Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.29
21:57
Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Брамса слухали удвох
І мені закортіло спитати батька:
«Як так сталось, що на від
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Брамса слухали удвох
І мені закортіло спитати батька:
«Як так сталось, що на від
2026.07.29
21:05
Вже втрачаю у Тебе віру,
та й не маю вірити чим, —
мов згоріла душа допіру.
Отче, Отче… А чи вітчим?
Що Ти бачиш отам, із неба?
Як усотує поле кров?
Не усім, не всім як потребу,
та й не маю вірити чим, —
мов згоріла душа допіру.
Отче, Отче… А чи вітчим?
Що Ти бачиш отам, із неба?
Як усотує поле кров?
Не усім, не всім як потребу,
2026.07.29
17:03
Соломон Фогельсон (1910-1994)
Під зливу ввечері, ввечері, ввечері,
коли пілоти бити байдики приречені, –
приземлимось ми за столом,
щоб не скучати загалом,
і нашу пісню заспіваємо гуртом:
Під зливу ввечері, ввечері, ввечері,
коли пілоти бити байдики приречені, –
приземлимось ми за столом,
щоб не скучати загалом,
і нашу пісню заспіваємо гуртом:
2026.07.29
14:40
Баба деда присмотрела
много лет тому назад.
С ним творила что хотела,
дед же не был тому рад.
А когда попалась рыбка
в мрежу ловчего сетей
стала править дедом шибко,
много лет тому назад.
С ним творила что хотела,
дед же не был тому рад.
А когда попалась рыбка
в мрежу ловчего сетей
стала править дедом шибко,
2026.07.29
14:05
Не хочеться зранку вставати
І йти у збурунені дні,
Долаючи стіни і ґрати
І буднів задавнені пні.
Просвітлені янгольські чати
Пробудять тебе у вогні.
Не хочеться зранку вставати
І йти у збурунені дні,
Долаючи стіни і ґрати
І буднів задавнені пні.
Просвітлені янгольські чати
Пробудять тебе у вогні.
Не хочеться зранку вставати
2026.07.29
13:57
Я відчиняю скриню мовчання
Через плече зазирає і блимає
Очима сумними синіми (наче квіти цикорію)
Козлоногий рогатий Пан флейтист,
Що забув яка вона – посмішка,
Бо знає: я ловив зозулю над прірвою:
Не так зозулю, як її крик,
Бачив на вербі зозулині
Через плече зазирає і блимає
Очима сумними синіми (наче квіти цикорію)
Козлоногий рогатий Пан флейтист,
Що забув яка вона – посмішка,
Бо знає: я ловив зозулю над прірвою:
Не так зозулю, як її крик,
Бачив на вербі зозулині
2026.07.29
12:10
Що є загрозою тьюторам* кліру?
Бо на початку ніхто не губився!-
В конях кінця, у потоках ефіру,
Не допускаючи в серце спіритів.
Втім миті меркли … жита колосились…
Потай загорнуті в ковдру яскраву,
Довго дивились на хвилі ковили
Бо на початку ніхто не губився!-
В конях кінця, у потоках ефіру,
Не допускаючи в серце спіритів.
Втім миті меркли … жита колосились…
Потай загорнуті в ковдру яскраву,
Довго дивились на хвилі ковили
2026.07.29
10:14
Вітчизна-мати не усім дається
і наша доля – на її межі
з ворожою армадою у герці
за наші нерушимі рубежі.
Вона живе у зболеному серці
і жевріє у зраненій душі,
не обіцяє золоті покої,
але не має рівної собі
і наша доля – на її межі
з ворожою армадою у герці
за наші нерушимі рубежі.
Вона живе у зболеному серці
і жевріє у зраненій душі,
не обіцяє золоті покої,
але не має рівної собі
2026.07.29
09:47
політ джмеля довкіл граната
у цім солодкім напів сні
свати просили мама й тато
дізнати
а чи світить щось мені
моя любов небесна та пихата
я не подобаюсь її рідні
це все хіба
у цім солодкім напів сні
свати просили мама й тато
дізнати
а чи світить щось мені
моя любов небесна та пихата
я не подобаюсь її рідні
це все хіба
2026.07.29
08:27
Художня мапа сновидінь
В собі тримає білі плями,
А в них небачену глибінь,
На жаль, обмежену краями.
А там якраз небесний плуг.
Це він заорює прогали
Зірок, розкиданих навкруг,
В собі тримає білі плями,
А в них небачену глибінь,
На жаль, обмежену краями.
А там якраз небесний плуг.
Це він заорює прогали
Зірок, розкиданих навкруг,
2026.07.29
05:36
Приснилася жінка безвісна
І щез надокучливий сум,
Бо в тиші почулася пісня
Та запах відчувся парфум.
Помадою змащені губи
Роняли усмішки й слова,
А очі дивились так любо,
Що обертом йшла голова.
І щез надокучливий сум,
Бо в тиші почулася пісня
Та запах відчувся парфум.
Помадою змащені губи
Роняли усмішки й слова,
А очі дивились так любо,
Що обертом йшла голова.
2026.07.29
03:09
Штрих IV: Прихисток на Ринку та Слава Галичини
Музичний супровід:
продовжує тихо звучати Другий концерт (Andante espressivo)
Невдовзі Лемберг капітулював перед ним. Ксавер став головною фігурою тутешнього музичного життя – засновником хорового То
2026.07.28
20:51
Кажи усім, кого зустрів
О, ідімо, зі мною, о так
Кажи усім, кого зустрів
Себе звільніть, зі мною, о так
Кажи, що бігти їм не варто
Усіх можливо позбирати
Візьмімося за руки &
О, ідімо, зі мною, о так
Кажи усім, кого зустрів
Себе звільніть, зі мною, о так
Кажи, що бігти їм не варто
Усіх можливо позбирати
Візьмімося за руки &
2026.07.28
19:35
У світі, бездонному морі скорботи,
Завжди дві стихії - крилата й безкрила.
Весна - це натхненна колиска природи,
А осінь - її неминуча могила.
Беру собі осінь скорботно-барвисту,
Моє ненароджене пізнє кохання.
Про мрію розбиту зажурене листя
Завжди дві стихії - крилата й безкрила.
Весна - це натхненна колиска природи,
А осінь - її неминуча могила.
Беру собі осінь скорботно-барвисту,
Моє ненароджене пізнє кохання.
Про мрію розбиту зажурене листя
2026.07.28
19:02
Вже раки червоні і стало здаватись
Не купиш цілунку у чапель цибатих ! -
В серпневих стодолах омани
Лежать у коноплях прочани.
Люблю я їх комір крохмальний і ніжний
І жито в колоссі і камінь наріжний ,
І гілля айвове над дещо,
Не купиш цілунку у чапель цибатих ! -
В серпневих стодолах омани
Лежать у коноплях прочани.
Люблю я їх комір крохмальний і ніжний
І жито в колоссі і камінь наріжний ,
І гілля айвове над дещо,
2026.07.28
15:01
Легкий гуляє між кущами вітер,
Розносить вправно пахощі, як давню мрію.
Багато сонця і багато світла,
І гарантована аромотерапія.
Лаванди диво - фіолет шовковий,
Як океан, хвилює гармонійно душі.
Від негараздів захищає колір.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Розносить вправно пахощі, як давню мрію.
Багато сонця і багато світла,
І гарантована аромотерапія.
Лаванди диво - фіолет шовковий,
Як океан, хвилює гармонійно душі.
Від негараздів захищає колір.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
2026.06.20
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про Чорнобаївку
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про Чорнобаївку
Сиджу оце на вокзалі, потяга чекаю,
А навпроти чоловічок газету читає.
Одним оком чита, іншим позира за мною.
Поділитися, напевно, хоче новиною.
Все ж наваживсь, відірвався, став мене питати:
- Чорнобаївка…Ви чули? Була у двадцяте.
«Чув»,- киваю головою. А він не змовкає.
- І чого та клята нечисть усе туди пхає?
Чи дурні – не розуміють, чи смерті шукають?
Чи про долю попередніх нічого не знають?
І чого їх туди тягне? Може, яка сила?
Уже скільки москаликів наші там побили.
Я хотів було сказати, що того не знаю,
Бо в розвідці не працюю, там зв’язків не маю.
Але тут в мені зненацька щось як перемкнулось.
Чи згадалось колись чуте, що давно забулось.
Чи то пам’ять моїх предків прокинулась раптом,
Аби мені часи давні, славні нагадати.
Залунав у мені голос – забутий? Не чутий?
Аби мені пам’ять роду мого повернути.
І, мов стало перед очі видиво величне –
Чи бувальщина, чи, може, просто фантастичне.
Я вслухався в кожне слово, щоб не пропустити –
Не лише для мене голос буде говорити:
- Казав мені козак один, що сам все то бачив,
Яка бува незборима та сила козача.
Було якось зібралися на татар походом,
Настругали собі «чайок», спустили на воду
Та й попливли Дніпром в море, а далі до Криму,
Аби добре помститися за вчинене ними.
За набіги на Вкраїну, за розор провчити
Та братчиків-невільників з полону звільнити.
Погуляли Кримом славно, татар порубали,
Попалили міста, села, бранців позвільняли.
Вже вертатися додому, аж буря триклята
Налетіла серед моря, звідки і не знати.
Налетіла, розкидала всі «чайки» по морю.
Одні просто потопила, а другі – кото́рі
На воді іще тримались – берега прибила,
Де їх турки і татари бігом полонили.
Одну «чайку» гнало морем, до Дніпра пригнало,
Та вона уже по вінця води понабрала.
Довелося неборакам її полишити,
А вже далі пішки степом до Січі спішити.
Недалеко і дістались, як татар узнали,
Що, мабуть, за ними степом саме пантрували.
І ніде не заховатись, все як на долоні.
І не втечеш, бо бистріші татарськії коні.
Доведеться помирати – братчики рішили.
Узялися за мушкети – та ті відсиріли.
Взяли тоді шаблі в руки та у коло стали,
Щоби просто так татари козаків не взя́ли.
Щоб забрати із собою більше вражой сили,
І на небі, як належить, козака зустріли.
А татар з одного боку, з другого - до біса.
З ними купка козаченьків не справиться, звісно.
Тут озвався козак один, Чорнобаєм звався.
Він смаглявий був, і справді, як циган здавався.
На Січі всі його знали та й трішки боялись.
Такі, як він «характерник» тоді називались.
Тож озвався Чорнобай той «Не журіться, братці!
Ще не час вам опинитись у татарських бранцях.
Ще не час вам помирати від шабель ворожих,
Я замовлю за вас слово перед ликом Божим.
Отож, слухайте уважно, як маєте бути
Та дивіться, щоб нічого хто не переплутав.
Ідіть зараз он до того кургану у полі,
Що видніється заледве аж на видноколі.
Ідіть хутко, не дай Боже хоч раз озирнутись,
Бо тоді для вас погано може обернутись.
«Та ж татари?!» - хтось озвався. «На те не дивіться.
Та старайтеся пошвидше вибратися звідси.
Головне – не озирайтесь, що би там не сталось!..»
Попрощалися козаки та швидко помчались
До кургану. А татари, хоч навколо скачуть
Та, здається, що козаків не чують, не бачать.
Долетіли до кургану, вибрались нагору.
Назад тоді озирнулись. А там на ту пору
Зовсім чорним степ зробився від татар, неначе,
Видається, наче Крим весь з ногаями скаче.
І всі туди, де лишився козак-характерник .
І ні один коня свого назад не заверне.
А над чорною юрмою, як блискавка блище -
Літа шабля козацькая та ворога нище.
Летять голови ворожі, падають під ноги,
Уже купа високая виросла круг нього.
Уже видно, що татари жахатися стали,
Але пхатись попід шаблю, чомсь не перестали.
Лізуть, лізуть з усіх боків, валяться додолу,
Уже чорним зробилося від їх трупу поле.
Уже коні йти не хочуть, назад повертають,
То татари ідуть пішки і там помирають.
Вже нікого і живого зовсім не зосталось,
Лише коні налякані степом розбігались.
Подались тоді козаки шукать побратима,
Довго-довго марудились із трупами тими.
Цілий день козацьке тіло між татар шукали.
Не знайшли. Тож одну щаблю в полі й поховали.
Поховали та й пода́лись до Січі, додому.
Та лишилась страшна сила навік в полі тому.
Якщо прийде сила вража наш край звоювати,
То не зможе того поля ніяк оминати.
Бо тягтиме її туди незборима сила,
Хоч би як і опирались, хоч би як просили.
А вже там їх смерть і знайде, скільки б не прибу́ло…
Аби того Чорнобая люди не забули,
Чорнобаївкою поле оте і прозвали…
От що мені моя пам’ять раптом нагадала.
А навпроти чоловічок газету читає.
Одним оком чита, іншим позира за мною.
Поділитися, напевно, хоче новиною.
Все ж наваживсь, відірвався, став мене питати:
- Чорнобаївка…Ви чули? Була у двадцяте.
«Чув»,- киваю головою. А він не змовкає.
- І чого та клята нечисть усе туди пхає?
Чи дурні – не розуміють, чи смерті шукають?
Чи про долю попередніх нічого не знають?
І чого їх туди тягне? Може, яка сила?
Уже скільки москаликів наші там побили.
Я хотів було сказати, що того не знаю,
Бо в розвідці не працюю, там зв’язків не маю.
Але тут в мені зненацька щось як перемкнулось.
Чи згадалось колись чуте, що давно забулось.
Чи то пам’ять моїх предків прокинулась раптом,
Аби мені часи давні, славні нагадати.
Залунав у мені голос – забутий? Не чутий?
Аби мені пам’ять роду мого повернути.
І, мов стало перед очі видиво величне –
Чи бувальщина, чи, може, просто фантастичне.
Я вслухався в кожне слово, щоб не пропустити –
Не лише для мене голос буде говорити:
- Казав мені козак один, що сам все то бачив,
Яка бува незборима та сила козача.
Було якось зібралися на татар походом,
Настругали собі «чайок», спустили на воду
Та й попливли Дніпром в море, а далі до Криму,
Аби добре помститися за вчинене ними.
За набіги на Вкраїну, за розор провчити
Та братчиків-невільників з полону звільнити.
Погуляли Кримом славно, татар порубали,
Попалили міста, села, бранців позвільняли.
Вже вертатися додому, аж буря триклята
Налетіла серед моря, звідки і не знати.
Налетіла, розкидала всі «чайки» по морю.
Одні просто потопила, а другі – кото́рі
На воді іще тримались – берега прибила,
Де їх турки і татари бігом полонили.
Одну «чайку» гнало морем, до Дніпра пригнало,
Та вона уже по вінця води понабрала.
Довелося неборакам її полишити,
А вже далі пішки степом до Січі спішити.
Недалеко і дістались, як татар узнали,
Що, мабуть, за ними степом саме пантрували.
І ніде не заховатись, все як на долоні.
І не втечеш, бо бистріші татарськії коні.
Доведеться помирати – братчики рішили.
Узялися за мушкети – та ті відсиріли.
Взяли тоді шаблі в руки та у коло стали,
Щоби просто так татари козаків не взя́ли.
Щоб забрати із собою більше вражой сили,
І на небі, як належить, козака зустріли.
А татар з одного боку, з другого - до біса.
З ними купка козаченьків не справиться, звісно.
Тут озвався козак один, Чорнобаєм звався.
Він смаглявий був, і справді, як циган здавався.
На Січі всі його знали та й трішки боялись.
Такі, як він «характерник» тоді називались.
Тож озвався Чорнобай той «Не журіться, братці!
Ще не час вам опинитись у татарських бранцях.
Ще не час вам помирати від шабель ворожих,
Я замовлю за вас слово перед ликом Божим.
Отож, слухайте уважно, як маєте бути
Та дивіться, щоб нічого хто не переплутав.
Ідіть зараз он до того кургану у полі,
Що видніється заледве аж на видноколі.
Ідіть хутко, не дай Боже хоч раз озирнутись,
Бо тоді для вас погано може обернутись.
«Та ж татари?!» - хтось озвався. «На те не дивіться.
Та старайтеся пошвидше вибратися звідси.
Головне – не озирайтесь, що би там не сталось!..»
Попрощалися козаки та швидко помчались
До кургану. А татари, хоч навколо скачуть
Та, здається, що козаків не чують, не бачать.
Долетіли до кургану, вибрались нагору.
Назад тоді озирнулись. А там на ту пору
Зовсім чорним степ зробився від татар, неначе,
Видається, наче Крим весь з ногаями скаче.
І всі туди, де лишився козак-характерник .
І ні один коня свого назад не заверне.
А над чорною юрмою, як блискавка блище -
Літа шабля козацькая та ворога нище.
Летять голови ворожі, падають під ноги,
Уже купа високая виросла круг нього.
Уже видно, що татари жахатися стали,
Але пхатись попід шаблю, чомсь не перестали.
Лізуть, лізуть з усіх боків, валяться додолу,
Уже чорним зробилося від їх трупу поле.
Уже коні йти не хочуть, назад повертають,
То татари ідуть пішки і там помирають.
Вже нікого і живого зовсім не зосталось,
Лише коні налякані степом розбігались.
Подались тоді козаки шукать побратима,
Довго-довго марудились із трупами тими.
Цілий день козацьке тіло між татар шукали.
Не знайшли. Тож одну щаблю в полі й поховали.
Поховали та й пода́лись до Січі, додому.
Та лишилась страшна сила навік в полі тому.
Якщо прийде сила вража наш край звоювати,
То не зможе того поля ніяк оминати.
Бо тягтиме її туди незборима сила,
Хоч би як і опирались, хоч би як просили.
А вже там їх смерть і знайде, скільки б не прибу́ло…
Аби того Чорнобая люди не забули,
Чорнобаївкою поле оте і прозвали…
От що мені моя пам’ять раптом нагадала.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
