У Росії немає своєї мови,
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
А з тим і мові по слов’янські*,
щоб розуміли слово боже,
щоб хан і московіти ханські
з’єднались у молитві, схоже.
Вони ж молилися до дідька
(зручніше з дідьком грабувати).
Росія – войовнича тітка –
завжди чуже жадала мати…
На жаль, за так і ми віддали
ім’я і мову, та і віру.
Своє віддали на поталу
Кацапу-мокші, звіру…
Чому ті мокші звуться «руські»?
У ті часи Русі корились
(хоч мали бога: «матір кузькі»
і їй, тій матері, молились).
Й наразі та молитва з ними
в чужій не їхній Україні.
Їх хан кацапу штани зніме
і казку збреше, як дитині,
щоб той пішов людей вбивати,
і на штани награбувати.
Насправді ж руські – то монголи,
чи то татари із монголів.
Їх батьківщина – степи голі
та вихор кінь у чистім полі.

Післяслово

Вже час осмислити нащадкам
Русі-Вкраїни, хто під боком,
забути «милість» і «пощада»,
і не змигнути гострим оком.

*У ті часи (X вік) в православних церквах Русі
і на землях підкорених нею північних племен
службу правили старослов’янською мовою.
Пізніше ця мова набула назву
«церковнослов’янська».

Листопад 2025 рік

І

Вже двісті літ минуло з тих часів,
Як москалів у поміч запросив
Богдан. Наївно, мабуть сподівавсь,
Що цар московський справді поміч дасть.
Та, де ступила лапа москаля,
Там, він вважа, що вже його земля.
Тож помочі від них було на гріш
Та вже гострили свій у спину ніж.
Стелили м‘яко, жорстко спать було,
Як те москальство у наш дім прийшло.
Брехня і підступ – зброя москалів
Запанували всюди на землі,
Де кожен вільним себе почував
І раптом москалям слугою став.
Те, проти чого воював козак,
Знов повернули москалі назад.
Вчепились, наче до кожуха воші
І лопотять, які вони хороші:
І визволителі, і браття-православні.
Самі ж зашмо́рг затягують старанно.
Незчулись люди – з ляської неволі
Вони в москальську втрапили недолю.
А там ще гірше, ніж було при ляху .
Як зрозуміли вже, що дали маху,
То було пізно – українці досі
Тепер усі зробились малороси.
Ярмо кріпацтва знов їм натягли,
Щоб і дихнути люди не могли.
Старшину перебили чи купили,
Козацтво або в війнах погубили,
Або панам в кріпацтво віддали
І думали, що вже й перемогли.
Та дух козачий у народі жив,
Хоча старавсь москаль, його не вбив.
Ще жили ті, хто добре пам‘ятав,
Як Залізняк на захист люду встав.
Кривава рана Кодні ще жила
І кров із неї у серцях текла.
Іще ходили краєм кобзарі,
Співали від зорі і до зорі
Про славний час, про гетьманів, про Січ,
Москальську розганяли темну ніч.
Отож народ на лише на мить чекав,
Щоб новий гетьман булаву узяв,
На бій за волю їх усіх повів,
Звільнив з обіймів клятих москалів.
Тим часом знахабнілі москалі,
Яким замало власної землі,
Взялися знову з турком воювать,
Щоб Гроб Господній, начебто звільнять.
Та то для дурнів. В них мета була
Аби до ніг Туреччина лягла.
Вони б усі Балкани зайняли,
Заволодіть протоками могли.
І Чорне море їхнім стало все.
Від мрійних планів москалів несе.
Хоч турки проти них були слабі
Та стали в поміч їм у боротьбі
Країни європейські. Проти них
Москаль нічого вдіяти не зміг.
Назад їм довелося відповзать,
На землях Криму ворогів стрічать.
То тільки в мріях москалі могли
Вважати, що усіх перемогли.
На ділі, як дістали по зубах,
Побачили, що їх чекає крах,
Про козаків вони згадали знов,
Які роками проливали кров,
Аби москальські дупи врятувать.
А то не раз бувало, як згадать.
Та дивна пам‘ять в москалів отих.
Як козаки порятували їх,
В подяку оті кляті москалі,
Женуть усіх їх з рідної землі.
А тут притисло. Царські маніфести
Могли надію трударям принести,
Бо там всіх в ополчення закликали
Аби вони країну рятували.
І так писалось в маніфестах тих,
Що їх би й вчений зрозуміть не зміг.
Що вже про неписьменних говорить.
Здалось селянам, що настала мить
Скидати клятий кріпосницький гніт,
Йти в козаки… А тут сказати слід,
Що у селян ніхто ж не запитав,
Як землі українські роздавав
Усяким іноземцям й москалям.
Їм в нагороду роздана земля,
Що вільний люд старанно обробляв.
Тепер на неї вже не мав і прав.
Як таргани чужинці наповзли,
Народ, немов у рабство узяли.
В своїм маєтку кожен пан робив
З селянами усе, що захотів.
І панщина, й пригони, згони, гвалти.
Шарварки, і підвідне, й нічна варта.
Городи і прядіння, і толока,
Даремщина. Отож, з якого боку
Не глянь, селянам продиху не було.
Та вони досі волю не забули.
І, ледь почули царські маніфести,
Які попи їм мусили довести.
Бо ж грамоту вони лише і знали,
Їм лише царська влада довіряла.
Знайшлись такі попи, які читали
Те, що селяни стільки літ чекали.
Чутки розбіглись із тих сіл по краю,
Що знову люд у козаки приймають.
Хто хоче батьківщину захищати,
Той козаком одразу може стати.
І вже на пана може не глядіти.
Вже вільним буде він і його діти.
У тих церквах, де інше говорили,
Попів селяни ледве не побили
Та від них «правду» царську вимагали.
На панщину вертатись не бажали.
Нема кому у полі працювати,
Пани уже рахують свої втрати
Та мчать жалітись чимскоріше владі,
Щоб «гультяям» тим стала на заваді.
Поросся все «розруха» охопила,
На схід до Конотопу підступила.
Всі раптом покозачитись рішили,
Кріпацтво вже терпіти їм несила.
Згадали славних предків, що за волю
Життя покласти ладні в чистім полі.
Та в доброго царя жила ще віра.
То все пани місцеві, чисто звірі
Готові шкіру з селянина здерти,
Щоби з тарілі золотої жерти.
Та влада ж, звісно, за панів вступилась,
Наводити «порядок» заходилась.
Комісію якнайскоріш створили
Аби селянам «правду» говорила.
А, щоб її селяни не прогнали,
Війська слідом у поміч їй послали.
Отак тоді події відбувались,
Що «Київська козаччина» прозвались.

ІІ
Весна на Канівщині була неспокійна.
Чутки з повітів із сусідніх йшли,
Що люди козаками знов були
І почувались від кріпацтва вільні.
Що десь папери знайдені були,
Які попи по церквах поховали.
Золотий хрест папери оті мали
І також царські золоті орли.
Печатки в них стояли золоті,
І китиці із золота звисали
По їх краях. З столиці розіслали,
Але попи сховали по путі.
Тож люди добре тих попів трясли,
Поки прокляті з схронів їх дістали.
Чого би люди то брехати мали?
Не бачивши, як описать могли
Указ той царський? А іще чутки,
Що в Хомин тиждень(часу ж небагато)
Указ той царський свою силу втратить.
І, хто не встигне, лишиться таки
У кріпаках. Збиралися селяни
Ще з березня по селах деяких,
Ішли юрмою до попів своїх,
Щоб до козацького вписали стану.
Ті, звісно, відмовлялися та все
Казали, що указу не існує.
Але селяни, мов того не чують.
Вже десь юрма попа свого трясе.
Хтось згодився й охочих записав
На папірці, щоб тільки відчепились.
Десь дременув піп, поки похопились.
Десь «грамотій» місцевий перо взяв
Та став писати списки. Йшли чутки,
Що десь начальство з Києва примчало,
Сусідам землю наділяти стало.
Хто встав раніш – добилися-таки.
Начальства у повіті не було
Вже на той час. «Гасити» подалися
Повіти, що раніше піднялися.
А військо? Військо на війну пішло.
Отож, немає сили у панів,
Поки гарячий, слід метал кувати.
Хотілось людям так козакувати,
Що ладні, навіть, згинуть на війні.
Зате сімְ’я не буде в кріпаках.
Тож відправляли в Київ депутатів,
Щоб «правди» в губернатора спитати.
Десь, підсвідомий подолавши страх,
В церквах папери стали розбирать.
Хоч неписьменні та надію мали,
Що той указ одразу б упізнали.
А, як вдавалось десь і відшукать
Якісь папери, схожі на указ,
То вже селян не можна зупинити.
Могли попа добряче і побити.
Когось садили до свиней у баз,
Когось в холодну воду, а кого
І на дзвіниці часом закривали.
Хоча сімей попів не зачіпали.
Ті могли вільно дременуть бігом
У повітовий центр щоб пожалітись
На те «свавілля». Квітень наступив
І в Таганчі взялися за попів,
Щоби указу царського добитись.
Десь інвентарні правила знайшли,
Які були оформлені яскраво.
Рішили, що з «указом» мають справу.
На панщину гуртом вже не пішли.
Пани бігом в столицю донесли.
Комісія до Таганчі примчала,
Яка селянство заспокоїть мала.
От голова комісії велить,
Щоб в день наступний прибули сюди
По десять душ від сіл – нехай почують,
Що той указ, насправді не існує.
Але тим більше наробив біди.
Селяни ж, як почули, що прибув
Начальник й делегатів викликає,
Рішили, що указ читати має.
І весь маєток в одну мить загув.
Усім почуть схотілось той указ,
Тож сходитися юрбами поча́ли.
Священиків поперед себе пхали.
Зібравсь великий натовп на той час.
Комісія, як не вмовляла їх,
Як не страхала, все даремно було.
Здавалося, селяни їх не чули.
І по юрбі лиш грізний гомін біг.
Хтось закричав, що самозванці то,
Таких не міг прислати губернатор
Та треба їм добряче чосу дати.
Хтось крикнув, наче стьобнув тих кнутом,
Що військ в Полтаві й Києві нема.
Він саме звідти. Всі в Криму воюють.
Тож криків самозванців не почують.
Хтось дрюк вже над юрмою піднімав.
Злякалася комісія й бігом
З очей селянських в шинок заховалась.
Юрба ж ще довго-довго хвилювалась,
Оскільки не добилася свого.
Від страху, що їх точно тут поб’ють,
Комісія зібралась і помчала
У Корсунь. Їх ніде не зупиняли.
Тож ті швиденько подолали путь.
Селяни ж за священиків взялись
Та стали знов указу вимагати.
Взялися у Корнилівці шукати,
У Гарбузині. Із попом велись
Не дуже гречно. Ледве той утік
І чимскоріш до Корсуня подався,.
Там їх вже цілий виводок зібрався.
У Корсуні підняв начальник крик,
Щоб слали військо чимскоріш сюди.
Й піхоту, і кінноту. Аби швидко.
Бо скоро прийдуть їх селяни бити,
Тоді уже не вибратись з біди.


ІІІ
Солдатська рота в Корсунь поспішала,
Бо ж там начальство в розпачі було.
Щоб до кровопролиття не дійшло,
Отих невдах порятувати мали.
Та пішки лінь і важко москалям.
Десь би підводи хоч якісь дістати
Та коней, тоді можна й поспішати.
Уздріли село Ситники здаля.
Пішли кілька єфрейторів в село.
Велів їм підпоручик не зівати,
Хоч силою в селян підводи взяти.
А у селі під церквою було
Якраз тоді населення усе.
Попу указ їм видати веліли
Та босого по колючках водили.
Попа уже від страху аж трясе.
А тут якраз з‘явились москалі,
В селян підводи стали вимагати.
Ті не схотіли їм нічого дати.
Сказали «Ні коней, а ні волів,
А ні телят нема для москалів!»
Ті на юрбу зі страхом погляділи,
Не солоно сьорбавши, відступили.
До офіцера повернулись злі.
Той теж озлився, як усе почув.
Із двох боків велів в село вступити,
Попа живого у селян відбити.
Солдат уздрівши, натовп враз загув.
Гадали, що оточують село
Та й розбігатись чимскоріше стали.
«Від страху, мабуть?!» - москалі гадали.
Та страху у селян і не було.
Все ж голіруч на військо не підеш.
Розбіглися, дрючки десь похапали.
До москалів знов підступати стали,
Гадали, може справляться. Та де?
Солдати розігнали їх умить.
Кого устигли, того похапали.
Підводи і коней в селян забрали,
Бо ж треба їм до Корсуня спішить.

IV
Тим часом із околичних всіх сіл
Збиратись стали люди, щоб рушати
До Корсуня похапаних звільняти.
Юрба росла. З усіх сторін навкіл
Ішли все нові юрби. З вуст і уста
Якісь чутки весь час передавали.
Мовляв, начальство військ зовсім не мало.
А той загін, що при начальству став,
То лише арештанти. Їм за то
Начальство обіцяло проплатити,
Щоб помогли селянство придушити.
І сумнівів у тім не мав ніхто.
А ще казали, як їх половить,
Тих арештантів, ще й подяка буде
Від уряду. Ішли спокійно люди.
Що арештанти стануть в них палить -
То не боялись. Хтось чутки пустив,
Що в арештантів лиш сліпі набої.
Тож люди легко зломлять їх юрбою.
І страх відходив та копичивсь гнів.
А в Корсуні все навпаки було,
Велике замішання почалося.
Великих військ діждатись не вдалося
І все, здавалося, до того йшло,
Що буде, як то в Умані колись
При гайдамаках. Крові пролилося.
Жидам найнеспокійніше велося.
Вони з округи всі сюди зійшлись.
Солдати стали збройно на майдані.
Хтось на дзвіниці шлях спостерігав,
Про сили «вражі» сповістити мав,
Як близько вже опиняться останні.
Той своїм басом, як юрбу уздрів,
Кричати став: «Народу, наче хмари!»
Той крик по місту, мов кнутом ударив.
Хтось, із зовсім настраханих, зомлів.
Юрба спокійно на майдан прийшла.
Попереду йшло виборних дванадцять.
Один на рушнику ніс з хлібом тацю
І сіль на нім насипана була.
Побачивши, що мирно люд прийшов,
Начальник вийшов, крикнув: «На коліна!»
Юрба уклякла та зігнула спини.
Москальська в того аж заграла кров.
«Чого прийшли?» - питатися почав.
«Жалітися прийшли на свого пана.
Життя під ним зробилося погане.
Нас від знущань лихого пана збав!»
«А ще чого?» «Ще хочемо, щоб нас
У козаки негайно записали.
Щоб вільними ми від кріпацтва стали.
Бо ж царський саме так велить указ!»
І тут начальник зовсім страх забув.
Став говорити, що нема указу.
Що якийсь піп розніс оту заразу,
За що уже розстрижений він був
І висланий негайно у Сибір.
«Вам послух і покору треба мати
Інакше влада буде вас карати».
Юрба сприймала мовчки до цих пір
Його слова. Та, коли він сказав:
«Ви маєте в покорі працювати.
А вольності ніколи вам не мати!»
«Як то не мати?» - голос пролунав
В юрбі притихлій. Селянин рудий
Із криком: «Гик!» ураз на ноги скочив.
У панства аж на лоб полізли очі,
Бо той з-під свитки вихопив свій кий.
І вся юрба на ноги піднялась,
Киї короткі діставати стали.
Пани ураз за військо повтікали.
Селяни вслід за ними подались.
Тут їм солдати шлях загородили.
Селян не зупинило то, однак.
Натиснули на стрій солдатський так,
Що ті на кілька кроків відступили.
Та тут короткий пролунав наказ
Від унтер-офіцера: «Плі!» й одразу
Сипнули кулі в натовп по наказу.
Сам унтер завалився в той же час.
Чи хтось поцілив в голову його
Сокирою, чи рекрут з переляку
Пальнув у нього. Бути могло всяко.
Юрба ж урозтіч кинулась бігом.
Солдати із багнетами услід
По вбитих і поранених ступали.
По втікачах ще залпів кілька дали.
Ураз немов перевернувся світ.
Проти кийків пустили москалі
Свинцеву смерть. А що від них чекати?
Тож людям довелось мерщій втікати.
Завзятіші зостались на землі.
І не було людей вести кому
На ті багнети. Тож кийки кидали.
Аж повний віз їх потім назбирали.
Тут би живим зостатись самому.
Юрба за греблю вихопилась вмить,
Аж під горою, врешті зупинилась.
Звідтіль якраз іще юрба спустилась.
Порадилися, певно: що ж робить.
Солдати знов вернулися у стрій,
Бо ж панам страшно – раптом вони разом
Знов через греблю кинуться одразу.
Хто ж захистить їх, піде за них в бій?
Солдати всі завмерли у строю,
Свої гвинтівки у руках стискали.
Пани з-за них на гору поглядали
Зі страхом – бо ж повернуться, побְ’ють.
Напружені минали миті. Враз
Юрба попід горою розійшлася
І по домах, напевно, подалася.
Минулось москалям і на цей раз.
Тоді вже розходилися вони
І мститися за всі страхи почали.
Селян по селах юрбами хапали.
Не завжди і доводили вини.
Хто до в’язниці по тому попав,
Хто різками відбувся. Били кляті
Селян нещасних довго і багато.
Не кожен після того сам устав.


V
Та в Таганчі не заспокоївсь люд.
Про них чутки по Корсуню ходили,
Кінний завод, неначе погромили
І скоро знов панів товкти прийдуть.
Що, наче вже кіннота є у них
І, навіть, прихопили десь гармати.
Настраханих неважко залякати.
Кур’єри полетіли з усіх ніг
До Києва, щоб помочі прохать.
До Корсуня прибув сам губернатор
Васільчіков. А з ним сотні солдатів.
Як водиться у них «мать-перемать»
Місцевих всіх начальників обклав,
Що в таку далеч виїздити мусив.
Що ледарі всі…і в такому ж дусі.
А потім військо в Таганчу послав.
Сам не поїхав. Страх, мабуть, було.
Помічника Веселкіна направив,
Аби належно вирішив він справу,
«Приніс порядок» врешті у село.
Зачувши, що ідуть в село війська,
Чоловіки всі по лісах сховались.
Жінки і діти по хатах зостались.
Від москалів, ну хто би не втікав?
Вступили москалі у Таганчу
Під барабанний бій. На площі стали.
Жінки та діти в вікна виглядали.
Хотіли щось про долю свою чуть.
Солдати простояли цілу ніч.
На другий день вдалося їм дізнатись,
Що юрба в полі почала збиратись.
Для чого? Невідомо, звісна річ.
А війська ж привели, мов на війну:
Піхота і кіннота. Тож послали
Кінноту. Та юрбу ту обскакала,
Напала з тилу на селян та й ну,
Її в село повільно заганяти.
Уже на площі у самім селі,
Селян всіх пов’ְязали москалі
Пасами, що в селян змогли забрати.
Тоді вже сам Васільчіков прибув,
Коли вже не було чого боятись.
Трьох присудив на каторгу заслати.
У нього суд короткий зовсім був.
А інших всіх пороти повелів.
Та і подався. А уже солдати,
Яким прийшлося цілу ніч стояти
Ще й під дощем, були страшенно злі.
Тож вимістили злість всю на селян.
До крові били, шкіру геть знімали.
Жінки з плачем за тим спостерігали.
То додавало зла лиш москалям.
Бо ж їхні ще б стояли, гиготіли,
Дивилися, як різки краять тіло
Чоловікам їх. А тут плач стоїть.
Ну, як когось тут можна пожаліть?
Побили так, що кілька довелось
Відправити одразу до шпиталю.
А москалі тоді по селах стали
Пороти всіх, кого зловить вдалось.
Ота жорстокість змусила селян
Всі мрії про козаччину забути…
На якийсь час. Того ж не може бути,
Щоби навік. Бо ж матінка-земля
Козацьким духом сповнена була.
Та й москалі, хоча селян здолали,
Але урок добряче пам‘ятали.
За кілька літ і воля надійшла.
Не та жадана. Та землі шматок
Зміг селянин у володінні мати.
Щоб з малороса українцем стати
Зосталося зробити лише крок.

Дорога то спускалася униз,
То знову піднімалася угору.
Воли плелися по шляху не споро,
Тягли набитий всяким крамом віз.
На возі двоє: уже сивий дід
Сидить собі попереду, дрімає.
Він, начебто волами управляє,
Хоч ті самі чвалають куди слід.
За дідом, вклавшись на укритий крам,
Дрімає хлопець, літ отак п‘ятнадцять.
Рішив із дідом в Вишнівець податься,
На ярмарок, щоб спродатися там.
Крам хоч не свій. То діда пан послав
З товаром в місто. Повелів продати.
Дав пахолків той крам охороняти,
Бо ж зовсім неспокійний час настав.
А ще ж дорога через Чорний ліс.
Тож не дай Бог, як здрайці перестрінуть,
То ті й до тіла голого роздінуть.
Та й відберуть і цих волів, і віз.
Хлопчак, напевно на пригод чекав,
А тут дорога лиш одноманітна.
На возі залишалося сидіти.
А часом біля воза крокував,
Аби йому розвіятись хоч трохи.
Дарма, вже думав, з дідом напросивсь.
Уже би краще по селу носивсь.
Ще й сонце припіка, аж піт горохом.
Натерши боки, хлопець, врешті встав,
Сів коло діда та і став питати:
- А ще дорогу довго нам долати?
Дід головою тільки похитав:
- Та ще далеко. Лопушне минем
І ще верстов з п‘ятнадцять буде, мабуть.
Хлопчак зустрів ту новину не радо,
Скривив обличчя й без того сумне.
Дід скоса подивився й усміхнувсь
Тихенько в вуса: молоде, гаряче.
Кудись спішить, іще життя не бачив.
Тоді захриплим голосом звернувсь:
- А знаєш ти, Степане, що отам
Колись велика битва відбулася,
Коли ордою до нас Крим припхався.
В бою нелегко довелося нам.
Та ми здолали кляту ту орду
І багатьох у річці потопили.
Бажання знов приходити відбили.
Хлопчак оглянувсь. Прямо на виду
Дорога, річка, недалеко ліс,
Яри та балки. – А то правда, діду?
- Звичайно, правда, Бог у тому свідок.
Я тоді саме службу в князя ніс.
Ще князь Михайло був тоді живий,
Що був Дмитрові нинішньому дідом...
- А розкажіть поки оце ми їдем!
Хотілося б почути про той бій.
Дід ще раз погляд кинув навкруги,
Помовчав трохи та посмикав вуса,
Мов згадував, як саме бій відбувся,
Під шаблями як впали вороги.
- Було то все багато літ назад.
Литва з Москвою часто не мирилась,
Бо тій собі забрати Русь хотілось.
Багаті землі, кожен був би рад.
Але, оскільки підлі москалі
Самі з Литвою справитись не здатні,
То стали кримчаків у поміч звати,
Щоб вдерлись ті до нашої землі.
Тож тисли на Литву із двох боків.
Лише встигай від клятих відбиватись,
Не знаючи, звідкіль ті будуть пхатись.
І так воно на протязі років.
Татарам то подобалось й самим,
Бо на землі не звикли працювати,
А лиш своїх сусідів грабувати.
Отож грабунком тільки й жили тим.
Буває враз зненацька налетять,
Міста і села на шляху зруйнують
Та для ясиру люду наполюють,
Щоб всіх їх до Туреччини продать.
Страждали і Поділля, і Волинь,
І Київщина від отих наскоків.
Не було, мабуть ні одного року,
Щоб не було орди. Як чорна тінь,
Тоді лягала на весь руський край.
Кров, сльози, попіл по землі усюди.
Страждали від отих набігів люди.
Як пережив один – другий чекай.
Ні, влада, звісно, думала про те,
Як землі від татар оборонити,
Де на шляхах фортеці спорудити.
Та вічно грошей не було. Проте,
Хоча не скрізь фортеці ті звели,
Десь їм шляхи набігів перекрили.
Та, коли йшла орда великій силі,
Фортеці ті спинити не могли.
Упхається орда, поставить кіш,
Розпустить скрізь розбійницькі загони.
І ті, бува, аж під Варшаву гонять,
Врізаються, немов у масло ніж.
Міста попалять, села рознесуть,
Добро захоплять, наполонять люду
І скоро до коша вертатись будуть.
Добро везуть та і ясир ведуть.
Але якось два роки перед тим
Орда до нас у «гості» не ходила.
Спокійно люди у полях робили,
Не треба було хоронитись їм.
Та на початку березня прибув
Якийсь гонець з Молдови. Сигізмунду
Доніс, що навесні ординці будуть
Іти набігом. Бо господар чув,
Що в Чорнім лісі тулиться орда,
Понад Інгулом та трави чекає.
Як тільки степ зазеленіти має,
То вибереться з лісу і гайда.
Король одразу діяти почав,
Став посполите рушення збирати,
Велів бігом хоругви піднімати,
Бо ж зрозуміло, часу мало мав.
Та з безгрошів‘я скільки набере
Там того війська? Тисяч шість зібрали.
Та й то частину залишити мали.
А як орда другим шляхом попре?
Велів король й Острозькому тоді
Збирати сили, щоб орду стрічати.
Той став бігом намісників скликати,
Щоб разом перетяти шлях орді.
Збиралася до бою руська рать.
Не вперше було з ворогом стрічатись,
Тож довго й не було чого збиратись.
Вже зброя наготові, лише взять.
Наш князь Михайло нас усіх зібрав,
Дав день на збори та і на виправу.
На ранок уже вийшли із Брацлава,
Бо князь Острозький вже на нас чекав.
Туди ж і Андрій Збаразький прибув
З своїм загоном. Ми з ним добре знані.
Не раз стрічались у походнім стані,
Коли якийсь набіг татарський був.
Іще дрібні загони прибули.
Всього нас десь три тисячі зібралось:
З Поділля десь із тисячу примчались,
Дві тисячі з Волині теж прийшли.
Не так багато, щоб спинить орду,
Але й немало, щоб дрібні чамбули
У нашім краї обережні були,
Бо не минути клятим їм біди.
Уже не вперше татарві було
В наш край ходити, отож добре знали,
Де в нас фортеці над шляхом стояли.
Тому татарське військо не пішло
Кучманським шляхом. Бучач, Язловець
І Теребовля надто їх лякали.
Щоб часом у халепу не попали,
То рушили ордою, накінець
По Чорному шляху аж на Волинь.
Сторожа наша шлях той пильнувала,
Тож ми про їхній рух все добре знали.
Та з нашим військом вийди-но, зустрінь
Ті двадцять з лишком тисяч. Мало сил,
Щоби ординцям шлях перепиняти.
Тож довелося лиш спостерігати,
Дивитись, щоб не розповзлись навкіл.
Поляки теж збиралися, хоча
Повільно надто. Виступили з Львова,
Як кілька тисяч їх було готово.
Коронний Камєнєцький розпочав
Свій рух, як уже й квітень проминув.
Мав десь чотири тисячі при собі,
Все більше кінних, з татарвою щоби
У чистім полі він на рівних був.
У кінці березня татари вже були
Під Кузьминим, де перший кіш заклали.
Там у кінці усі збиратись мали.
По тому більшість із коша пішли
По межиріччю Серета і Збруча,
Вздовж Стрипи, понад Горинню аби
Під Буськом кіш іще один зробить.
А звідти вже чамбули їх летючі
По навколишнім краю розійшлись
Міста палити та людей хапати.
Вдалось їм аж під Львовом побувати,
Поза Дністром біля Стрия пройшлись.
Спалили Городок, Олеськ дістали,
Під Золочевим трохи потовклись,
До Любліна аж, кажуть доплелись.
Усе палили, били, грабували.
Іноді знахабніла татарва
За здобиччю, закривши очі, гналась,
Що від коша далеко відривалась,
Тож хтось із наших відсіч їй давав.
Чамбул такий зустрінемо, бува,
Загонимо в болото чи до лісу
Та й виріжемо весь його до біса.
Бо ж в «гості» їх до нас ніхто не звав.
Та більшість тих чамбулів все ж змогла
Добряче в нашім краї поживитись.
Аж боляче було на те дивитись,
Як вимер край, де татарва пройшла.
Обтяжені ясиром і добром,
Чамбули всі до коша повертались,
Управитись якнайскоріш старались,
Бо відчували, певно, що нутром,
Що тільки-но ми сили зберемо
Докупи, то на них разом ударим
Та задамо уже проклятим жару.
Й до Криму ледь живих проведемо.
Тож два-три тижні потовклась орда
У наших землях та й бігом зібралась
І, здобиччю обтяжена, подалась
До Криму. А поляки по слідах.
Орду під Буськом прагли захопить,
Але спізнились. Та уже знялася
Й неспішною ходою подалася.
Вже не боялась, то ж чого спішить?
Якби ж поляки чухались скоріш.
Острозький ще коли до них звертався,
Щоб він із ними хутко поєднався
І вдарили би разом. Але ні ж.
Діждались, як орда вже подалась
Зі здобиччю, вже все пограбувала,
Тоді лишень за нею вслід попхали.
То добре, що орда ота велась
Нахабно надто, зовсім не боялась,
Бо знала, що достатньо сил її,
Аби здобутки захистить свої.
Отож спокійно йшла, не озиралась.
Дізнавшись, що під Буськом вже нема
Орди, взялись поляки поспішати,
Щоб на шляху її десь перейняти.
Полк ляський шлях на Вишневець тримав.
Поляки не обтяжені були
Обозом, тож і рухались скоріше.
Орда тяглася Чорним шляхом лише,
Поляки вже під Вишнівець прийшли.
Спинилися якраз під Лопушним,
Аби орді дорогу перекрити.
Нам у той час вдалось чамбул розбити.
З три тисячі ординців було в нім.
Не встигли ляхи табір спорудить,
Як ми до них в ярах тих доєднались.
Хоч нас й тепер утроє менше малось,
Рішили все ж орду не пропустить.
На другий день татари підійшли.
Ішли безпечно, як вже в себе вдома.
Вважали, що не вдасться вже нікому
Їх зупинити. Впевнені були,
Що вже ніхто ясир не відіб’є.
І здобич гарну, що змогли узяти,
Ніхто уже не зможе відібрати.
Хоч, навіть не питались: де ж ми є?!
Станіслав Лянцкоронський, що тоді
Був посполите рушення очолив,
Вивідників своїх послати зволив,
Щоб краще розібратися в орді.
Тож скоро ми вже знали, що орда
Стоїть безпечна і необережна,
Тримаються чамбули незалежно.
Ніхто шляхи, як слід не огляда.
Обтяжена полоном і добром,
Орда була геть неповороткою.
Для нас якраз удалий час для бою,
Помацати гниле її нутро.
Отож зібрались наші воєводи,
Аби план бою переговорить.
І кожен першим стати в бій горить,
Як вже, нарешті трапилась нагода.
Поляки гонорилися при тім,
Що в них і зброя краща, й ліпші коні.
Вони на ту орду страху нагонять.
Та князь, одначе, суперечив їм.
Бо він, мовляв з татарами давно
В степах воює, хитрощі їх знає.
В поляків того досвіду немає.
Тож може боком вилізти воно.
Ще б довго сперечалися, мабуть.
Сторожа суперечку перервала.
Орда про наше військо вже прознала
І купчиться. Тож скоро бою буть.
І воєводи кинулися вмить,
Аби війська до бою готувати.
Домовилися: де кому стояти,
Щоби напевно ворога розбить.
Ми із полком Острозьким справа стали.
Поляки зліва поле зайняли.
Між нами піхотинці залягли
І дві гармати ворога стрічали.
А далі за поляками стояв
Іще полк руський Яна Одровонжа.
Він, в разі чого, війську допоможе,
Якби не втримавсь хтось і відступав.
Бо ж у татар багато дуже сил,
Нам буде з ними справитись нелегко.
Там, за ордою, зовсім недалеко
Займав татарський кіш пологий схил.
А в ньому люду, наче мурашви.
Ясир багатий татарва зібрала
Й до Криму продавати в рабство гнала.
Не всіх, звичайно, доведуть живих.
Тож, ж дивлячись на той татарський кіш,
Ми лиш від того злішими ставали.
І стільки в собі сили відчували,
Що рвалися у бій вступить скоріш.
Татари, мовби відчували то.
Орда зненацька з місця підірвалась
І на поляків перш за все помчалась.
Та до лав польських не домчав ніхто.
Герць зачіпний вони розпочали.
Перед полками польськими кружляли,
Зі своїх луків без кінця стріляли.
Поляки із рушниць відповіли.
Друга орда насунула на нас.
У нас теж стріли хмарами летіли.
Дошкулити татари нам хотіли.
Між нами чулись крики раз по раз.
Когось татарська влучила стріла,
Бо ж ми доспіхи гірші польських мали.
Тож нам ті стріли більше дошкуляли.
Орда враз на нас силою пішла.
Удар такий був, що відкинув нас
Аж до самого лісу, що позаду
Стояв стіною. Саме він завадив,
Щоб вдарили татари водночас
На нас із тилу. Відбивались ми,
Хоча, усе ж, поволі відступали.
Проти орди нас було зовсім мало.
Вже видно – не відбитися самим.
Тут дві хоругви польські прибули
Та на татар ударили із боку.
Стрімким в орду урізались потоком.
Утриматись татари не змогли
І відступили. На коротку мить
Змогли хоч трохи ми передихнути.
Назад свої позиції вернути.
Аж тут орда знов силою летить
Ще більшою, ніж до цього була.
Напевно, все, що мали, підібрали.
Земля від того тупоту дрижала.
Яка би сила їх спинить могла?!
Хоч ми тримати намагались стрій,
Та як могли протистояти силі?
Татари все сильніше нас тіснили,
Ставав усе напруженішим бій.
Уже не встояв дехто з волинян
Та кинувся до лісу відступати.
Для паніки ж потрібно не багато.
Тим більш, татари пхають, як таран.
Ми ще стоїм, якось тримаєм стрій,
А вої позад нас уже втікають.
Тут на коні Острозький вилітає
Та завертає воїнство у бій.
Якраз чотири роти підійшли
У поміч нам поляків. І татари,
Хоча навкруг кружляли, наче хмари,
Зламати полк волинський не змогли.
Як вся орда уже вступила в бій,
На нас і на поляків насідала,
Здавалось, перемогу уже мала,
Полк руський, обійшовши польський стрій,
Ударив раптом збоку на орду.
Татари тоді миттю сполошились
І до коша до свого відкотились.
А ми за ними мчали по сліду.
Гадали, що уже перемогли.
Але раділи трохи поспішили.
Орда кільцем той кіш свій оточила,
Бо ж там здобутки їхні всі були.
Тепер вже ми насілися на них,
Вони лиш відчайдушно відбивались,
Ясир уберегти свій намагались
Та ще чекали на прихід своїх.
Бо ж ще не вся зібралася орда,
Десь ще чамбули села грабували
І до коша ось-ось прибути мали.
Тоді би, звісно нам була біда.
Тож налягали ми із усіх сил.
Урешті-решт якій хоругві польській
Прорватись крізь татарський стрій вдалося.
Вони мерщій піднялися на схил,
Людей від пут звільняти почали.
Кількох звільнили, знов до бою стали,
Бо ж татарва за ними вслід примчала.
Та люди, що звільнитися змогли,
Товаришів своїх звільняти стали,
Хапали все, що бачили до рук,
Злі на татар від пережитих мук,
Вони із тилу на орду напали.
Татари раді, що ясир взяли
Такий багатий – чи не більш самої
Орди було татарської отої.
Тепер же тим налякані були.
Хай і без зброї, але страшно злі
І так багато на татар напали.
А ми з другого боку насідали.
Із мурзами своїми на чолі,
Ординці тоді кинулись втікати.
Але не багатьом то удалось.
Комусь до річки пхатись довелось,
В болоті потопилось їх багато.
Хтось вирвався, всю здобич полишив,
Що у набігу встиг награбувати.
Таких «щасливців» було не багато.
Коня десь у Криму аж зупинив.
Не знаю, скільки їх там полягло.
Казали, тисяч двадцять з гаком буде.
Ми ж втратили всього лиш сотню люду.
А все добро, що у коші було,
Дісталось нам. Самих лише коней
Зо десять тисяч нам тоді дісталось.
А на возах речей усяких малось.
Та не оте привабило мене.
Шістнадцять тисяч звільнених людей,
Що одночасно й плакали, й сміялись,
Раділи волі, що живі зостались.
Що рабство попереду їх не жде.
Не знали, як і дякувати нам.
Ходили геть обірвані і босі…
Але щасливі… Пам‘ятаю й досі.
І ми щасливі… Що там якийсь крам?!