Візьми каганця, підсвіти мені, музо-суккубо:
заховалась душа в найтемніший, найглибший куток.

Анатолій Ткачук

Чи суккуба, чи муза, чи згусток містерій, болючих інерцій,
Що сплелися клубком у підгорлі й нестерпно-ядучо гірчать...
Ти моя нелюбовна любов, перестигла осінньо у серці,
Фея зради, рунічно-кривава молитва, підшкірна печать.

Я забуду! Я зможу! Побачиш, суккубо граційно-примхлива.
Хай вуста ці кармінно-пригірклі так знуджено-зверхньо мовчать.
Попри все сподіваюсь, наївний, на трепетне вічності диво:
Перевтілення жорсткої вамп на весняно-суничне дівча...

Я шукаю себе. Знов надривно зриваю облудливі маски,
І шукаю: між рим, поміж втрат, перероджень, пісень і зачать.
Королево правічна, єдина, суккубо прощальної казки,
Твої очі, мій всесвіт спаливши у бЕзум, беззвучно кричать…

Музо, грішна у святості ночі і чиста у лігвищі встиду,
Юна й скорбна у власних метаннях . Дотліла остання свіча.
В титрах автор буденно сховає феміну, фанданго, феміду…
Вкотре вірю тобі і шукаю лиш крил, не тавра, на плечах…

Філігранно шліфоване дотиком тіло, означене в спротив,
Пересмислення граней між «буду» і «щезну» стерпає в очах.
Нереальна лякливице в масці, відспівана трепетно в нотах,
Відпускаю твій світ, переплавлений мною у солод і жах.

28.11.2010