ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2021.10.18 23:20
Угорнулася осінь багряною листя журбою,
І чоло золотила короною світлих обнов.
Затужила кохана, як ластівка ніжна, за мною,
Запечалилась Муза, що я не пишу про любов.

Не журися, рідненька, тобі лиш -- мої серця квіти,
Не сумуй, моя доле, -- вже со

Володимир Бойко
2021.10.18 19:23
Кохайтеся, чорнобриві,
З ким кохатись - неважливо,
Аби лихо звідкіля
Не принесло москаля.

Мирохович Андрій
2021.10.18 12:53
ціхутко ціхутко ціхутко
сміється дитиняче-весело-весело
так ніби лоскочуть ребра і п'яти
ціхутко хлопчику мій каже
а то ти завше метушливо і хутко
ніби крадеш ніби брешеш ніби зловили і зараз знехотя битимуть
світ ловить тебе ніби кіт паперову мишу

Іван Потьомкін
2021.10.18 11:38
Таж і хочу лиш це:
Позабуть гірку мить,
Серця крик, заблукалий в пустині,
Повернутись і жить,
Як жилося колись,-
Ой, дубочку ти мій...
Ой, озерце моє ти синє...

Ігор Герасименко
2021.10.18 10:10
Нависла ненависна сіра хмара,
похмура і жахлива, як мара.
Та думка буйнобарвна, наче ара:
«Вам, – закричала, – допоможе Ра!»
«Нам, – заспівала, – допоможе Ра!» –
Надія гарнобарвна, наче ара.
Загинула, розтанула мара,
і стала білоайстровою хмара.

Олена Музичук
2021.10.18 09:30
Я поспішаю на урок.
Не буду ранити словами,
якщо найбільше помилок
ми наробили між рядками.

Почую не один дзвінок,
побачу декого між нами
і не поставлю у куток,

Ігор Деркач
2021.10.18 09:25
Ніхто не знає достеменно,
якій кебеті завдяки
пересікаються таємно
непересічні диваки.

І чують їх у ночі темні
далекі душі крізь віки,
коли у небі ойкумени

Тетяна Левицька
2021.10.18 09:24
Місяць — дозрілою скибкою дині,
вікна — очицями в чорну пітьму.
Боже Всевишній, у чому ж ми винні?
Я не збагну, все ніяк, не збагну.

Листя на вітрі тремтить від застуди,
Хмара плахтиною світ поглина —
все оповила туманом полуди.

Віктор Кучерук
2021.10.18 05:40
Не дає мені заснути
Суміш споминів і мрій, –
І донині незабутий
Неповторний образ твій.
Та і як не пригадати,
Наодинці уночі, –
Дівки коси вогкуваті
На юначому плечі.

Ярослав Чорногуз
2021.10.17 21:23
Багрянцем укрилися осені щоки,
І тішить природи прощальна краса.
І смуток проймає справдешній, глибокий,
Що день відлітає кудись в небеса.

Посидь-бо зі мною, отут ще, на лавці.
Чарівнощі ніжні, як мед, розливай.
Невидимі -- вітру — пориви-ласкавці

Олександр Бобошко Заколотний
2021.10.17 18:42
У цім падлючім світі все не так,
але на той, сучаснику, не квапся.
Щотижня все дорожче білі капці;
й не втиснешся
у транспорт
за п’ятак.

Від тих, що ТАМ,– ні слова… Хто б сказа

Микола Дудар
2021.10.17 18:02
Відтепер, відтепер
Світ поважчав на центнер
Ну а я, ну а я…
В тілі знову бугая
І не мав і нема
Ліків "звиду" зокрема
Запалю, запалю
Відпочину і звалю…

Володимир Бойко
2021.10.17 17:47
Наші білі і пухнасті,
Їхні чорні і гидкі,
Їхніх конче візьме трясця
І трафлятимуть шляки.

Отакі резони грізні
Побутують далебі.
Править логіка залізна

Ігор Деркач
2021.10.17 15:03
Помагаю осені як можу,
устеляю всі її путі –
гори, доли, урвища круті,
може, і зігрітися поможу.

Поспішаю на дороги ті,
де й вона готує тепле ложе
до зими... і це на неї схоже –

Олена Музичук
2021.10.17 14:58
І до мого саду залітає
фея коронована щодня
і щодня на себе приміряє
шати золотого убрання.

Іноді на подіумі плаю
одягає у руно ягня,
то у синє-вирі біля гаю

Іван Потьомкін
2021.10.17 13:37
Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку вина випить.
Випив першу – стрепенувся,
Випив другу – похитнувся.
Ноги, руки мліють.
«Чи не вічної отрути ти в вино підлила?...»
«Та невже ж дурна така я чи несамовита,
Щоб своєму коха
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

ферзь срібний ферзь срібний
2021.10.13

І Батюк
2021.10.08

Славко Кара
2021.09.30

Ірина Басараб
2021.09.08

Ольга Олеандра
2021.08.08

Анна Лисенко
2021.07.17

Володимир Байдужий
2021.07.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Петро Скоропис (1980) / Вірші

 З Іосіфа Бродського. Посвячується Піранезі
Чи то – місячний кратер, чи то – колізей; чи – ті
таки гори. І чоловік у пальті
бесідує з чоловіком з патерицею у правиці.
Неподалік собака шукає їдла в смітниці.

Бозна об чім співбесідників річ. Видать,
беруть високо; за такі предмети, як благодать
і невтоленність в істині. Вторити незборимим
покликам потурає бесіда з пілігримом.

Скелі – або фрагменти стовпотворінь –
втопають у дикій рослинності. І уклін
голови пілігрима звітує у непідробній
шанобі білому світу, рядженому у обрій,

а також місцевій фауні. "Так", запевня його
поза, "байдуже, нехай колеться". Нема чого
отак побиватись. Колючість – одна з питомих
і давніх ознак поверхонь. Візьмімо чотириногих:

їх вона не турбує; і нас не повинна, бо
ніг у нас менш удвічі. З Місяця це, либонь,
бачиться дещо иншим. Осьде, де щонайдовші
тіні кида минуще, колючість дає підошві,

а босій – то і подавно – менше зважати на
прикрощі. В принципі, щем садна
ратує за теперішність, себто – всякчасну чулість
дражливої епідерми. І я відмовляюсь взутись".

Видимо, це у горах. Або – у руїнах стін
колишнього городища. І руки, які схрестив
на грудях той, у пальтині, указують на затятість.
"Так", каже його поза, "в принципі, дах на хаті

наслідує у будові деякі риси гір.
Чим, без хвали оселям і докорів на позір
задерикуватим скелям, єднає нерукотворне з
засадами геометрії. Най із ухилом в конус

остання і намудрила. І здалеку та ж гора
схожа на дім селянина, хижину злидаря
десь поруч. За чаркою, чоловіче,
певніш і не охопити ні плинне, ні споконвічне,

ні нинішнє, ні минуле. Тим паче – нашвидкуруч.
А щойно ви – пілігрим, ви знаєте, щодо круч,
щодо урвищ, – чому людина бачаться більш слугою
наглядачів за спинами, ніж гравію під ногою

і марева попереду. Марево ваш візит
стріне в личині будучини міною "підійдіть
сюди". Але досить у той бік додати кроку –
воно пропонує, рідіючи, поволоку

минулого: крутосхил, колючки і пучки трави.
Ось чому я узутий". "Не ясно однак, хто ви" –
вертає добродію пілігрим. – "Не дуже
ми, бачу, порозумілись. По Вашому, неминуче

і цяті, і плямі в мареві рядитись під давнину".
"Ми оба – дві минувшини, утілені ув одну
теперішність. І це, зауважу, в ліпшім
разі. У звичнім обом нам – гіршім,

геть не означимося. Ні пензлем, ні олівцем
або голкою майстра, понехтувані митцем.
Ба, чаруючись грою серпанків, даллю,
око маляра може і нехтувати деталлю,

– тобто моїм та вашим у ній існуванням. Ми, –
не важимо у пейзажі, як ті пироги куми.
Ні нині, ні у майбутнім. Ані у їх гібриді.
Пейзажі є неминуче минулим у чистім виді,

коли воно ще нічийне. Коли його колір – чин
речей, що спростовує далечінь
та звичне тій деспотичне порядкування тілом
по-свійськи. Тому минуле буває ще чорно-білим,

коричним, темно-смарагдовим. І, убране в кольори,
спитує свій чар на малярі – і абрисами гори,
і овидом на руїни. І віддамо Джованні
належне, адже Джованні завважив у нім, принаймні,

нас, нехай обірванців, – не Альпи, не Древній Рим".
"То ви – посланець минулого?" – нервується пілігрим.
Та співбесідник умовк, мавши на оці бублик
хвоста цуцика, котрий дещицю роздобув був

із непотребу підвечеряти і ось-ось
звискне, щасливий, що завдалось.
"Та ні, – озвався урешті. – Минуле инше цікавить".
І тут пейзаж оглашає заливистий сучий гавкіт.



<1993-1995>




Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2012-08-01 08:02:41
Переглядів сторінки твору 2276
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.815 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.418 / 5.31)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.798
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРЕКЛАДИ
Автор востаннє на сайті 2021.10.18 20:03
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Петро Скоропис (Л.П./Л.П.) [ 2013-02-06 09:38:49 ]
Посвящается Пиранези

Не то - лунный кратер, не то - колизей; не то -
где-то в горах. И человек в пальто
беседует с человеком, сжимающим в пальцах посох.
Неподалеку собачка ищет пожрать в отбросах.

Не важно, о чем они говорят. Видать,
о возвышенном; о таких предметах, как благодать
и стремление к истине. Об этом неодолимом
чувстве вполне естественно беседовать с пилигримом.

Скалы - или остатки былых колонн -
покрыты дикой растительностью. И наклон
головы пилигрима свидетельствует об известной
примиренности - с миром вообще и с местной

фауной в частности. "Да", говорит его
поза, "мне все равно, если колется. Ничего
страшного в этом нет. Колкость - одно из многих
свойств, присущих поверхности. Взять хоть четвероногих:

их она не смущает; и нас не должна, зане
ног у нас вдвое меньше. Может быть, на Луне
все обстоит иначе. Но здесь, где обычно с прошлым
смешано настоящее, колкость дает подошвам

- и босиком особенно - почувствовать, так сказать,
разницу. В принципе, осязать
можно лишь настоящее - естественно, приспособив
к этому эпидерму. И отрицаю обувь".

Все-таки, это - в горах. Или же - посреди
древних руин. И руки, скрещенные на груди
того, что в пальто, подчеркивают, насколько он неподвижен.
"Да", гласит его поза, "в принципе, кровли хижин

смахивают силуэтом на очертанья гор.
Это, конечно, не к чести хижин и не в укор
горным вершинам, но подтверждает склонность
природы к простой геометрии. То есть, освоив конус,

она чуть-чуть увлеклась. И горы издалека
схожи с крестьянским жилищем, с хижиной батрака
вблизи. Не нужно быть сильно пьяным,
чтоб обнаружить сходство временного с постоянным

и настоящего с прошлым. Тем более - при ходьбе.
И если вы - пилигрим, вы знаете, что судьбе
угодней, чтоб человек себя полагал слугою
оставшегося за спиной, чем гравия под ногою

и марева впереди. Марево впереди
представляется будущим и говорит "иди
ко мне". Но по мере вашего к мареву приближенья
оно обретает, редея, знакомое выраженье

прошлого: те же склоны, те же пучки травы.
Поэтому я обут". "Но так и возникли вы, -
не соглашается с ним пилигрим. - Забавно,
что вы так выражаетесь. Ибо совсем недавно

вы были лишь точкой в мареве, потом разрослись в пятно".
"Ах, мы всего лишь два прошлых. Два прошлых дают одно
настоящее. И это, замечу, в лучшем
случае. В худшем - мы не получим

даже и этого. В худшем случае, карандаш
или игла художника изобразят пейзаж
без нас. Очарованный дымкой, далью,
глаз художника вправе вообще пренебречь деталью

- то есть моим и вашим существованьем. Мы -
то, в чем пейзаж не нуждается как в пирогах кумы.
Ни в настоящем, ни в будущем. Тем более - в их гибриде.
Видите ли, пейзаж есть прошлое в чистом виде,

лишившееся обладателя. Когда оно - просто цвет
вещи на расстояньи; ее ответ
на привычку пространства распоряжаться телом
по-своему. И поэтому прошлое может быть черно-белым,

коричневым, темно-зеленым. Вот почему порой
художник оказывается заворожен горой
или, скажем, развалинами. И надо отдать Джованни
должное, ибо Джованни внимателен к мелкой рвани

вроде нас, созерцая то Альпы, то древний Рим".
"Вы, значит, возникли из прошлого?" - волнуется пилигрим.
Но собеседник умолк, разглядывая устало
собачку, которая все-таки что-то себе достала

поужинать в груде мусора и вот-вот
взвизгнет от счастья, что и она живет.
"Да нет, - наконец он роняет. - Мы здесь просто так, гуляем".
И тут пейзаж оглашается заливистым сучьим лаем.

1993-1995