Серцем? Як то гарно звучить, Патарочко: писати вірші серцем. Але, на жаль, ні. То, мабуть, справа людей з особливо чутливими серцями. У мене звичайно все простіше. Звідкілясь з’являється у голові такий собі енергетичний образ, на кшталт Барабашки , і починає вимагати собі тіла у вигляді вірша, а щоб гість не заважав мені жити, я починаю полювання на слова і все, що пов’язане з поняттям віршоутворення – і роблю це суто за допомогою розуму, весь час приміряючи той чи інший елемент до «Багабашки». : ) Так що вся справа у тих енергетичних образах, а у їх створенні я участі не приймаю. : ) Дякую, Патарочко, за коментар, адже тільки завдяки ним я можу зрозуміти, чи вдало виконала свою роботу. : )

Дякую, звичайно, Гаррібальде, адже якщо написане здатне викликати стан резонансу, і при цьому не йшлося про природні інстинкти, значить автор не даремно витратив час на пошуки словесних формул.
Особлива дяка за підказку про наголос, як би я не любила українську мову, але в дитинстві вона була практично відсутня у живому спілкуванні, тож важко не помилятись. А от зі співчуттям не поспішайте, це ж теоретичні міркування про те, якою може бути ідеальна душа у живої людини, а не розповідь про мою власну, адже мені ой як далеко до ідеалу. : )

Саме так, як Ви одповіли.
Я є ЛГ (літературним героєм) мого автора, то і адресно резоную (співчуваю), так само як і радію.

Гаррібальде! Подумки аплодую Вашому вмінню в одну фразу вкладати декілька думок і старанно намагаюсь осягнути їх всі, на скільки уяви вистачить. : )) І окрема дяка за «Я є ЛГ мого автора»:

Я – літ. герой, я – персонаж,
Творіння автора мого.
Тримаю авторський кураж –
Я літ. герой, я – персонаж.
Малюю автора я аж
До потаємних слів арго:
Я – літ. герой, я – персонаж,
Творіння автора мого.

Сашо, а нащо осягати, адже коли йдеться про душу, людині з художнім сприйняттям світу краще відчувати, а не осягати ; і знати, що ти у даному випадку відчув, мені було б на багато важливіше. : )

Прочитав чотири рази і майже все осягнув:)
Справа в тому, що куплети не досить чітко, як на мене, пов'язані між собою. А три рядки останнього куплета я взагалі не зрозумів:
"Крилату? Ні, молюсь я не карати:
порожнє і легке завжди потягне вгору
у густині і щільності життя."
То ти вважаєш, що тільки пуста душа може бути крилатою?
У першому куплеті стоїть питання. Далі роздуми, з метою знайти відповідь.
Звучать варіанти відповідей, у запитувальній формі:
Може така?
А, може - така?
У першому ж куплеті стоять поряд два варіанти:
1."Вважається, що нібито крилата?"
2."По сказаних пралезах палаша
бреде вона, й кривавий слід зацвів
за нею так, неначе йде від ката".
А написано так, ніби це один варіаннт?
Якщо вона крилата, то чому бреде...
Тобто, не вистачає зв'язок, типу: тому, що; але; і всеж таки... - які б пов'язали окремі роздуми у єдине ціле.
Останні три рядки я б радив відділити, аби акцентувати ТВІЙ ВИБІР, твоє розуміння, якою має бути душа.

Сашо, дякую за розлогий коментар. Здається, тепер я знаю, що ти відчув. Звичайно, змальована мною душа виглядає не надто приємно. За стереотипом чиста душа – щось рожеве з пухнастими білими крильцями. Що ж, можливо, такою вона приходить у цей світ. Але цей світ… Хліба у рукавичках не замісиш, отже, руки чистими не залишаться, але чи то бруд? Множити у світі добро і якомога більше зменшувати кількість зла – от до чого прагнутиме справді хороша душа (суттєва різниця з «уникати бруду і намагатись зберегти недоторканість своєї чистоти, чи не так?) Але якщо життя тре, то душі місять… Щоб змінити хоч щось у цьому світі на краще, треба жити на землі, а не пурхати над нею, і не кожен кинутий камінь треба кидати у відповідь. Обривати ланцюжки образ на отриманій… Приймати на себе камінь, кинутий у слабшого… Обпікати руки, намагаючись допомогти комусь загасити у собі зле полум’я… Нести на собі відповідальність хоч за крихітний шматочок світу навколо себе… А зла у світі багато: жодній душі з цією роботою не впоратись, досягти хоча б рівноваги між злом і добром, і то добре. Не бути рабом звичок і тваринних інстинктів, віддавати першість людяності – це і є воля. І власноруч обраний шлях – теж воля. Отже, якщо душа обере земний шлях протистояння злу, вона не уникне бруду і ран, але буде вільною і чистою у тому ж сенсі, як руки – золотими. Ну і не секрет, що у тяжко працюючих людей на старість може горб з’явитись. От і вся філософія мого вірша, принаймні саме таку я намагалась у нього вкласти. Можливо, не все вдалось…
Чесно кажучи, не розумію, чому ти вважаєш, що куплети не досить чітко пов’язані між собою, бо, як на мене, кожен наступний витікає із попереднього. Хіба що останній відділяється появою авторського «Я». І де ти побачив варіанти відповідей у запитальній формі: «Може така? А, може - така?» Адже у мене – один варіант. На початку – форма роздумів, перехід від стереотипного уявлення до власного бачення (зв'язки типу: тому, що; але; і все ж таки мені тут здаються зайвим розтягуванням тексту, що не несе ніякого змістовного навантаження), так, наче цей монолог – продовження розмови з кимось, хто має інше уявлення про душу і її шлях (наприклад, що душа має цуратися земного бруду і триматися поближче до хмар, як місця прописки небожителів.) І у кінці – відповідь цьому «комусь» на припущення, що добре б мати душу, що легко пурхає над земними проблемами, не заплямована брудною роботою. Хочу ще підкреслити, що мова йде про ЗЕМНИЙ шлях душі, і у що перетвориться той горб, коли цей шлях скінчиться, залишається на розсуд читача - чому б і не у розкішні білі крила, тим більші, чим більше добра створила і зла зупинила та чи інша душа…
І останні три рядка мають тісний логічний зв'язок з трьома попередніми(ні, не хочу так, краще хай уже станеться те…), отже сенсу їх розділяти не бачу.
І ще, про «То ти вважаєш, що тільки пуста душа може бути крилатою?» З таким же успіхом я б могла написати, що чиста душа, ранячи свої сніжно-білі крила, стає на боротьбу зі злом, щитом своєї доброти закриває ображених, долає важкий шлях угору, до божественних висот справжньої людяності… але то було б тиражування стереотипів, чи не так? Справа ж не у зовнішності, а у суті… Коли ми кажемо про когось з поетів, що він крилатий, то ми ж не маємо на увазі, що у нього і справді крила за плечима стирчать. : )
Ще раз дякую за коментар, Сашо, адже ти примусив мене остаточно зрозуміти, чому я написала цей вірш…