Вертаю додому,
мене зачекалася слива,
вдивляється в шибку,
аби розпочати розмову
про те, що мій сад
оминула опівночі злива,
а модниця осінь
придбала шикарні обнови.

Ми з нею однолітки,
немолоді та зелені.
Як вірний сповідник
до сливи присунуся близько,
і випишу болі
у нібито вдалім катрені,
вона ж, мов беретом
прикриється сонячним диском.

„Я маю турботу—
заплаче і схилиться віттям
на плечі, немовби скорилася
долі найгіршій,
—візьми мої ягоди,
вирости до повноліття,
нехай би тобі послужили
чорнилом для віршів”.

А я неуважний слухач
і довіри не варта,
пригадую, що віднесла
парасолю в майстерню,
бо зливу синоптики
пообіцяли на завтра,
і завтра додому піду
між фронти атмосферні.