Танцюєш день і ніч – і не змовкає ритм,
порепалась земля, і ноги – міра болю.
Танцюєш на шляху, що йде у клятий Рим,
перестарілий мім, післяпотопний Голем.
І пісня – в далину, де після буде піст,
на темних брилах брів звисатимуть тумани.
Помацаєш – болить, а значить, маєш хист
до танців на мечах, і маєш перст для рани.
На ранок – ні душі.
А мертвим воям – плач.
Отим, із латинян, не навчених любити.
Впаде мідяк у пил – комусь цікаво, бач.
І стане битим шлях, актор – навспак – не битим.
Давай жвавіш, давай.
Спинятися не смій,
не смійся, не глумись і не вдавай глухого.
Скажений цей екстаз, де, мов клубок із змій,
не простір і не час, а тільки ноги... ноги...