— Як ти, любий?
— Та нічого,
все у мене добре!
— Може, холодно, убого,
хочеться на море?
Пам'ятаєш, грала хвиля
на віолончелі?
Ти на мене щастя вилив
із небес пастельних.
— Пам'ятаю, сонце, нащо
радість забувати.
Ти була тоді найкраща,
і пахтіла м'ятно.
Насолоджувавсь тобою,
і хмелів од млості.
Чайка в'ється над водою,
пам'ять — рифи гострі.
— А колись у кучугурах
грілися губами.
Сніг лежав, мов партитура,
ноти — ластівками.
А улітку, ой, як смішно,
гойдалку згадала,
ти ловив мене поспішно,
а спіймав сандаля,
і шубовснувся у річку
в сорочині білій...
— Та відтоді вже, Марічко,
верби посивіли.
— Листя обтрусила осінь
на долівку долі,
та його збираю й досі —
золотом в подолі.
— Зараз міражами сон цей...
знаю, пишеш вірші...
не трави ти душу, сонце!
Вибач... справи інші...
— Ти мене до сліз розчулив,
та дурниць не думай...
А у відповідь почула —
зумер...зумер...зумер...


21.01.2021р