Сонце рудою хвостатою білкою
Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на пагорбах -
Пагорбах крапкових оливних спогадів).
Я знав дивака, що збирав кінські каштани
В торбу цегляну міста і казав, що це кульки
Для божевільної гри з сороками -
Птахами неминучої старості папуги-галактики
Дивака на ймення Келей — з міста дивного
Інжирного та виноградового — Елевсіну.
Додайте до айстрового млосного меду
Трохи осіннього вітру,
Трохи аромату черленого кленового листя,
Згадайте, що Гомер ніколи не бачив
Як жовтіє старий пророк ясен,
Тільки чув, як падають важкі горіхи
На тверду маргариткову землю Аркадії.
Осінь-Антея останніми бджолами,
Що не хочуть заснути до часу пролісків
Збирає трохи меду прощання,
Нехай останні крапля, нехай гіркуваті,
Але таки айстрові, таки зоряні.

Я жодної ілюзії у світу не просив,
Бо ілюзії — це срібні драхми,
Які Прометей збирав у шкіряну торбу
І дарував жителям острова мрій,
Де поклонялися клишоногому Поліфему,
Що знав вогонь і стеріг овець.

Я жодної ілюзії не цінував,
Бо ілюзії — це травневі квіти
Тимчасові й мінливі (але кольорові)
Дивачки смішної Майї,
Квіти які вирощував Мінотавр
У своєму вапняковому патіо
Посеред лабіринту волопасових слів.

Я жодної ілюзії не плекав,
Не кидав їх зерна в борону плугу,
Який пеласги назвали словом бути,
Може тому, що бачив як моряки-дорійці
Бавились в м’яч, згадуючи дочок
Божества неминучості Ананке
(Бо сонети ще ніхто не навчився писати)
І викладаючи на палубах своїх вітрильників
Ім’я Клото білими нитками синього льону,
Що насмикали зі своїх хітонів та гімантіїв.

Я жодної ілюзії не шанував,
Бо Юнона наказала клепати
Металеві кружальця
І казала, що то маленькі шматочки Сонця
(Неслухняного клапатого Геліоса),
А то просто були золоті коліщатка,
Що крутилися в навісному годиннику,
Який дитина на ймення Сократ
Називав знемога.
Гомоніли колись жителі Ітаки,
Таки гомоніли. Але небагато.

Деметра на коні вороному
Скаче нашим миршавим Всесвітом:
Підкови майстровані не Гефестом -
Меркурієм — власником білих сандалів
Та сандалового капелюха.
Важкі підкови цвяховані безнадією -
Відсутністю останнього нещастя,
Дзенькають дукатами Бартоломео Граденіго -
Володаря каблучки рибалки,
Подести кам’яного міста жолудів,
Міста, де сажотруси вміли сміятися,
Вміли топтати вапнякову бруківку
Дерев’яними черевиками зневаги,
Начебто це не плити з Мірон’ї,
А шкаралупа горіхів полусканих Фебом,
Горіхів гірких як життя саме*.
Дочка Хроноса кермує чорним огирем,
Прямує в незбагненне і трохи омріяне**,
Про яке пелазги шепотілися, але марно,
Нібито вершниця зоряна,
А насправді провісниця Судного Дня,
Дня, коли Місто стає сумним як осінь -
Місто, де шанували мудрість
І вміли недоречно сміятися,
І цикуту в золотій чаші
Підносити тим, хто задавав питання:
Ніби то треба, а не сваволя охлосу,
Нібито так хочуть боги, а не плем’я хиже,
Боги, що жадають, що прагнуть
Чогось більшого, аніж Істина.

Примітки:
* - В старі часи в Далмації крім звичних нам горіхів росли ще й гіркі горіхи. Не раджу їх навіть коштувати.
** - колись (у часи прадавні) люди вміли мріяти про Велику Порожнечу. Нині цей талант мріяти втрачений.

 сни все не йдуть
 бажається
 віри / майни / верлібрів
 необовʼязково зіркових
 необовʼязково печаль або
 зрада це
 просто буває часом
 у всьому завше
 можна шукати повчання
 але хто шукає?
 хто париться щодо
 повчання ймовірного
 коли не йдуть сни
 хай без розкошів
 хай без триптихів
 без розуміння
 до чого те все
 еге ж
 без слів
 хай би навіть
 ввімк / вимк
 богоспілкування
 у власній окремості
 щось таке
 подібне до митниці
 євангеліст матвій
 фаховий митник
 необовʼязково готівкою
 церква уміє в банкінг
 айфон миліш за андроїд
 афон душевніш за рим
 китайські квартали
 звабливі
 одначе суціль
 ієрогліфи там
 вілли кацапами викуплені
 хіджабні араби-перси
 так само врагі
 а саме тебе там нема
 взагалі
 намагаєшся
 заснути якось
 засинаєш якось
 врешті-решт
 бозна-коли
 бозна-як бозна-ким
 й тривоги повітряні
 тебе аж ніяк не торкають
 

Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба,
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

ти прийшов до лікаря,
він тебе оглянув
запитав як завжди
чому не прийшов раніше
виписав якісь пігулки
по дві штуки під час їжі
тричі на день
одужуйте
до побачення

ти виходиш
заходить інший
пацієнт
чи пацієнтка
лікар його чи її
оглянув
запитав чому
не прийшов
чи не прийшла
раніше
виписав якісь пігулки
приймати по
дві штуки під час їжі
тричі на день
одужуйте
до побачення

у тебе прорвало кран
ти викликав слюсаря
він оглянув місце події
запитав чому
ти не викликав його
раніше
важким розвідним ключем
перекрив воду
написав який потрібно
купити новий змішувач
прийде ставити
завтра
до побачення

ти лежиш хворий
вже котрий день
у тебе болить все
що може боліти
а також і те
що ніколи не боліло
у тебе температура
тиск аритмія глюки
і ще щось
чого раніше не було

зайшла вона
оглянула тебе
і ти її оглянув
і запитав у неї
чому вона
не прийшла раніше
або пізніше
а вона і каже
вибач дорогенький
у мене робота щодня
увесь час на ногах
без вихідних
вдень і вночі
я ж Смерть

05.09.2026

був ліс

несправжній але ліс
були дерева кущі
непролазні хащі
дикий виноград плющ
була вереснева шипшина
були птахи зайці
були їжаки
дикі яблуні
груші дички
осінній листопад
зимове оціпеніння
сніг лід іній
сонячні зайчики
весняне пробудження
біла акація
яруги балки
місця для фестивалів
іскри багаття
опівнічна гітара
можливо навіть
тут когось зачали
ненавмисне

був собі ліс

приїхала бл*дська техніка
все вирубали нах*й
вирівняли нах*й
їжаки шипшина зайчики
всьо нах*й
[знак оклику]

копають нові котловани
забивають нові сваї
збудують кам"яні пастки
в яких будуть жити люди
існувати серед чотирьох стін
хворіти помирати
когось зачинати
не ненавмисне

прощай оружиє
[знак оклику]

поет має звичку
писати вірші
літо має звичку
пролітати непомітно
ось вчора ще був останній дзвоник
і ми ласували черешнями
а сьогодні вже причетні святкують
день шуфутінського
діти повертаються зі школи
ми крутим на зиму помідори

бо незабаром день учителя
хелоувін
свічка в гарбузі
свічка у вікні
новий рік
і довга
довга
довга
довга зима
влітку дні довгі а ночі короткі
а взимку дні короткі а зима як вище

навчи мене
не ставити коми у верлібрах

навчи мене
бачити світ
таким яким він не є

навчи мене
переходити дорогу на червоне

навчи мене
не падати а літати
[знак оклику]

в цю мить я зрозумів
що життя наше є довгим
саме завдяки довгим зимам
і якщо ми взимку
ховаємося по норах
як ведмеді
то життя наше стає
коротшим на зиму

запитай у ведмедя
що таке зима
і наймудріший з них
не відповість

о-а-е
о-а-у
о-а-о
цаб цабе

не ображайте поетів
вони
ми
дуже чутливі
майже як екстрасенси

але якщо дуже кортить
то вони
ми
не піаністи
можна і пристрелити

І раніш, коли розлунювалась сирена «швидкої»,
Серце стискалось і шептало: «Допоможи, Боже!
Зглянься на того, хто лежить недугом прикутий.
Байдуже – чи вірить він в Тебе, чи збайдужів».
І раніш, коли, бува, зачую муркотливий наспів гелікоптера,
Вдивлявся в небо і махав льотчику, якого часом було видно.
Тепер же від надривного, пронизливого його не голосу, а крику
Заціпенію на якусь мить і вдивляюсь, куди полетить і шепочу:
«Допоможи, Боже, тому, хто про смерть забувши, .захища мене».
Такі-от колись різні, тепер зійшлись в одній тональності .
Життя і смерті.

Мовчазний знайомий
Чи просто неговіркий бро
На ймення банальне Джо
Синьоокий як риба зубата,
Що побачила пастора Сонце,
Таки був безхатьком:
Жив серед води солоної
Та гонорово прозорої
(Зі смаком тібетського вітру)
У дерев’яній скрині
(Він не знав, що то скриня Пандори -
Швачки, яку найняла Клото
Майструвати пеплоси сподівання
Для юних вакханок Аркадії)
Скрині з модринових дощок
Зі шматами полотняними конопляними
На антеннах соснових.*
Він був трохи корсаром -
Цей мовчазний дивак Джо,
Але про бородатих халдеїв
У сандалі з ремінцями взутих
Думав щовечора,
І про їхнє глиняне місто,
Де продавалось тверде зерно
За срібні дзвінкі шекелі.
Безхатько (колишній рибалка) Джо
Ножем володів майстерно,
Ніколи не повертався
(Бо нікуди)
І знав напам’ять
Всі пророцтва
З потріпаної книги плачу.
Безхатько нечемний Джо
Був зарізякою,
Проте біля серця
Носив золотого флорина
З рельєфом Івана Хрестителя
З посохом.

Примітки:
* - римляни називали антени антеннами (з двома «н») - antenna, а етруски (расна) — антітемнами (antithemna). На антенах англійські військові моряки з Брістоля в часи короля Чарльза ІІ підвішували за шиї ворожих корсарів.