Волосся море – до плеча,
а неба видихи – в очах.
Нечуване пливе по шиї.

Півпоцілунку пережив,
та застигаю на межі,
стихаю, ніби я – стихія.

Розкапілярилось вино,
прогнало звідусіль мінор
і ноти – з дотику – вологі.

Бракує слову – півковтка,
бо тане опір у руках,
переростаючи в дорогу.

Цим пальцям – по росі іти
і переходити на ти
сліпма, вбираючи тремтіння.

І осягаючи в ходьбі
єство нестримне по тобі,
здуваю ніжністю сумління.

І ти – відкрита, наче квіт,
де ненароджений ще світ
чекає на пором бджолиний.

Ще раз по хвилі промайну,
що лодь розхитує нічну,
проймусь і загадаю... сина.

7 Жовтня 2007 (edited 2011)