До мене звернулася дівчина з проханням написати пісню на її текст.
Замість чемно виконати прохання – я написав інший текст, який є дзеркальним відображенням її поезії, але з чоловічої точки зору. Не знаю, чи напишу я пісню, але, щоб спокутувати провину за невиконане прохання, їй, Зимовій Квітці, я присвячую ці рядки.

Я хочу сказати, про те, що не можна,
Не вмію, несила, і просто не слід.
Ніякі романи, поезія жодна
Не вмістять того, що залишило слід
У серці моєму. Хіба, заспіваю…
Та марно – ні нот, ні мелодій, ні слів,
Художники, пензлем шукаючи раю,
Для мене ще теж не знайшли кольорів.

Чи зможеш, кохана, вмістити у серці
Все те, що, здається, в життя не вкладеш?
Любов, яку маєш пізнати до денця,
Любов, яка прагне не бачити меж.

Дощі промовляють до тебе моїми
Сльозами нестримно. Чи чуєш ти їх?
Чи може веселка струмками гірськими
Небесний кришталь тобі вкласти до ніг?
Глибини морів, наче милі обійми –
Потонеш у щасті, не чуючи дна.
Аби лиш любові не втратити. Війни?
Пожежі? З тобою – і смерть не страшна!

Чи зможеш, кохана, вмістити у серці
Все те, що, здається, в життя не вкладеш?
Любов, яку маєш пізнати до денця,
Любов, яка прагне не бачити меж.
1/04/2013