Від золотої лихоманки п’яна,
Упала юна осінь на стерню,
Та вже зима, як орди Чингісхана,
Шикується на лінії вогню.
Настренчена, так важко й хижо дише,
Аж полотніє злякана трава.
Ще мить – і трісне каламутна тиша,
Як тріскає напнута тятива.
І здибляться скажені коні-змії,
Замиготять і схрестяться шаблі,
І в білій схарапудженій стихії
Закрутиться все суще на землі.
Але і все зінакшиться невдовзі
І будуть навіть милувати зір
Високі перемети на дорозі
І білизна, чистіша за папір.
І цей навальний, невідпорний натиск
Так зворохобить душі та уми,
Що буде навіть легко визнавати
Імперію тотальної зими.
І навіть стане терпко до нестями
Здаватися в її цупкий полон,
Хоч нас, як сіроманців, прапорцями
Обложить частоколом заборон.