5. «РАФАЕЛЬ САНТІ: ПЕРЕДЧУТТЯ, АБО ТРАГЕДІЯ ГАРМОНІЇ»

(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)

Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію; згасає від внутрішнього гарячкового вогню й передчуття раннього фіналу.
Маргеріта Луті (Форнаріна) – земна жінка, модель і муза, донька пекаря; голос плоті, кохання та ревнощів до ідеалу.
Святий Сікст – старий Папа Римський, уособлення земної Церкви та покори; стоїть ліворуч на полотні, благаючи у Мадонни за людство.
Свята Варвара – уособлення тихої скорботи, святості та милосердя; стоїть праворуч, опустивши очі перед величчю Мадонни.
Перший та Другий Ангелочки – херувими-абстракції, вічні спостерігачі біля підніжжя Буття. Це не просто небесні малюки, а німі хористи вічності, які бачать фінал задовго до його початку.
Голос Сікстинського Полотна – важке лляне сукно, стихія матеріалу, що вимагає від Майстра жертви.

ПРОЛОГ
Римська майстерня Рафаеля Санті, залита гарячим, важким і пишним італійським сонцем Чинквеченто. Простір кімнати дихає розкішшю та спокоєм: повсюди розставлені античні мармурові торси, ескізи фресок для Ватиканських станців, карафи з вином та дорогі тканини. У самому центрі височіє дерев'яний підрамник із натягнутим важким лляним сукном, від якого віє неземним, пронизливим прохолодним спокоєм.
По боках полотна звисають важкі зелені завіси, які здаються межею між Небом і Землею. Епоха Високого Відродження, що підняла людський розум, тілесну красу та античну вроду на недосяжну сходинку, переживає свій найвищий і найтрагічніший акт. Поки Рафаель гарячково працює пензлем, постаті святих, ангеликів та самої Мадонни поступово виокремлюються з білизни лляного полотна, стаючи живими метафізичними голосами, що вимагають від Майстра свого власного життя.
Процес народження Нового шедевру Майстра супроводжує світла, прозора ренесансна меса для хору, яка звучить чисто, але час від часу переривається тривожним, низьким струнним дисонансом.

З’ЯВА ПЕРША: ДОНЬКА ПЕКАРЯ ТА ЦАРИЦЯ НЕБЕС
Рафаель наносить широкі, точні мазки, формуючи вгорі полотна глибоку зелену завісу. Маргеріта стоїть на високому дерев'яному підвищенні, задрапірована в легкі сині та червоні ренесансні сукна. Вона тримає на руках уявне дитя, її поза велична, але в кожному русі відчувається жива жіноча втома. Сонце заглядає у вікна майстерні, але від картини починає віяти потойбічним світлом хмар.

Рафаель (працює гарячково, його очі блищать від внутрішньої лихоманки, пензель літає по льону):
Лінія... вона має співати! Жодного диму, жодної похмурої темряви, як у Леонардо... Тільки чисте, відверте, Божественне світло! Маргеріто, тримай ракурс. Вище голову, благаю тебе! Ти не просто дивишся на мене, свого коханця... ти маєш дивитися крізь мене – туди, де мільйони людей у гріху і пилу доріг чекають на своє єдине спасіння! Очі... зроби очі ширшими, впусти в них небо!

Маргеріта (повільно зітхає, її плечі опускаються, вона дивиться на нього з живим земним докором):
Я втомлююсь, Рафаелю... Мої руки німіють, наче вони тримають не повітря і не твого майбутнього Бога, а важкий шматок холодного каррарського мармуру. Ти щодня кажеш, що любиш мене, ти купуєш мені шовки й перли, але щоразу, коли я підходжу ближче, щоб обняти тебе, твій погляд стає скляним. Ти бачиш не мене, не живу Маргеріту, не доньку простого римського пекаря... ти шукаєш у мені свою Небесну Царицю! Твій проклятий пензель – це стіна, яку ти звів між нашим коханням! Ти крадеш моє обличчя для вічності, але вбиваєш моє сьогодення!

Голос Сікстинського Полотна (тихо шелестить, наче льон під поривом вітру):
Вона права, Майстре. Ти тчеш її образ із моїх земних ниток, ти вбиваєш її людську кров олійною фарбою. Поглянь на мене і на Ту, котру створила твоя уява – тут уже немає місця для любощів, для земних таверн чи купецьких лавок… Поруч Неї, Рафаелю, залишаться ті, хто століттями благатиме її про милосердя.

З’ЯВА ДРУГА: БЛАГАННЯ СВІТУ
(Простір майстерні навколо підрамника починає темніти, свічки спалахують сакральним вівтарним вогнем. З білизни лівого краю полотна поступово виокремлюється велична постать старого Папи Сікста в пишних золотих шатах, біля його ніг лежить важка папська тіара. З правого краю проступає ніжний, скорботний силует святої Варвари).

Святий Сікст (його голос старечий, глибокий, вагомий; постать проступає ліворуч, рука вказує вперед, за межі картини):
Мадонно... Спустися до нас! Поглянь на земний світ, на смертних людей – вони там, унизу, у гріху, хворобах і кривавому пилу земних воєн!.. Скинь свої золоті ренесансні сандалії, ступай боса по цих холодних, прозорих хмарах етеру! Я схиляю перед Тобою свою голову, віддаю всю земну владу, папську тіару й золото Церкви. Світ задихається і помирає без Твоєї дитини! Віддай Йому Свого Сина, Маріє, бо іншого шляху для спасіння немає!

Свята Варвара (її голос звучить як тихий, пронизливий церковний спів, вона опускає голову, дивлячись униз на глядацьку залу):
Я опускаю очі... Мені важко, мені невимовно боляче дивитися на Твоє обличчя, Царице. Ти така молода, така чиста й прекрасна, а в Твоїх тривожних очах уже застигла чорна тінь Голгофи й залізних цвяхів. Не бійся, Маріє, ступай вперед по хмарах, тримай міцніше Його біля своїх грудей. Я прийму Твою материнську скорботу на свої дівочі плечі, я збережу віру тих, хто віками плакатиме й молитиметься біля цього вівтаря в П'яченці...

З’ЯВА ТРЕТЯ: БЕЗСМЕРТЯ НА ПОЛОТНІ
У самому низу картини, на дерев'яному бар'єрі підрамника, проступають дві пухкі дитячі фігурки з крилами. Вони спираються на лікті, в їхніх очах світиться дитячий подив; вони зачаровано затамували подих, задивляючись угору – на Мадонну з Немовлям.

Перший Ангелочок (притискає пухкі долоні до щік, його крила тріпочуть від захоплення, погляд прикутий до хмар):
Дивись, брате, дивись!.. Вона ступає так тихо, наче йде не по хмарах, а по найніжнішій лебединій завісі... Її босі ніжки навіть не торкаються землі, а за нею – поглянь! – тисячі світлих облич, і всі вони співають беззвучну пісню!..
Майстре, як твій пензель зміг впіймати цей небесний простір?.. Це ж не звична фарба на полотні, це живе світло, яке дихає!

Другий Ангелочок (сперся на лікті поруч із першим, піднявши голову вгору; у його голосі бринить не по-дитячому глибоке захоплення):
…А яке Дитя у Неї на руках... Ти бачиш Його очі? Вони величезні, як наш Усесвіт. Дивись, воно не боїться, хоч і знає, який важкий шлях на нього чекає. Мадонна не ховає Його від світу, вона несе Його людям, як свій найдорожчий дарунок.
Дивись, дивись на Майстра Рафаеля... Він знову плаче рясними слізьми, коли виводить пензлем ці смутні, дорослі очі Немовляти...

Рафаель (гарячково працює, його голос зривається на крик, він не помічає нікого навколо):
Це не сльози... клянуся Богом, це не сльози! Це Світло! Воно випалює мій мозок, воно засліплює мій погляд! Подивіться, подивіться на очі цієї Дитини! Вона не грається, не посміхається… Вона знає все... знає все від самого початку до страшного фіналу! Вона дивиться на цей людський світ, який її вб'є через тридцять років, і все одно... все одно слухняно йде до нього по хмарах на руках Матері! Це трагедія гармонії, яка вбиває мене!..

ЕПІЛОГ
(Маргеріта Луті повільно опускає свої занімілі руки, виходячи з величної пози Мадонни. Вона скидає з плечей синє покривало, залишаючись у своїй простій сукні доньки пекаря. Світло соборів гасне, повертаючи сувору тишу римської майстерні).

Маргеріта:
Я не можу більше, Рафаелю... Прости мене, але я звичайна жінка. Це не моя Божественна дитина. І це не моє крижане безсмертя, від якого віє холодом могили. Прощавай, мій Принце живопису. Ти намалював свій величний шедевр, ти виграв свій бій зі смертю. Але ти залишив мене там – на німій поверхні полотна... а я хочу просто жити й любити на цій теплій землі.

(Вона повільно, не озираючись, іде геть із майстерні. Двері зачиняються з глухим дзвоном).

Голос Сікстинського Полотна (звучить останнім акордом, глухо й резонуюче, наче обривається натягнута струна):
Мій льон розіп’ято на цьому дереві, так само як невдовзі буде розіп’ято Його... Ти впіймав Небо у тенета моїх земних ниток. Поглянь на свої пальці – вони вже не пахнуть олією, як раніше. Вічність дивиться на тебе твоїми ж очима. Кожна жива лінія на мені – це твій невиплаканий подих, що став льодом…
Маргеріта… Вона пішла в земне життя, твоя Муза повернулася до людей, а ти... ти залишишся тут… простою тінню біля мого підніжжя. Це був твій останній теплий подих, Майстре. Усе скінчено, Рафаелю!.. У майстерні темно. Твій Час догорає… Опусти руку… Відпусти свій пензель!..

(Рафаель Санті заносить руку з пензлем і ставить останній, різкий мазок – це відблиск світла в очах Немовляти. У цю ж секунду його рука безсило опускається, пензель падає на підлогу майстерні. Він залишається сидіти перед величним полотном у променях вечірнього римського сонця, а над його «Мадонною» повільно опускається важка, невидима завіса вічності, закриваючи за собою золоту добу Високого Ренесансу).


ЗАВІСА

Московський карлик світ увесь ляка,
Що ядерну він зброю в діло пустить,
Свої ракети ядерні запустить.
І кінець світу всіх тоді чека.
Всі москалі відправляться у рай,
А вороги згорять в огні пекельнім.
Ну, звісно, перспективи невеселі,
Від москалів найгіршого чекай.
І, справа в тому, що не перший раз
Вони конфлікт подібний затівають.
«Карибську кризу» й досі пам’ятають
Усі, хто пережив трагічний час.
То все в шістдесят другому було,
У жовтні. Світ стояв уже на грані.
Минали людства дні тоді останні,
Бо все до війни ядерної йшло.
Зчепились СеШеА й еСеСеСеР
В смертельнім клінчі. Вже тоді здавалось,
Що варіантів зовсім не зосталось,
Щоби вогонь світ людства не пожер.
А все тому, що вже і ті, і ті
Змогли собі ракет набудувати,
Які могли планету облітати,
Нести в собі заряди не прості,
А ядерні. Хоча Союз і мав
Ракет тих мало, на весь світ хвалився,
Що переваги він у тім добився.
Хрущов з трибуни на весь світ кричав,
Що «кузькину» він всім покаже мать,
Ракети, як вареники ми ліпим.
То, як завжди, була звичайна «липа».
Та хто ж міг за кордоном про те знать?!
Отож, усе із Куби почалось.
Великий острів у Карибськім морі.
Про нього світ узнає досить скоро.
В кінці п‘ятидесятих удалось
Фіделю Кастро острів захопить.
Свою там диктатуру влаштувати.
Кубинці звідти почали втікати
В Америку – не так далеко ж плить.
Фідель спочатку мирно намагавсь
З Америкою справи «порішати».
Та його не схотіла визнавати.
Навіщо він такий під боком здавсь?
Сама встрявати в справу не хотіла,
Кубинцям дала зброю, хай візьмуть
І Кастро із Гавани проженуть.
Невдачею завершилось те діло.
Тож плюнула Америка – нехай
Той Кастро Кубу спробує підняти.
Країна ж була зовсім не багата.
Тут кризи уже кожну мить чекай.
Бо ж Куба – то багатий був курорт,
Куди американці приїздили.
На гроші ті кубинці досі й жили.
Тепер курорт закрився. Від щедрот
Гостей нічого не перепадало.
А жити якось треба? Кастро став
Шукати світом – хто б підтримку дав.
А москалі того лиш і чекали.
Америка уже змогла в цей час
Ракети в них під боком розмістити:
З Італії й Туреччини пустити,
Вони Москви дістануться нараз.
От би під боком у Америки і їм
Поставити ракети?! Та ж хто схоче?
І раптом Куба втрапила на очі
З тираном доморощеним своїм.
Він, коли бунт на Кубі піднімав,
Як далі буде, ще не мав уяви.
А от тепер, коли дійшло до справи,
Він, очевидно вибору не мав
І згодився у відповідь на поміч
Від еСеСеР, який із шкіри ліз,
На Кубі будувать соціалізм.
Отож обоє і зійшлись на тому.
На Кубу зачастили кораблі
«З продуктами», щоб острів «годувати»,
Насправді, щоб ракети доставляти.
Америка не знала взагалі,
Що там ракети й двадцять тисяч тих,
Хто пускові візьметься будувати,
Щоб звідси до Америки дістати.
А Кастро був готовий взяти гріх:
Нехай вся Куба у вогні згорить,
Але щоб і Америки не стало,
Так та його Америка дістала.
Все йшло таємно… Та настала мить,
Літак американський пролетів
Над Кубою, щоб сфотографувати,
Чи довго іще Кубі гарувати?
І бомбою зробились фото ті.
Бо ж чітко там виднілись пускові,
Які ракети мають запускати.
Тож Кеннеді дали одразу знати,
Як президенту – надтаємний звіт.
Одразу ж генералів він зібрав
Порадитися, що із тим робити.
Ті, звісно ж, закричали: «Розбомбити!»
Та Кеннеді робить того не став.
Бо ж розумів: стоїть на грані світ.
Невірний порух і він запалає.
Тоді спасіння світові немає.
Велів усе продумати, як слід.
А, перш за все, блокаду влаштувать
Навколо Куби і не пропускати
Ті кораблі, що будуть прямувати
На Кубу, їх ретельно обшукать.
Бо ж кораблі з ракетами пливли
З Союзу, ще не всі туди дістались.
У світі миттю паніка піднялась,
Країни всі шоковані були.
Як тільки-но відомо стало все,
В Союзі усю армію підняли
І наготові увесь час тримали.
Ніхто не сподівавсь, що пронесе.
Америка теж військо підняла.
Години у напруженні минали.
Противники погрозами кидали,
Війна щомиті вибухнуть могла.
І не проста, а ядерна. Тоді
Хто зна, чим би усе то закінчилось?
Кубинці від ненависті бісились.
Здавалося щомиті – буть біді.
Літак американський пролетів
Над Кубою і раптом його збили.
Кубинці, мабуть руку приложили,
В Москві ніхто такого не хотів.
Там вже злякались, що зайшли далеко.
Та ж москалі – нехай положать всіх
Та відступити – то великий гріх.
Як ото нині Путіну – нелегко.
Упхався в Україну, думав, що
Він за три дні управиться. Та дзуськи!
Застряг на роки в Україні «руський».
Хоч скоро перетвориться в ніщо,
Але назад щоб відступить – ні-ні!
Бо ж москалі назад не відступають.
Їх же свої у землю закопають,
Якщо вони програють в тій війні…
Повернемось до Куби. Кораблі
Американські острів блокували,
Туди ніяких суден не пускали.
Найперше, звісно, судна москалів.
Хоча підводні там товклись човни,
Які ракети на борту тримали
Теж атомні, у хід пустити мали,
Коли наказ отримають вони.
Один з таких в Саргасовому морі
Днів декілька вже без зв‘язку стирчав.
Що там у світі робиться – не знав.
Боявся підніматися нагору,
Бо ж там американські кораблі,
Які про нього, звісно, уже знали.
Сигнальні бомби вниз йому скидали,
Щоб піднялись нагору москалі.
А в москалів заряд від батарей
Зовсім мізерний, духота в каютах.
І капітан не знає, як їм бути.
І розпач у полон його бере.
Як бомби вибухати почали
Навколо, він рішив – пора настала:
Війну американці розпочали.
Тож на поверхню москалі спливли,
Щоб дати залп. Вже капітан готовий.
Тоді війну вже точно не спинить.
Один із офіцерів у ту мить
Сказав найважливіше в світі слово:
«Ні!». А без того капітан
Не мав би права кнопку натискати.
Світ вкотре удалося врятувати.
Ви тільки уявіть Хрущова стан,
Як він про новину оту почув.
Не він, а хтось - якиїсь капітан
Міг долю світу вирішити… знову.
А поміж тими і його- Хрущова.
А перемога – фікція, обман.
В обох країнах добре зрозуміли,
Що до тієї грані підійшли,
Ще мить – і вже б спинити не змогли.
Отож і домовлятись, врешті сіли.
Бігом між Білим домом і Кремлем
Прямий зв‘язок по телефону влаштували.
Два лідери перемовлятись стали,
Як би скоріше зупинити те,
Що світові загрожує. Змогли
Доволі швидко справу уладнати.
Хрущов ракети мусив прибирати,
Вертати ті, що ще не прибули.
Америка з Туреччини також
Свої ракети прибере. А Кубу
Лишить в спокої. Тому й тому любо.
На тому й розійшлись вони. Отож,
«Карибську кризу» подолать вдалось.
Хоч можна було і не допускати
До того світ. Та ж москалі прокляті.
В них все йде через дупу, на «авось».
Улізуть десь, тоді уже гадають,
Як відповзти і зберегти лице.
Вже скільки було прикладів про це,
Та москалі уроків не вивчають…
Додати слід, що Кеннеді того
Десь через рік у Далласі убили.
Хрущова із посади теж змістили
Й на пенсію відправили його.

ІІ. ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ: Тріумф і трагедія людського Генія

4. «ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ: Сфумато, або Серпанок для Мони Лізи»

(Драматичний есей-містерія в голосах на три дії)

Дійові особи:
Леонардо да Вінчі – геніальний італійський митець, учений та мрійник. У першій та другій діях – зрілий Майстер на вершині своєї творчої сили, у третій – виснажений, але незламний старець на порозі вічності.

Ліза дель Джокондо – земна флорентійська жінка, дружина торговця шовком, яка стає живою моделлю, а згодом поступається своїм місцем безсмертному образу Мони Лізи.

Голос Сфумато – метафізична стихія, «задимлене знання» Майстра. Невидима сила, що розмиває межі між світлом і тінню, життям і мистецтвом, реальністю і сном.

Голос Полотна – одухотворена душа старої тополиної дошки, яка через біль і дотики пензля перетворюється з мертвого дерева на вічний погляд Джоконди.

Голос Музикантів – багатоголосе відлуння лютень і флейт, що уособлює плинність часу та миттєвість земного звуку, який Майстер намагається затримати у фарбах.

Дія відбувається у Флоренції (початок XVI ст.) у французькому замку Кло-Люсе (1519 рік).


Майстерня Леонардо. Вечірні сутінки.
На сцені – напівтемрява. Світло падає лише на чисте дерев'яне полотно на підрамнику. Леонардо стоїть осторонь, тримаючи в руці сухий пензель. Повітря здається густим, майже матеріальним, наче в кімнаті стоїть легкий сизий дим.

ЛЕОНАРДО: (говорить тихо, у простір, ніби прислухаючись до власного голосу):
Дураки... Вони шукають у малюнку ліній. Вони креслять жорсткі кордони між цим світом і потойбіччям, між світлом і тінню, між Богом і людиною. Вони думають, що око – це ніж, здатний розрізати буття на шматки.
Але підійдіть ближче... Подивіться, як вечір огортає Флоренцію. Хіба є межа у пагорбів Тоскани? Хіба річка Арно має чіткий контур, коли над нею встає ранковий туман? Ні. Все живе дихає єдиним простором. Усе перетікає одне в інше.
Я назвав це… «Сфумато». Моє задимлене знання. Мій серпанок, крізь який я дивлюся на світ. Щоб побачити істину, треба розмити кордони. Треба дозволити тіні м’яко поцілувати світло, так, ніби вони – коханці, які прощаються на світанку. Коли лінія зникає, починається таємниця. А там, де таємниця – там живе душа.

(Підходить на крок ближче до полотна, торкається його пальцями):

Я шукаю Її... Вона приходить до мене у снах, у шумі крил птахів, яких я випускаю на волю на ринкових площах. Вона – сума всіх моїх анатомічних розтинів, усіх моїх математичних пропорцій, усіх моїх невдалих спроб злетіти. Прекрасна, невловима Постать. Жінка, яка ще не має імені, але вже має обличчя в моїй уяві.
Вона прийде сюди, сяде в це крісло, загорнута в темний шовк. Вона принесе з собою запах земного життя, сміх і сльози, які мені, старому самотньому Майстру, вже недоступні. Я заберу її обличчя і розчиню його в моєму серпанку. Я накладу сотні, тисячі мікроскопічних мазків – товщиною в людську волосину, прозорих, як повітря.
Я знаю... Я знаю, що це полотно забере мої останні сили. Воно стане моїм сфінксом. Я возитиму його з собою через гори, я старітиму поруч із ним, моя права рука німітиме, а її обличчя залишатиметься молодим. Вона прославить мене. Вона переживе моє земне життя, мою плоть, мої креслення і моїх королів. Я помру, розчинюся в диму часу, а вона... вона дивитиметься моїми очима на нові віки й усміхатиметься моїй поразці перед безсмертям.

(У темряві майстерні починає тихо звучати Голос Сфумато, наче шелест вітру).

ГОЛОС СФУМАТО: Я вже тут, Майстре... Я вже розмиваю твої контури... Чекай на неї... Вона йде...

ДІЯ ПЕРША. Спалах і Серпанок.
Звідкись ззовні долинає звук флейти, але він звучить дивно – наче луна з глибокого колодязя. Напівпрозорі тканини на сцені починають повільно рухатися від уявного протягу. На порозі майстерні з'являється силует. Це ЛІЗА. Вона загорнута в темну накидку, але з-під неї проглядає сукня глибокого шафранового або смарагдового кольору. Вона не йде – вона немов випливає з темряви.

ГОЛОС ПОЛОТНА: (сухий, ритмічний шепіт, схожий на шурхіт натягнутої струни):
Вона ступила на мій поріг. Мої дерев’яні жили здригнулися. Майстре, чуєш? Її кроки віддаються у моєму серці. Ти привів мені жертву. Або... ти привів мене в жертву їй?

ЛЕОНАРДО: (не повертаючи голови, дивиться на полотно, але рука з пензлем завмирає в повітрі):
Тихіше, старе дерево… Ти просто суха тополя, яку обтесали людські руки. Але зараз ти станеш плоттю. Лізо... ви прийшли вчасно. Сонце якраз сідає за пагорби Сан-Міньято. Саме в цю хвилину світло перестає кричати. Воно починає шепотіти.

ЛІЗА: (скидає накидку, залишаючись у простій, але витонченій темній сукні; її рухи м'які, земні):
У ваших підвалах холодно, синьйоре Леонардо. Мій чоловік каже, що ви надто довго шукаєте пропорції. Мої служниці бояться вашої майстерні – кажуть, тут пахне сушеними травами і розітнутими тілами. Але коли я заходжу сюди... мені здається, що я заходжу в храм, де ще не вигадали святих.

ЛЕОНАРДО: (повертається до неї, його погляд гострий, він вивчає кожну лінію її обличчя):
Святі вже померли, Лізо. А ви – жива. Сідайте. Отут, у кріслі з високою спинкою. Покладіть праву руку на ліву... О так. Не напружуйте пальці. Нехай вони відпочивають, наче птахи, що сіли на гілку перед бурею.

ГОЛОС СФУМАТО: (пропливає між ними, легке мерехтіння світла на сцені):
Дивись на її руки, Леонардо... Вони теплі. У її жилах тече тосканське вино і материнське молоко. А ти хочеш зробити їх з олії та лаку. Я сховаю їх. Я накину на її пальці тонку вуаль вечірньої тіні...

ЛІЗА: (посміхається – тією самою ледь помітною, загадковою посмішкою):
Чому ви так дивитесь, Майстре? Ви бачите не мене. Ви дивитесь крізь моє чоло, наче там, позаду моїх очей, схована якась інша жінка.

ЛЕОНАРДО: (підходить до підрамника, робить перший, майже невидимий мазок сухим пензлем – звук мазка звучить як зітхання):
Я шукаю не те, що є, Лізо. Я шукаю те, що залишається, коли все інше зникає. Не рухайте губами. Ваша посмішка... не тримайте її силою. Нехай вона тікає. Нехай вона буде як відблиск сонця на воді, яку сколихнув вітер.

ГОЛОС ПОЛОТНА:
Перший штрих... Лінія лягла на мої груди. Але Майстер відразу стирає її пальцем. Він не хоче ліній! Він хоче, щоб я плакало разом із ним...

ЛЕОНАРДО (працює швидко, але плавно; його рухи схожі на танець чи заклинання):
Немає ліній... Лізо, ви чуєте? Немає меж. Ваша шкіра переходить у повітря, повітря переходить у тінь скель за вашою спиною. Мистецтво – це не копія життя. Це його розчинення у Вічності. Я малюю не ваше обличчя. Я малюю туман, у якому ваше обличчя стало безсмертним.

ЛІЗА (її голос звучить трохи сонно, заворожено атмосферою):
Мені здається... що з кожним вашим подихом я втрачаю частину себе. Мої думки стають легкими, як цей дим у кімнаті. Хто я тепер, Майстре? Дружина торговця шовком Франческо дель Джокондо... чи просто тінь на вашому дереві?

ГОЛОС СФУМАТО (огортає крісло Лізи, світло навколо неї стає м'яким, контури розмиваються):
Ти – моя, Лізо! Тепер ти… – Сфумато. Ти – розмита межа між днем і ніччю. Ти – сон Леонардо, який ніколи не закінчиться...

(З глибини сцени, наче з-під води, проступає новий голос. Це не одна людина, це багатоголосе відлуння струнких лютень та ніжних флейт. Воно звучить у лад із подихом Леонардо).

ГОЛОС МУЗИКАНТІВ:
Ми тчемо повітря, Майстре... Ми беремо звук, який живе лише мить, і віддаємо його твоїм рукам. Дивись, як наші ноти злітають до стелі й падають на її плечі. Кожна струна – це нитка павутини, що прив’язує її душу до твоєї майстерні. Ми граємо для того, щоб Час зупинився.

ЛЕОНАРДО (його пензель рухається в такт невидимій музиці):
Чуєте, Лізо? Музика – це сестра живопису. Але вона вмирає тієї ж миті, коли народжується. Останній акорд згасає – і залишається лише тиша. А я... я хочу затримати цей акорд на століття. Я хочу, щоб ваша усмішка звучала навіть тоді, коли всі лютні Флоренції замовкнуть і перетворяться на порох.

ЛІЗА (напівзаплющивши очі, гойдаючись у такт звукам):
Ця мелодія... вона пахне сумом. Наче хтось плаче за тим, що ще не відбулося. Мені здається, Майстре, що ваші музиканти грають не для мене. Вони відспівують мою молодість.

ГОЛОС СФУМАТО (пролітає над струнами, пом’якшуючи звук):
Колихайтеся, звуки музики... Розчиняйтеся, ноти... Нехай усе стане суцільним плетивом. Леонардо, дивись на куточки її вуст. Музика торкнулася їх. Тінь піднялася вище. Лови цей порух, поки він ще не розтанув у повітрі!..

ГОЛОС ПОЛОТНА (глибоко, вібруючи від уявного звуку струн):
Я приймаю цей ритм. Фарба лягає, як музичний такт. Олія сохне, затискаючи звук у своїх прозорих обіймах. Я стаю німим співом. Тепер кожен, хто подивиться на мене через сотні років, почує цю флейту... Почує і заплаче, не знаючи чому.

ЛЕОНАРДО (робить різкий, але точний рух пальцем, розтираючи фарбу на губах Лізи):
Є! Замри, Лізо... Не дихай!..

ДІЯ ДРУГА: Тріумф і Освячення імені
Майстерня тоне у вечірньому золоті. Леонардо робить останній мазок. Музиканти беруть фінальний, найвищий акорд, який раптово обривається і переходить у дзвінку тишу. Ліза повільно підводиться з крісла. Вона підходить до полотна, щоб уперше побачити себе.

ГОЛОС ПОЛОТНА (урочисто, наче орган у соборі):
Я завершене! Я більше не дерево, я не фарба. Я – погляд, який дивиться на світ. Майстре, ти викрав Її у смерті.

ЛІЗА (заворожено дивиться на картину, її рука мимоволі торкається власних грудей):
Це... я? Ні, це не дружина торговця шовком. Синьйоре Леонардо, ви забрали моє ім'я і віддали його іншій Жінці. Хто вона?

ЛЕОНАРДО: (опускає пензель, його обличчя бліде, але очі сяють тріумфом)
Ти думала, що ти просто Ліза дель Джокондо? Ні. Віднині ти – Мона Ліза. Моя Пані Ліза. Мадонна мого серпанку. Твій чоловік думав, що купує твій портрет за флорини… Наївний смертний!.. Твоє справжнє ім'я тепер належатиме не йому, а людству.

ГОЛОС МУЗИКАНТІВ:
Подивіться на її вуста... Вони не сміються, але вони співають без звуку. Це радість, яка пройшла крізь сум. Це гра життя і тіні.

ЛЕОНАРДО:
Вони зватимуть тебе Джоконда. «La Gioconda» – Та, що несе радість!.. Вони шукатимуть у твоїй усмішці гріх, таємницю, підступність, святість... Вони збожеволіють, намагаючись прорахувати геометрію твоїх зіниць. А ти просто мовчатимеш, бо ти… – Сфумато. Ти – істина, яку неможливо схопити руками. Це мій тріумф, Моно Лізо! Я закрив двері перед Часом. Твоя мить триватиме вічно!..

ЛІЗА: (повільно задкує до виходу, її голос звучить як відлуння)
Прощавайте, Майстре... Мені страшно залишатися поруч із тією, яка забрала мою душу. Я йду у свій земний дім... до своїх дітей і свого шовку... А Вона... нехай залишається з вами.

(Ліза зникає в темряві. На сцені залишається лише Леонардо і Картина, яку починає огортати сизий дим).

ДІЯ ТРЕТЯ: Останній серпанок Кло-Люсе
Минає 16 років. Простір розмивається. Замість флорентійської майстерні – спальня замку Кло-Люсе у Франції (1519 рік). За вікном шумить чужа річка Луара. Леонардо, старий, із довгою сивою бородою, лежить у ліжку. Його права рука нерухома, паралізована. Але біля його ліжка, повернута до нього, стоїть Вона – Мона Ліза. Світло свічки вихоплює лише її незмінну усмішку.

ЛЕОНАРДО (говорить важко, хрипко):
Холодно... Франція така холодна навесні, Франциску... моєму королю, передайте, що я... я образив Бога і людей, бо моє мистецтво не досягло тієї вершини, якої прагнуло... Хоча... ні. (Повертає голову до картини) Я брешу. Я досяг її. Ти тут, моя Прекрасна Жінко.

ГОЛОС ПОЛОТНА (тихо, ніжно, як колискова):
…Я тут, мій Майстре. Твоя права рука вже вмерла, але мої руки, які ти створив, усе ще тримають твій сон. Я грію твою старість своєю молодістю.

ЛЕОНАРДО:
Шістнадцять років... Ти подорожувала зі мною через Альпи. Ти мокла під дощами, ти бачила королів і брудних солдатів. Я міняв світ, я будував канали і креслив крила для людей, які так і не злетіли... Усе перетворилося на попіл і чернетки. Тільки ти... ти стала живою. Хто ж із нас справжній, Моно Лізо? Ти, яка дихає фарбою, чи я, який став порохом?

ГОЛОС СФУМАТО (повільно піднімається від підлоги, огортаючи ліжко Майстра і низ картини):
Час виходити за межі контуру, Леонардо. Ти так довго розмивав межі на моїх полотнах. Тепер я розмию межу твого життя. Немає смерті. Є лише перехід Світла в Тінь.

ЛЕОНАРДО (простягає ліву руку до картини, його пальці завмирають за міліметр від обличчя Джоконди):
Там... за твоїми плечима... зелені скелі й космічна вода... Я йду туди, Лізо... у твій пейзаж... сховай мене у своєму тумані...

ГОЛОС ПОЛОТНА:
…Іди, Майстре. Тепер я дивитимусь на світ Твоїми Очима!..
(Свічка гасне. Повна темрява. Лише на секунду спалахує промінь світла, який вихоплює з сутінків обличчя Мони Лізи. Вона посміхається).

ЗАВІСА

Лиш два роки проминуло з кривавої битви,
Де вдалося Радзивіллу козаків побити.
Де Кричевський славний згинув й козаків багато,
А вже знову з Литви хмари стали насувати.
Король польський нове військо, кажуть набирає,
Покінчити із козацтвом, мабуть плани має.
Ледь не Польща вся зібралась для походу того.
Зібрав і Хмельницький військо, хана на підмогу
Та й збирається полякам шлях перепинити,
Щоби уже остаточно в бою розгромити.
Радзивілл тим часом також Литву піднімає,
Король його захопити Київ посилає.
Вдарити у тил козацтву. Загроза чимала.
Зупиняти Радзивілла Небабу послали.
Радзивілл вів більш десятка тисяч своїх воїв,
Армія хоч не велика та здатна до бою.
Перевірені вояки, у боях бували,
Свої шаблі у кривавих битвах гартували.
Мав чернігівський полковник теж війська чимало.
Й козаки та ще й татари йому помагали.
Але ж звідки було знати, де гетьман попхає.
Може, він через Чорнобиль іти плани має?
А, може знов через Лоєв, як два роки тому.
Бо ж дорога і місцевість йому вже знайомі.
Як би там, та довелося військо розділяти,
Щоб шляхи усі можливі поперекривати.
Сам Небаба під Лоєвом з військом тирлувався,
Що до сутички не дійде, все ще сподівався.
Послав посланців козацьких він до Радзивілла,
Відмовляти, щоб литвини в похід не ходили.
Обіцяв, що всіх козаків із Литви відкличе.
Радзивілл на те погодивсь, що дивно, при стрічі.
Обіцяв, що він на Київ ходити не буде.
Поки в нього «гостювали» небабині люди,
Велів Мирському кінноти чимало узяти
І на поміч до Смоленська бігом вирушати.
На очах посланців Мирський і, справді, подався.
Тільки хмарою по сліду їхнім пил піднявся.
Посланці про те Небабі усе і доклали.
Від тих вістей полковнику спокійніше стало.
Щоби людей не томити біля переправи,
Він три сотні охорони тільки і зоставив.
А військо відвів у табір. Під Ріпками стали.
В разі чого часу вдосталь, звісно, вони мали,
Якщо ворог щось надума…На те сподівались.
Але, на жаль, воно сталось не так, як гадалось.
Мирський, звісно, до Смоленська зовсім не збирався.
До Гомеля по дорозі тільки і дістався.
Там через Сож перебрався та й назад вертає.
Ударити в тил козацтву під Лоєвом має.
Козаки при переправі зовсім не дрімали,
День і ніч вони на той бік весь час поглядали.
Чи не суне враже військо. Та все було тихо.
Бо не з того зовсім боку присунуло лихо.
Вранці Мирський з кіннотою з тилу підібрався
І зненацька на залогу козацьку напався.
Звісно, і вали, і шанці козаки ті мали,
Але ж вони з того боку ворога чекали.
Тим не менше, не здалися, стали опирались,
Від сил більших набагато вперто відбиватись.
Стачило їх на годину звитяжного бою,
Полягли та і литвинів забрали з собою.
Кілька тільки врятувалось, крізь литвин пробились.
Хоч поранені та, врешті до війська добились.
Повідомили Небабі про підлість литвинів,
Що Лоєвська ота Брама в руках їхніх нині.
Враз Небаба підхопився, ледь про те дізнався.
Не дати Дніпро здолати литвинам збирався.
Переправа невелика, щоб її здолати
Усім військом – то литвинам треба часу мати.
Підняв все, що під рукою, всю кінноту свою
Та й полетів. За годину був на полі бою.
Налетів на тих литвинів, що козаків били.
Порубали їх багато, майже оточили.
Сподівавсь Небаба – встигне цей загін здолати
Й Радзивіллу перебратись на цей бік не дати.
Та хитрий литвин Небабу зумів одурити.
Він зовсім на тому боці не збиравсь сидіти
Та чекати, поки Мирський козаків здолає.
Він із Лоєва на південь чимскоріш рушає
І отам Татарським бродом ріку й переходить.
Тож, поки козаки б‘ються й литвинів обходять,
Щоби вирубати в корінь, Радзивіл припхався
Й з тилу на козацьке військо зненацька напався.
Козаки ж того, звичайно зовсім не чекали,
Розпорошені, розбиті, боронитись стали.
Сам Небаба, наче вихор носився по полю,
Спокушаючи, напевно козацькую долю.
Про відступ, навіть не думав, поранений в руку,
Не звернув на те уваги, бо душевна мука,
Що так запросто попався, що військо пропало,
Йому думати про рани зовсім не давала.
Бився, доки хтось з литвинів налетів на нього,
І полетів славний лицар коневі під ноги.
Бились козаки завзято та не відступали.
Кілька тисяч там козацтва навіки пропало.
Майже вся лягла старшина на полі кривавім.
Але не змогла змінити результат виправи.
Кілька сот, мабуть козаків у полон попало.
Двадцять знамен переможні литвини забрали.
Правда, повністю козацтво знищить не зуміли.
Десять тисяч з того поля з боєм відступили.
Три полковники зуміли порядок навести
І до табору козацьке те військо відвести.
В таборі не залишались. Чого там робити?
Мусили аж на Чернігів спершу відступити.
Щоби місто захищати (Небаби ж немає),
Подобайла на полковники в місто обирають.
Зоставсь місто боронити, більшість відступила

До Києва. Й тут литвинська присунула сила.
І страхали, й умовляли брами відчинити.
Та не змогли Подобайла виманити звідти.
Так, не солоно сорбавши й на Київ подались.
А козаки з Подобайлом у тилу зостались.
Київ вони захопили, недовго раділи.
Бо козаки їм дороги в Литву перекрили.
І, хоча під Берестечком ляхи взяли гору,
Та у Києві литвини зрозуміли скоро,
Що тут всидіти не зможуть. Бурлить Україна.
Тож поставити не зможуть її на коліна.
Ляхи теж то зрозуміли, взялись домовлятись,
Щоб навіки в Україні часом не зостатись.
Я не знаю, чи б литвини пробитись зуміли,
Але Хмель велів козакам, аби пропустили.
Не було у нього сили литвинів тримати,
Полягло під Берестечком козаків багато.
Озираючись, литвини Київ залишили,
В свої ліси і болота чимдуж поспішили.

3. ЖАННА Д’АРК: ПОВЕРНЕННЯ В ДОМРЕМІ́
(драматичний есей-містерія в голосах з прологом і трьома післядіями)

(до 595-их роковин смерті на вогнищі ЖАННИ Д’АРК, присвячується)


ПРОЛОГ: Три виміри Руана
(30 травня 1431 року. Руанська площа застигає в лещатах сірого каменю. Час зупиняє свій хід, затиснутий між шпилями собору та ешафотом. Повітря густішає, перетворюючись на пергамент, на якому багатоголосий натовп прагне випалити своє останнє слово).

Голос Пергаменту:
…Тридцять два допити. Сімдесят статей звинувачення. Тонкі літери, виведені чорним чорнилом, що вже встигло висохнути. Кожне моє слово – удар меча. Кожна крапка – цвях. Я зафіксував її межі, я зв'язав її живе ім'я вузлами латинських речень. Вона більше не належить травам і небу. Вона належить моїм архівам.

Голос Залізного Осердя:
…Обручі. Ланцюги. Важкі руків'я мечів, холодні від ранкової роси. Я тримав її у вежі під замко́м, а тепер тримаю тут, посеред площі Руана. Я кував обладунки для її перемог, а тепер кую кільце для її кінця. Метал не знає сумніву і жалю. Залізо завжди перемагає плоть.

Голос Каменя:
Руан. Сірі плити, витоптані тисячами ніг. Шпилі собору, що ріжуть небо навпіл. Я бачив сотні життів, які спалахували й гасли на моїх очах, мов свічки на вітрі. Я не вмію тримати тепла. Я просто стою і слухаю. Камінь нікуди не поспішає…
…Я – тиша, яка переживе цей день, цей натовп і цей попіл.
***

КРИЛА НАД ВОГНИЩЕМ

Хор натовпу (багатоголосий гул, що переходить у шепіт ритмічного заклику):
Сухе... Дерево сухе... Вітер із Сени, не задувай іскру.
Дивіться на її очі. Чому вона не заплющує їх?
Дивіться на її уста – вони шепочуть молитву. А може, імена святих!..
Дивіться на шпилі собору – там галки сіли на камінь.

…Пали! Пали цю хмару, доки сонце не зайшло за дахи!
Нехай дим виїсть саму пам'ять.
Попіл повинен мовчати…

Кат (важко, пригнічено):
Ланцюг тримає міцно. Стовп не похитнеться. Пробач мені, Діво... Прости, невинне ягнятко... Це просто моя робота. Моя рука лише сліпий інструмент, що повертає темряву на її місце. Перша іскра торкається лози. Почалося.

Воїни (глухий стукіт залізних щитів об бруківку):
Сталевий обруч навколо свята смерті. Крок назад, у тінь щитів. Натовп тисне. Пильнуйте периметр. Обличчя горять від жару... Хлопці, відверніться. Вона ж зовсім дитина. Вона легша за цей хмиз.

Жанна (внутрішній монолог Душі, що поступово відривається від площі):
Цей дим... він прохолодний. Він пахне липневим ранком і туманом над Маасом. Пам’ятаєш, мамо? Туман тоді був таким густим, що я не бачила власних ніг у траві, але йшла наосліп, за лагідним шумом річкової води. Мамо, твої долоні знову поруч. Вони пахнуть свіжовипеченим житнім хлібом і сушеною лавандою, яку ти завжди ховала в мої речі. Ти кличеш мене вечеряти? Зачекай, я вже біжу...
…Тільки спершу пробіжу через наше поле. Дивись, батьку, які соковиті й високі цього року колоски в Домремі́! Вони лоскочуть мені лікті. Вони золоті, такі золоті від ласкавого вечірнього сонця. Батьку, не плач, не тримай мене за руки так сильно, як у той день, коли я йшла з дому. Поглянь на мене: я не зрадила нашого імені. Я не зрадила жодної травинки, жодної квітки на дикій яблуні, під якою любила сидіти.
Жакміне, Жане, П'єре... братики мої. Пам'ятаєте, як ми ховалися у високому житі від літньої грози? П'єре, твій дерев'яний іграшковий меч, який ти зламав у нашому садку... я часто згадувала його, коли тримала справжнє, холодне залізо в руках. Жакміне, ти завжди ділився зі мною найтеплішим коржем, коли ми пасли овець. Жане, мій вірний супутнику в дорогах, ми знову вдома, і наша дорога нарешті затихла, розчинившись у вечірній траві…
А ти, Катрін, сестричко... голос твоєї вербової сопілки все ще виграє на моїх устах. Ми знову ділимо одне ліжко на двох на нашому горищі під солом'яною стріхою. Спи, маленька, все закінчилося.
…Мій бідний, зляканий королю... Я тримала свій білий прапор над твоєю головою у Реймсі не заради твоєї корони. Я просто хотіла, щоб французькі діти більше ніколи не ховалися в лісах від погрозливого тупоту чужих коней.
Архангеле Михаїле... Катерино... Маргарито... Ось ви де! Ви не мовчали. Чекали, поки закінчаться слова людей і шурхіт їхніх пер на пергаментах Суду.
…Ці обладунки більше не тиснуть мені на рамена, Михаїле. Вони викувані з того ж світла, яке зараз обіймає мене і підіймає вгору. Мені більше не важко. Немає стін. Немає болю. Це повернення Світла до Світла.
Тепер я інша.
У мене є… крила.

Хор натовпу (раптове затишшя, що переходить у переляканий подих):
Дивіться... Дивіться вгору! Над димом... Пташка!

(Ритмічний удар щитів воїнів раптово уриваєтся).

…Над тліючим попелищем Руана важке повітря здригається.
Біла голубка, легка й невагома, зривається в небо, вивільняючись із сірих тенет диму. Вона робить коло над шпилями собору і зникає у вишині, а на гарячий чорний попіл повільно, наче чиста незаймана сльоза, опускається її крихітне білосніжне пір'ячко.
***
ПІСЛЯДІЯ ПЕРША: ЗГАРИЩЕ Й ВІТЕР

Голос Попелу (сірий, шелесткий звук):
Я – те, що лишилося, коли замовкло Залізо… Я – теплий пил, який щойно був Її серцем… Пергамент думає, що він упіймав Її? Камінь думає, що він Її перестояв? Ні. Вона належала мені. Я обіймав Її останній подих. Мої сірі тоненькі пасма ловили Її сльози. Тепер я розсиплюся по Руану, я впаду в очі кожному, хто дивився на вогонь, і вони ніколи не зможуть забути цей день. Я стану їхнім вічним безсонням.

Голос Пергаменту (сухий, скрипучий):
Не хвалися, Попеле. Тебе змиє в Сену перший же весняний дощ. А мої чорні літери – це тавро. Суд завершено. Анатомія єресі підписана судовими мужами. Вона закрита в сейфах Історії.

Голос Вітру із Сени (стрімкий, прозорий):
… Ой ні, Писарю! Ти висушив своє чорнило, але забув відчинити вікно!..

(Звук сильного пориву вітру).

Я підхоплю Її біле пір'ячко, я не дам йому впасти на згарище… Там ще тліють жаринки вогню.
Попіл – землі, літери – архівам, а чиста пам'ять – мені!.. Я дму на схід. Туди, де Маас несе свої спокійні води. Туди, де немає запаху смоли…
Летимо, Жанно... Твоє Домремі́ чекає!..

ПІСЛЯДІЯ ДРУГА: ТІНІ СЛАВИ і ЗРАДИ

Голос Вітру із Сени:
…Я несу тебе над засинаючим світом, біле пір’ячко. Дивись крізь мій прозорий шлейф: там, унизу, в сутінках земних лабіринтів, ворушаться Тіні. Вони думають, що перехитрили вічність. Вони думають, що купили твій попіл…

Голос Чорної Мантії (Суддя П'єр Кошон, єпископ Бове):
…Усе скінчено. Я вирвав цей бур'ян із виноградника Господнього!..
Я зважив її слово на терезах із замерзлого крику. Я закрив небо замка́ми латинських літер. Чому ж тепер мої книги пахнуть горілою травою? Чому літери на моїх сторінках повзуть, мов чорні хробаки, шукаючи схованки від її мовчання? Я був суддею! Я був законом! Але закон змерз...
…Жанно, не дивись на мене своїм попелом. Моє чорнило не зможе змити твій останній погляд з моїх зіниць.

Жанна (Голос Душі):
Ти шукав закон у мертвих книгах і прогледів Живе Світло…
Ти судив не мене, П’єре в Мантії. Ти судив сонце, що сходило над твоїм дахом, і намагався сховати його в шухляду. Твій вирок – це лише клітка, яку ти збудував для власного страху. Тепер спи в її стінах. Я прощаю твою сліпоту.

Голос Залізного Персня (Герцог Філліп Бургундський):
…Пийте, панове! Орлеанська відьма більше не поведе французів на наші стіни!..
Тридцять монет... десять тисяч ліврів... яка різниця, як називається вага срібла? Земля ділиться мечами, а душі купуються для того, щоб палити їх у печах політики. Я продав дівчисько у чоловічих штанях – Бургундія виграла цю партію!.. Але чому вино в моєму кубку стало густим і гарячим, мов кров? Чому мої за́мки здаються мені тепер склепами, витесаними з німого льоду?..

Жанна (Голос Душі):
…Ти продав мене за срібняки, Філліпе, як колись продали Христа.
Ти міняв живу землю на мертвий метал, але метал холодний, він не зігріє твоїх долонь у сутінках. Бенкетуй на своєму попелищі, Тіне в Короні!..
…Моя вечеря вже пахне хлібом.

Голос Перемоги (луна далеких сурем, гучна, але порожня):
Стій, Діво!.. Куди ти летиш? Твоє місце на коні! Твій білий прапор досі майорить над Орлеаном! Ми викарбували твоє ім'я на щитах, ми співаємо про тебе в тавернах! Повернись у наші металеві лави, нам потрібна твоя ярість!

Жанна (Голос Душі):
…Моя ярість згоріла в Руані. Мій меч залишився в землі. Прапори – це лише тканина, що тріпотить від вітру. Не шукайте мене серед заліза. Я йду туди, де вівці п'ють воду з криниці, не знаючи імені королів.

Голос Короля Карла VII (тихий, тремтячий, палацовий шепіт):
Жанно... це ти?.. Твій дим долетів до моїх палат. Мені холодно, Жанно. Реймська корона тисне мені на скроні, вона здається мені зробленою з того самого розпеченого заліза, що спалило тебе. Скажи їм... скажи Історії, що я не зраджував тебе. Я просто... чекав. Я – правитель і мені потрібен був мир...
Не проклинай мене!..

Жанна (Голос Душі):
Я не вмію проклинати, мій бідний, зляканий королю. Не ремствуй!..
Живи своїм коротким земним віком. Мій Реймс тепер там, де цвіте дика яблуня. Я прощаю тобі твій страх.

ПІСЛЯДІЯ ТРЕТЯ: ВІЧНЕ ДОМРЕМІ́
(Звуки Руана і його Тіні повністю зникають. Чути лагідний шум річки Маас, тихий сплеск води, шелест листя і далекий, чистий звук вербової сопілки).

Голос Дикої Яблуні:
… Ось і ти. Ти стала такою легкою, маленька Жаннетто. Твої босі ніжки більше не лишають слідів на росі. Сідай під мої віти. Мої білі квіти пахнуть так само, як у той рік, коли ти вперше заплакала від Божого слова.

Мати (Ізабелла Роме) (теплий, затишний голос літньої жінки):
…Жаннетто, доню! Ну де ти так довго ходила?..
Вже сонце сіло за пагорб, корів пригнали, а житній хліб на столі вже охолонув. Батько хвилювався, нарікав, що ти знову задивилася на небо. Іди до хати, вимий руки.

Батько (Жак д'Арк) (утомлений, але глибокий батьківський голос):
Ну годі тобі, Ізабелло, не свари її. Вона ж дитина…
…Жаннетто, заходь. Я бачив сьогодні вовків біля лісу, добре, що ти повернулася завидна. Сідай поруч. Брати вже за столом.

Брати (Жакмін, Жан, П'єр) (разом, сміючись):
…Жанно, ми лишили тобі найтеплішу скоринку! І П'єр знову відремонтував свій дерев'яний меч!..
Сестра Катрін:
…Я постелила нам свіже сіно, Жанно. Воно так пахне літом. Розкажи мені, що тобі снилося, коли ти заснула на вигоні?

Жанна (Голос Душі, що знову стає голосом маленької дівчинки, сповненим невимовного спокою):
Мені снився дивний, довгий сон, Катрін... Мені снилося, що я ходила далеко-далеко, за самі обрії. Що я носила важкий чоловічий одяг, який тиснув мені на груди, і тримала в руках холодну смерть. Мені снилися великі міста з каменю, де люди кричали моє ім'я, а потім... потім мені снився великий вогонь, який хотів мене забрати. Було так гаряче і страшно...
Але тепер я прокинулася. Як добре, що це був лише сон. Як добре, що хліб теплий, а ви всі – тут.

Архангел Михаїл (Голос Небесного Світла, величний, але лагідний):
Вона вдома. Коло замкнулося. Вечеряйте, діти Світла. Грози більше не буде.

(Музика сопілки наростає, переходячи у світлий, прозорий хорал cantus planus. Голоси розчиняються у тиші).
ЗАВІСА