стояв мовчав дивився
 на останній
 багряний кленовий листок
 на дереві під під’їздом
 думаючи про своє
 про листок хай останній
 який ще
 повисить ще нічо ще ого
 адже воно
 символічно метафізично
 містично зрештою
 круто
 вітру не було
 мряка звичайна
 анішелесь
 а коли ізнічев’я
 той останній багряний
 кленовий листок
 злетів із дерева затріпотівши
 покружлявши
 недбало
 занурився ледь
 у найближчу калюжу
 я не зміг не відчути себе
 зрадженим так
 хоча це комічно звісно
 усе ж я відчув себе
 зрадженим
 

 неминучість намагається
 влізти в душу ніби
 їй мало того що вона і так
 неминуча
 мовби поганські боги
 якім обов’язкова
 маніфестація
 неминучість ревно
 являє себе надовкіл
 як завгодно
 у старінні каліцтві смертях
 руйнуванні
 на позір випадковому
 нещасному випадку
 нечесній конкуренції
 цькуванні ганьбі
 втраті амбіцій абощо
 одиноцтві зрештою
 що же натомість?
 жити миттю жахаючись
 що ось її вже і нема?
 жити днем який
 ось вже й завершується?
 не зважати? не жити?
 неминучість усіх цих питань
 намагається
 влізти в безсмертну душу
 добуваючись
 раніш чи пізніш
 

У день сонцестояння,
Коли Сонце дивувалось і завмирало
Споглядаючи людей і коней,
Ясени та просо,
І синиці й вивільги
Славили буяння зела,
Вчитель Досконалий з Північних Мурів
Запитав музику Жовтої Істини:
- Раніше народжений!
Ви грали мелодію «Світанок»
На березі озера Дун Тін.
Я слухав її
І наповнив мою душу страх,
Потім розчинився я в недіянні,
Потім охопило мене сум’яття.
Схвильований, я сповнився мовчанням
І не міг оволодіти собою…
На це музика Жовтої Істини мовив:
- Ти хотів почути мелодію
Але не сприйняв її,
Тому охопило тебе сум’яття.
Мелодію я почав зі страху
Перед нескінченністю світобудови,
Страх викликає ілюзії.
Потім я грав наче річка
І тебе охопило недіяння,
Тому все стало зовнішнім
І незбагненним,
Потім моя музика викликала сум’яття,
А від сум’яття йдуть до затьмарення,
А від затьмарення
Приходять до просвітлення
І осягають Шлях,
А Шляхом можна наповнитись
І в ньому бути.

Вусаті норовисті кентаври
Дегустують стиглі яблука
В саду патріарха Ноя:
У дітей Нефели був свій пліт
І свій нечемний човен*
Зроблений з бамбукових стовбурів.
Вони полюбляли кислі істини,
А Ной цінував хмільне і солодке,
Бо життя – це джерело втіхи**,
Але про це ще ніхто не знав
У світі, що був омитий
І отримав чергову молодість.
Навіть борода патріарха Ноя –
Човняра та теслі
Зацвіла зеленим***
І квітами анемони
(Бо на горі Арарат завше квітень
І вільно дихається).
У цей день скуштували яблука вдруге**** –
На цей раз не мислячі мавпи,
А непідковані людиноконі
Чи то неприручені людинобики,
Що вміли стріляти
І зберегли стару Істину
(Джерельну).
Поголіть бороди!
Всі, хто дістався до берега,
Всі, хто забув про міста гріхів
І знає, що думки то вітрила.

Примітки:
* - серед кентаврів були не тільки філософи, гедоністи, мисливці, розпусники, але й майстри і знавці води.
** - насправді життя – це страждання. Але приємно почути казочку, що існує в житті якась «втіха» чи то «радість».
*** - ніколи не фарбуйте бороди в зелений колір. Це погана прикмета і ознака лінощів.
**** - перша дегустація яблук було смакування яблук сорту паперівка в саду спокою.

 верлібри дуже навіть
 експортний артикул
 якщо у тебе є
 чого продати
 їм
 читачам трактатів
 молодняку на слемі
 панночкам серпанковим
 ще трохи крові
 згустків сплесків
 за оплески або
 знеміння начеб
 ритм вітер дим
 бродячий кіт
 із кроликом тим
 у циліндрі сатиновім
 чому би ні чого ні
 пишномовний папуга
 вар’єте
 слеп-стік
 кастет малярія
 потрохи всього
 ненав’язливо
 і літери
 літери мріючі
 недослівно
 але побільше літер
 ще крові
 елемент абсурдизму
 зринаючого
 весело і бомбезно
 ось
 маєш верлібр
 

Стільки причин в юдеїв для печалі.
Стільки постів і молитов сумних.
Та все ж не знайдеш серед них
Оту, аби гірке минуле не вертало.
Як зненависть здолати безпричинну,
Одвічну зненависть людини до людини?
Почата Каїном, що так і не розкаявсь,
Як Авеля із зненависті вбив,
Ця пошесть розповзлась по всьому світі,
Із нею Дім Господній руйнували
Сікарії й зелоти разом з Титом.
Стільки причин в юдеїв для печалі,
Стільки постів і молитов сумних...
А як сусідові по-людськи в очі глянуть,
Там ворога побачимо, а чи себе самих?

Час квітучих чилійських суниць
Зачинені всі двері крамниць:
Вітер зітхає –
Щось шепоче про човен
В зеленому морі вишень,
А може про крихітку
Яку звуть Нетреба.
Рахую свічки-зірки
Коли поранене Сонце
Заплющує війчасті очі,
Під вікнами тупцяє Темрява,
Я бачу білу чубату чаплю,
Що стукає в шибку,
Нагадуючи про добу заліза
І наступні години мечів.
Дивне чуття прохолоди:
Я торкнувся леза ножа.
На березі озера очерет –
Озера, що дарує вечірню росу
Руїнам.
Всюди, всюди я бачу одне:
Незвіданість плямистих днів,
Що шелестять наче листя
Дерева, під яким спить їжак.
Це літо – це звуки флейти Пана,
Це бліда душа, що напоєна
Бузиновим трунком та оцтом,
Це нічний невгамовний птах
З довгим дзьобом цікавості
І очима вибитих вікон.
Над верболозами,
Над лісом терпіння,
Над квітучим лататтям,
Над качиними гніздами
Сумний Будда.

Зелена матова тарілка
пахла метеоритами і космічним пилом
Його несли під руки два сірих гуманоїди
обережно ніби подарункове видання класика
Він гикав у невагомости
і думав про невиплачений гонорар

Землянине ми прийшли забрати твій розум
зашипіло у його голові наче старе радіо
Але замість страху
він витяг із кишені прим’ятий рукопис
Послухайте краще про метафізику самотности
сказав він і почав читати
Рядки повзли без рими важкі й підпилі
як швейцарські годинники котрі відстали на вічність
Він читав про осінні калюжі Франківська
недопиту чачу
черству канапку
і про те що буття це лише прикрий протяг у всесвіті
Старший прибулець із великими сумними очима
раптом згадав свою далеку Альфу Центавра
де ніколи не цвіла кульбаба
і ніхто не писав рецензій
Він заридав чотирма очима водночас
Навігатор так заслухався про епітети
що забув про гравітаційне поле Юпітера
Пальці-щупальця тремтіли від катарсису
миготіли червоні кнопки
але поезія вимагала тиші
Удар був тихим як критика у товстому журналі
Тепер навколо лише космічний пил
уламки титану і шматки зіпсованої обшивки

Він сидить на уламку реактора
допиває залишки чачі із горла
і дивиться на скафандри
що застигли навіки

Реквієм прибульцям

Ви летіли крізь парсеки і туманности
щоб знайти вищий розум
а знайшли мою третю збірку
Ваша цивілізація будувала квантові двигуни
але не мала імунітету проти галицького верлібру
Спіть спокійно космічні брати
Вас згубила не чорна діра
і не метеоритний дощ
Вас убила щира літературна дискусія
Земля вам пухом
І космос пером

1.06. 2026

Щасливі ті, хто перед сном моливсь
За день минулий і прийдешній Усевишньому.
Мене ж і у вісні тривожать думи навісні:
Не все так твориться, як Він замислив.
Він дав усе, щоб голоду не знали ми,
Опікувавсь не лиш юдеями,- Людьми,
Навчав, як праведним на світі повелося бути…
Здавалося б, чого для щастя ще нема?
До 120 дожити самотужки в повноті ума,
Нащадкам мир і злагоду лишити як насущне?
Та з перших днів брат брата із-за гордині вбив,
І смерть запанувала відтоді повсемісно.
І тому-то дедалі здається все чіткіш ,
Що у ще вищі сфери Всевишній полинув,
Не чує, що твориться на праведній Землі!..
Ім’я ж Його привласнив Сатана,
І нелади переросли в криваві війни,
І начебто кінець Землі поволі настає…
Та голос Людини до Всевишнього ще долетить:
І ми почуємо Його громовий голос:
«Укупі житимуть вовк із ягням,
Лежатиме біля леопарда козеня,
Телятко й левеня разом пастимуться,
І поганятиме їх мала дитина» (Єшаягу, 11-6)