У часи, як в Україні ще чумакували.
Ішли валки чумацькії по Дикому полю,
Випробовували часто мінливую долю,
Бо усякі небезпеки на них там чигали.
Хижаки та ще, не дай Бог, степові пожежі,
Від яких порятуватись було неможливо.
Чи то в балці налетить враз страшенная злива.
Отож, треба було знати, як чинить належить.
Та, крім того лиха, було і не менше лихо –
Розбійники та заброди, всякі гайдамаки,
Що сиділи в Дикім полі по балках, байраках,
Від грабунку отих валок маючи утіху.
А були ще й камишники – ті в плавнях сиділи,
Чи по річках в очеретах, звідти й виповзали
Та чумацькі невеликі валки грабували.
По-легкому роздобути грошики хотіли.
Їде раз чумацька валка шляхом невелика.
Отаман на першій мажі – дядько ще у силі.
Сховав голову від сонця в солом’янім брилі.
Направляє свою мажу без поспіху й крику.
А за ним ще маж з десяток, чумаки на кожній.
Парубків між ними кілька – вчаться правувати.
Бо ж від батька доведеться справу переймати,
Коли він чумакувати буде вже не гожий.
Перебралися за пагорб, спустилися в балку.
По ній річка невелика між верби сховалась.
А навколо очерети так порозростались.
Понад ними і провести треба було валку.
Отаман поглянув пильно, бо ж знав своє діло.
Наче ж нема небезпеки. Хоча хто там знає,
Що оті от очерети у собі ховають?
Отож, валка у ту балку згори й покотила.
Ледве дійшли очеретів, ті зашаруділи,
Звідти вискочило двоє брудних обірванців
Та при списах. Один велів зупинитись валці.
Устромив списа у землю, загорлав щосили:
- Од возів усі негайно, а то повбиваю!
Чумаки усі у розтіч від гріха подалі.
Одного лиш отамана, видно не злякало.
Став коло своєї мажі та батіг тримає.
- Ти отаман? – той питає. – Ну, я! – дядько каже.
- Давай гроші! – Люди добрі, звідки грошам взятись?
Ми ж не їдемо до Криму крамом торгуватись!
Подивися, коли хочеш: у нас пусті мажі.
- Брешеш, - каже, - вражий сину! Але став шукати.
Підніма на возі шкуру, а там геть нічого.
Він бігом тоді подався до воза другого.
Але теж тільки даремно часу свого втратив.
А отаман стоїть мовчки та все позирає,
Чи не сидять в очеретах іще колоброди.
Бо налетять, то відбитись тоді буде годі.
Та, скидається, що більше нікого немає,
Крім цих двох. Зітхнув вільніше, батога покинув.
Витяг з мажі свого дрюка та того, другого,
Який стояв на сторожі, з розмаху усього,
Як торохне по загривку. Той впав на коліна
Та і пикою у порох. Отаман як крикне:
- Сюди, хлопці! Ану, бийте гультяя отого!
Хлопці кинулися разом усі на одного.
Той списом махав та йому заїхали в пику,
Повалили. - А що далі? – в старшого питають.
- А що далі?! Перебийте гультяям тим ноги,
Щоб вони не зачіпали у степу нікого.
Те, що кляті заробили, нехай отвічають!
Хлопцям двічі не казати - ноги потрощили
На гамуз. Та й на дорозі так і полишили.
- Доколіть нас, братці! – слізно ті двоє просили.
Отамана слово хлопці порушить не сміли.
Покотили мажі далі під нещасних крики.
Довго іще вслід лунали та й стихли поволі.
Їде валка чумацькая по Дикому полю.
А над нею в синім небі кружляє шуліка.
Пита парубок у батька. Мабуть вперше їде:
- А як же то нам без грошей було в Крим рушати?
А за що в Криму ми будем солі купувати?
Бо ж гультяй не зміг тих грошей відшукать і сліду?!
- Синку, тим не переймайся. Бо ми гроші маєм.
Їх не кожному гультяю вдасться відшукати.
Бачиш, що колеса мажі трохи товстуваті?!
Ото ми у тих колесах дірки продовбаєм.
Туди гроші поховаєм, заб’ємо гвіздками.
І хто може здогадатись, де гроші шукати?
А вже в Криму при торгівлі можемо дістати
Та і солі накупити чи різного краму.
Так, що добре придивляйся, синку та учися.
Щоб в степу чумакувати, слід багато знати.
Винахідливість, сміливість тут потрібно мати,
Тоді живим і з товаром, може залишишся.

                І
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.

                ІІ
О, якби вернутись у той час
як по світу швендяв Перебендя,
а його оспівував Тарас...
і сучасне посилає нас
у минуле, тобто попереднє –
до Шевченка! Їдь або іди...
як не є, а небо привітає
і його, і проліски, і ряст,
і барвінок синій, і не раз
жовті первоцвіти, і сади...
поки нас історія єднає
від яси до нападу орди.
Боязно вертатися туди,
де ось-ось
                "край неба запалає",
як у тому сні...
                і не впізнаю,
де чиї лишилися сліди –
на землі, у вирі водограю,
відкіля поїхав назавжди.

              ІІІ
Та ніколи не кажи, – ніколи, –
говорили пращури-діди.
Поки є ще дальні поїзди,
поки можеш, думкою лети
до своєї пам’яті, до школи
і до Кобзаря...
.....................весна навколо,
то вертай до давньої мети
над війною поза видноколи,
поки не забув, що є куди.

03.2026