Я відчиняю скриню мовчання
Через плече зазирає і блимає
Очима сумними синіми (наче квіти цикорію)
Козлоногий рогатий Пан флейтист,
Що забув яка вона – посмішка,
Бо знає: я ловив зозулю над прірвою:
Не так зозулю, як її крик,
Бачив на вербі зозулині сльози –
Цієї плямистої босоркані пташиної:
Заворожив мене її лемент пророчий –
Годував би її діток хвилинами,
Та вони в сутінках
Мовчать до пори, бо не їх літо,
Шукав би шовку для сорочки білої
Якби хтось би назвав мене Томасом,
Майстрував би дерев’яних свищиків,
Та вальдшнеп на ім’я Заратустра
Забороняє – всім хто мовчить заказано
Повік (мовляв), бо дощ квітковий
Малює на білих мушлях мурексів
Портрет ледачого пастора Сонце.
Відчиняю скриню мовчання –
А вона березова – тесана з дерева сліз
Старим теслею з міста Урім,
Що заблукав у краї наші холодні ягідні,
Де пісок тільки на дні струмка,
Про який напророчив якийсь гелон-дармограй,
Що зазирне в його воду холодну Місяць,
Коли зацвіте сухе дерево розпачу.

Чи на землі цій грішній були б ми,
Якби ще юною праматір наша Єва
З цікавості не скуштувала плоду того,
Який Всевишній і зривати не велів,
Та ще й Адама пригостила?
І лиш тоді розкрилися в подружжя очі,
Вперше побачили вони себе нагими.
А як злякались голосу Господнього,
В обійми кинулись одне одному,
І страх поволі переріс у пристрасть...
Під змовницьким покровом ночі
Ту пристрасть передано у спадок нам.
«Плодітеся й розмножуйтесь!»,-
Господь усіх напоумляє.
За первородний Євин гріх отой
На муки породілля приречене жіноцтво,
Та всотуємо з материнським молоком
Ще й Божий заповіт:
«Жінка – свята, а Мати – найсвятіша!»

Шпак ухопив горіх, виніс на дзвіницю,
Наміривсь їсти, та не втримав здобич.
У щілину таку вона упала,
Що птах не годен був уже дістать.
Подякував горіх стіні за порятунок
І прославляти став дзвінкоголосі дзвони,
А далі поскарживсь, що незмога повернутись
В батьківську домівку... Волів би навік лишитись тут.
Ну, як устоять після патоки такої?!.
Став потерпілець жити в захистку надійнім.
Вийшов невдовзі зі своєї шкаралупи,
Пустив коріння поміж скреп, розширив їх.
Став деревцем і вже спроможен був
Навіть міцне каміння розсувати...
...Надто пізно зауважила стіна руйнацію свою,
Заплакала і, падаючи, проклинала мить,
Коли дала горіхові притулок.

Місто, в якому цвіте енотера,
Нагадує лаковану віолончель:
Граки-музики і коти диригенти
(Добре, хоч не хвостаті директори
Урбаністичної директорії вулиць)
Готують музичну виставу – елегію
Мені – глядачу, читачу й слухачу.
А я то думав, що все бачив,
Мислив, що слухав одкровення Гекати,
Піднімаючись сходами зикурату Нанна,
А тут виявилось, що не чув важливого:
Музики, що луна на світанку,
На світанку якого не було,
На світанку веселого Геліоса,
Ой, перепрошую, Уту, що ховається
За горами з яких не вертаються,
Що носить жовту крисаню
Плетену з соломи майбутнього,
На світанку, якого не було.

Місто, в якому цвітуть гліцинії,
На яких гніздяться дзьобаті птахи
Кольору вугілля та попелу,
Що пророчили одкровення місту,
Що дарувало серпокрильцям притулок
Серед своїх хмарочосів закинутих,
Бо женці вони небесного проса,
З якого колись проросте надія,
Останнє що начебто лишається
Поетам, що споглядають заграву
Світанку, якого не було.
Кидаю насінину в глину
(З якої колись ліпили Адама)
Напоєну з каламутного Ерідану,
І мрію, що таки проросте
Древо Пізнання Істини
На світанку якого не було.

Шукаю фарби:
Цей сірий світ сумний розмалювати
Наче б то він розмальовка дитяча,
а не вигадка божевільного деміурга.
Шукаю фарби:
Жовті кульбаби у мій старий сад
Прийшли дивувати волохатих
Марногудів крилатого травня,
А я все шукаю фарби –
Може я не помітив, може просто забув,
Що діти Сонця ось вони – під ногами,
А може то просто марево
Моєї уяви хворої?
Шукаю фарби:
Так хочеться птахом крилатим
Сірим як все, як дах після зливи
Летіти в небо, де бородатий маляр
Заховав кольорове, лишив трохи білого
Для нас – замріяних в синє.
Шукаю фарби:
У царстві снів, де смарагди реальності
Насипані шматочками
В калейдоскоп образів –
Подаруй Морфею мені сни кольорові,
Відчини браму.
Шукаю фарби:
Не для себе – для бджіл кудлатих,
Нехай принесуть мені мед гіркий
Притрушений пилом обніжжя,
Що сповнений ароматом.
Шукаю фарби:
Марні пошуки серед дощів,
Серед гнітючих снів,
Серед клошарів з байдужими поглядами,
Серед зачинених брам і хвірток,
Серед міста порожніх будинків.

 видихнутий цигарковий дим
 який розчиняється у повітрі
 мовби пучка солі вкинута до окропу
 негода імла яка загортає місто
 дедалі ретельніше ген
 поетичне натхення котре на хвилину
 просотує день безнадійно прозовий
 що із цього вам чуття на порозі
 що вам у цім
 перехідне хвилинне розчинне
 метаморфічне
 печаль чи байдужість
 нечутна музика
 мрії у безнадії
 сподівання в чеканні
 тексти поховані заживо
 безтолково
 

 королівські лучники
 королівська кіннота
 шикуються
 у надвечірньому
 вітрі
 танцюючі маски
 танцюють
 у глядацьких енергіях
 у якомусь зі сновидінь
 між літерами
 невідомої книги
 літери брами майже
 між ними
 вірогідно пройти
 наскільки
 відрадні вони
 цього не збагнути
 не втямити
 і це невагоме
 над чуттями блукання
 усе на линві тонкій
 тим часом
 у королівських покоях
 тихо тьмяно
 ошатно
 сам король не бажає
 тлумачення снів
 найчудернацькіших
 і не вірить в казки
 утім любить
 казки розказувати
 якщо умієш звернутися
 і попрохати
 як слід
 а якщо не умієш
 учись