А світ мовчить, заляканий від зла,
Яке створило із добра руїну.
Не хочу, щоб сказали, що «була»,
Про дорогу стражденну Україну.

Щодня за нас вмирають вояки,
А над полями позлітались круки.
В червневий день гарячий і гіркий
Жінки до бога простягають руки.

І просять миру, спокою й життя
Своїм синам, що там, на полі бою.
А вороги не знають каяття,
Убивцю захищаючи собою.

Вбиваючи усе живе навкруг -
Тварину, квітку і малу дитину,
Ураз тисячолітній рвуть ланцюг,
Що з’єднував роди в одну країну.

І що поробиш, бо іде орда
Ненавчена, страшна, тупа, несита.
Їй ця війна, що впала із гнізда
Мокшанського, є смертю і коритом.

І хоч засіють трупами поля
Рашистськими тупими вояками,
На гній їх перетворить ця земля,
За ними не задзвонять вічні храми.

Горить, палає український світ,
Втрачаючи минуле і майбутнє.
Ми виживемо серед скрутних літ,
Щоб зберегти державу самобутню.
28.06.22