ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
08:37
Невже не бачиш безодню- прірву?
В стосунках, мов в глухім куті.
Відбитки слова під корінь вирву,
Колишнього сухі прути.
Прошу, губами не торкайсь чола.
По пам*яті пройшлись вітри.
Я розчинюсь, немов вечірня мла.
В стосунках, мов в глухім куті.
Відбитки слова під корінь вирву,
Колишнього сухі прути.
Прошу, губами не торкайсь чола.
По пам*яті пройшлись вітри.
Я розчинюсь, немов вечірня мла.
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Посвячується Піранезі
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Посвячується Піранезі
Чи то – місячний кратер, чи то – колізей; чи – ті
таки гори. І чоловік у пальті
бесідує з чоловіком з патерицею у правиці.
Неподалік собака шукає їдла в смітниці.
Об чім балачки, покіль невтямки. Видать,
мітять високо; по всьому, предметом є благодать
і стремління до істини. Цікавитись невтолимим
покликом – неодмінна річ у бесіді з пілігримом.
Скелі – або фрагменти стовпотворінь –
втопають у дикій рослинности. І уклін
голови пілігрима засвідчує в німій сцені
смирення – що всьому світові, що місцевій
фауні, зокрема. "Так", запевняє ця
поза, "дарма, що колеться". Годі її в серцях
остерігатись. Колючість – один з питомих
о́знаків у поверхонь. Візьмімо чотириногих:
їх вона не турбує; і нас не повинна, бо
ніг у нас менш удвічі. Місяцеві, либонь,
смішки – ці ніжки-ріжки. А тут, куди щонайдовші
тіні кида минуще, колючість дає підошві,
а босій – то і подавно – менше зважати на
прикрощі. В принципі, щем садна
ратує за теперішність, себто – всякчасну чулість
дражливої епідерми. І я відмовляюсь взутись".
Видимо, це у горах. Або – у руїнах стін
колишнього городища. І руки, які схрестив
на грудях той, у пальтині, указують на затятість.
"Так", каже його поза, "в принципі, дах на хаті
наслідує у будові деякі риси гір.
Чим, без хвали оселям і докорів на позір
задерикуватим скелям, єднає нерукотворне з
засадами геометрії. Най зі ухилом в конус
остання й перемудрила. І здалеку та ж гора
схожа на дім селянина, хижину злидаря
зблизька. Дурня, буцім оп’янінням
навіювана подоба плинного зі постійним,
теперішнього з минулим. Не кажучи – мимохідь.
А щойно ви – пілігрим, ви певні заздалегідь
в планиді, що рає спині радше бути слугою
того, хто ступає вслід, ніж гравію під ногою
і марева попереду. Марева, ті завжди
зголошуються майбутнім і говорять "іди
сюди". Але досить вчастити до марева кроку –
воно убуває, рідіє, знімаючи поволоку
минулого: ті ж крутосхили, ті ж остюки.
Тому я тут у взутті". "Ви тут йому завдяки, –
не погоджується з ним пілігрим. – Дивуюсь
чутому, намагаючись. Радий і обманутись
у цяті, у плямі в мареві, рядженій в давнину".
"А ми – її два відлуння. Два вкупі й дають одну
теперішність. І це, зауважу, в ліпшім
разі. У звичнім обом нам – гіршім,
ми й не означимося. Ні пензлем, ні олівцем
або голкою майстра, – не стребувані митцем.
Ба, чаруючись грою серпанків, даллю,
око маляра вправі понехтувати деталлю,
– тобто моїм та вашим у ній існуванням. Ми, –
не важимо у пейзажі, як ті пироги куми.
Що нині, що у майбутнім. Ані у їх гібриді.
Пейзажі є неминуче минулим у чистім виді,
коли воно ще нічийне. Коли його колір – чин
речей, що спростовує далечінь
за звичне тій деспотичне порядкування тілом
по-свійськи. Тому минуле буває ще чорно-білим,
коричним, темно-смарагдовим. І, убране в кольори,
спитує свій чар на малярі – і абрисами гори,
і овидами руїни. І віддамо Джованні
належне, адже Джованні завважив у нім принаймні
нас, нехай обірванців, – не Альпи, не Древній Рим".
"То ви – посланець минулого?" – нервується пілігрим.
Та співбесідник умовк, мавши на оці бублик
хвоста цуцика, котрий дещицю роздобув був
у смітті собі підвечеряти і ось-ось
звискне, щасливий, що завдалось.
"Та ні, – озвався урешті. – Минуле це не цікавить".
І тут пейзаж оглашає заливистий сучий гавкіт.
<1993-1995>
таки гори. І чоловік у пальті
бесідує з чоловіком з патерицею у правиці.
Неподалік собака шукає їдла в смітниці.
Об чім балачки, покіль невтямки. Видать,
мітять високо; по всьому, предметом є благодать
і стремління до істини. Цікавитись невтолимим
покликом – неодмінна річ у бесіді з пілігримом.
Скелі – або фрагменти стовпотворінь –
втопають у дикій рослинности. І уклін
голови пілігрима засвідчує в німій сцені
смирення – що всьому світові, що місцевій
фауні, зокрема. "Так", запевняє ця
поза, "дарма, що колеться". Годі її в серцях
остерігатись. Колючість – один з питомих
о́знаків у поверхонь. Візьмімо чотириногих:
їх вона не турбує; і нас не повинна, бо
ніг у нас менш удвічі. Місяцеві, либонь,
смішки – ці ніжки-ріжки. А тут, куди щонайдовші
тіні кида минуще, колючість дає підошві,
а босій – то і подавно – менше зважати на
прикрощі. В принципі, щем садна
ратує за теперішність, себто – всякчасну чулість
дражливої епідерми. І я відмовляюсь взутись".
Видимо, це у горах. Або – у руїнах стін
колишнього городища. І руки, які схрестив
на грудях той, у пальтині, указують на затятість.
"Так", каже його поза, "в принципі, дах на хаті
наслідує у будові деякі риси гір.
Чим, без хвали оселям і докорів на позір
задерикуватим скелям, єднає нерукотворне з
засадами геометрії. Най зі ухилом в конус
остання й перемудрила. І здалеку та ж гора
схожа на дім селянина, хижину злидаря
зблизька. Дурня, буцім оп’янінням
навіювана подоба плинного зі постійним,
теперішнього з минулим. Не кажучи – мимохідь.
А щойно ви – пілігрим, ви певні заздалегідь
в планиді, що рає спині радше бути слугою
того, хто ступає вслід, ніж гравію під ногою
і марева попереду. Марева, ті завжди
зголошуються майбутнім і говорять "іди
сюди". Але досить вчастити до марева кроку –
воно убуває, рідіє, знімаючи поволоку
минулого: ті ж крутосхили, ті ж остюки.
Тому я тут у взутті". "Ви тут йому завдяки, –
не погоджується з ним пілігрим. – Дивуюсь
чутому, намагаючись. Радий і обманутись
у цяті, у плямі в мареві, рядженій в давнину".
"А ми – її два відлуння. Два вкупі й дають одну
теперішність. І це, зауважу, в ліпшім
разі. У звичнім обом нам – гіршім,
ми й не означимося. Ні пензлем, ні олівцем
або голкою майстра, – не стребувані митцем.
Ба, чаруючись грою серпанків, даллю,
око маляра вправі понехтувати деталлю,
– тобто моїм та вашим у ній існуванням. Ми, –
не важимо у пейзажі, як ті пироги куми.
Що нині, що у майбутнім. Ані у їх гібриді.
Пейзажі є неминуче минулим у чистім виді,
коли воно ще нічийне. Коли його колір – чин
речей, що спростовує далечінь
за звичне тій деспотичне порядкування тілом
по-свійськи. Тому минуле буває ще чорно-білим,
коричним, темно-смарагдовим. І, убране в кольори,
спитує свій чар на малярі – і абрисами гори,
і овидами руїни. І віддамо Джованні
належне, адже Джованні завважив у нім принаймні
нас, нехай обірванців, – не Альпи, не Древній Рим".
"То ви – посланець минулого?" – нервується пілігрим.
Та співбесідник умовк, мавши на оці бублик
хвоста цуцика, котрий дещицю роздобув був
у смітті собі підвечеряти і ось-ось
звискне, щасливий, що завдалось.
"Та ні, – озвався урешті. – Минуле це не цікавить".
І тут пейзаж оглашає заливистий сучий гавкіт.
<1993-1995>
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію