ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.05
13:01
Коли хтось дива подивитись захотів.
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
2024.05.05
10:55
Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
2024.05.05
02:04
І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
2024.05.05
00:09
Я далеко не Рильський і не Тарас.
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
2024.05.04
13:30
Відверті слова не повторюю двічі.
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
2024.05.04
12:17
сонечко, це кохання
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
2024.05.04
11:44
Кислянець, квасок, киселик –
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
2024.05.04
10:49
У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
2024.05.04
10:02
Коли народ висовує таланти,
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
2024.05.04
08:19
Так забракло мені того променю, що поза хмарами
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
2024.05.04
05:54
В хаті порожньо й надворі
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
2024.05.03
10:49
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
2024.05.03
08:07
Зайду і трепетно відкрию скриню.
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
2024.05.03
06:09
Послухай, враже! Твій огидний дотик
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
2024.05.03
05:47
Вже не біліє снігом хата
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
2024.05.03
01:37
І доки в’ється життєва пряжа, і робить оберт веретено, а кров у жилах така гаряча – мені далеко не все одно: чи в добрім гуморі будеш зранку? І що наснилось тобі вночі? Без слів відчути б і забаганку, і все, про що ти чомусь мовчиш… Не дати сісти бодай п
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.30
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.10
2024.04.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про ожину
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про ожину
Молода і дуже гарна княгиня Ожина
Була любляча матуся і вірна дружина,
Хоча заміж виходила і не по любові.
Але в шлюбах династичних не було і мови
Про якусь любов. Батьки так союзи міцнили,
Коли доньку видавали чи сина женили.
Тож, коли сусід могутній прислав по Ожину
Сватів, аби її взяти собі за дружину,
То батьки не опирались, її не питали
Та одразу зовсім юну заміж і віддали.
Мусила скоритись долі, хай і не любила.
Троє діток чоловіку вона народила.
То й була її найбільша у житті відрада.
Та і чоловік від того був, звичайно, радий,
Бо ж мав уже двох синочків, спадкоємців трону,
Буде кому передати князівство по тому.
Був він зовсім не злобливим, навіть, і привітним.
Віз з походів подарунки і жоні, і дітям.
Тож було у неї вдосталь чого одягати
І чим себе на гостині гарно прикрашати.
Чоловік був – «переможець», не сидів удома,
Все шукав собі здобутки якісь без утоми.
То він їде полювати у степи на тура,
То до лісу на ведмедя. То штурмує мури
Непокірного сусіда. То вже із ним разом
Ідуть іншому сусіду мститись за образу.
А, бува, в краї далекі вируша походом,
Тоді його й по півроку дочекатись годі.
Та ніколи без здобичі звідти не вертає,
Багатіють його землі, вдосталь всього має.
Але якось із походу в далекі країни
Привіз не лише дарунки дітям та дружині.
Прихопив з тії країни собі знатну бранку.
Та зманила його серце, стала за коханку.
Молода, чорнява, гарна, але й хитра дуже,
Знала, як скорити можна серце того мужа.
Тож вернувся він з походу на себе не схожий,
Навіть, з жінкою ділити відмовився ложе.
Виділив палати гарні у своєму замку,
І у розкошах жила там та його коханка.
Що могла на те сказати княгиня Ожина?
Мовчки все оте терпіла, бо ж тоді дружина
Ніяких і прав не мала. До батьків вертати?
Так ті ж її не захочуть вдома і приймати.
А як діточок лишити? Хто ж їх тут догляне?
Хто ж тоді на їхній захист перед світом стане?
Тож доводилось терпіти, хоч серце і крає,
Бо ж чим воно закінчиться – то ніхто не знає.
Та коханкою лиш бути, звісно, не хотіла,
А, оскільки вона князем вже, як хоч вертіла,
То нашіптувати стала супроти Ожини,
Що та його не достойна. Вона ж йому сина
Й не одного народити може, як він схоче
І так ніжно зазирала князеві у очі.
Він же, хоч коханку й слухав та розум не втратив,
Не хотів з її батьками союз розривати.
Обіцяв вночі, а зранку забував слова ті
І доводилось коханці лиш губи кусати.
Та ж вона хитрюща відьма, знає, що робити
І виставу влаштувала, начебто, побити
Здумала її Ожина. В коридорі впала,
На весь замок, мов від болю так заверещала..
Назбігалася сторожа, князь примчав на крики.
Та жаліється, що ледве не стала каліка
Та показує на рани, що сама ж зробила.
І тим князя обманути, все-таки зуміла.
Велів князь свою дружину в башті зачинити,
Аби їй по замку вільно було не ходити.
А підступній того й треба, ключі тихцем взя́ла
Й до темниці, де Ожина сидить, завітала.
Що там було вже – не знаю. Але на світанку
Знайшли мертвою князівну під стінами замку.
Випала із вікна башти. Чи сама схотіла,
Чи та відьма помогла їй? Князь глянув на тіло
Й велів тихцем поховати, щоб пліток не було…
Після того не багато часу і минуло,
На тім місці, де Ожина на землю упала,
Кущі дивні та колючі враз повиростали.
На них ягоди чорненькі кисло-солоденькі.
Полюбляли їх зривати княжичі маленькі.
Люди, що про смерть Ожини досі пам’ятали,
Так ожиною кущі ті тоді й називали.
А коханка, що із себе господиню корчить,
Велить кущі ті зрубати, вивести їх хоче.
Та чи люди так рубали, чи то кущ живучий,
Бо під мурами ожини уже цілі ку́щі.
А, як пізня уже осінь в краю наступає,
Листя її червоніє, як вогонь палає.
Навіть, сніг вогню отого не здатний прикрити,
Буде й до міцних морозів отак пломеніти.
Для коханки то все бачить було понад силу,
Усе зло, яке до часу у душі сиділо,
Геть спалило оту душу, одні головешки.
Якось вибралася зранку на ту саму вежу
Та й стрибнула у ожину, мов спастись хотіла.
Не знайшли, як не шукали, потім її тіла.
Ні для кого, окрім князя, то не було горем,
Він, щоправда, знайшов іншу й утішився скоро.
А ожина розрослася, розійшлась по світу,
Щоби була насолода нам і нашим дітям.
Була любляча матуся і вірна дружина,
Хоча заміж виходила і не по любові.
Але в шлюбах династичних не було і мови
Про якусь любов. Батьки так союзи міцнили,
Коли доньку видавали чи сина женили.
Тож, коли сусід могутній прислав по Ожину
Сватів, аби її взяти собі за дружину,
То батьки не опирались, її не питали
Та одразу зовсім юну заміж і віддали.
Мусила скоритись долі, хай і не любила.
Троє діток чоловіку вона народила.
То й була її найбільша у житті відрада.
Та і чоловік від того був, звичайно, радий,
Бо ж мав уже двох синочків, спадкоємців трону,
Буде кому передати князівство по тому.
Був він зовсім не злобливим, навіть, і привітним.
Віз з походів подарунки і жоні, і дітям.
Тож було у неї вдосталь чого одягати
І чим себе на гостині гарно прикрашати.
Чоловік був – «переможець», не сидів удома,
Все шукав собі здобутки якісь без утоми.
То він їде полювати у степи на тура,
То до лісу на ведмедя. То штурмує мури
Непокірного сусіда. То вже із ним разом
Ідуть іншому сусіду мститись за образу.
А, бува, в краї далекі вируша походом,
Тоді його й по півроку дочекатись годі.
Та ніколи без здобичі звідти не вертає,
Багатіють його землі, вдосталь всього має.
Але якось із походу в далекі країни
Привіз не лише дарунки дітям та дружині.
Прихопив з тії країни собі знатну бранку.
Та зманила його серце, стала за коханку.
Молода, чорнява, гарна, але й хитра дуже,
Знала, як скорити можна серце того мужа.
Тож вернувся він з походу на себе не схожий,
Навіть, з жінкою ділити відмовився ложе.
Виділив палати гарні у своєму замку,
І у розкошах жила там та його коханка.
Що могла на те сказати княгиня Ожина?
Мовчки все оте терпіла, бо ж тоді дружина
Ніяких і прав не мала. До батьків вертати?
Так ті ж її не захочуть вдома і приймати.
А як діточок лишити? Хто ж їх тут догляне?
Хто ж тоді на їхній захист перед світом стане?
Тож доводилось терпіти, хоч серце і крає,
Бо ж чим воно закінчиться – то ніхто не знає.
Та коханкою лиш бути, звісно, не хотіла,
А, оскільки вона князем вже, як хоч вертіла,
То нашіптувати стала супроти Ожини,
Що та його не достойна. Вона ж йому сина
Й не одного народити може, як він схоче
І так ніжно зазирала князеві у очі.
Він же, хоч коханку й слухав та розум не втратив,
Не хотів з її батьками союз розривати.
Обіцяв вночі, а зранку забував слова ті
І доводилось коханці лиш губи кусати.
Та ж вона хитрюща відьма, знає, що робити
І виставу влаштувала, начебто, побити
Здумала її Ожина. В коридорі впала,
На весь замок, мов від болю так заверещала..
Назбігалася сторожа, князь примчав на крики.
Та жаліється, що ледве не стала каліка
Та показує на рани, що сама ж зробила.
І тим князя обманути, все-таки зуміла.
Велів князь свою дружину в башті зачинити,
Аби їй по замку вільно було не ходити.
А підступній того й треба, ключі тихцем взя́ла
Й до темниці, де Ожина сидить, завітала.
Що там було вже – не знаю. Але на світанку
Знайшли мертвою князівну під стінами замку.
Випала із вікна башти. Чи сама схотіла,
Чи та відьма помогла їй? Князь глянув на тіло
Й велів тихцем поховати, щоб пліток не було…
Після того не багато часу і минуло,
На тім місці, де Ожина на землю упала,
Кущі дивні та колючі враз повиростали.
На них ягоди чорненькі кисло-солоденькі.
Полюбляли їх зривати княжичі маленькі.
Люди, що про смерть Ожини досі пам’ятали,
Так ожиною кущі ті тоді й називали.
А коханка, що із себе господиню корчить,
Велить кущі ті зрубати, вивести їх хоче.
Та чи люди так рубали, чи то кущ живучий,
Бо під мурами ожини уже цілі ку́щі.
А, як пізня уже осінь в краю наступає,
Листя її червоніє, як вогонь палає.
Навіть, сніг вогню отого не здатний прикрити,
Буде й до міцних морозів отак пломеніти.
Для коханки то все бачить було понад силу,
Усе зло, яке до часу у душі сиділо,
Геть спалило оту душу, одні головешки.
Якось вибралася зранку на ту саму вежу
Та й стрибнула у ожину, мов спастись хотіла.
Не знайшли, як не шукали, потім її тіла.
Ні для кого, окрім князя, то не було горем,
Він, щоправда, знайшов іншу й утішився скоро.
А ожина розрослася, розійшлась по світу,
Щоби була насолода нам і нашим дітям.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію