Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.28
17:32
Як цар отой дурнуватий, що Грозним прозвали,
Убив сина, то ще двоє йому спадкували.
Пришелепкуватий Федір правив після нього,
А Дмитра, на оту пору ще зовсім малого,
Вбили в Угличі. Тож Федір, коли став вмирати,
То нікому було владу свою передати.
«
Убив сина, то ще двоє йому спадкували.
Пришелепкуватий Федір правив після нього,
А Дмитра, на оту пору ще зовсім малого,
Вбили в Угличі. Тож Федір, коли став вмирати,
То нікому було владу свою передати.
«
2026.05.28
16:30
Ти говориш: тепер інше місто поглине твій розпач,
і що вулиці інші дарують впокій, забуття,
тільки місто твоє прийде слідом туди за тобою,
і квартали ті самі зустрінуть твою сивину.
То невже всі утечі даремні, а прагнення хибні,
бо вагомі лише особис
і що вулиці інші дарують впокій, забуття,
тільки місто твоє прийде слідом туди за тобою,
і квартали ті самі зустрінуть твою сивину.
То невже всі утечі даремні, а прагнення хибні,
бо вагомі лише особис
2026.05.28
16:05
У СВІТІ ІЗ КРИГИ І КРИЦІ...
У літописах суворої Півночі та на пергаментах золотоверхого Києва залишилися слова, які досі пахнуть морською сіллю, річковою прохолодою та гарячою кров’ю. Це історія про Єлизавету, старшу доньку Ярослава Мудрого, яку сканд
2026.05.28
15:05
На морі, де тяжіють схили,
де ні примовок, ні пісень,
де вічні брили, як могили,
на хвильку ліг спочити день.
Поблякли барви полудневі,
зчорніли скелі кам’яні.
Лиш тьмяним видивом – у мреві
де ні примовок, ні пісень,
де вічні брили, як могили,
на хвильку ліг спочити день.
Поблякли барви полудневі,
зчорніли скелі кам’яні.
Лиш тьмяним видивом – у мреві
2026.05.28
12:32
Я ніби вижатий лимон,
В пустелі виснажений, схудлий,
Іду до неба у циклон,
Питаю зверху: "Хто ж ви, судді?"
Вернувся з тисячі доріг,
Немовби вигаслий паломник.
Який такий єдиноріг
Мене прохромить у полоні?
В пустелі виснажений, схудлий,
Іду до неба у циклон,
Питаю зверху: "Хто ж ви, судді?"
Вернувся з тисячі доріг,
Немовби вигаслий паломник.
Який такий єдиноріг
Мене прохромить у полоні?
2026.05.28
07:20
заспівай мені первісну пісню
в цьому світі дідів і жінок
обійди мене з мискою звісно
я не твій я не ваш я не ок
в мене є свої тригери дійсно
се не тяжба і не дуель
тривіальне життя неумисне
я би міг настрочити рондель
в цьому світі дідів і жінок
обійди мене з мискою звісно
я не твій я не ваш я не ок
в мене є свої тригери дійсно
се не тяжба і не дуель
тривіальне життя неумисне
я би міг настрочити рондель
2026.05.28
06:27
Над негаснучим вогнем
Сковорідка з салом
Жиром топленим мене
Зваблює помалу.
Смалець пахне й булькотить,
Як горілка з пляшки,
Що уже я ллю в цю мить
У щербату чашку.
Сковорідка з салом
Жиром топленим мене
Зваблює помалу.
Смалець пахне й булькотить,
Як горілка з пляшки,
Що уже я ллю в цю мить
У щербату чашку.
2026.05.27
20:56
Щасливі ті, хто перед сном моливсь
За день минулий і прийдешній Усевишньому.
Мене ж і у вісні тривожать думи навісні:
Не все так твориться, як Він замислив.
Він дав усе, щоб голоду не знали ми,
Опікувавсь не лиш юдеями,- Людьми,
Навчав, як праведним
За день минулий і прийдешній Усевишньому.
Мене ж і у вісні тривожать думи навісні:
Не все так твориться, як Він замислив.
Він дав усе, щоб голоду не знали ми,
Опікувавсь не лиш юдеями,- Людьми,
Навчав, як праведним
2026.05.27
15:40
У селі сталася новина. Про неї говорили всі – хто шепотів, хто голосно вигукував: Світозар живе з ведмежою. Ведмежами в селі називали лісових людей. Прозвали їх так, бо казали, що ті вважають ведмедя своїм предком, вклоняються йому як богу і приносять йом
2026.05.27
12:44
Я хочу прокинутись рано
І рушити в радісний парк,
Прикласти світанок до рани,
Немов осяйну Жанну д'Арк.
Я хочу спивати сніжинки
На статуях і на гілках,
Немовби космічні обжинки
І рушити в радісний парк,
Прикласти світанок до рани,
Немов осяйну Жанну д'Арк.
Я хочу спивати сніжинки
На статуях і на гілках,
Немовби космічні обжинки
2026.05.27
10:41
чи схожий ти на гусака?
чи ні? - бо типу самобутній -
ховай події в тінь у скруті,
коли тікаєш голяка
по вогкій кам’яній ріллі,
вночі карбуючи півкроки
в своїй дотичності широкій
чи ні? - бо типу самобутній -
ховай події в тінь у скруті,
коли тікаєш голяка
по вогкій кам’яній ріллі,
вночі карбуючи півкроки
в своїй дотичності широкій
2026.05.27
08:29
тупо мертвий
на самому дні
є причини
причини є завжди
в поетичному цьому кіні
із кінічним його
декупажем
натякають глузують іще
на самому дні
є причини
причини є завжди
в поетичному цьому кіні
із кінічним його
декупажем
натякають глузують іще
2026.05.27
07:36
Мов дощу рясного краплі,
Між собою схожі чаплі
Ті, що в пошуках поживи
У болото пруть сміливо,
Де покрякують так вабко,
Очі витріщивши, жабки...
27.05.26
Між собою схожі чаплі
Ті, що в пошуках поживи
У болото пруть сміливо,
Де покрякують так вабко,
Очі витріщивши, жабки...
27.05.26
2026.05.27
00:58
А новина у мене ось яка:
Я бачив сьогодні зяблика!
А зяблик - то ж вам не шпак,
Не стрінеш його просто так!
Значить, щось трапитись має!
Інакше ж воно не буває!
Точно! Трапиться щось, ну їй богу:
Я бачив сьогодні зяблика!
А зяблик - то ж вам не шпак,
Не стрінеш його просто так!
Значить, щось трапитись має!
Інакше ж воно не буває!
Точно! Трапиться щось, ну їй богу:
2026.05.26
21:30
чого ти брате галасуєш
буряковієш із чого
буття воно війна по суті
піт заливаючий чоло
атож-бо ревність і буремність
агресія відкритий код
нічліг неспокій кров даремно
усюдний набрід навіть зброд
буряковієш із чого
буття воно війна по суті
піт заливаючий чоло
атож-бо ревність і буремність
агресія відкритий код
нічліг неспокій кров даремно
усюдний набрід навіть зброд
2026.05.26
21:04
Це святкування, певно, особливе,
Коли нічого ти уже не ждеш.
Де ж той провидець гострий, прозорливий,
Що розпізнає спадахи пожеж
І катаклізми без всіляких меж?
Цей рік новий стрічаєш у тривозі
Під вибухи і напади брехні.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли нічого ти уже не ждеш.
Де ж той провидець гострий, прозорливий,
Що розпізнає спадахи пожеж
І катаклізми без всіляких меж?
Цей рік новий стрічаєш у тривозі
Під вибухи і напади брехні.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.02
2026.03.19
2026.02.25
2026.02.11
2026.01.11
2025.12.24
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Герасим'юк (1956) /
Інша поезія
ПСИ ЮРІЯ ЗМІЄБОРЦЯ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ПСИ ЮРІЯ ЗМІЄБОРЦЯ
Ми закопувались доти,
доки нас не спинили джерела.
А потім прийшли дерева
і стали над нами.
А потім прийшли пси
і вили над нами.
А потім принесли дівчину
і в неї була одна рука.
І ми зимували так,
як зимують вода і вогонь.
А потім ти сказала: “Христос
воскрес!”,
наша однорука весно.
Нарешті ми втекли,
але не могли зупинитися і жити далі —
ми піднімалися крутою горою
все вище і вище —
ми наближалися, підходили впритул
до хмар важких і темних,
які, може, і врятували вас,
але вкоротили дам Великдень
і тепер не дають зупинитися —
притягують нас, давлять, затягуючи
у круті вири темних вихорів.
Ми пройшли крізь них,
і гейби окинувши з плечей храмові плити,
легко вийшли на самий верх,
і тільки тоді збагнули:
на землі була ніч.
Лише вершина гори,
ще мертва після зими,
стриміла над чорною лядою хмар,
що наглухо закрила той кривавий погріб,
звідки ми ледве втекли,
і тепер сидимо на вершині гори,
облиті різким місячним світлом.
Воно тільки тут — з нами й над нами.
Ми поскидали скривавлену одіж
і закопали її під ногами у хмарах.
Ми сиділи в такому світлі,
що не відчували холоду і болю,
навіть наготи своєї не помічали.
Ми бачили тільки верхи
сходжених з дитинства гір —
вони вирвалися, як і наша вершина,
із безмежного клубочища хмар,
і на кожному верху,
облитому щоразу різкішим сяйвом,
сиділи якісь люди.
Ми не знали, хто воїни і звідки,
ми не знали, коли вони…
Ми не знали, живі вони чи мертві,
але яке це має значення,
адже і їм довелось
проломити своїми головами
ці хмари!
Ми розгледіли кожну ватагу втікачів
і забули всі слова.
Навіть плач і крик.
І тоді в нас у ногах
прошмигнули вовки.
Вони не підважували хмари, як ми,
а легко випірнули з них
і вмить оббігши нашу вершину,
замотавши в сліпучий клубок
наше місячне мовчання,
знову пірнули в густе хмаровище
і так само легко виринули
на сусідньому верху,
так само обмотуючи інших утеклих.
Ми проводжали їх
одним хижим поглядом
на кожну вершину,
уперше уздрівши, які ми голі
і які ми нерухомі
без оцих вовків,
крім яких нам нічого вже в світі не треба,
бо вони прив'язали нас один до одного,
обмотали всі ватаги,
переснували вас під своїм місяцем,
пірнаючи і виринаючи
у хмаровищі юдолі земної.
І ми притулилися плечима один до одного,
міцно, як люди, які вже знають,
що буде весна і буде трава,
і потому за це
знов доведеться зимувати в землі,
і за це тепер
назавше тулимось один до одного,
і це буде,
і цього не може не бути,
бо в ногах
знов прошмигнули вовки —
вірні пси Георгія.
доки нас не спинили джерела.
А потім прийшли дерева
і стали над нами.
А потім прийшли пси
і вили над нами.
А потім принесли дівчину
і в неї була одна рука.
І ми зимували так,
як зимують вода і вогонь.
А потім ти сказала: “Христос
воскрес!”,
наша однорука весно.
Нарешті ми втекли,
але не могли зупинитися і жити далі —
ми піднімалися крутою горою
все вище і вище —
ми наближалися, підходили впритул
до хмар важких і темних,
які, може, і врятували вас,
але вкоротили дам Великдень
і тепер не дають зупинитися —
притягують нас, давлять, затягуючи
у круті вири темних вихорів.
Ми пройшли крізь них,
і гейби окинувши з плечей храмові плити,
легко вийшли на самий верх,
і тільки тоді збагнули:
на землі була ніч.
Лише вершина гори,
ще мертва після зими,
стриміла над чорною лядою хмар,
що наглухо закрила той кривавий погріб,
звідки ми ледве втекли,
і тепер сидимо на вершині гори,
облиті різким місячним світлом.
Воно тільки тут — з нами й над нами.
Ми поскидали скривавлену одіж
і закопали її під ногами у хмарах.
Ми сиділи в такому світлі,
що не відчували холоду і болю,
навіть наготи своєї не помічали.
Ми бачили тільки верхи
сходжених з дитинства гір —
вони вирвалися, як і наша вершина,
із безмежного клубочища хмар,
і на кожному верху,
облитому щоразу різкішим сяйвом,
сиділи якісь люди.
Ми не знали, хто воїни і звідки,
ми не знали, коли вони…
Ми не знали, живі вони чи мертві,
але яке це має значення,
адже і їм довелось
проломити своїми головами
ці хмари!
Ми розгледіли кожну ватагу втікачів
і забули всі слова.
Навіть плач і крик.
І тоді в нас у ногах
прошмигнули вовки.
Вони не підважували хмари, як ми,
а легко випірнули з них
і вмить оббігши нашу вершину,
замотавши в сліпучий клубок
наше місячне мовчання,
знову пірнули в густе хмаровище
і так само легко виринули
на сусідньому верху,
так само обмотуючи інших утеклих.
Ми проводжали їх
одним хижим поглядом
на кожну вершину,
уперше уздрівши, які ми голі
і які ми нерухомі
без оцих вовків,
крім яких нам нічого вже в світі не треба,
бо вони прив'язали нас один до одного,
обмотали всі ватаги,
переснували вас під своїм місяцем,
пірнаючи і виринаючи
у хмаровищі юдолі земної.
І ми притулилися плечима один до одного,
міцно, як люди, які вже знають,
що буде весна і буде трава,
і потому за це
знов доведеться зимувати в землі,
і за це тепер
назавше тулимось один до одного,
і це буде,
і цього не може не бути,
бо в ногах
знов прошмигнули вовки —
вірні пси Георгія.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
| Найвища оцінка | Вероніка Новікова | 6.5 | Любитель поезії / Майстер-клас |
| Найнижча оцінка | Сергій Татчин | 5 | Майстер-клас / Майстер-клас |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
