І Кіровоград
Ми про щастя дружно відкричали
і діждались тихшої події:
свята української печалі,
свята української надії.
Довго правда нас вела огульна,
де вівця і вовк – товариші.
Ходить наша мова безпритульна
в пошуках синівської душі.
О земля Шевченкова й Франкова! –
це сини вже б’ють її під дих.
І ридає наша рідна мова
до глухих, а значить – до німих.
Як же дожились ми, сестро й брате,
до такого підлого добра? –
ходить безпритульна наша мати,
від Карпат блукає до Дніпра.
Відсміяв своє ти чи відплакав,
мій народе, сонної пори?
Може, й не мовчав ти, а балакав.
Не балакай більше. Говори!

ІІ Село під Ужгородом
Не жди в приймальні, мово, у чинуші
і не хились перед лакейським збродом,
що поміняв на сите пійло душу
і величає сам себе народом.
Хай матері соромляться своєї
пристосуванці, наймити, пролази, –
ще нашу пісню держать над землею
такі от села, як Великі Лази.
Це ними сильна рідна мова наша,
і їй у завтра путь не перетято
ще доки є в нас мама, не мамаша,
ще доки є в нас не папаша – тато.
У цій фальшивій, холеній Європці
не вб’є нас глум, не зманять модні звихи
ще поки є не чуваки, а хлопці.
ще поки є дівчата, не чувихи.
В машинний час, який навчив балдіти
і не сумління слухався – наказів,
там Україна, де співають діти.
І йду по неї до Великих Лазів.
1988