Не зуздрився,як Сталіна і Арафата пережив,
Не кажучи уже про Леніна та Гітлера.
Хотілося б і Путіна-народовбицю пережить…
До віку Черчілля, знаю, не додризать.
Тим паче з дозою коньяка чи віскі
У ґроні товариськім, звісно.
Та хочеться, аби в життєву мою шпарку
Як і раніше, заглядали вірші.
Байдуже – римовані а чи верлібрні.
Р.S.
Ніхто себе не зна так досконало, як він сам.
Тож і не варт чекати побажань торішніх.
Будучину я почасти передовірю Небесам,
І сам до чого прагну долучуся ліпше.

Мокрого , як кажуть, не залякать дощем,
А деревам дощі і радість, і винагорода,
І з-поміж них калині чи не найбільша втіха –
Мов навесні, продовжує цвісти і радувати око…
Сховалось в передчутті негоди птаство невгамовне,
У шпарки позалазили його підступні недруги – коти…
І от пори такої, немов цар негоди,
Павлик-равлик виповза .Не поспіша,
Бо нікуди спішить: свято його тільки почалося.
І свято це на відміну од літа - Осінь ...
…Немов у дитинство поринаю, як бачу цього мандрівника.
І як у дитинстві промовляю: «Павлик-равлик, вистав ріжки».

PS
У пам’яті немає вікових обмежень,
Щоб спогадом зненацька зринуть.

Глиняні люди
Марять свої глиняні сни
В тій безпорадності — безнадії ріки.
Глиняні люди,
В яких забули вдихнути душу,
Яких не захотіли випалити
(Бо вони ж не глечики,
І не шматок гіркого лісу -
Гаю евкаліптів -
Трохи сакрального
Ледь-ледь потойбічного,
для людей бумерангів),
Ці посохло-потріскані люди
Рахують зорі сурмами,
А час піщинками,
Що спадають як краплі -
Вниз.
Глиняні люди,
Пам’ятають пахнючі години
(Доби хоралів латаття),
Коли вони ще не висохли,
Були гнучкими й м’якими
(Наче живими, наче водяниками),
Мислили пісню вужа,
Ще не бачили Сонця,
З ряски робили одяг
(Бо соромно),
З очерету робили факели,
З жабуриння — годинники,
Вальдшнепів вважали дороговказами,
На чайок дивились очима волошок
І говорили гнучким чаплям:
«Сумніви — це фіалки гордині».

Судилось їм нести перший дощ Святій Землі.
Тож поки в куренях з галуззям замість даху
Юдеї згадують минуле свого дому,
Долаючи і біль, і неймовірну втому,
Крильми гуртують птахи хмари.
Щороку виряджає їх Всевишній,
Щоб пораділи праведні і грішні.

Сонце рудою хвостатою білкою
Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на пагорбах -
Пагорбах крапкових оливних спогадів).
Я знав дивака, що збирав кінські каштани
В торбу цегляну міста і казав, що це кульки
Для божевільної гри з сороками -
Птахами неминучої старості папуги-галактики
Дивака на ймення Келей — з міста дивного
Інжирного та виноградового — Елевсіну.
Додайте до айстрового млосного меду
Трохи осіннього вітру,
Трохи аромату черленого кленового листя,
Згадайте, що Гомер ніколи не бачив
Як жовтіє старий пророк ясен,
Тільки чув, як падають важкі горіхи
На тверду маргариткову землю Аркадії.
Осінь-Антея останніми бджолами,
Що не хочуть заснути до часу пролісків
Збирає трохи меду прощання,
Нехай останні краплі, нехай гіркуваті,
Але таки айстрові, таки зоряні.

Я жодної ілюзії у світу не просив,
Бо ілюзії — це срібні драхми,
Які Прометей збирав у шкіряну торбу
І дарував жителям острова мрій,
Де поклонялися клишоногому Поліфему,
Що знав вогонь і стеріг овець.

Я жодної ілюзії не цінував,
Бо ілюзії — це травневі квіти
Тимчасові й мінливі (але кольорові)
Дивачки смішної Майї,
Квіти які вирощував Мінотавр
У своєму вапняковому патіо
Посеред лабіринту волопасових слів.

Я жодної ілюзії не плекав,
Не кидав їх зерна в борону плугу,
Який пеласги назвали словом бути,
Може тому, що бачив як моряки-дорійці
Бавились в м’яч, згадуючи дочок
Божества неминучості Ананке
(Бо сонети ще ніхто не навчився писати)
І викладаючи на палубах своїх вітрильників
Ім’я Клото білими нитками синього льону,
Що насмикали зі своїх хітонів та гімантіїв.

Я жодної ілюзії не шанував,
Бо Юнона наказала клепати
Металеві кружальця
І казала, що то маленькі шматочки Сонця
(Неслухняного клапатого Геліоса),
А то просто були золоті коліщатка,
Що крутилися в навісному годиннику,
Який дитина на ймення Сократ
Називав знемога.
Гомоніли колись жителі Ітаки,
Таки гомоніли. Але небагато.

Деметра на коні вороному
Скаче нашим миршавим Всесвітом:
Підкови майстровані не Гефестом -
Меркурієм — власником білих сандалів
Та сандалового капелюха.
Важкі підкови цвяховані безнадією -
Відсутністю останнього нещастя,
Дзенькають дукатами Бартоломео Граденіго -
Володаря каблучки рибалки,
Подести кам’яного міста жолудів,
Міста, де сажотруси вміли сміятися,
Вміли топтати вапнякову бруківку
Дерев’яними черевиками зневаги,
Начебто це не плити з Мірон’ї,
А шкаралупа горіхів полусканих Фебом,
Горіхів гірких як життя саме*.
Дочка Хроноса кермує чорним огирем,
Прямує в незбагненне і трохи омріяне**,
Про яке пелазги шепотілися, але марно,
Нібито вершниця зоряна,
А насправді провісниця Судного Дня,
Дня, коли Місто стає сумним як осінь -
Місто, де шанували мудрість
І вміли недоречно сміятися,
І цикуту в золотій чаші
Підносити тим, хто задавав питання:
Ніби то треба, а не сваволя охлосу,
Нібито так хочуть боги, а не плем’я хиже,
Боги, що жадають, що прагнуть
Чогось більшого, аніж Істина.

Примітки:
* - В старі часи в Далмації крім звичних нам горіхів росли ще й гіркі горіхи. Не раджу їх навіть коштувати.
** - колись (у часи прадавні) люди вміли мріяти про Велику Порожнечу. Нині цей талант мріяти втрачений.

 сни все не йдуть
 бажається
 віри / майни / верлібрів
 необовʼязково зіркових
 необовʼязково печаль або
 зрада це
 просто буває часом
 у всьому завше
 можна шукати повчання
 але хто шукає?
 хто париться щодо
 повчання ймовірного
 коли не йдуть сни
 хай без розкошів
 хай без триптихів
 без розуміння
 до чого те все
 еге ж
 без слів
 хай би навіть
 ввімк / вимк
 богоспілкування
 у власній окремості
 щось таке
 подібне до митниці
 євангеліст матвій
 фаховий митник
 необовʼязково готівкою
 церква уміє в банкінг
 айфон миліш за андроїд
 афон душевніш за рим
 китайські квартали
 звабливі
 одначе суціль
 ієрогліфи там
 вілли кацапами викуплені
 хіджабні араби-перси
 так само врагі
 а саме тебе там нема
 взагалі
 намагаєшся
 заснути якось
 засинаєш якось
 врешті-решт
 бозна-коли
 бозна-як бозна-ким
 й тривоги повітряні
 тебе аж ніяк не торкають