Пройшовся якось Бесарабським ринком,
Від цін пошкріб потилицю лишень.
Хоча пустив, як кажуть люди, слинку,
Не стільки заробляючи грошей.
Пішов тоді Хрещатиком пройтися,
На лавочці підсів до дідуся,
Який в потерту книжечку дивився.
Не раз вже, мабуть, читана уся.
Від книги він раптово відірвався:
- Із ринку? – мене весело спитав.
Цікаво, звідки він про те дізнався?
Чи то я вигляд відповідний мав?
Я лиш кивнув у відповідь. Та діду,
Мабуть, хоч з ким – аби поговорить.
- Одне «росстройство», коли туди підеш.
Воно ж таке – заманює, лежить.
Але ж ціна!..Грабунок та і тільки.
Що можна з тої пенсії купить?
Ото, хіба що цибулинок кілька,
Аби вже не дарма сльозу пустить.
Ви знаєте, як оцей ринок зветься?
- Та ж Бесарабський, звісно… - А чому?
- Назвали люди…Хто в тім розбереться?
То ж уже бу́ло сотні літ тому.
- А я скажу, бо то все добре знаю.
Я ж тут із діда-прадіда живу
І розповіді їхні пам’ятаю…
- То ж чому Бесарабським ринок звуть?-
Рішив я трохи дідуся направить,
Бо ще з дитинства зі свого почне.
А в мене попереду ж іще справи
Та й вдома вже очікують мене.
- Та й я про те ж…Як хочете почути?!
Було то більш як двісті літ тому.
Де сидимо – був край напівзабутий,
Лиш ліс стояв на місці оцьому
Та мочарі кругом. Сам власне Київ
Був на Подолі. Там селився люд.
Тулились купи у часи тяжкії.
Та богомольці сходились зусюд
До Лаври, що була з другого боку.
Там же і кріпость київська була,
Поставлена Бог зна якого року.
Та кріпость Київ з півдня стерегла.
Так от, коли киянам йти до Лаври
Чи то у кріпость – тутечки і йшли.
Раненько за світ сонечка устали,
Щоб засвіт і вернутися могли.
Спитаєтесь – чому? Вся справа в тому,
Що мочарі… Та то ще півбіди.
У теплий час селився в місці цьому
Непевний люд,що в Київ приблудив.
В землянках, халабудах і печерах
І волоцюги й злодії жили,
Селяни збіглі, всякі горлодери,
Що чесно працювати не могли.
Удень вони, зазви́чай, відсипались,
Вночі ж на перехожих стерегли.
Не дай Бог ви до їхніх рук попались,
То і життя б позбавитись могли.
А, як лиш пограбують і роздягнуть,
Вважай, що пощастило. Отож люд,
Іще за днини повернутись прагнув,
Пройти якнайскоріше глухий кут.
Та так було лиш до пори, до часу.
Як турка подолали москалі,
Що до чужих земель страшенно ласі,
Забрали в турка добрий шмат землі,
Що звався Бесарабія. То звідти
Чужих з’явилась купа волоцюг.
Із цими тут не знали, що робити.
А тут нові. І їх розбійний дух
З’єднав докупи волоцюг тутешніх.
Був поміж них жорстокий поводир.
Вже як до нього втрапив хто у клешні,
То вже терзав, неначе дикий звір.
Здається, звався Мірчей Бесарабом,
Той чоловік. Страху, мабуть, не знав.
Бо й серед дня бува калічив, «грабив»
І у людей маєтність відбирав.
Тож страшно стало й вдень тоді ходити
По цих місцях. Чи ж вернешся живим?
Ходили й губернатора просити
Аби надав якуюсь поміч їм.
Та тому що? У нього охорона.
Йому той Бесараб був не страшний.
Хрестилися нещасні на ікони,
Щоб Бог направив гнів нещадний свій
На Бесараба і його ватагу.
Та час ішов – а Бессараб «гуляв».
А поміж люду не було наснаги,
Хто б тій ватазі гідну відсіч дав.
Аж доки…Я забув іще сказати,
Що стежку ту, якою люд ходив
Крізь хащі ці - Собачка було звати
Чи то Собача стежка…Якось брів
Один паломник стежкою до Лаври
Та озиравсь від страху навсібіч,
Бо ж чув, що Бесараб гаразд на кари.
Хоча був білий день – не темна ніч,
Та ж було лячно. Якось озирнувся –
Позаду пес слідом за ним іде.
Здоровий, чорний. Бідний аж сіпнувся
Тікати – та ж сховатися тут де?
Він зупинився й пес завмер на місці,
Стоїть, за ним спокійно погляда.
Вгорі десь вітер шарудить у листі.
Подумав: Бог за ним же пригляда,
Не дасть «в обиду». Тож перехрестився
Та і поволі стежкою побрів.
І чорний пес теж слідом підхопився,
Неначе провести його хотів.
І тут із хащі вийшов волоцюга:
- Гей, чоловіче, грошики віддав!
Злякався було чоловік наруги
Та пес позаду раптом загарчав.
Та страшно так. Розбійник налякався,
Хоч здоровенний ніж в руках тримав,
Стрибнув в кущі та й лісом геть подався.
Забув, мабуть, навіщо тут чигав.
За той рятунок склавши Богу дяку,
Уже спокійно чоловік пішов.
А слідом йшла вже не страшна собака,
Страх перед нею чоловік зборов.
Відтоді хто б не йшов по тій стежині,
То завжди пса отого зустрічав.
Той через хащі проводжав людину,
Від злих людей її оберігав.
Бо ледве хто із бесарабів клятих,
Як стали звати волоцюг усіх,
З кущів вилазив, щоб пограбувати,
То пес одразу накидавсь на них
І ті в страху кидалися тікати,
Хоч і при зброї все-таки були.
Міг пес кого завгодно налякати,
Бо, наче в нього біс вселявся злий.
А люди тому диву дивувались,
Казали: Божий промисел, мабуть.
Із псом тим зовсім вільно почувались.
Не знаючи, як ту собаку звуть,
Собачкою між себе називали…
А волоцюги жалілись весь час,
Що зиску через пса того не мали.
І от ішли паломники якраз
По тій стежині. Тут ватага з лісу.
Сам Бесараб попереду усіх.
- Женіть грошей, бо підете до біса!
Та, ледве-ледве вимовити встиг,
Як чорний пес, як блискавка метнувся,
Звалив й горлянку миттю перегриз.
З розбійників ніхто і не сіпнувся.
Всі шугонули злякані у ліс.
Відтоді вже нікого не чіпали
Ті бесараби на стежині цій.
Спокійно люди в Лавру простували.
Пес якийсь час іще ходив по ній.
Але, оскільки все спокійно було,
То він десь зник, хоч люд і виглядав…
Вже стільки літ з подій отих минуло.
І мочарів нема, і ліс пропав
Та Бесарабка так і залишилась,
Хоч бесарабів тих нема давно.
Бруківкою Собача стежка вкрилась.
Та, як буває у житті воно,
Ні-ні, та хтось минуле і згадає,
Почувши назви. Схоче більше взнать.
От я вам зараз це розповідаю,
Щоб ви могли все людям передать.