І
Коли якось зранку прокинуся й не пам’ятатиму більше про головне:
Кому до нестями молився й програв свою першу важливу битву,
Кого ти любив й навіщо в своїй молитві одного разу згадав мене,
Тоді, напевно, уперше в житті й сама згадаю якусь молитву.

А потім змиватиму з себе зиму, ніжність і кожен вигин твоїх плечей,
Відбитки твоїх доріг далеких і згусти болю твого живого.
Тікатиму в забуття. Від тебе. Але ж від себе хіба кудись утечеш?
Тоді уперше втрачу віру й уперше повірю в якогось Бога.
ІІ
А потім змиватимуть нас, як пісок із могил, безжалісні час і дощ.
Залишиться що? Молитва моя, в якій у Бога твоя ім’я?
Я вже не тікаю. Просто йду, не зупиняючись жодного разу, вздовж
Тієї дороги, де йшов ти колись й де назустріч ішла і я.