"И если я умру, то кто же
Мои стихи напишет вам,
Кто стать звенящими поможет
Еще не сказанным словам?"
Анна Ахматова

"тим,які виживуть після пожежі мови...
і золотою золою впадуть за рогом...
і коли людям знову стане достатньо Бога...
хтось безталанний збере золу і ословить..."
Домінік Арфіст


Ще слова немає.
Є щемінь і дрож.
І грудка якась під серцем.
І щось неухвитне, розхристане щось
То зрине, то щезне.
Ні ритму, ні рим.
Почуття і думки злилися в якусь мішанину.
І тільки до остраху білий папір шепоче,
Що ніч переходить у днину.

P.S.
Не від хвороб і ран,
А тільки через недосконале серце
І руку, що не постига за серцем,
Скінчить свій вік, –
Якого ж щаслившого фіналу й побажати?..

Сойка-віщунка
Пророчить журбу
(Бо осінь – як тінь неминуча)
(Бо трохи малярством
Заповнює вічність
Гончар кулястих глеків
Бородатий філософ –
Майстер Бо).
У пошуках квітів осінніх
(Що пахнуть холодом)
На березі водяних курочок
І дірявих човнів
Знайшов кам’яні сандалі
Поета глиняних істин,
Що вмів сумувати
(Бо все проходить,
Минає, як цвіт латаття
На воді спокою
Чи на річці Ідігна,
Що тече з очей Тіамат).
Збираю по краплям
У розмальований синім глек
Медову офіру
Повелителю черевиків –
Божеству в крилатих мештах
(Чи то мокасинах,
Бо кожен бог черевиків
Ледь-ледь Маніту).
А на скелястій горі
(Може й оливній*),
Де росте самотнє дерево
(Можливо, інжир**)
Живе смугастий кіт-мислитель,
Що над усе любив
Баклажани***.

Примітки:
* - Гар га-Зейтім. Та гора досі стоїть – ніхто на неї не зазіхає бульдозером.
** - Ficus carica Linnaeus, 1753. Зеленими плодами цього дерева любив ласувати римський імператор Август. Нині вітер шалений зриває стиглі плоди цього дерева. Час їсти їх солодкий м’якуш.
*** - мене тут вже запитували знавці і поціновувачі текстів звідки той кіт довідався про баклажани (Solanum melongena Linnaeus, 1753)? Хто йому про них повідав? Відверто признаюсь – не знаю…

У кожному дереві –
Мертвому чи квітучому,
Старому чи щойно зміцнілому,
Ховається (до часу) ідол –
Іноді гнівний і невблаганний,
Іноді життєдайний і життєлюбний
(Як теплий весняний дощик).
У кожній камінній брилі –
Замшілій чи то блискучій,
Омитій зливою чи то порохнявій
Зачаївся спокійний Будда –
Лише звільніть його,
І можна буде йому поклонятися,
Запалювати ароматні палички
Зазираючи в Порожнечу.
У білому небі відчаю
Квіти вохряного смутку
І синьої павучої меланхолії
Бубнявіють легендами
Про вересове диво і людське торжище.
Як писав один принц на пергаменті
Чи то княжич бородатих варварів
(Бо писарів було годі шукати –
Повтікали хто міг до Аркадії,
Бузиновим чорнилом фарбуючи
Гречні воскові спогади),
Марево візерунок малює
Судомами горобинового жадання,
Знаками бруслинової дикості
Повість про цю ілюзію
Сьогодення.
Бо нині сухий хмиз писання
Запалює рожева троянда буття –
Спалахом невблаганного неминучого,
Пожежею, якій відчиняють двері –
Важкі, цвяховані та скрипучі,
Двері до чорної кам’яниці,
Де ховали два облудних пророки
(Яких боялися кликати по імені)
Книгу Судного Дня.