По дорозі пізнання,
Крізь утому зневір, –
Вікове сподівання
Ще іде до цих пір.
Бо пітьма безнадії
Не затьмарила те,
Що далеко леліє
І до скону цвіте…

Ще тихше, аніж ти мені подзвониш,
не спробую ніяк відповісти.
Ти дякуєш за ці святі світи –
і більш на волі жити не дозволиш!
Ще тихше…
я збираюсь з раю
йти…

І палка в колесах…
І настрій не настрій…
І змулені плеса…
І човник не справжній…
І знову впіймася…
І голод не тітка…
І дощ обізвався…
І зірвана квітка…

Коли з сестрою ми були малі,
В село сусіднє часто зазирали.
У ньому ми раніше проживали.
Тепер жили в великому селі,
А це на той час майже опустіло,
Зосталося всього лиш кілька хат.
Та нас чомусь весь час тягло назад,
Туди, де ми зовсім малі ходили

Усюди чути ахи-охи
Не "слуг народу", навпаки...
Ну, що наобирали лохи?
Прийшли до влади довбаки.

Сміливо розмежують землі
Райони знищать і міста...
Плювати на країну Зелі

Де води рік Дніпра і Бугу
та моря чиста бірюза
через віки пливе фелюга –
містичний острів Березань.

Ще Борисфеном називали
той клаптик суші в давнину.
Через шторми в десяток балів

Невеличкі міста, де вам не почути правду.
Ба, і нащо вона вам, адже – давно й дотла.
В’яз у вікні шумує, підтакуючи ландшафту,
знайомому хіба потягу. Відкись гуде бджола.

Вірний собі в кар’єрі на перепутті, витязь
сам тепер світлофор; плюс, по ку

Мій примхливий, для тебе не шкода нічого,
тільки, гідність мою не топчи чобітком.
Я колись облечу, темна осінь за рогом
точить гостру косу, косить лист за листком.

Пив зіниці-абсент, губ нектар терпкуватий,
і на рунах містичних вночі ворожив.
А ме

Цую - сезон дощів у Японії (з кінця травня і до середини липня, принаймні в Токіо)

Цую* ще тут. Безперестанку мряка.
І вітер хижо пелехатить хмари.
Так сіро, млосно, стишено і м’яко.
Найкращий час для запашної кави.
Пішли на ґанок? Дихати дощами
І

Піч холодні млинці пече.
Сонце на схід заходить.
Річка з долу навзгір тече.
Мертве живе народить.

Нісенітниця, та й усе!
А назирни пильніше –
і прочитай: "Такі есе –

Розляглася безкрая
Понад шанцями ніч, –
Кулі наче співають
У пітьмі навсібіч.
Гримнув гучно, мов бубон,
Край траншеї снаряд
І наповнює груди
Швидко вибуху чад.

Нарешті отримав змогу презентувати Вам нову книжку "Скарбничка усмішок Тут є і проза, і гуморески, і навіть більше: те, що називають ВИСОКОЮ ПОЕЗІЄЮ. Дехто скаже: "Пхе! Все, що крапає з пера Олександра Сушка - версифікація та графоманія». Чорта з два

Чи ти бач, а чи не бач –
Я стрибаючий стрибач.
Вище себе я стрибну,
Вище неба зазирну.

Я легкий, немов пір'їнка,
Застрибну я на хмаринку,
А коли навшпиньки стану,

андеграунд**

Мов хлібчик із маслом... Зі здоби богиню
Зліпили Боги, до екстрімуму ласі.
Здавалось, про тебе повік, до загину,
Писати творіння я матиму настрій...
Не хлібчик ти, "бутер", що маслом на горе
Упав, і чужею дожертий свинею.

Прийшов якось до бабуся я погостювати,
А вона в садочку вишні в цеберко зриває.
Взявся я тоді хутенько їй допомагати,
Бо вже лазити на вишні гарний досвід маю.
Доки вона ходить знизу, ягід там не густо,
Я заліз по віттям вгору та відерце повню.
Доп

Проминає усе, що було і не буде
на чиємусь віку, на останній межі...
а найбільша печаль, що поховані люди
не залишать напам’ять свої міражі.

Що не знає ніхто, чим багата людина,
поки лямку свою дотягне до кінця...
Ну і що, якщо дуже любив Ук