Вікно до світу сумних пісень
До роздягнутих дерев,
До листків золотих.
Ех…От би розчинитись як дим,
І вдихати на повні легені,
Це відчуття, цей настрій, мелодію оцю.
Відчиню вікно, візьму осінь за руку,
До серця свого приведу.
Хай поселиться в ньому,
Рясним листопадом, хай приносить,
Блискавки й дощі.
Хай у моїй душі,
Зі спогадів збудує колони,
Зодягне небо у сіре від краю до краю.
Хай я згораю, хай мене спопелить,
Це почуття.
Мені не треба весни,
Залиште мені навічно осінь.
І хто її від мене відгородив вікном?
Якийсь зловтішний жартівник.
Він мабуть ніколи не знав,
Як це- кохати,
Він ніколи мабуть не вмів відчувати,
Йому просто не знати,
Як це, коли туга на клаптинки серце дере.
Але я відчиню це вікно, а як ні - розіб’ю,
Розриваючи скло, як папір,
І нехай скалічу руку собі,
Мені б відчути на вустах сліди,
Що осінь залишає в пустоті…