Я дожила до літа. Ну, майже.
Як дожила - не питай,
Ромашку чорну знайди і на ній зворожи.
До тебе – щодня вмирання, так само як пішки в китай.
Хочеш-не хочеш, а взуй постоли і рухайся по межі
Здорового глузду, який чомусь мнеться у п’ятах,
де мала би бути душа - і чомусь мовчить...
Ти чуєш як б’ється, не переходячи берегів?
Чуєш,
як рве наплічник,
вгризається у лопатки?
Те серце яке ти шукав, про яке ти просив
Мов голову Йвана Хрестителя,
витанцьовуючи
й відтинаючи...

Це десяте й останнє по різні наскрізні світи
це росою на спраглі повіки освячене літо –
я уже дожила
довмирала
дійшла,
і на десять залізних хлібин
лише цей перший день
має присмак гіркого мигдалю
й солодкого формальдегіду
Тож чого ти чекаєш?! –

Веди через брід,
зустрічай...