Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
«Падам, падам…»
«Вона називала його «мій Ноно», а свої листи до нього підписувала «твоя Фіфі». Вона стверджувала, що він володіє ключем до таємниці музики, а він написав для неї пісню, що стала одним із музичних символів Франції. Її знає весь світ – це Едіт Піаф. Його ж звали – Норберт Ґланцберґ».
(З перекладу статті Регіни Кон)
Роззирається світ, як по паводку:Де намул, де – намитий пісок?
…Ще та музика – навіть не в зародку.
І той голос – іще голосок.
Ще не сниться Едіт рідній вуличці.
Ба, і Норберт – іще Натан.*
Не змінити вже місце їх зустрічі,
Та ще кожен із них – не там.
Поміж ними – ще долі і відстані.
Де Париж, а де – Рогатин!
Їй рости ще, як пісні - до істини.
Ще пишається Вюрцберг – не ним.
До війни ще далеко. Й до вічності.
Ще дрімає талант-Голіаф.**
Ключ його скрипковий – не магічний ще.
І вона – ще не та, не Піаф.
В небеса ще їх душі не падають,
Обійнявшись: «Падам, падам…»
А майбутнє – себе уже згадує.
І дивується власним слідам…
2011
* "Натан Ґланцберґ народився 1910 року в Рогатині, в Галичині, в сім’ї дрібного торговця Шмуеля ҐланцберҐа. У надії на краще життя сім’я перебралася на Захід, до баварського міста Вюрцберга. Відразу ж після переїзду Натана стали називати Норбертом.»
** Тут – в значенні велетень.
Прочитати переклад статті повністю можна ось тут:
http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?mi_pamyatayemo_norbert_lantsber_bittya_sertsya_dlya_edit_piaf&objectId=1124085
а послухати пісню ось тут:
http://fr.lyrsense.com/edith_piaf/padam_padam
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)