Всіх привели до горя і до згуби,
До материнських сліз і до війни.
Ті, що жили в Донбасі, чужолюби
Рашистської страшної дурини.

Бо це від них усе тут почалося,
Хоч народились і жили в краю,
Де повне зерен хилиться колосся,
Де цвіт бузковий пахне у маю.

Де вчили українські мама й тато
Любити землю, мову і пісні,
В яких змогли любов ту передати
Нащадкам з правіків у вітчині.

Але оті, завезені, не наші,
У хати, що кричали від біди,
В голоднім від смертей розгардіяші,
Не співчували, бо прийшли з орди.

Вони жили і хліб наш радо їли,
І народили тисячі дітей.
Та все життя тримали на прицілі
Країну нашу, мову і людей.

Вони не стали рідними по долі
І гнали нас в ГУЛАГи і Сибір.
За колоски, що зібрані у полі,
Саджав до тюрем рашенський вампір.

І привели нас до страшної згуби,
Оці чужі батьки, чужі сини,
Привезені колись, ці чужолюби
Чекали руський мір під час війни.

Яку самі покликали до себе,
Горять і їхні хати і сади.
За зраду їм відплата впала з неба,
Бо їхні браття вбити йшли сюди.

І падають на люд і міни, й гради,
Їм все одно чи свій ти, чи чужий.
Та чужолюбам вже нема пощади,
Хай бачать на полях рашистський гній.

Хоч їм не люба наша Україна,
Та не втікають звідси до орди,
Яка зневажена всім світом, вже загине,
Бо є притулком смерті й ворожди.
23.05.22