Деякі автори такі кумедні
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно

Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
та деякі нєтлєнки і не варті
того аби на них час витрачати

і щось про них писати
чи погане
чи щось хороше і давать якісь поради
тому продовжуйте й надалі в тім же дусі
хваліть себе
бо хто ж вас ще похвалить

 ясно і зрозуміло що не спасуться всі-всі
 і сам я не претендую повірте
 бо кінець і наступний початок
 чогось-там типу-якщо-б
 є незмінним а саме
 із небес щось потужно шарахне
 а тому вочевидь
 люблю обіймаю хочу вірити кожен
 насолодився усім що було як міг
 поки міг
 щодо мене самого
 то це аж ніяк не прощальна нотатка
 так про всяк випадок здалося мені
 що вартувало оце зазначити б
 дякую за увагу
 

 жовтнева девальвація
 завершується
 майже релігійно
 ясно у всякого власна релігія
 погода міняється
 тьмариться передобіднє світло
 крізь холодну вогкість
 сорóка у громіздкому
 незграбному злеті кудись
 на тлі дедалі чорнішім
 свинцеве олово мли
 таксисти
 заробляють живу копійчину
 пунктирний автівковий шурхіт
 проспектом почовганим
 перехожі місцеві
 тримаються одне від одного
 чим подальше
 спілкуватись на вулиці
 щось не хочеться
 війна яка потихеньку
 все і всіх розʼїдає
 немов затяжна онкологія
 гірка венерична хвороба
 часом враження що
 більшості дедалі байдужіше
 що буде дальше
 часом самому байдуже
 що там узагалі їх морочить
 на цих задвірках у цім чистилищі
 цім безвихіднім становищі
 які ще вірші які пісні
 яка там радість
 усупереч
 ще
 

Люблю людей, у кого, як-то кажуть, руки золоті,
За що не візьмуться, усе у них гаразд,
Легко й мовби без зусиль надмірних.
Це в побуті. Навдивовижу, і в майстерні духа
Є також наділені даром отаким.
…У знаній в Парижі кав’ярні «Режанс»
Франсуа-Андре Данікан Філідор представлявсь
Як композитор, що непогано гра в шахи.
А був він некорованим королем не тільки в Парижі,
А й в АнгліЇ, Пруссії, Голландії, одібравши цей титул
У вчителя свого Сіра де Легаля і перевершивши його,
Створивши свою систему «Захист Філідора»,
Ще й книгою-посібником «Аналіз шахової гри»
Обдарував не одно століття…
Була в тому тільки напівправда, бо ще підлітком
Написав оперу, яку поставили на рівні з іншими.
Було тих опер і оперет у нього двадцять п’ять,
Зітканих з народних пісень і повір’їв.
Сюжет одної з них «Солдат-чарівник»
Котляревський поклав в основу «Москаля-чарівника».
…Подиву гідні й благоговіння ті, кого Всевишній наділив
Дивовижним даром буть зразком на цьому світі.

 музика пробивається
 через усякі синоніми перепон
 зринає і пробирає
 у місцях несподіваних
 мовби світло що
 переливається через тріщини
 в оболонках
 рухомих і нерухомих
 приміщень
 світ
 умираючи щосекунди
 не змінюється надто
 все ті й самі способи
 виживання
 щоби померти пізніше
 старий гіркий світ
 інколи
 музика
 супроводжує
 несподівані картини із глибин
 неозорого заваленого
 всім імовірним і неймовірним
 мотлохом
 сховища памʼяті
 порушуючи порядки
 навіщо саме тепер ті картини бо
 навіщо та музика
 вкупі з ними
 позаяк усе смертно
 і час усього обмежено
 і ця музика просто так
 ані продати ні закласти її
 ні взяти кредит
 у відповідності до
 механізмів виживання звісних
 щоби все одно померти
 пізніше
 

Ще донедавная їх не помічав,навіть вряди-годи
Перескакував і підіймався без будь яких зусиль .
Тільки тепер, як стала ковінька продовженням руки,
Не те що помічаю, а ворогую щоденно з ними.
Заздрю тим, у кого їх нема чи ,може, тимчасово й обмаль,
А в мене тих сходинок всередині й назовні ціла сотня.
І от коли на останню, долаючи зійду, дякую Всевишньому,
Що дав наснагу й силу подолать моїх мовчазних ворогів.

Ніщо не намарне.
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
На кухні скляних поглядів,
Бо місто (мовляв),
Бо вічність (кислувата),
Бо зблідли всі,
Хто дослухався до крику чайок
І гелготіння диких гусей,
Що в глині вогненних кресів
Шукали поживу -
Але там для круків,
Там для вітру марнота крику,
А всебуття Всесвіту
Оспівує Порожнечу святу
Сутрою сумного Будди,
Що довідався, як лусне струна
В руках недолугого майстра буття.
У вітрополісах щастя
Шукаю бородатого Сократа
Або хоча б сад вишнево-оливний
Де марнословив дивак Епікур.

 що кому
 до чиєїсь безмежності
 чиєїсь ніжності
 чи розпачу
 хіба що поетам
 хоча поети бувають
 теж усілякі
 декотрі опікуються
 суспільною мораллю
 та совістю громадян
 деякі завзято пиляють
 ту саму гілляку
 на якій сидять бо так
 особливо як надходить
 осінь із її падолистом
 а там і листопадом
 якіх епітетів тільки
 не стрінеш
 якіх порівнянь лише
 піснì над піснями
 багаття над багаттями
 зірки над зірками
 й тому подібне далі
 є ще в цім сезоні таке
 особисто улюблене
 як ʻ занадто гарно ’
 розмисли над цим
 ʻ занадто гарно ’
 не зглянутись як
 затягують
 у меланхолію
 осяйливу
 поетичну
 печаль
 

 благочинність
 твереза така
 ледь-ледь поведена
 немовби мати тереза
 при кінці
 місяця осіннього другого
 причетна до будь-чого
 і не провинна ні в чому
 особливо щодо поезії
 о так шансів чимало було
 спроби
 сумління
 бентежність
 сині ліси на обрії
 холодні мережива безмежних
 міст
 правобережних
 лівобережних
 потяги й протяги усіх цих років
 в умираючому світі
 хто ще не розповів тобі
 що не
 той / такий / саме / жив / снив
 у забутому тексті
 редагування не має смислу
 ті хто ходять дивитися із метою
 поживитися чимсь
 хай ходили би
 поки
 твої цигарки
 і безчасне худі
 при буревіях різних
 сумирно привітні
 малиновий колір дрібної
 плямки на блокнотній сторінці
 невідомо звідки
 а ще небо
 захмужене щільно
 із загрозами
 сиренами сатанинськими цими
 все можна скласти в картину
 сумління
 і прозрівання напевне
 одкровення теж імовірно
 що мало би
 проказати дещо інакше
 містерійніш
 про дійсність
 і сутність тінну
 хоч це
 і не суть важливо
 і тим більше не
 найголовніше
 

Буденність відходить
Наче покірна валіза,
Яку несуть в руках
Подорожні вічного шляху,
Затискаючи пальці до щему,
До синяви під нігтями,
Які шкрябали в двері самотності
Дому, що стоїть на вулиці Сліз
Міста, де не збудували храм Гефеста
(А так хотіли, а так жадали
Вони — апостоли черні),
Де дослухались до шаленства апокрифів,
Бо минули те, що мусило проминути.
А я був колись невагомим,
Ширяв над бруківкою того міста,
Де австрійські будинки
Співають псалом Кіприді,
Між якими достигає твориво
Старих як світ думок,
Що дозріли терпким вином
У підземеллях таємного.
Лишив за собою пострах -
За межею туману вивільги -
Жовтого, наче ліхтар ностальгії,
Що запалюють щоночі над воротами -
Важкими й чавунними
Обителі, де живуть сажотруси
Димарів безнадійних текстів.

Були часи Троянові,
Були часи трояндові,
А були часи ковили,
Коли печаль міняли на шмати
Волової шкіри шляхетної втоми,
Коли печаль заплітали в загубленість,
А тихим землям привозили дзвони -
Посріблені, зі знаком сокола
І закопували їх на три ліктя в чорнОзем,
Щоб дзвонили вони, а ми слухали,
Коли вершники мчать і гупають,
Копитами чорних огирів
Між гірким полинОм та євшаном -
По землі якій боляче:
А над цим надміром білих зірок ріка
В якій втопилося нас небагато,
А решта так, розчинилися
В чорноті минулого,
в тумані майбутнього.
Тільки вози
Скрипіли як цвіркуни дерев’яні
За хвилину до сутінок
За годину до меду Стожар.
Ми навіть не птахи,
Що гнізда мостили на стріхах
Чи то в дірявих урвищах
Над рікою Вічності,
Де тільки глина і не росте нічого,
Навіть сама Німота
Не росте.
Ми пастухи тіней
Потаємного.

Я продаю тишу
Дірявими шотландськими міхами,
Я міняю тишу
На мідні крейцери,
Карбовані в країні глиняній.
Купіть хоч трохи тиші
Ви, погоничі білих верблюдів -
Альбіносів пустелі необачності.
Дві мірки тиші потрісканої,
Осінньої, як гостре турецьке лезо,
В яке дивились як в дзеркало
Дві венеційських кралі
В зелених платтях Ломбардії -
Країни довгобородих варварів
І торговців солоною рибою
(Трохи сардиною, трохи колючою).
Я продаю тишу
На площі сріблястого лева,
Що крилами торкався синяви
І пазурями гортав книгу -
Не мою, якогось блукальця
У часопросторі, що пахне трояндами
І на смак наче смородина.
Я продаю тишу
За крейцери, що вийшли з ужитку,
Ще не варті нічого,
Навіть гірких горіхів -
Не варті.