Ці дні – як валізи, важкі від ваги і розлуки,
А часом пусті, як дерева – без плоду і листя.
І хочеться впасти, та скрізь незачинені люки,
І хочеться вити, та зграї вовків ходять близько.

Годинник – мов тесляр, цвяхи забиває у скроні,
Сумління – як вчитель, нагадує: мусиш, повинна.
І хочеться світла, та промені сонця ще сонні,
І хочеться тверді, та ґрунт по снігах – трясовиння.

Приходиш у банки, та ніц вітамінових позик,
А ліпше у погріб, там банки – свої, без почину…
І хочеться істин від тих, що спочили у Бозі,
І хочеться знати, чи є на землі цій спочинок.

19.04. 2013