Готи Рим узяли у облогу.
Уже вдруге збентежений Рим.
«Вічне місто» полишили боги,
Відвернулися від його стін.
У пихі своїй горді римляни
Геть забули вже, що таке страх.
І що помста за завдані рани
Ще живе у безправних рабах.
Що не лише вони мають право
Плюндрувати чужинські поля.
І що їхні походи криваві
Відомстяться колись. Бо земля
Кажуть, кругла. І помста настала,
Он вона попід стіни стоїть.
Військо варварів-готів чимале,
Все навколо вогнями горить.
Рим принижень таких не згадає
Ще із галльських далеких часів –
Дикий варвар під стіни горлає,
Вимагає покори й дарів.
І зігнув Рим принизливо спину,
Посланців до Аларіха шле,
Щоб він місто в спокої покинув,
Не чинив «місту вічному» зле.
Вже бундючний Аларіх чекає,
На послів погляда звисока.
Їх той погляд звіриний лякає,
Грізний меч теж ляка у руках.
Та вони не показують виду,
Кажуть: «Рим є кому захистить.
Коли всі проти варварів вийдуть,
То ніхто їх не зможе злічить!»
Та Аларіх у відповідь мовив:
«Краще трави косить, як густі!»
І додав: «Як не хочете крові,
Балачки свої киньте пусті.
Я піду, як візьму ваше злато,
Ваше срібло та ще всіх рабів.
Та врахуйте, що довго чекати
Я не буду!» - і блиснув з-під брів.
Посланці з ляку мовили лише:
«Поясни тоді нам до пуття,
Що ж ти римлянам тоді залишиш?»
І Аларіх промовив: «Життя!»