У дерев’яних снах
Старого рибалки на ймення Мартин
Легкі дерев’яні міста
Плавають на поверхні озера,
Над очеретом літають дерев’яні чайки,
У дерев’яних скрипучих храмах
Монахи з очима синіми
П’ють черлене вино єретиків
З букових чаш всепрощення.
Зачесуючи сиву бороду
Він вважав себе королем алазонів,
Називав себе Епісторофом
І плив човном-вітрильником
З назвою сумною «Марнота»
Рікою незнаного смутку Гіпанісом
У пошуках Ексампею.
Питали його: «Навіщо?»
Він відповів: «Щоб води напитися –
Тої, таємної, і прозріти хоча б на мить».
Сміялися з нього: «Для чого бачити,
Навколо ж одні ляльки і порох сухий,
Солом’яні бусоли та дзвони з олова,
Краще змайструй у своїх дерев’яних снах
Свиту собі дерев’яну
А на осонні посади соняшник».
На те він лише посміхався і майстрував сіті,
Конопляні, наче будинів рубища,
Щоб зловити в ріці Ерідані
Дерев’яного сома байдужості,
Що мудрий, хоч і банькатий,
Бо знає як майструвати
Зозулясті дерев’яні годинники.

коли нема про що писати-
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
що це зробити неможливо,
а краще йди-но на порнхаб
і змінюй, змінюй, змінюй
до світу ставлення своє,
а, може, зміниш і себе,
лиш не перевтомися,
бо завтра на роботу
чи в окоп.

Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Брамса слухали удвох
І мені закортіло спитати батька:
«Як так сталось, що на відчайдушні листи Клари
По смерті чоловіка, який колись пригрів
Юнака Брамса і дав путівку у великий світ…
На кожен з тих листів була мовчанка?
Хотів спитати батька, та посоромивсь:
Перша ж тільки зустріч…
Відчинив повіки – музика без батька
І навстежінь балкон.

Я відчиняю скриню мовчання
Через плече зазирає і блимає
Очима сумними синіми (наче квіти цикорію)
Козлоногий рогатий Пан флейтист,
Що забув яка вона – посмішка,
Бо знає: я ловив зозулю над прірвою:
Не так зозулю, як її крик,
Бачив на вербі зозулині сльози –
Цієї плямистої босоркані пташиної:
Заворожив мене її лемент пророчий –
Годував би її діток хвилинами,
Та вони в сутінках
Мовчать до пори, бо не їх літо,
Шукав би шовку для сорочки білої
Якби хтось би назвав мене Томасом,
Майстрував би дерев’яних свищиків,
Та вальдшнеп на ім’я Заратустра
Забороняє – всім хто мовчить заказано
Повік (мовляв), бо дощ квітковий
Малює на білих мушлях мурексів
Портрет ледачого пастора Сонце.
Відчиняю скриню мовчання –
А вона березова – тесана з дерева сліз
Старим теслею з міста Урім,
Що заблукав у краї наші холодні ягідні,
Де пісок тільки на дні струмка,
Про який напророчив якийсь гелон-дармограй,
Що зазирне в його воду холодну Місяць,
Коли зацвіте сухе дерево розпачу.

Чи на землі цій грішній були б ми,
Якби ще юною праматір наша Єва
З цікавості не скуштувала плоду того,
Який Всевишній і зривати не велів,
Та ще й Адама пригостила?
І лиш тоді розкрилися в подружжя очі,
Вперше побачили вони себе нагими.
А як злякались голосу Господнього,
В обійми кинулись одне одному,
І страх поволі переріс у пристрасть...
Під змовницьким покровом ночі
Ту пристрасть передано у спадок нам.
«Плодітеся й розмножуйтесь!»,-
Господь усіх напоумляє.
За первородний Євин гріх отой
На муки породілля приречене жіноцтво,
Та всотуємо з материнським молоком
Ще й Божий заповіт:
«Жінка – свята, а Мати – найсвятіша!»

Шпак ухопив горіх, виніс на дзвіницю,
Наміривсь їсти, та не втримав здобич.
У щілину таку вона упала,
Що птах не годен був уже дістать.
Подякував горіх стіні за порятунок
І прославляти став дзвінкоголосі дзвони,
А далі поскарживсь, що незмога повернутись
В батьківську домівку... Волів би навік лишитись тут.
Ну, як устоять після патоки такої?!.
Став потерпілець жити в захистку надійнім.
Вийшов невдовзі зі своєї шкаралупи,
Пустив коріння поміж скреп, розширив їх.
Став деревцем і вже спроможен був
Навіть міцне каміння розсувати...
...Надто пізно зауважила стіна руйнацію свою,
Заплакала і, падаючи, проклинала мить,
Коли дала горіхові притулок.

Місто, в якому цвіте енотера,
Нагадує лаковану віолончель:
Граки-музики і коти диригенти
(Добре, хоч не хвостаті директори
Урбаністичної директорії вулиць)
Готують музичну виставу – елегію
Мені – глядачу, читачу й слухачу.
А я то думав, що все бачив,
Мислив, що слухав одкровення Гекати,
Піднімаючись сходами зикурату Нанна,
А тут виявилось, що не чув важливого:
Музики, що луна на світанку,
На світанку якого не було,
На світанку веселого Геліоса,
Ой, перепрошую, Уту, що ховається
За горами з яких не вертаються,
Що носить жовту крисаню
Плетену з соломи майбутнього,
На світанку, якого не було.

Місто, в якому цвітуть гліцинії,
На яких гніздяться дзьобаті птахи
Кольору вугілля та попелу,
Що пророчили одкровення місту,
Що дарувало серпокрильцям притулок
Серед своїх хмарочосів закинутих,
Бо женці вони небесного проса,
З якого колись проросте надія,
Останнє що начебто лишається
Поетам, що споглядають заграву
Світанку, якого не було.
Кидаю насінину в глину
(З якої колись ліпили Адама)
Напоєну з каламутного Ерідану,
І мрію, що таки проросте
Древо Пізнання Істини
На світанку якого не було.

Шукаю фарби:
Цей сірий світ сумний розмалювати
Наче б то він розмальовка дитяча,
а не вигадка божевільного деміурга.
Шукаю фарби:
Жовті кульбаби у мій старий сад
Прийшли дивувати волохатих
Марногудів крилатого травня,
А я все шукаю фарби –
Може я не помітив, може просто забув,
Що діти Сонця ось вони – під ногами,
А може то просто марево
Моєї уяви хворої?
Шукаю фарби:
Так хочеться птахом крилатим
Сірим як все, як дах після зливи
Летіти в небо, де бородатий маляр
Заховав кольорове, лишив трохи білого
Для нас – замріяних в синє.
Шукаю фарби:
У царстві снів, де смарагди реальності
Насипані шматочками
В калейдоскоп образів –
Подаруй Морфею мені сни кольорові,
Відчини браму.
Шукаю фарби:
Не для себе – для бджіл кудлатих,
Нехай принесуть мені мед гіркий
Притрушений пилом обніжжя,
Що сповнений ароматом.
Шукаю фарби:
Марні пошуки серед дощів,
Серед гнітючих снів,
Серед клошарів з байдужими поглядами,
Серед зачинених брам і хвірток,
Серед міста порожніх будинків.