І
Топчучи древні мушлі, вибілені святково
на потрісканій тверді напівпустель азійських,
не так жадаєш тіні, як поміняти подих
на ворушіння зябер у течії Мальмстріму,
стати настільки іншим, жити настільки ново,
щоби не знати суші, спраги, вогню і диму,
не укриватись пилом, і не сльозити очі,
вбравши лискуче тіло, що зазвичай із кручі
лине не вниз, а вгору - на мерехтіння сонця,
на загадковий поклик місяця-черепахи.

ІІ
Риби не можуть бути іншими, аніж риби.
Їм не потрібно глузду, що розмокає швидко,
"прудко" для риб змістовно, а всяке "бридко" - рідко,
винятком тільки руки, їхнє несите "- Нумо!".
Але рятують води, вилюблені так, ніби,
з ними лише й кохалось це безбережне Небо,
і освятило в плесах кожне єство Відбитка,
рибу у першу чергу, і кращі срібла злитка
риб'ячі ясні блиски, - не даремно хрестами
не тяжіли на шиях, і служили з хлібами
першим із перших: тим, що
прагнули злитись з ними.

Сріблом ж охочі ситі, вже не колишні Перші,
ті, що без Дива ловлять суто на заклик: "Херші!",
як на відлуння мрії аромату пустелі, -
сіті тому у води й кидають наче рими,
межі, кордони плину, аж по надрив моторів,
що неодмінний вихід за променисті стелі
на голоси рибалок і пташиних дозорів,
чиїх горлянок русла служать, як двері келій,
втечі від усіляких риб'ячих кредиторів.

Тож і найголовніше - втеча - вінець ковзкого
руху всього тремкого, сповненого бажання
бути чимдалі, жити!- рибі не до вагання -
хай мовчазною тінню течій мінливій пісні
задля всього німого - волі співзвучно строго.
Видимо, з цього зору, й води подібно різні,
як і мовчання. Й риби вдячні за дар - мовчати,
що, вочевидь, не гірше вміння когось повчати:
передусім нащадків, а по життю - найближчих,
дар, що батькам спочинок і супокій ойчизні.

Дещо гірше з коханням, і навпаки - з любов'ю:
не дорікне сердито, не мотивує зраду,
і від рідні корисну не принесе пораду.
Тільки й вітай очима звабу перед собою,
тільки пливи й торкайся ніжно її лускою.
Пести її очима і плавниковим рухом,
водорості уклавши імператорським ложем,
вмов її до спочинку, а коли геть знеможе,
то покажи як зверху повертаються люде,
втихомирені врешті, - дно і для них є домом.

Звісно, питання дому дно улагодить вчасно.
І не важливо хто ти з огляду громадянства,
тут завше знайдеш місце - тихе, без месіанства
рабина, мулли, ксьондза, і найменшого руху
з боку жонглерів слова, влади мирської чванства.
Будь-які вправи рота тут, вочевидь, чесніші.
Наміри з'їсти швидко, не зіткавши з промови
ями, капкана, сильця, не переносять лови
у різновид знущання, видно тому і досі
води і найбагатші різноманіттям їжі.

ІІІ
Сонце. Незносна спека… Вийти з води на сушу
під сонцепад проміння, щоби дійти пустелі,
а навкруги лиш кості, закаменілі мушлі,
політруки і зброя, випалені оселі?
щоби пустельним вітром ночі сумні ридали:
“нащо глибінь віддали, кинули, полишили…“?
Непереносна спека...
                              Обрію плавкі смуги...
Висушеним легеням лінь ритмувати рухи.
О ким були, що мали - зовсім не однозначно.
Не, вочевидь, зростали, не очевидно - стали.

Видно, жадали Сині, та затверділи в глині,
і течія повітря - навіть не тінь бистріні,
але ж було дитинство! І у ріці стрімливій
вміли спиняти подих, прагнули дна сягнути
і зачепившись міцно, втриматись у глядінні
на осяйну рухомість надпрозорої глиби,
що лоскотала м'яко й далі тягнула, ніби
ми є ріднею й разом линути маєм так, як
риби не можуть бути іншими, аніж риби.


2003