І
Топчучи древні мушлі вибілені святково
на потрісканій тверді напівпустель азійських,
прагну уже не тіні, скільки змінити подих
на ворушіння зябер у течії Мальмстріму,
стати настільки іншим, жити настільки ново,
щоби не знати суші, не відчувати спраги,
не покриватись пилом, і не сльозити очі,
бути лискучим тілом, що зазвичай із кручі
лине не вниз, а вгору, на мерехтіння неба,
на загадковий поклик місяця-черепахи.

ІІ
Риби не можуть бути іншими, аніж риби.
Їм не потрібно глузду, він розмокає швидко,
"швидко" для риб змістовно, а всяке "бридко" - рідко,
винятки, очевидно, зустрічі із руками.
Та води очищають - є священними ніби,
в разі, якщо зважати на безбережне Небо,
що освятило в водах кожне єство Відбитка,
рибу - у першу чергу, що од срібного злитка
їх відрізняє блиски, - не даремно хрестами
не тяжіли на шиях а слугували хлібом

першим із перших, котрі прагнули злитись з ними.
Сріблом ж охочі ситі - що їм колишні перші? -
ці і без Дива в сіті ловлять на заклик "герші!",
чи на ковток повітря з ароматом пустелі,
словом, на дурь у водах.
                                               Сіті тому, як рими -
межі, кордони плину – аж по надрив моторів,
і неодмінний вихід на осяйні поверхні,
де піруети птахів - вольні, різкі, мажорні,
русла чиїх горлянок служать, як двері келій,
втечі від усіляких риб'ячих кредиторів.

Втеча найголовніше, втеча - вінець ковзкого,
руху тремкого тіла, сповненого жадання
бути чимдалі, бути - рибі не до вагання, -
врешті, ціна мовчанню й тут своєчасна втеча,
котра для риб, як вимір до розкриття "волого".
Видимо з цього зору, води і справді різні.
Як і мовчання. Риби вдячні за дар - мовчати,
що, вочевидь, не гірше вміння когось повчати -
передусім нащадків, а по життю - найближчих,
дар, що батькам спочинок і супокій отчизні.

Дещо гірше з коханням, і навпаки - з любов'ю:
не дорікне сердито, не мотивує зраду,
і від рідні корисну не принесе пораду.
Тільки й вітай очима звабу перед собою,
тільки пливи і ніжно пести її лускою.
Пести її торканням і плавниковим рухом,
водорості розклавши імператорським ложем,
вмов її до спочинку, а коли геть знеможе,
то покажи як зверху повертаються люде,
втихомирені врешті, - дно і для них є домом.

Звісно, питання дому варто ладнати вчасно.
І не важливо хто ти з огляду громадянства,
гарне знайдеться місце - тихе, без месіанства
рабина, мулли, ксьондза, і найменшого руху
з боку жонглерів слова, втопленого у чванство.
Будь-які вправи рота тут, вочевидь, чесніші.
Наміри з'їсти швидко, не зіткавши з промови
сіті, капкана, сильця, не переносять лови
у різновид знущання, видно тому і досі
води і найбагатші різноманіттям їжі…

ІІІ
Сонце. Незносна спека… Вийти з води на сушу
під сонцепад проміння, щоби дійти пустелі,
щоби довкола кості, закаменілі мушлі,
політруки і зброя, випалені оселі?
щоби пустельним вітром ночі сумні ридали:
“синю глибінь віддали, кинули, полишили…“?
Непереносна спека...
                              Обрію плавкі смуги...
Висушеним легеням лінь римувати рухи.
О ким були, що мали - зовсім не однозначно.
Не, вочевидь, зростали, й не очевидно - стали.

Видно, тримались тіні, ясно - ув’язли в глині,
і течія повітря - навіть не тінь Мальмстріму.
Але ж було дитинство! І у ріці стрімливій
вміли спиняти подих, прагнули дна сягнути,
і міцно зачепитись-втриматись у глядінні
за осяйну рухомість надпрозорої глиби,
що лоскотала м'яко й далі тягнула, ніби
ми є ріднею й линуть маємо разом, так як
риби не можуть бути іншими, аніж риби.


2003