Зло, не покаране належне за життя,
Спроможне мстити навіть з того світу.
В далекому минулім Ірод,
В нашу епоху біснуватий Гітлер
Керує помислами всіма із того світу
Пройдисвітів сьогоднішніх безпросвітних,
Готових на будь-яке зло, навіть на ядерну війну,
Щоб танцювати на крові й руїнах.
Що ж, порадійте Іроде й Адольфе,
Гарного учня з-поміж них добрали.
Що концтабори на тлі того, що робить Путін?
Стирає до камінчика міста, по людях лупить.
Та ще й глузує в бункері своїм над цілим світом:
Мовляв, де долар горує понад здоровим глуздом,
Там можна чинити все і якомога несусвітнє .

Дощ, що падав щоп’ятниці
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
В колодязь оксамитової ночі,
Їжаки малюють кроки ієрогліфами,
Наче пишуть вони – колючі
Книгу осінніх сутінків,
Коли гублять свої жолуді
Дерева Перуна-Зевса:
Наче все вже достигло,
Наче час гризти горіхи Істини,
Наче ми заблукали,
А не просто заплющили очі,
Наче епоха занепаду
Лишила залізний слід
Іржі.
Античний тепленький дощ
Був скупим Крезом-тираном
Для землі оливкової посухи
І козячих пергаментів-палімпсестів,
І для білого мармуру
З якого змивав недоречні фарби
І малював веселки
Як знаки майбутнього,
І як посмішки безтурботних богів,
І як квіти попечених Сонцем скель.

Будівничі готичної вежі
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
Як тупіт копит синього однорога,
Бо сповнилося пророцтвами –
Сліпих трибунів голоти).

Будівничі готичної вежі
Гадали, що мурують не вікна,
А стільники для захмарного меду
І що вони не вільні муляри,
А гомінкі бджоли,
Що віднайшли нектар вічності
І принесли його у вулик Космосу.

Будівничі готичної вежі
Зберегли таїну здивування,
Вдягнувшись у фартух алхіміка,
Шукали незвідане,
Пізнали музику дзвонів
(Бо квітень:
Навіть тоді – в час чуми).

Будівничі готичної вежі
Цвяхували дошки
Мідними вістрями стріл,
Бо лаштунки – це теж корабель –
У вічність.

Примітки:
Ведмежий мед навесні збирають на квітках ведмежої цибулі волохаті джмелі-трубадури. Так було в середньовіччя і так буде, доки не згине світ у вогні. Штукарі казали, що ведмежий мед лікує від клаустрофобії.

Заздрю Вам, Блаженний Феофілакте,
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на праведне,
Стократ помножить і радість мать щоднини.
…Палають небеса… Із них не дощ,
А зливою смерть ллється безперервно.
І кінця краю не видно в перспективі.

На подвір’ї кляштору містики
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
А ми все вертаємось-небаримось
В країну теплих злив та дощиськ,
Бо там чи то синя провесінь,
Чи то троянди бавляться радістю.
Я не знав, що Березень – то старець,
Що ніяк не прокинеться, не одужає,
А місто гультяйки Музики
Втопилось в озері бронзових дзвонів,
Наче знову Батий гнилозубий
Стоїть на горі з паліями та зарізяками.
Як відверто все явлено!
Навіть тиша свята
Приходить до нас стежкою
Наближення.
Оминаємо
Порожнечу сухого та злого степу,
Яким блукав-верховодив пастух Ісаак**
Від одного саду до іншого,
Де гілки ламалися
Від неіснуючих яблук
Дерева Вічності***.

Примітки:
* - Ведмежа ягода – це Барбарис звичайний (Berberis vulgaris L.). Так називають його в селищах серед пралісів біля Окорського озера коли Місяць оповні.
** - Дитя сміху був не тільки пастухом, але і верховодою. У пустелі без верховоди ніяк.
*** - в Едемі крім дерева Пізнання добра і зла та дерева Життя росло ще дерево Вічності. Але плоди його надто гіркі.

Що ти таке вчинила там, царице,
Що лютістю Ахашвероша скинута з трону?
Такою, що переважила і змови недругів,
І зненависть підкорених держав...
Ти, найвродливіша з усіх жінок!

***
По третім році, як засів на троні в Сузах,
Справля Ахашверош бучний прийом.
Спочатку для князів і слуг своїх,
А далі – й для всього народу.
Ні в чім нема нестатку.
Ні в їжі, ні в питві.
І все лиш в золотім начинні.
І кожен п’є скільки спроможен випить.
Окремо для жінок ти, Вашті,
Теж справила гостину.
Не таку пишну, як Ахашверош,
Котрий лише на сьомий день,
Як стало весело на серці від вина,
Згадав, що є в нього дружина.
Сім євнухів послав цар за тобою,
Щоб не прийшла, а привели тебе
В короні царській.
Красу твою бажа Ахашверош
Чоловікам підпилим показати.
А ти відмовилась із євнухами йти,
Бо лялькою не захотіла бути.
«Красою наділили мене мати й батько.
А те, що розумом і радникам його не поступаюсь,
Про це Ахашверош не скаже збіговиську отому.
Лялькою мене він бачить.
Лялькою, що має подарувати йому сина...
Та, зрештою, і ті, хто колінкує перед ним,
Такі ж, як він.
Хто владою, хто золотом узяв собі дружину...
І я миритись маю з цим?..
Знаю, що в гнів впаде Ахашверош.
Та гнів зуміла б я угомонить,
Якби хоч трохи був він самостійним.
А то у всьому радників лиш слуха.
Ох, ці такі улесливі й підступні шептуни!..
Вони, а не Ахашверош імпрією правлять.
От і тепер здогадуюсь, що там вони нарадять.
Скажуть, аби відсторонить мене й забрать корону.
І не тому, що краще це для Ахашвероша,
Вихватка моя самим їм так не до вподоби,
Бо ж як дійде до їх жінок вона,
То це для них смертельна небезпека.
І їх, а не себе, послухає Ахашверош.
Ну що ж, хай так воно і буде.
Може, колись і не цариця
Насмілиться зробить, як я.
І не буть лялькою.
Я ж це роблю сьогодні.

Над рікою, що зветься Турбота
Поводирі бредуть з учора в сьогодні,
Костуром, що зветься Чужа Радість
Торкаючись м’якої землі і гіркої трави
Торішньої.
А тим часом на досвітках
Зима вмирає в самотині,
Як померла колись в самотності
Завірюха божевільних метафор
(Бо смерть – справа самотніх)
З хуртовиною зранених слів
Я завжди наодинці,
Як сніговик, що вдає людину,
Вдягнувши овечий кожух відлиги,
А хтось почувши сопілку спалює Масляну*,
Начебто це не Масляна,
А британський єретик Джон**,
Що хотів врятувати Рим (як гуси колись),
А всі думали, що спалити.
А я все чекаю,
Коли зацвіте бруслина,***
Що нагадує мені тінь самогубця,
Що зависла між світами яви та мрій,
Що ковтає вино повітря –
Холодне, як дошка Ковчегу
На горі Арарат,
Де апостол лиманів
Приносить устриць і мідій
На стіл патріарха Ноя****,
Якому Хтось підказав,
Що світ має бути різноманітним.

Примітки:
* - дехто думає, що Масляна, то відьма-зима, але то неправда. Колись замість Масляної спалювали язичники солом’яного божиська минулого.
** - а може і не Джон. Хоча єретиків з ім’ям Джон було чимало.
*** - вона обов’язково зацвіте навесні, але цього ніхто не зауважить.
**** - я знав цього сина Ламеха, теслю і поціновувача доброго вина колись, в одній зі своїх реінкарнацій.

Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води Меркурій вирина
І простяга невдасі золоту сокиру.
«Бери та більш не лементуй»
«Це не моя. Що нею можна тут робить?»
«А ця ось, срібна, не твоя?»
«Ні, не моя. Шукай на дні залізну!»
«Ну, якщо так, тоді бери всі три».
На радощах біжить той чоловік в село
І по дорозі всім оповіда свою пригоду.
Тільки скінчив – сусід метикуватий
Ноги на плечі та й подавсь на річку.
Кинув сокиру в воду і кричить:
«Ну, хто ж зарадить лихові моєму?!»
З’явивсь Меркурій і золоту трима сокиру.
«Моя!» – кричить той чоловік.
«Ні, не твоя,- на те йому Меркурій. –
А за брехню розплачуйся сокирою!»

P.S.
Хто в радники брехню собі узяв,
Позбудеться й того, що мав.

Заграйте, Маестро Перельмане ,
«Наспіви циганські» з Сарасате .
А поки настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту в моєму диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима і відчув відсіч наставниці:
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє,
А Яша Хейфец, як-от і ви,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.

Арчі —
мій малий читирилапий друг —
завершив свій ранковий ритуал
на газоні біля під’їзду.
Потім він подивився на мене
цими вологими очима,
у яких —
і любов, і виклик,
і вся філософія собачого роду.
Він не шукав серветок,
не чекав на папір «Обухів»,
він просто підійшов
і витер свій досвід
об мої улюблені штані.
Це був його автограф.
Стислий. Теплий. Липкий.
Тепер ми з ним —
одне ціле,
бо я несу на собі його тягар,
а він біжить далі,
легкий,
як непрочитаний верлібр.

31.01. 2026