Ти ще єси і хліб їси насущний,
Та, мов павутина, висить життя майбутнє,
А хочеться ж на світі цім іще пожить, хоч сили тануть,
Тож молиш Господа, щоб день оцей не був останнім,
Бо ж стільки ще не звідано довкола див:
Не уторопав, про що воркують голуби,
Як горобці змагаються із ними за кусник хліба,
Як трясогузка приліта, щоб про негоду сповістить,
Як сперечаються бабусі за те, що знають і не знають,
Як дітвора на всі голоси кричить, немов пташина зграя…
…Ну, як цю крихітку життя байдуже обійти?…
Тож у Всевишнього після сердечного «Прости»
Вимолюю ще день і щоб він не був останнім.

Сині проліски снива
Мальовані на білому полотні Едему
(У тому саду теж буває весна –
Буває, буяє, п’янить ароматом),
Адам ще не вдягнув
Сирітську сорочку безхатька
І бідний, наче заброда,
Мандрує пустелями
Від одної швидкої ріки до іншої –
Спокійної, наче сон черепахи.
Передчуття майбутніх стигматів,
Передчуття зливи,
Що змиє все:
Солом’яні хижки і цегляні зикурати,
Передчуття гніву ягняти,
Що сидить на престолі.
А тим часом босими ногами
Злими степами з колючим тереном,
Злими лісами з отруйним плющем
Злими берегами гірко-солоними
Блукати:
Бо вигнані, бо чужі.
Порожній Едем
Губить стиглі плоди Істини
В густу траву марева,
Яку ніхто не лоскоче пальцями
І не падає обличчям
В зелену гущавину
Втомившись від цяток зірок.
Як стало порожньо
В заквітчаному Едемі,
Як порожньо в злому світі,
Де блукають лише двоє,
Будуючи очеретяні хапупи,
Ховаючись від нещадного Сонця
І зубатого вовкулаки вітру.

Зродилася калина як тужлива пісня
В далекій від України північній чужині,
Та, мабуть, з туги добилася до батьківщини,
Де стільки здавна сестер і посестерей її,
Що молодики співають обійнявшись
Про долю тих, хто звик лиш гратися в любов,
Та як обдурені перемагають щастям ,
З Божою поміччю Божою віднаходять єдиного свого.

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
А ти притиш ходу.
Заворожені, спиняються чоловіки.
(Отже, не все люстерко знає…)
На білий світ виходять навіть ті,
Чия рука навчилась гладить
Одну лиш смертоносну кнопку.
Дивіться, лобуряки,
В яку мішень націлились гармати,
Куди упасти мають бомби...
Спинися, Жінко,
Кричи на повні груди,
Що, швидкості додаючи планеті,
Самі ж ми й зірвемо її із вісі.
Спинися, Жінко,
Світ весь зупини.
Нехай побачить,
Що життя – це ти.
Може, нарешті зникне лихоманка,
І не кричатимуть спросоння діти.

Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
а чистим першоджерелом
вона обпікала піднебіння
наче гостра рецензія на слабку збірку
і вивільняла слова
що роками кисли у шухлядах
вона підіймалася вгору
прямо до мозку
перетворюючи сухі правила
на живий потік свідомости
де кожен вигук — це метафора
а кожна еруктація —
глибокий філософський
підсумок буття

13.03.2026

За Росією, навіки втраченою,
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.

PS: Якби Ви, пане Сергію, дожили до наших днів, то замість музики почули б завивання ракет, побачили б руйнацію довкола.

Зло, не покаране належне за життя,
Спроможне мстити навіть з того світу.
В далекому минулім Ірод,
В нашу епоху біснуватий Гітлер
Керує помислами всіма із того світу
Пройдисвітів сьогоднішніх безпросвітних,
Готових на будь-яке зло, навіть на ядерну війну,
Щоб танцювати на крові й руїнах.
Що ж, порадійте Іроде й Адольфе,
Гарного учня з-поміж них добрали.
Що концтабори на тлі того, що робить Путін?
Стирає до камінчика міста, по людях лупить.
Та ще й глузує в бункері своїм над цілим світом:
Мовляв, де долар горує понад здоровим глуздом,
Там можна чинити все і якомога несусвітнє .

Дощ, що падав щоп’ятниці
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
В колодязь оксамитової ночі,
Їжаки малюють кроки ієрогліфами,
Наче пишуть вони – колючі
Книгу осінніх сутінків,
Коли гублять свої жолуді
Дерева Перуна-Зевса:
Наче все вже достигло,
Наче час гризти горіхи Істини,
Наче ми заблукали,
А не просто заплющили очі,
Наче епоха занепаду
Лишила залізний слід
Іржі.
Античний тепленький дощ
Був скупим Крезом-тираном
Для землі оливкової посухи
І козячих пергаментів-палімпсестів,
І для білого мармуру
З якого змивав недоречні фарби
І малював веселки
Як знаки майбутнього,
І як посмішки безтурботних богів,
І як квіти попечених Сонцем скель.

Будівничі готичної вежі
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
Як тупіт копит синього однорога,
Бо сповнилося пророцтвами –
Сліпих трибунів голоти).

Будівничі готичної вежі
Гадали, що мурують не вікна,
А стільники для захмарного меду
І що вони не вільні муляри,
А гомінкі бджоли,
Що віднайшли нектар вічності
І принесли його у вулик Космосу.

Будівничі готичної вежі
Зберегли таїну здивування,
Вдягнувшись у фартух алхіміка,
Шукали незвідане,
Пізнали музику дзвонів
(Бо квітень:
Навіть тоді – в час чуми).

Будівничі готичної вежі
Цвяхували дошки
Мідними вістрями стріл,
Бо лаштунки – це теж корабель –
У вічність.

Примітки:
Ведмежий мед навесні збирають на квітках ведмежої цибулі волохаті джмелі-трубадури. Так було в середньовіччя і так буде, доки не згине світ у вогні. Штукарі казали, що ведмежий мед лікує від клаустрофобії.

Заздрю Вам, Блаженний Феофілакте,
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на праведне,
Стократ помножить і радість мать щоднини.
…Палають небеса… Із них не дощ,
А зливою смерть ллється безперервно.
І кінця краю не видно в перспективі.

На подвір’ї кляштору містики
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
А ми все вертаємось-небаримось
В країну теплих злив та дощиськ,
Бо там чи то синя провесінь,
Чи то троянди бавляться радістю.
Я не знав, що Березень – то старець,
Що ніяк не прокинеться, не одужає,
А місто гультяйки Музики
Втопилось в озері бронзових дзвонів,
Наче знову Батий гнилозубий
Стоїть на горі з паліями та зарізяками.
Як відверто все явлено!
Навіть тиша свята
Приходить до нас стежкою
Наближення.
Оминаємо
Порожнечу сухого та злого степу,
Яким блукав-верховодив пастух Ісаак**
Від одного саду до іншого,
Де гілки ламалися
Від неіснуючих яблук
Дерева Вічності***.

Примітки:
* - Ведмежа ягода – це Барбарис звичайний (Berberis vulgaris L.). Так називають його в селищах серед пралісів біля Окорського озера коли Місяць оповні.
** - Дитя сміху був не тільки пастухом, але і верховодою. У пустелі без верховоди ніяк.
*** - в Едемі крім дерева Пізнання добра і зла та дерева Життя росло ще дерево Вічності. Але плоди його надто гіркі.

Що ти таке вчинила там, царице,
Що лютістю Ахашвероша скинута з трону?
Такою, що переважила і змови недругів,
І зненависть підкорених держав...
Ти, найвродливіша з усіх жінок!

***
По третім році, як засів на троні в Сузах,
Справля Ахашверош бучний прийом.
Спочатку для князів і слуг своїх,
А далі – й для всього народу.
Ні в чім нема нестатку.
Ні в їжі, ні в питві.
І все лиш в золотім начинні.
І кожен п’є скільки спроможен випить.
Окремо для жінок ти, Вашті,
Теж справила гостину.
Не таку пишну, як Ахашверош,
Котрий лише на сьомий день,
Як стало весело на серці від вина,
Згадав, що є в нього дружина.
Сім євнухів послав цар за тобою,
Щоб не прийшла, а привели тебе
В короні царській.
Красу твою бажа Ахашверош
Чоловікам підпилим показати.
А ти відмовилась із євнухами йти,
Бо лялькою не захотіла бути.
«Красою наділили мене мати й батько.
А те, що розумом і радникам його не поступаюсь,
Про це Ахашверош не скаже збіговиську отому.
Лялькою мене він бачить.
Лялькою, що має подарувати йому сина...
Та, зрештою, і ті, хто колінкує перед ним,
Такі ж, як він.
Хто владою, хто золотом узяв собі дружину...
І я миритись маю з цим?..
Знаю, що в гнів впаде Ахашверош.
Та гнів зуміла б я угомонить,
Якби хоч трохи був він самостійним.
А то у всьому радників лиш слуха.
Ох, ці такі улесливі й підступні шептуни!..
Вони, а не Ахашверош імпрією правлять.
От і тепер здогадуюсь, що там вони нарадять.
Скажуть, аби відсторонить мене й забрать корону.
І не тому, що краще це для Ахашвероша,
Вихватка моя самим їм так не до вподоби,
Бо ж як дійде до їх жінок вона,
То це для них смертельна небезпека.
І їх, а не себе, послухає Ахашверош.
Ну що ж, хай так воно і буде.
Може, колись і не цариця
Насмілиться зробить, як я.
І не буть лялькою.
Я ж це роблю сьогодні.