ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Світлана Пирогова
2024.04.25 08:37
Невже не бачиш безодню- прірву?
В стосунках, мов в глухім куті.
Відбитки слова під корінь вирву,
Колишнього сухі прути.

Прошу, губами не торкайсь чола.
По пам*яті пройшлись вітри.
Я розчинюсь, немов вечірня мла.

Леся Горова
2024.04.25 07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.

Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови

Віктор Кучерук
2024.04.25 06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.

Ілахім Поет
2024.04.25 00:03
Вельмишановна леді… краще пані…

Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д

Артур Курдіновський
2024.04.24 21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!

Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,

Сергій Губерначук
2024.04.24 20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.

Ілахім Поет
2024.04.24 12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.

Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов

Віктор Кучерук
2024.04.24 05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.

Артур Курдіновський
2024.04.23 23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.

Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана

Іван Потьомкін
2024.04.23 22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу

Олена Побийголод
2024.04.23 20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)

Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.

А потрясіння беріз пісенних!

Світлана Пирогова
2024.04.23 09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б

Володимир Каразуб
2024.04.23 09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.

Ілахім Поет
2024.04.23 07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад

Віктор Кучерук
2024.04.23 04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.

Хельґі Йогансен
2024.04.22 21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.

У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Ілахім Поет
2024.04.15

Степанчукк Юлія
2024.04.15

Петро Схоласт
2024.04.15

Дирижабль Піратський
2024.04.12

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Ігор Мартинюк
2024.03.28

Вадим Водичка
2024.03.26






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Петро Скоропис (1991) / Вірші

 З Іосіфа Бродського. Посвячується Піранезі
Чи то – місячний кратер, чи то – колізей; чи – ті
таки гори. І чоловік у пальті
бесідує з чоловіком з патерицею у правиці.
Неподалік собака шукає їдла в смітниці.

Об чім балачки, покіль невтямки. Видать,
мітять високо; по всьому, предметом є благодать
і стремління до істини. Цікавитись невтолимим
покликом – неодмінна річ у бесіді з пілігримом.

Скелі – або фрагменти стовпотворінь –
втопають у дикій рослинности. І уклін
голови пілігрима засвідчує в німій сцені
смирення – що всьому світові, що місцевій

фауні, зокрема. "Так", запевняє ця
поза, "дарма, що колеться". Годі її в серцях
остерігатись. Колючість – один з питомих
о́знаків у поверхонь. Візьмімо чотириногих:

їх вона не турбує; і нас не повинна, бо
ніг у нас менш удвічі. Місяцеві, либонь,
смішки – ці ніжки-ріжки. А тут, куди щонайдовші
тіні кида минуще, колючість дає підошві,

а босій – то і подавно – менше зважати на
прикрощі. В принципі, щем садна
ратує за теперішність, себто – всякчасну чулість
дражливої епідерми. І я відмовляюсь взутись".

Видимо, це у горах. Або – у руїнах стін
колишнього городища. І руки, які схрестив
на грудях той, у пальтині, указують на затятість.
"Так", каже його поза, "в принципі, дах на хаті

наслідує у будові деякі риси гір.
Чим, без хвали оселям і докорів на позір
задерикуватим скелям, єднає нерукотворне з
засадами геометрії. Най зі ухилом в конус

остання й перемудрила. І здалеку та ж гора
схожа на дім селянина, хижину злидаря
зблизька. Дурня, буцім оп’янінням
навіювана подоба плинного зі постійним,

теперішнього з минулим. Не кажучи – мимохідь.
А щойно ви – пілігрим, ви певні заздалегідь
в планиді, що рає спині радше бути слугою
того, хто ступає вслід, ніж гравію під ногою

і марева попереду. Марева, ті завжди
зголошуються майбутнім і говорять "іди
сюди". Але досить вчастити до марева кроку –
воно убуває, рідіє, знімаючи поволоку

минулого: ті ж крутосхили, ті ж остюки.
Тому я тут у взутті". "Ви тут йому завдяки, –
не погоджується з ним пілігрим. – Дивуюсь
чутому, намагаючись. Радий і обманутись

у цяті, у плямі в мареві, рядженій в давнину".
"А ми – її два відлуння. Два вкупі й дають одну
теперішність. І це, зауважу, в ліпшім
разі. У звичнім обом нам – гіршім,

ми й не означимося. Ні пензлем, ні олівцем
або голкою майстра, – не стребувані митцем.
Ба, чаруючись грою серпанків, даллю,
око маляра вправі понехтувати деталлю,

– тобто моїм та вашим у ній існуванням. Ми, –
не важимо у пейзажі, як ті пироги куми.
Що нині, що у майбутнім. Ані у їх гібриді.
Пейзажі є неминуче минулим у чистім виді,

коли воно ще нічийне. Коли його колір – чин
речей, що спростовує далечінь
за звичне тій деспотичне порядкування тілом
по-свійськи. Тому минуле буває ще чорно-білим,

коричним, темно-смарагдовим. І, убране в кольори,
спитує свій чар на малярі – і абрисами гори,
і овидами руїни. І віддамо Джованні
належне, адже Джованні завважив у нім принаймні

нас, нехай обірванців, – не Альпи, не Древній Рим".
"То ви – посланець минулого?" – нервується пілігрим.
Та співбесідник умовк, мавши на оці бублик
хвоста цуцика, котрий дещицю роздобув був

у смітті собі підвечеряти і ось-ось
звискне, щасливий, що завдалось.
"Та ні, – озвався урешті. – Минуле це не цікавить".
І тут пейзаж оглашає заливистий сучий гавкіт.



<1993-1995>




Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2012-08-01 08:02:41
Переглядів сторінки твору 2748
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.794 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.399 / 5.31)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.787
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРЕКЛАДИ
Автор востаннє на сайті 2024.04.08 05:20
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Петро Скоропис (Л.П./Л.П.) [ 2013-02-06 09:38:49 ]
Посвящается Пиранези

Не то - лунный кратер, не то - колизей; не то -
где-то в горах. И человек в пальто
беседует с человеком, сжимающим в пальцах посох.
Неподалеку собачка ищет пожрать в отбросах.

Не важно, о чем они говорят. Видать,
о возвышенном; о таких предметах, как благодать
и стремление к истине. Об этом неодолимом
чувстве вполне естественно беседовать с пилигримом.

Скалы - или остатки былых колонн -
покрыты дикой растительностью. И наклон
головы пилигрима свидетельствует об известной
примиренности - с миром вообще и с местной

фауной в частности. "Да", говорит его
поза, "мне все равно, если колется. Ничего
страшного в этом нет. Колкость - одно из многих
свойств, присущих поверхности. Взять хоть четвероногих:

их она не смущает; и нас не должна, зане
ног у нас вдвое меньше. Может быть, на Луне
все обстоит иначе. Но здесь, где обычно с прошлым
смешано настоящее, колкость дает подошвам

- и босиком особенно - почувствовать, так сказать,
разницу. В принципе, осязать
можно лишь настоящее - естественно, приспособив
к этому эпидерму. И отрицаю обувь".

Все-таки, это - в горах. Или же - посреди
древних руин. И руки, скрещенные на груди
того, что в пальто, подчеркивают, насколько он неподвижен.
"Да", гласит его поза, "в принципе, кровли хижин

смахивают силуэтом на очертанья гор.
Это, конечно, не к чести хижин и не в укор
горным вершинам, но подтверждает склонность
природы к простой геометрии. То есть, освоив конус,

она чуть-чуть увлеклась. И горы издалека
схожи с крестьянским жилищем, с хижиной батрака
вблизи. Не нужно быть сильно пьяным,
чтоб обнаружить сходство временного с постоянным

и настоящего с прошлым. Тем более - при ходьбе.
И если вы - пилигрим, вы знаете, что судьбе
угодней, чтоб человек себя полагал слугою
оставшегося за спиной, чем гравия под ногою

и марева впереди. Марево впереди
представляется будущим и говорит "иди
ко мне". Но по мере вашего к мареву приближенья
оно обретает, редея, знакомое выраженье

прошлого: те же склоны, те же пучки травы.
Поэтому я обут". "Но так и возникли вы, -
не соглашается с ним пилигрим. - Забавно,
что вы так выражаетесь. Ибо совсем недавно

вы были лишь точкой в мареве, потом разрослись в пятно".
"Ах, мы всего лишь два прошлых. Два прошлых дают одно
настоящее. И это, замечу, в лучшем
случае. В худшем - мы не получим

даже и этого. В худшем случае, карандаш
или игла художника изобразят пейзаж
без нас. Очарованный дымкой, далью,
глаз художника вправе вообще пренебречь деталью

- то есть моим и вашим существованьем. Мы -
то, в чем пейзаж не нуждается как в пирогах кумы.
Ни в настоящем, ни в будущем. Тем более - в их гибриде.
Видите ли, пейзаж есть прошлое в чистом виде,

лишившееся обладателя. Когда оно - просто цвет
вещи на расстояньи; ее ответ
на привычку пространства распоряжаться телом
по-своему. И поэтому прошлое может быть черно-белым,

коричневым, темно-зеленым. Вот почему порой
художник оказывается заворожен горой
или, скажем, развалинами. И надо отдать Джованни
должное, ибо Джованни внимателен к мелкой рвани

вроде нас, созерцая то Альпы, то древний Рим".
"Вы, значит, возникли из прошлого?" - волнуется пилигрим.
Но собеседник умолк, разглядывая устало
собачку, которая все-таки что-то себе достала

поужинать в груде мусора и вот-вот
взвизгнет от счастья, что и она живет.
"Да нет, - наконец он роняет. - Мы здесь просто так, гуляем".
И тут пейзаж оглашается заливистым сучьим лаем.

1993-1995