Не пам'ятаю, на якому році життя застрелився мій друг, видатний поет Владімір Маяковський. Але перед тим, як застрелитися, він мені сказав: "Жоро, я тебе прошу: будь у поезії другим новатором після мене!" Я мовчки кивнув головою. А коли він уже застрелився, я гучно сказав: "Я буду першим!"

Зі штанин дістаю друкарську машинку,
У кишені стискаю дулю.
Його поцілувала не жінка -
Його поцілувала куля.

Лишився я єдиним генератором
Поезії малоросійського народу.
Та я усіх переноваторю!
Не сумнівайся, Володю!

Пишу свій вірш, на крапки багатий,
Неначе цвяхом ґвалтую скло.
Подумав: я - справжній новатор!
А це вже все колись було...

Витоки свідомості – це ті джерела,
які не стільки напувають, як звучать
милозвучністю твоїх думок а капела,
розмиваючи і зносячи тиху благодать
западин рахманного смиренства.

Мряка безсонячних просторів ущелин,
кулуари сходів минулих лавин і водоспадів,
кожний камінець або брила – все стелить
ложе фатальних історій насправді;
а ти не у зв'язці зі смертю, з тобою блаженство.

27 березня 1968 року героїчно загинув мій друг, космонавт Юрій Гагарін. Але перед тим, як загинути, він мені сказав: "Жоро, будь у літературі першим! Як я - у космосі!" З того моменту я зрозумів, що в моїй поезії і прозі ідіотизм має бути суто космічного масштабу.

Ти, мій друже, як є - видатна фігура!
Прибитий важкістю буденних справ,
Пам'ятає радянський народ, як Юра
Космосові цноту зламав.

Я теж, як справжній моноліт
На поетів твердих форм вчиняю сафарі.
Позбавляю цноти сучасну укрліт
Майже, як космос - Гагарін!

Кораблі нашого жеребу
не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги 
колись молодої води.

Гудки привітань суднам,
що йдуть назустріч,
випереджаючи обриси,
немов бойові оліфанти Ганнібала,
трублять, лякаючи янголів
у їхній незримій приявності,
будячи птаство наших снів.
І те здіймається, кружить
між тишею і мороком,
сьогоднішнім і минулим,
сідає, повертаючись,
або розчиняється
в нічному повітрі
забутості.

Солонішає повітря,
гірчить вода,
розходячись хвилями
згасаючого гласу,
і море чує:
– я вже тут.

Ще тримається 
ця дивна звичка ‐
думати про втрачене,
обминаючи себе.
А воно чекає на всіх
зі знахідками
у печерах наших помилок,
ні – не зі скелетами 
шукачів артефактів
і прахом вогню
згаслих смолоскипів.

Утрати наші -
велосипеди, золото,
оргтехніка,
розум...
Вибачте, ми були
неуважними -
і до руху планет,
і до наших коханих.

І цей час одного разу
може настати.
Про нього я думаю,
лягаючи на смужку
порожнього ліжка,
як про диспетчера
наших утрат,
і прокидаючись,
втрачати знову,
в'язнучи у сумнівах.

Не трушу клепсидрою,
у ній потопає і –
випливає час.
Яка глибинність
замкненої системи!
Ха! В ній вічність?