«противу наших, ц. в. ратных великоросийских людей не бился и там (за тое) бит был, окован и посажен»

Чужа історія себе завжди калічить.
Для когось зрада – куш, але для когось – відчай.

Хіба той легко заживе, хто зміг і зрадив?
У серці зраненім помре – як друг і радість.

Крізь час плюю тобі в обличчя, клятий Носе.
Не знаю як таких, як ти, земля ще носить.

Коли всі, як один – нараз міцніють мури,
знайдеться в курви син і розіпне Батурин.

І хрест на хрест, як дві дощу краплини, схожі.
Та не один, як перст, хто рідну кістку гложе.

Пливуть плоти і Сейм спливає, ситий кров`ю –
така розрада і печаль за безголов`я.

А вороги лютіші за монгол й вандалів –
того, хто гонор боронив – колесували.

Дітей – і тих із тіл повизволяли хутко,
церковні бані падали й палали в смутку.

Твоя душа не закричала гола й хвора –
за тим що втопче кінь і вийме потім ворон.

А сорок років заколишуть терням стогін,
на стигмах попелища, в щасті вкрай убогім.

Мені бракує слів на злість і анафему,
нехай здригнеться ґніт у племені твоєму.

Нехай хриплять, затнуться їхні словорізи,
і ржа покриє слух, і думка не пролізе.

Така то правда, Носе, чорна – бо запекла,
вона на варті неба, при дорозі в пекло.

Давно пшениця в небо проросла... Та досі
без булави лишається земля і з Носом.

3 Листопада 2010