Вірші, мої діти,
щодня підростають,
осені квіти
ще зацвітають,
умиваються росами
і втираються травами,
стають вірші дорослими
вірою й правдою;
підуть в люди добрими
ходою неспинною,
мого серця обрієм
і душі частиною…

А я піду у Світ безмежний
один самотній босоніж,
і на шляху збудую вежу
на перехресті роздоріж
добра і зла. Дороговказом
проляже промінь без доріг,
і не здригне обличчя м’язом
і не стрибне душа до ніг.
Піду тим променем у тиші
шерхотіння світла й тьми,
згадаю сумно мої вірші,
які залишив між людьми…

Вже в останнє їх згадаю,
поки ще свербить земне,
та і те за мить минаю,
крок за кроком все мине…

Десь за Стіксом є ворота
в Рай чи Пекло без ознак.
І тепер одна турбота:
на паром знайти п’ятак,
щоб з Хароном у безсмертність
плисти смертному мені
через вічність і безмежність
у турботи неземні…

Ось і берег Потойбіччя.
Скрізь палаюча пітьма.
У пітьмі – мерців обличчя
черга (мабуть, не дарма)
до воріт Петра, з мішками,
не до раю – до воріт,
у мішках важкі, як камінь,
глиби доларів і піт
тих, кого ті обікрали
ще зажИво, на землі:
не пахали, не орали,
мають гроші чималі.
Всі на дозвіл в Рай чекають,
різних націй і епох.
Ці за гроші, ті плекають,
що і так пропустить Бог.

В перших є мерці знайомі:
Дональд, Сі і Вови два.
Біля них стирчить на стрьомі
їхня спільна голова.
На всі боки поглядає,
(щоб ніхто не вбив мерців)
стиха так Петра питає:
– Ти закрив ворота ці?
Одкривай, бо звалим грішми,
чи зламаємо плечем…
І Петро святий і грішний
вже дзвенить своїм ключем.

За воротами – сад Раю.
Квіти, пташки… словом Рай.
Від воріт до небокраю –
все для щастя – вибирай,
відгодовуй свою пику
(задарма, щоб ти не крав)

Та мерці вчинили бійку:
хто з них має більше прав
у тім Раї бути першим,
першим красти, як завжди.
(Злодій є таким і вмерши,
хоча мертвий – півбіди).

Бійку старші підхопили:
Гітлер, Сталін, Трумен, Гровс*.
В бійці сад і підпалили,
уцілів, хто в Пекло вповз…

Ще і досі сад палає.
Сам Петро ледь не згорів.
Вже не Він охороняє
божий Рай о цій порі.
Та до Раю знову черга
божих і не божих душ,
від кацапа «печенега»
до француза з Мулен Руж.

«Що робити з цим народом» –
сивий Бог ще посивів.
Все живе старіє згодом:
вже не вміє те що вмів.
Тому вирішив, хай гине
злеє людство на Землі,
кожен з них, як злодій, винен,
навіть Папи вчинки злі.

Хоч Всевишній Батько мудрий,
не догледів, що несе
людство Світу… Стиснув груди:
«Хай тепер воює все!»

І речей вчинилась бійка,
де там той Армагеддон!
Квітку з’їла більша квітка,
паляницю з’їв батон,
битись стали чай і чайник,
ложка й ложка – на ножах,
старий овоч, як повчальник
на город наводить жах.

Словом все у лютій битві,
і зникати стало все,
навіть тих, що ще не вбиті
до могили страх несе.
Без речей – міста і села,
все, що зробиться – уб’ють
ті, кому та смерть весела,
і до інших мають лють.
У лісах дерева стогнуть,
в кожнім стовбурі – черв’як
на очах трухліє стовбур,
і спасти його ніяк.

Хочеш їсти – губи в сварці,
верхня нижню в злі гризе.
Все, що було в скороварці,
з’їло жадібне бізе.
Вже і тих хитає голод,
хто при владі, при грошах.
Всюди порожньо і голо.
Обійняв все людство жах.

Та Всевишній має серце:
«Гинуть люди на Землі,
може, припинити все це,
може, вже не будуть злі?…»
І схилився головою,
сивий вже нема куди:
«Душу чи зроблю новою
без нової в тім біди?»

Досі в роздумі Всевишній…

Може то мені був сон,
як дрімав в саду у вишні
на краю вцілілих зон,
де за краєм все горіло,
вибухало і гуло…
Що ж мою так душу гріло,
чи на справді то було?

Відкриваю очі, чую:
вибух, постріл, дрона свист.
Не в саду, в війні ночую
я живий, і в цьому зміст,
що живий на цій планеті,
де немає майбуття,
лише Смерть в своїй кареті
має право на життя.

Серпень 2026 рік

*Генерал-майор Армії США Леслі Гровс
був військовим керівником усього Мангеттенського проєкту.
Саме він повністю відповідав за:
1.Створення атомних бомб
(саме він найняв наукового керівника Роберта Оппенгеймера).
2.Вибір японських міст для потенційних цілей.
3.Написання та підготовку
фінального бойового наказу про скидання бомб.

Ці нагороди виснуть на гілках,
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.

Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Сміється і качається на линвах.

Ці нагороди я візьму до рук
В енергії потужнім пульсуванні,
Відчувши силу нездоланних мук,
Яка щодня торкає на світанні.

Впадуть бурульки знаками небес,
Розбившись, як останнє сподівання.
Зі слів банальних немічний протез
Нам не замінить силу поривання.

21 лютого 2026

Сумні надгробки у сумнім снігу
Маєстатично думають про вічне.
Не пізнається мудрість на бігу
У грудні чи у невловимім січні.
Ми пишемо зворушливі листи
На снігу, як у давніх манускриптах.
Вони торують неземні мости,
Які проляжуть у серця нестримно.
Сумні надгробки вже сказали все.
Тепер їм лиш у відчаї мовчати.
На білому крилі не принесе
Потрібне слово янгол, що на чатах.

20 лютого 2026

Так слово розпадається, мов замок.
Так степ застиг у дивних відчуттях.
Пророк іде приречено на захід,
Мов змучений і згододнілий птах.

Надія розпадається на друзки.
Шепочуть трави давні молитви.
Змарніло місце для любові й дружби.
Пророк іде у напрямку Литви.

Засохли трави під вогнем тривоги.
Розсипалися квіти, мов слова.
Закляк утомлений язик дороги.
Забута пам'ять в полі ожива.

14 лютого 2026