустелю заледь не бігом.
Але…Мабуть, Хорсова воля на те...
Хоча й стереглися, сторожу пускали.
Та ті дайлеміти уже нас чекали.
Пройшли ми, здавалося, місце пусте,
Зайшли у глибоку долину між гір
І тут зусібіч враз долинули крики,
З’явилося військо чужинське велике,
Яке лиш таїлося тут до цих пір.
І нам вже шляху ні вперед, ні назад.
Лишалося бій цей нерівний прийняти,
І, як личить русам, з мечем помирати,
Бо ж війська ворожого більше в стократ.
Ми стали стіною спина до спини,
Прикрились щитами, мечі зготували.
Дістанеться Хорсу пожертви чимало,
Бо ми ж таки – руси, ми – діти війни.
Нам смерть не страшна…Тут і ворог наспів,
З’явилась мечам нашим гарна робота.
Ми зводити стіни взялися навпроти,
Не з каменю – з мертвих уже ворогів.
За кожного нашого десять лягло.
Мечі у руках наших втоми не знали
І, мов під косою чужинці лягали.
Та їх же, на жаль, геть до біса було.
Я, хоч молодий, наче й не відставав,
Меч крові напився, я кров’ю умився,
Одного вбивав, на другого дивився.
Не бачив, як поряд товариш упав.
І тут щось важке гупнуло об шолом,
Чи камінь, чи то дайлеміт підкотився.
Світ враз потемнів. Бій для мене скінчився
І я вже не знаю, як далі було.
До тями прийшов, як вже місяць висів.
Та я його лиш краєм ока побачив,
Лежав бо, камінням придавлений, наче.
Піднявся б, та гомін чужих голосів
Спинив та порадив єдине: «Лежи!»,
Бо, коли знайдуть – то пощади не буде.
Ледь тенькало серце у стиснутих грудях,
Але не помер, слава Хорсу, ожив.
Як гомін затих вже під ранок й виття
Хижацької зграї почулося зблизька,
Я лише єдиний піднявся із війська,
Єдиний з людей, хто зберіг ще життя.
Всі руськії вої на полі лягли,
Один до одного востаннє тулились.
Ворожі ще вогнища досі курілись
Та зграї бенкет свій уже почали.
Я йшов без меча. Все, що цінне було,
А перше - мечі, дайлеміти забрали.
У них вони ціну високую мали.
Добро абескунське, що легко прийшло,
Отак саме легко у нас і пропало…
Я йшов поміж тих бенкетуючих зграй
Беззбройний, безсилий, утомлений вкрай,
Але хижаки мене не зачіпали.
Їм досита їжі й без того було…
Я йшов та ішов кілька день, не спинявся
Аж доки до місця того не дістався,
Де бу́ли човни…Серце біллю звело,
Як я подивився на залишки суден,
Розкидані поміж каміння тіла…
Та доля мене ще по світу вела,
Тож слово я дав – помирати не буду,
Але до Русі все-таки повернусь.
Шлях довгий прийшлося мені подолати,
Ходив з караванами охороняти
Аж доки Ітиля, нарешті, добувсь.
А там у кагановій гвардії був.
Там наших багато каганові служить.
Беруть, адже ми і сміливі, і дужі.
Служив би ще довго, але не забув
Про клятву – вернутися врешті на Русь.
І от, вже під старість-таки повернувся.
Я думав: народ вже про мене й забувся.
А бачу, кагане, навіщось згожусь?!
Каган підхопився, тоді знову сів,
Хотілось, напевно, багато сказати,
Але він не знав, з чого саме почати:
- Нелегко каганам тепер на Русі…
Олег усю владу собі перебрав,
Усівся у Києві, звідти і править,
А в нас, навіть тут відбирає те право,
Яке на Русі кожен з нас колись мав.
Тоді незалежними були роди
І кожен каган володів своїм родом.
Сидів в своїм граді, водив у походи…
Та ж ти пам’ятаєш, як був молодим.
Тепер, коли Київ став «матір’ю міст»,
Ми маєм Олегу єдино коритись.
А хочеться власну державу створити,
Вхопити удачу, нарешті за хвіст.
От Табаристан – то ж багаті краї?
- Так, дійсно, багаті… - Чому б нам не стати
І не володіти тим краєм багатим?
Ми що ж, супроти агарян не встої́м?
- Чому ж – устоїм! Треба сили зібрати
І вдарити разом, зайняти міста…
- Оце моя, Ікморе, нині мета:
Ногою міцною у тім краї стати.
Тож хочу вперед надіслати загін,
Який би на край той зблизька подивився.
Отут би ти, Ікморе, нам і згодився.
Ще раз абескунських дістатися стін,
Оглянути сили та й здобичі взять.
Тобі б вона також не зайвою бу́ла…
- Ні, здобич, кагане, то справи минулі.
Мені уже скоро і так помирать.
А хочеться вмерти з мечем у руці,
Як кожному справжньому русу належить.
Тож згоден – піду…На печі не улежу,
Зітну ще ворожих голів у кінці
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію