Дякую, Гаррі, на доброму слові. Про «так не віршуєш»: не прибідняйтесь, бо я зараз начну розповідати, що тріолетів не вмію писати, і сонетів, і ще купу чого, і що у моїй голові не тримаються усі оті розумні терміни, якими Ви так вільно оперуєте, і чим мені подобаються Ваші коментарі. А 5-й рядок – то не задум, то ляпус, котрий я зараз спробую виправити. :)

Взагалі-то я мала на увазі особисту трагедію окремо взятої людини, але мені приємно, що це наштовхнуло Вас, Наталю, на такий експромт. Хоча від усієї душі сподіваюсь, що особисто з Вами усього цього не відбувається. Хай краще це буде поетичним перебільшенням! Дякую за коментар, щасти Вам, Наталю!

Думаю, не тільки подібні мені любителі, а навіть справжні митці пера не планують, про що писати сьогодні, а про що завтра - усе за покликом душі, адже не свідомість керує душею, а душа свідомістю, тому у одних і тих же обставинах люди і поводяться по різному. Для мене мої вірші – це хронічна хвороба, котра то відступає, то повертається. Деякий час я живу, як нормальна людина, займаюсь чимось потрібним, а потім щось, що накопичилось за період спокою, починає просити виходу у вірші, і я починаю «ловити ящірок», аби не мучитись від почуття невиконаної справи. Більшість людей знаходять вихід цій душевній сверблячці у теревенях з друзями, а я у цьому ділі не надто вправна, можу взагалі днями не розмовляти. Чоловік з цього приводу дорікає час від часу, мовляв, у Елочки-людожерочки лексикон більший, бо я взагалі одним «угу» обходитись можу. Це, звичайно, велике перебільшення, у чому він час від часу має можливість переконатись, та все ж… Немає у мене великої охоти все це про себе писати, але мене вже питали, якою я є насправді, отже, Наталю, дивіться, чи є у Вас схожість з подібним портретиком.:)