Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.06
12:53
Я прийду у спустошений ліс,
Як у храм, до якого не ходять.
Між тополь і дівочих беріз
Бачу слів невідомі породи.
Пробіжить зграя зляканих кіз.
І лаштується Ігор в походи.
Я прийду в невідомі краї,
Як у храм, до якого не ходять.
Між тополь і дівочих беріз
Бачу слів невідомі породи.
Пробіжить зграя зляканих кіз.
І лаштується Ігор в походи.
Я прийду в невідомі краї,
2026.06.06
09:04
Павло Горінштейн (1895-1961; народився й прожив життя в Україні)
Армія Біла, Чорний Барон
знову готують нам царський трон,
та від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!
Так хай червоний
Армія Біла, Чорний Барон
знову готують нам царський трон,
та від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!
Так хай червоний
2026.06.06
08:56
Що може порізнить навіки батька з сином?
В родині Штрауса до того спричинилась... скрипка.
Був батько вже на троні «короля вальсів»,
Коли син з-під столу всотував чарівні звуки скрипки.
Батько боявся невдовзі поступитись троном,
тож заборонив маляті
2026.06.06
08:21
— Ти малюєш на мапі вчорашніх обмежень
Апельсинове вицвіле сонце.
Ставиш знак здивування до впевнених речень,
Креслиш спогадам ґрати чи необережно
Розливаєш свій біль та незгоду.
— Я не знаю... Мене огортає буденне,
Осідає на плечі. Та вкотре
Апельсинове вицвіле сонце.
Ставиш знак здивування до впевнених речень,
Креслиш спогадам ґрати чи необережно
Розливаєш свій біль та незгоду.
— Я не знаю... Мене огортає буденне,
Осідає на плечі. Та вкотре
2026.06.06
07:41
Темні хмари, дощ і вітер, -
Хвища звідусіль, -
Кожна крапля в мене мітить
І влучає в ціль.
Куртку ніби рве вітрисько,
Ради гри чи мсти, -
Мокро, вітряно і слизько,
Та потрібно йти.
Хвища звідусіль, -
Кожна крапля в мене мітить
І влучає в ціль.
Куртку ніби рве вітрисько,
Ради гри чи мсти, -
Мокро, вітряно і слизько,
Та потрібно йти.
2026.06.05
23:37
Зливи лютої — грім і зірниці — вогонь —
то стихійного лиха сполука.
Несподівані доторки теплих долонь —
симбіоз насолоди і муки.
Ви збудили в мені глибину крижану
і мелодію сонячну, схоже.
Та чому так буває, ніяк не збагну:
то стихійного лиха сполука.
Несподівані доторки теплих долонь —
симбіоз насолоди і муки.
Ви збудили в мені глибину крижану
і мелодію сонячну, схоже.
Та чому так буває, ніяк не збагну:
2026.06.05
19:18
веселка над районом
і вчора і сьогодні
дурацьке щастя
скраю десь її
мені ти відписала
а я при телефоні
не був
атож мабуть
і вчора і сьогодні
дурацьке щастя
скраю десь її
мені ти відписала
а я при телефоні
не був
атож мабуть
2026.06.05
16:46
ані миші
три коти...
старший -
місяць прикотив
посвітити у коморі
середущий
сипле зорі
трохи в комин
три коти...
старший -
місяць прикотив
посвітити у коморі
середущий
сипле зорі
трохи в комин
2026.06.05
15:47
VIII. Останній акорд: ПАРОСТКИ КИЄВА НА ПІВНІЧНИХ ПРЕСТОЛАХ
Коли дим великих битв розвіявся, а море заспокоїлося, Єлизавета Ярославна зрозуміла, що її власна історія ще не завершена. Вона була донькою Ярослава Мудрого, і в її жилах текла кров правите
2026.06.05
14:39
Зима посріблила гілки,
Явивши небачену мудрість.
У них причаїлись віки,
Немов оприявлена мужність.
Зима посріблила часи,
В яких випадає нам жити,
Явивши старі голоси,
Явивши небачену мудрість.
У них причаїлись віки,
Немов оприявлена мужність.
Зима посріблила часи,
В яких випадає нам жити,
Явивши старі голоси,
2026.06.05
13:23
Ми йшли крізь вечір: тільки я і дощ.
Він щось шептав на перехрестях сонних,
змивав тривогу із мовчазних площ,
лишав сліди на вікнах і долонях.
Старий каштан розправив мокру стать,
сховавши нас у затінку густому,
щоб погляд не тривожив із сум'ять,
Він щось шептав на перехрестях сонних,
змивав тривогу із мовчазних площ,
лишав сліди на вікнах і долонях.
Старий каштан розправив мокру стать,
сховавши нас у затінку густому,
щоб погляд не тривожив із сум'ять,
2026.06.05
12:32
Півонії розквітлі за криницею
У вогниках черешневих гірлянд.
Спокусник-червень пахне полуницею,
Заманює у затишок троянд.
І встигнути на все життя надихатись
Не вистачить чарівних вечорів,
Де сонце достигає понад хатами,
У вогниках черешневих гірлянд.
Спокусник-червень пахне полуницею,
Заманює у затишок троянд.
І встигнути на все життя надихатись
Не вистачить чарівних вечорів,
Де сонце достигає понад хатами,
2026.06.05
12:07
Вони досконало перлинні -
Цвяшки їх з дзвінкої латуні -
Шляхи малахітових стрілок
Повільне життя мотивують,
Ведуть до межі прикордоння
Садити в січневі морози
У сніг кришталеві троянди
Аби уникати загрози
Цвяшки їх з дзвінкої латуні -
Шляхи малахітових стрілок
Повільне життя мотивують,
Ведуть до межі прикордоння
Садити в січневі морози
У сніг кришталеві троянди
Аби уникати загрози
2026.06.05
06:05
Миготять блискавиці, гуркочуть громи,
Не залишилось зовсім ніякої суші, -
Доокола вода безперервно шумить
І охоплює смуток покинуту душу.
Хлине сильно згори і хлюпоче внизу,
І все дужче мокріє взуття і мій одяг, -
Та ніхто не гукає: Сідай, - підвезу
Не залишилось зовсім ніякої суші, -
Доокола вода безперервно шумить
І охоплює смуток покинуту душу.
Хлине сильно згори і хлюпоче внизу,
І все дужче мокріє взуття і мій одяг, -
Та ніхто не гукає: Сідай, - підвезу
2026.06.04
21:26
настало літо йшла війна
був золотистий вечір
нікого я не обіймав
нічому не перечив
не усміхалися мені
дошкульні антитези
немов у сні
чи майже сні
був золотистий вечір
нікого я не обіймав
нічому не перечив
не усміхалися мені
дошкульні антитези
немов у сні
чи майже сні
2026.06.04
21:19
Поначалу он заинтересовал меня рассказом о своем приятеле Йоне. Всю жизнь тот прожил под именем Леня.
История житейская, когда в угоду славянскому уху Сруль, Мошке, Пинхас, Натан... вынуждены были становиться Александром, Михаилом, Анатолием...
Но в отл
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.05
2026.06.01
2026.05.31
2026.05.14
2026.05.13
2026.04.29
2026.04.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Оксана Забужко (1960) /
Вірші
Вірші з р-ну “Польові дослідження з українського сексу”
Контекст : Із книжки «Новий закон Архімеда» (2000)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вірші з р-ну “Польові дослідження з українського сексу”
~
Випручуйся, жінко вербова. Ловись за повітря.
Корінням вглибай крізь піски — до щирця, до мокви.
ГУЛАГ — це коли забивають порожню півлітру
Тобі поміж ноги— по чім переходять на “Ви”.
Ми всі — таборові. Сто років тривать цьому спадку.
Шукаєм любови, знаходим — судомні корчі.
ГУЛАГ — це коли ти голосиш: “Мій смутку, мій падку!” —
Й нема кому втямить, в якій це ти мові кричиш…
~
О сліпуче, прекрасне і дике!
Грай вогнями, заводь і мани
На бистрінь, на невидимі ріки —
Тільки ж, Господи, — не обмани!
Не осунься з-під стіп сухостоєм!
В мить на грані жаского злиття
З твоїм сяйвом — не стань пустотою,
Трухлим духом сипкого сміття
(Як заманка, личкована чортом
Ніби скарб) — і у пеклі, на дні,
Буде жовто згоряти ніщота
Моїх нидом звакованих днів!
Кожну кару прийму, як розраду, —
Тільки, сили небесні, не це:
Ощадіть од Вкраїнського Аду —
Мусового томління живцем
Без надії, без дії, без часу,
В порожнечі, на безвісті — там,
Де ще пріють по сотнях нещасних
Рештки того, що мало б — життям,
Стрепенувшись, рвонутись зо шкіри,
Здерши в кров її з стіп і долонь:
Як стратенча душа з-під сокири —
На безсмертний, летючий вогонь!..
~
Цієї ночі, певно, прийде жах.
Гарячий дрож — любовний чи блювотний —
Передчуттям збоченського зв’язку —
Чи крику смертного — стенає кволе тіло:
Розрив, розрив! Всіх зв’язок, нервів, жил —
Моя беззахисність така тепер зовсюдна,
Немов одвертий заклик злу: приходь! —
Я вже себе побачила будинком,
З якого в ніч оголеним вікном
Горить жовтогарячий прямокутник
Із планками упоперек грудей
І низу живота — як на рентґені,
І камінь той, котрий розтрощить шибку,
Вже десь лежить, чекаючи — руки…
(Я пам’ятаю це ждання всенощне
Одвірнього дзвінка — цей жах мовчання
Сіріючого ліжка, і стола
З книжками, й телефона, і на кріслі —
Мов стята голова, недвижний вузол
Із теплими речами; пам’ятаю
У тілі вогнянім той самий дрож:
То кров сліпа, збезумівши, на безбач
Товчеться в тьму, волаючи утечі, —
Відкрий же вени. Випусти її:
Уже хода зближається під двері…).
Я з тих домів, що мітила Чума —
Вельможна пані у кибалці білій,
Нічним повозом їдучи крізь місто
І смолоскипом кіптяві хрести
Черкаючи на брамах і одвірках, —
І віддалялись повіз і огонь
Вглиб вулиці, — але чомусь на ранок
У тих домах ніхто не помирав
(Хіба, крім пса, що в буді спав при брамі), —
Бо, недогледом, за чумним ридваном
Брело в тропі біляве пахоля,
Мов свічка воском, скапуючи слізьми,
Й де здужало дістати — рукавцятком
Сорочки — затирало ті хрести,
Отож нічого з них не виникало. —
Якщо не брати під увагу те,
Що потім з тих домів сини, шляхетні духом,
Дзвінкі на вдачу, мов дамаська сталь,
На жужелицю в наймах зотлівали,
Укривши, як під струп, під луб розпуки
Свій хист, і заміри, і ворохібну стать, —
І билися об мур, і дерлися на банти,
І брата брат на вила підіймав, —
А гімназистки, ніжні, аж прозорі
(Із ружею у косах кучерявих
І томиком Олеся у торбинці),
Водили переляканих байстрят,
Із котрих виростали самогубці, —
І всім світила в очі чужина,
А статки й спадки, надбані трудами
Із віку в вік, з коліна у коліно,
Мов мертва слава, йшли по водах часу —
І не вертали в пам’ять поколінь…
Я — з тих домів. Я — з тих, що заціліли:
Я бачу у свічаді знак хреста,
Угніжджений між двох бровастих луків,
І Жах Чекання Жаху є мій дім,
З якого вихід — тільки через стіну.
Бо є ще час знайти такі слова,
Од котрих дріж стене камінну кладку,
І з грюком мур розійдеться, і дим,
Чи — золотавий слуп, — сяйне в навстіжний вилом,
І я ступлю в його конічний зріз —
І камінь, що летить,
Обернеться на птаха…
до 2000
Випручуйся, жінко вербова. Ловись за повітря.
Корінням вглибай крізь піски — до щирця, до мокви.
ГУЛАГ — це коли забивають порожню півлітру
Тобі поміж ноги— по чім переходять на “Ви”.
Ми всі — таборові. Сто років тривать цьому спадку.
Шукаєм любови, знаходим — судомні корчі.
ГУЛАГ — це коли ти голосиш: “Мій смутку, мій падку!” —
Й нема кому втямить, в якій це ти мові кричиш…
~
О сліпуче, прекрасне і дике!
Грай вогнями, заводь і мани
На бистрінь, на невидимі ріки —
Тільки ж, Господи, — не обмани!
Не осунься з-під стіп сухостоєм!
В мить на грані жаского злиття
З твоїм сяйвом — не стань пустотою,
Трухлим духом сипкого сміття
(Як заманка, личкована чортом
Ніби скарб) — і у пеклі, на дні,
Буде жовто згоряти ніщота
Моїх нидом звакованих днів!
Кожну кару прийму, як розраду, —
Тільки, сили небесні, не це:
Ощадіть од Вкраїнського Аду —
Мусового томління живцем
Без надії, без дії, без часу,
В порожнечі, на безвісті — там,
Де ще пріють по сотнях нещасних
Рештки того, що мало б — життям,
Стрепенувшись, рвонутись зо шкіри,
Здерши в кров її з стіп і долонь:
Як стратенча душа з-під сокири —
На безсмертний, летючий вогонь!..
~
Цієї ночі, певно, прийде жах.
Гарячий дрож — любовний чи блювотний —
Передчуттям збоченського зв’язку —
Чи крику смертного — стенає кволе тіло:
Розрив, розрив! Всіх зв’язок, нервів, жил —
Моя беззахисність така тепер зовсюдна,
Немов одвертий заклик злу: приходь! —
Я вже себе побачила будинком,
З якого в ніч оголеним вікном
Горить жовтогарячий прямокутник
Із планками упоперек грудей
І низу живота — як на рентґені,
І камінь той, котрий розтрощить шибку,
Вже десь лежить, чекаючи — руки…
(Я пам’ятаю це ждання всенощне
Одвірнього дзвінка — цей жах мовчання
Сіріючого ліжка, і стола
З книжками, й телефона, і на кріслі —
Мов стята голова, недвижний вузол
Із теплими речами; пам’ятаю
У тілі вогнянім той самий дрож:
То кров сліпа, збезумівши, на безбач
Товчеться в тьму, волаючи утечі, —
Відкрий же вени. Випусти її:
Уже хода зближається під двері…).
Я з тих домів, що мітила Чума —
Вельможна пані у кибалці білій,
Нічним повозом їдучи крізь місто
І смолоскипом кіптяві хрести
Черкаючи на брамах і одвірках, —
І віддалялись повіз і огонь
Вглиб вулиці, — але чомусь на ранок
У тих домах ніхто не помирав
(Хіба, крім пса, що в буді спав при брамі), —
Бо, недогледом, за чумним ридваном
Брело в тропі біляве пахоля,
Мов свічка воском, скапуючи слізьми,
Й де здужало дістати — рукавцятком
Сорочки — затирало ті хрести,
Отож нічого з них не виникало. —
Якщо не брати під увагу те,
Що потім з тих домів сини, шляхетні духом,
Дзвінкі на вдачу, мов дамаська сталь,
На жужелицю в наймах зотлівали,
Укривши, як під струп, під луб розпуки
Свій хист, і заміри, і ворохібну стать, —
І билися об мур, і дерлися на банти,
І брата брат на вила підіймав, —
А гімназистки, ніжні, аж прозорі
(Із ружею у косах кучерявих
І томиком Олеся у торбинці),
Водили переляканих байстрят,
Із котрих виростали самогубці, —
І всім світила в очі чужина,
А статки й спадки, надбані трудами
Із віку в вік, з коліна у коліно,
Мов мертва слава, йшли по водах часу —
І не вертали в пам’ять поколінь…
Я — з тих домів. Я — з тих, що заціліли:
Я бачу у свічаді знак хреста,
Угніжджений між двох бровастих луків,
І Жах Чекання Жаху є мій дім,
З якого вихід — тільки через стіну.
Бо є ще час знайти такі слова,
Од котрих дріж стене камінну кладку,
І з грюком мур розійдеться, і дим,
Чи — золотавий слуп, — сяйне в навстіжний вилом,
І я ступлю в його конічний зріз —
І камінь, що летить,
Обернеться на птаха…
до 2000
Контекст : Із книжки «Новий закон Архімеда» (2000)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
