З волоссям довшим модних галстуків - були ми
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Паплами", "Лед Зеппелін", "Квінами",
а по цей бік - партійно-комсомольським чванством!

Та зчовгана джинса і хіпі-тінь братерства,
дівоча тема – доторкалися мистецтва,
високого, немов небес шатро з зірками…
Я звідти вийшов - з тих часів римарством.
Та й далі стільки ще було – на розі тями.
І хай не кожному вогню повік палати,
та днів тих радощі втамовували втрати,
і пам'ять повнили новими іменами.

Жили отам, де призабута нині справжність,
тулились дійсності розкритими чуттями,
одними повнились тремкими відкриттями,
так мало відаючи про усепродажність.
І ось тепер, коли старе пішло з димами,
а новочасне - бездиханна неминучість, -
все більше згадувань юнацьких непідкупність
тривожить: що це з нинішніми сталось нами?

Ніч була темна. Місяц, хоч зійшов
Та й то у хмарах десь блукав, напевно.
Внизу Рось жебоніла безперервно.
А він вертав думками знов і знов
До того, що плекав усе життя –
Бажання влади. Так йому хотілось,
Щоб навкруг нього все отут вертілось…
Все прахом йде. Чи й буде вороття?!
Колись величним його Хорсунь був
І росіїв про всіх округах знали.
В яких краях вони лиш не бували?
Про войовничість їхню хто не чув?!
Та, як каган у Київ перебравсь,
Вщухати стала войовнича слава.
В торгові більшість подалася справи.
Меч не таким прибутком вже здававсь.
Як він хотів усе знов відродить!
Повести воїв за моря, за гори.
Гадав, що якісь землі собі скорить
І буде там каганом вільним жить.
Аскольд поки ще в Києві сидів,
Його у Хорсунь правити призначив.
У ньому він суперника не бачив.
Тож Хорсунем Рурк вільно володів.
Вважав, що майже незалежним був.
Хоч росіїв все менше залишалось,
До Києва вся знать вже перебралась,
Хоч Руський край безлюдним ще не був.
Та, як Олег у Києві з’явивсь,
Аскольда вбив та Ігоря поставив
Каганом. Хоча сам, насправді, правив,
Як самозванець. Рурк на те дививсь
Вороже, хоч і мусив покорятись,
Бо сил відкрито виступить не мав.
Олег же все крутіше забирав
І сталось те, що, врешті й мало статись:
Якось Олег відкрито заявив,
Що Київ буде «мати» Руським градам.
Він вістку стрів ту в Хорсуні не радо,
Бо ж з Хорсуня свої початки вів
Каганів рід. Він й Переяслав був
Із Києвом на рівні. Та віднині
Всі Києву скорятися повинні.
Як Рурк ту вістку з Києва почув,
То до кагана родіїв помчав,
Щоб його думку про оте дізнатись.
Та той чомусь надумав не пручатись,
Бо сили, як і Хорсунь, вже не мав.
Рурк і до Крука в требище ходив,
Де Хорс могутній з висоти дивився.
Але Крук негостинно з ним повівся.
Послухав і спокійно відповів:
- Так хоче Хорс! Щоб сили вдосталь мать
І племена, народи покоряти,
Потрібно руські землі об’єднати…
Він спробував розворушити знать,
Що в Хорсуні поки ще зоставалась,
Але підтримки також не дістав.
А хтось із них, мабуть, його й продав,
Бо звідки ж тоді в Києві дізнались
Про його плани? Вірні звідтіля
Доправили йому таємну вістку,
Що помстою Олег вже загорівся.
Вже через Перепетові поля,
Напевно, мчить загін його велінням
Негайно Рурка в Хорсуні схопить…
Тож в темряві над Россю він стоїть.
Нема бажання в порубі загинуть.
Бо ж норов у Олега, ох, крутий!
Тікати треба. У степи безкраї.
Там угри дикі його добре знають.
Із ними він поверне Хорсунь свій.
Ще в темряві із вірними людьми
Покинув Хорсунь. І степи сховали.
Погоня, як була, то десь відстала.
У балці вздріли кочові дими.
Угорський стан. Ті «гостей» прийняли,
При вогнищі усіх нагодували.
Провідника в степах безкраїх дали,
Щоби кочів’я Альмоша знайшли.
Про угрів Рурк багато чув чого.
Вони зі сходу в ці степи прибули.
Їх печеніги з тих земель зіпхнули.
Напору не утримавши того,
Знялися угри та і подались
На захід й в ці степи прикочували.
З хозарами якіїсь справи мали.
В степах, немов господарі велись.
Ходили часто в землі до слов’ян
Пограбувати та рабів набрати,
Щоб їх тим же хозарам продавати
Або й у Рум за море-океан.
Та печеніги не лишили їх
І тут в спокої. Крізь хозар прорвались
І знов на угрів нападати взялись.
Щоб врятуватись від набігів тих,
Збирались угри далі кочувать
На захід аж за гори, за Карпати.
От би йому у поміч їх дістати?!
Олегові він міг би відсіч дать.
В кочів’ї Альмош зверхньо його стрів.
Все ж вислухав та і почав питати:
Що саме він із того буде мати.
А вже багато з того захотів.
І різну здобич, і слов’ян-рабів,
І хліб, й худобу, бо ж їм кочувати
Ще доведеться всім аж за Карпати.
Ну, й, звісно, срібло-золото собі.
Подумав Рурк й погодитися мусив.
А що він міг? Хоч добре розумів,
Що б ворога у рідний дім привів.
Та як би він інакше повернувся?!
Тож Альмошу всього наобіцяв.
«Там буде видно!» - сам собі помислив.
Вже Альмошові не терпілось, звісно.
Він тут же всюди вісників послав,
Щоби угорські сходились роди,
В далеку вибираючись дорогу.
І скоро стали сходитись до нього
Усі підвладні і велять: «Веди!»
Рурк добре всі шляхи-дороги знав.
Знав, де за Рось дістатись непомітно,
Щоби сторожу росіїв не стрітить.
Сором‘язливо очі відвертав,
Як угри грабували все підряд
У землях руських, як людей в‘язали.
Рабами ті з його вини ставали.
Та він не озирався вже назад.
Бо вже назад й дороги не було.
Хоч на душі щось неприємно тліло.
Тут славних предків росіїв могили,
А він привів на ці могили зло.
Без бою майже Хорсунь узяли.
Він повернувся, аби править в ньому.
Хоч то одному Хорсові відомо,
Чи згоду небеса на те дали.
У супроводі угрів він пішов
До Хорса, щоб від нього згоду мати.
У Хорсуні каганом справжнім стати.
Старого Крука в требищі знайшов.
Сказав: - Я хочу слово Хорса чуть!
Як здавна наші предки обирали
Собі кагана, з Хорсом справу мали.
Я ж маю право тут каганом буть!
Крук впірив в нього очі і сказав:
- Хто ворога приводить в землі рідні,
Каганом бути в землях цих не гідний!
І посохом, що у руках тримав,
Об землю стукнув. Та, немов здригнулась.
Усе перед очима попливло.
Те, що сиділо глибоко було,
Враз вирвалось на волю. Лиш почулись
Чи крик, чи стогін. Рурк на землю впав
І тіло його корчилось і билось.
В страху від нього угри відступились.
Як бог чужинський таку силу мав,
То краще буде його не чіпати.
Пограбували Хорсунь, як змогли
І далі вже до Києва пішли.
Хотіли і його теж звоювати.
А Рурк зостався на землі лежать
Нікому на цім світі не потрібний,
Бо виявився росієм негідним.
Ніхто б його не взявся поховать.
По роській розграбованій землі
Лише руїни й згарища димились.
Людей живих не надто і лишилось.
Лежали мертві і старі, й малі.
Дорослі ж разом з уграми пішли
Не волею своєю, а рабами.
Вони для угрів були просто крамом
Й жаліли, що померти не змогли.
Зосталось Хорса требище одне
Посеред пустки. Угри не посміли
Його чіпати. Так і полишили.
Іще сто років із тих пір мине,
І Володимир Хорса забере
До себе в Київ. А до того часу
Кров півнів буде споживати ласо.
Під молотами в Києві й помре.
А в землях тих, де росії жили,
Кочівників кагани поселяли,
Щоб ті кордон Русі сторожували.
Туди вернутись руси не змогли.