Я тебе розгубила по всіх недолугих
телефонних дзвінках, де гирчання авто
йде, як завжди, по-перше, твій голос – по-друге,
де дівається решта – не знає ніхто,

по рум’янцю раптовому в плямах нервових
на засмаглих щоках, по таких запальних,
недоречно-задовгих іскристих промовах
(де ті римляни, гуни, і що нам до них?!),

по вечірніх побаченнях: площах, кав’ярнях,
по струмках дощових, по набряклих бруньках,
по жаданих, чеканих, прихованих, марних,
ненадійних обіймах, тремтячих зірках,

по стрімкій течії невблаганного часу,
що хлюпоче по вікнах нічного таксі,
коли фари промінням розтрушують масу
чорних вулиць, коли вже рука – у руці,

і по венах несеться солодка отрута –
і до щастя – півслова... Та (хай йому грець!) –
щось водій заблукав, і адресу забуто,
і дорога потроху зійшла нанівець.