Коли на нас напали москалі,
То багатьом то дивним видавалось.
Вони ж своїми, начебто здавались,
Мов рідні діти одної землі.
Звідкіль у них жорстокість та взялась?
Тож на монголів, іго їх звертали,
Мовляв, від них їх предки нахапали.
Вони ж слов‘яни, кров одна у нас.
Насправді, неуважно ми читали
Історію – літописи, бо в них
Було багато прикладів таких,
Як ще монголів предки їх не знали,
Коли вони зухвало так велись,
Себе в Русі найпершими вважали.
Чужої думки слухать не бажали,
Але одразу ж за мечем тяглись.
Залісся їхнє, наче пуп землі
І вже від того, наче право мали –
Мов вотчиною, Руссю керували,
Хоча іще й не звались «москалі».
Чи то в отих краях така земля?
Чи від боліт їх мізки запалились
Й вони такі жорстокі поробились?
Світ ще тоді взнав душу москаля:
Підступну, хитру, жадібну, нахабну,
Жорстоку, але рабську, разом з тим.
Що ладен у чужий упхатись дім,
Погвалтувати, вбити та ограбить.
Хтось, може, думать – вигадки все то.
Багато чого можна розказати,
Але ж, при тому, докази слід мати.
Пустим словам не вірить вже ніхто.
Отож, щоб голослівним, все ж не бути,
Історію одну переповім.
Як предки москалів хотіли всім
Командувати й не бажали чути,
Що хтось в Русі зовсім не так живе,
Як вони хочуть. Треба їх провчити
Та розказати, як повинні жити.
Для нас тепер це, звісно не нове.
Отож, як Боголюбський Київ взяв,
Але у ньому не схотів сидіти,
Рішив свій Суздаль стольним він зробити.
Тож Київ погромив, пограбував.
Обдер, як липку. Золота натяг,
В Залісся вивіз, потоптав закони,
Скупавши у крові святі ікони,
Велів в своїх повісити церквах.
Як з Києвом, здається, розібравсь,
Тоді уже на Новгород поглянув.
Було б його скорити непогано.
Був у той час у Новгороді князь
Роман Мстиславич. Саме батька йо́го
Андрій тоді із Києва прогнав.
Той Київ втратив та контролював
Ще Новгород і досі. Досить того
Для князя залішанського було,
Щоб Новгород також пограбувати.
А місто в ті часи було багате.
Розор москальське іго принесло.
Колись то був багатий, справді край,
А нині захолустя. Московіти
Всі витягли давно вже соки звідти.
Від них добра ніколи не чекай.
Андрій рішив, що має право він
І Новгород, як Київ покорити.
І Новгород, як Київ розорити.
Для того привід треба лиш один.
І такий привід скоро віднайшовсь.
Відправив він якось у Заволоччя
Півтори сотні ратників охочих,
Щоб той загін, як граблями пройшовсь
По краю та зібрав всю данину,
Яку, мовляв йому в краях тих винні.
Отож загін туди скоренько й двинув.
А для місцевих то не в новину –
Знов будуть грабувати, бо ж візьмуть
І князю, і про себе не забудуть.
Усе до цурки вигрібати будуть.
По Заволоччю, наче смерч пройдуть.
Та трапилося так, що в той же час
Сюди прибули й новгородські вої
Із Даниславом, теж за даниною.
Отож вони і здибались якраз.
Тут новгородці здавна данину
З людей збирали. А тут татів стріли,
Які забрати їх добро схотіли,
Пограбувати їхню сторону.
Велів їм геть збиратись Данислав.
А в тих же гонор, огризатись стали
Та князевою помстою лякали.
Хоч Данислав півтищі воїв мав.
Догавкались, що й справа до мечів
У них дійшла. Затятих порубали.
Ті, що живі, заледве повтікали.
Тож Даніслав тих залішан провчив.
Зібрав всю данину та й повернув
У Новгород до себе. Залішани ж
До свого князя кинулись негайно.
А він озлився, як про те почув.
Тож привід для походу віднайшов.
І повелів Андрій полки збирати,
Щоб неслухняний Новгород скарати.
Другий би, може, інший шлях знайшов –
Домовився б, провів переговори,
Можливо би, без крові все рішить.
Та ж «московіт» не може так робить.
Як п‘яному йому, неначе море.
Він меч хапа та мститися іде.
Готовий крові море напустити
І по коліна в морі тім бродити.
Бо ж його здобич в тім поході жде.
Зібрали ціле військо зарізяк.
Крім суздальців, рязанці теж припхали,
І муромці, й смоленці поряд стали.
І полочани, бо ж без них ніяк.
Зібралося з півсотні тисяч їх.
На ті часи то чималенька сила…
Зима уже в свої права вступила,
Річками користали без доріг.
Бо вже ж які дороги в болотах.
Андрій сам у похід той не подався.
Чи захворів, чи просто налякався.
За стіл батьківський учепився – страх.
Отож Мстислава – сина відрядив.
Велів йому тим військом керувати.
Боярин Жидиславич помагати
Мав у поході. Пузо так наїв,
Що літописець київський його
Став, навіть Жирославич прозивати…
Тож рать і подалася грабувати,
Набити добре кендюха свого.
У Новгороді знали про похід,
Тож готувати оборону стали.
Високі стіни міста укріпляли,
Дивилися, де підлатати слід.
Там, де не сподівались на стіну,
Острог ще дерев‘яний спорудили,
Щоб залішани міцно тут засіли,
Поклали в штурмах сотню не одну.
Якщо навкруг засядуть вороги
Й захочуть змором їхнє місто взяти,
Харчів зусюди навезли багато,
Щоб оборонцям битись до снаги.
А все те, що не влізло у комори,
В свої далекі села розвезли,
Щоби запаси в них і там були.
Тож новгородці, знаючи, що скоро
Голодна залішанська прийде рать,
Все буде по дорозі грабувати,
Рішили їй нічого не лишати.
Жеруть хай землю, раз прийшли забрать!
Рать лаптьоногих вийшла у похід.
Великі Луки і Торжок узяли,
Міста спалили, все розграбували,
Кривавий всюди полишали слід.
Від сіл один лиш попіл залишавсь.
Нікого із зустрічних не жаліли.
Під Новгород небавом підступили.
Вже мор і голод поміж них почавсь.
Та войовничі ще вони були.
Два дні від міста вдалині стояли,
Укріплення уважно розглядали,
Де би вони прорватися змогли.
Вони і штурмів ще не почали,
Та місто уже встигли розділити,
Кому яку частину захопити,
Щоб вільно грабувать її могли.
Багате місто, вистачить на всіх,
Щоби за здобич битись не почали
Й зарані місце для грабунку мали.
Князі ж бо знали жадібність своїх.
А новгородці в відчаї були.
Вони ж орди такої не чекали.
Отож зі стін зі страхом споглядали,
Не вірили, що б вистоять змогли.
Про мор і голод у орді не знали,
Тож і боялись. А Мстислав то знав,
Тож із початком штурму не чекав,
Боявсь, щоб «перемогу не просрали».
Тож за два дні і кинув всіх на бій.
Присунули з Софіївського боку,
І лучники взялись стріляти поки,
Ординців зусібіч подався стрій.
Ще більший страх все місто охопив.
Мов хмари, стріли з неба засипають,
А тут орда ще із воланням пхає.
Хто б зі страху від того не тремтів?
Та тут архієпископ Іоанн,
Ікону Богородиці узявши,
Обходити став стіни з нею й башти,
Аби підняти всім душевний стан.
На подвиги на ратні вдохновить.
Ішов спокійно, хоч свистіли стріли.
Побачивши те, люди, мов прозріли,
За зброю похапалися умить.
А тут ще якась суздальська стріла
В ікону вп‘ялась. В саму матір Божу!
Та ж то хіба простити таке можна?!
І лють страшна на опір підняла.
Рішили: чи загинуть новогородці,
Чи переможуть. Іншому не буть.
На ворогів всю вихлюпнули лють,
Стрічав він свою смерть на кожнім кроці.
Під стінами топталася орда,
Вмирати, бачте зовсім не хотіла,
Хоч мала вдосталь проти міста сили.
Та в неї із хоробрістю біда.
Один Мстислав лиш Ростиславич зміг
З дружиною пробитись під ворота.
Сокирами взялися ті колоти
Дубові створи. Не один поліг,
Але ворота впали і вони
Змогли в надбрамну башту увірватись.
Мстислав не став за спинами ховатись.
Ввірвався першим, помахом одним
Одного збив, а потім і другого.
Та новгородці напосілись так,
Що потіснити їх не зміг ніяк.
Союзники ж дивилися на нього,
Але ніхто на поміч не прийшов.
Могли б у місто всі разом прорватись,
А там уже і до грабунку взятись.
Та ж в суздальцях дурна заграла кров.
Вони не рівня, що їм помагать?
З-під Києва чогось сюди припхали,
На їхню здобич якісь види мали.
Тож не прийшла Мстиславу в поміч рать.
І мусив він від міста відступить.
Ординці ж шанс єдиний упустили.
Та відступати поки не хотіли.
Продовжили ще лобом в стіни бить.
До вечора під стінами товклись.
Все сподівались скоро місто взяти,
В передчутті, що будуть грабувати.
Та новгородці раптом узялись
І вилазку вчинили. Князь Роман
Й посадник Якун підняли дружину
І вдарили ординцям тим у спину.
Пройшли по трупах, наче ураган.
Вже сонечко до заходу схилялось.
Ординці так налякані були,
Що й опору вчинити не змогли.
А новгородці звідусіль напались.
І гнали, і рубали ту орду,
Полоном брали, хто лишень здавався.
А ворог утікав, не зупинявся,
Лиш сонечко спинило ту біду.
Сховалося. І в темряві прийшлось
До міста новгородцям повертати.
Та й втому уже стали відчувати.
Відкинути їм ворога вдалось.
Та не розбити. Як минула ніч,
Мстиславу військо удалось зібрати.
Хоча пропало воїв і багато
Та ще могутнє військо, звісна річ.
Мстислав готовий знов на місто йти.
Та мор щоденно сотні губить люду.
Мерці уже валяються повсюди.
Дивись, й на штурм вже нікого вести.
Тому назад рішили повертать.
Коней багато з голоду пропало,
Тож довелося - пішки відступали.
Той відступ – жах, в словах не передать.
Бо ж відступали по дорогах тих,
Які самі ж до цього розорили.
Кору дерев, коней останніх їли,
Хоч то порятувало і не всіх.
Самі ж і винні. Не взяли запас.
Гадали, в новгородців зможуть взяти.
Тож довелося з голоду вмирати.
І так у них бувало кожен раз.
Гадали, Київ за три дні візьмуть.
Парадну одіж із собою взяли.
А потім звідси драпака давали,
Адже відчули всю народну лють…
А новгородці радісні були,
Перемогли й полону так набрали,
Що аж…по дві ногати продавали,
Тих, що на них так гонорово йшли.
Тож дух «москальський» був ще в ті часи,
Хоча й Москва ще тільки-но з‘явилась,
Іще на неї звисока дивились
В Заліссі. Та крутило вже носи
Від того духу. Бо ж не у Москві,
Насправді справа, а у тих болотах,
Де кожному пограбувать охота,
І смертовбивство тільки в голові.

Волоколамський Йосиф вивів строго
Про царство колись бачення своє:
«Понєже влада царська є від Бога,
То й цар тому богоподібний є».
Тож, що хотів, той цар - те міг робити.
Йому не було суду на землі:
Міг мордувати або просто вбити.
То з легкістю сприймали москалі.
А церква, звісно, все те дозволяла,
Бо ж цар від Бога – не переч йому.
Сама ж від того часом і страждала.
І захистити не було кому.
Царі ті скільки вигубили люду,
Навряд чи зможе хто порахувать.
Тож говорити я про те не буду.
Хотілось би хоча б «владик» згадать,
Яких царі оті замордували.
Велів був Грозний, як напався шал,
Й опричники митрополита взяли,
Як москалі говорять «на підвал».
Бо в церкві той митрополит відкрито
Опричнину прилюдно засудив.
За що був люто «на підвалі» битий.
Малюта його там же й задушив.
Культурна європейка - Катерина
З Вольтером переписочку вела.
Та у скрутну фінансову годину
У церкви її землі відняла.
Коли ж митрополит взявсь проклинати,
Хто землі ті церковні відбирав,
Веліла та його арештувати
І кат живим в стіні замурував.
Онучок Олександр був не кращий,
Закатував архієпископа за то,
Що на царя «відкрив той свою пащу».
Царю не смів противитись ніхто.
Царі від того, звісно, нахабніли.
Он Олексій Романов у свій час
Ходив, як вдома, в церкві й поміж ділом
На увесь голос лаявся щораз,
Немов якиїсь вуличний бурлака.
На патріарха якось напосів
У П‘ятницю Велику. Той від ляку
І слова проти вимовить не смів.
Це той, що в москалів «Тішайшим» звався.
Такий богобоязнений, мовляв.
А він ходив по церкві й матюкався,
Як в службі хтось помилку допускав.
Отож в москальській церкві виживали
Лиш ті, хто царям вірою служив.
Які не лише руки цілували.
І не важливо, хто на трона сів.
Митрополит московський комунякам
Так вірою і правдою служив,
Що сталінським портретам «у подяку»,
Немов іконам, кланятись велів.
А в шістдесятих раптом патріархом
Безбожник й комуняка Ротов став.
Служив він владі вірою, без страху,
Від КаДеБе таке завдання мав.
І ні для кого вже не є секретом:
Під рясами погони в їх попів.
Всі моляться на Путіна портрети.
Та Бог в церквах їх бути не схотів.

Над рікою туман висить.
Промайне, може, часом тінь.
Чи то птах який пролетить,
Чи то форкне в тумані кінь.
Попід верби вогонь горить,
Хтось багаття в траві розклав.
Дим в тумані не розрізнить.
Мабуть, хтось на спочинок став.
Чумаки? Так возів нема.
Та й з людей лиш один сидить.
Свою люльку в руці трима,
На вогонь із близька глядить.
Наче й, дивиться на вогонь,
Що сухий пожирає хмиз,
Та не бачить зовсім його,
Бо думками помчав кудись.
Про похід бойовий згадав
Чи татарський лихий набіг?
Як товариш з коня упав,
А він в поміч йому не встиг,
Бо і сам ледве відбивавсь.
Напосілися вороги.
Сам на сам проти них зоставсь
І здолати не до снаги.
Не втомилась поки рука,
На шматки рубав ворогів.
Аж зробилась шабля важка,
Стільки крові нею пролив.
А тоді кінь порятував,
Тільки свиснув і той подавсь.
З ніг татарських коней збивав,
Як спинити хто намагавсь.
Кінь позаду орду лишив.
Ще свистіли стріли кругом.
Він Покрову святу молив,
Щоб укрила плащем його.
Чи Покрова, чи то бахмат.
Та лишився козак живий.
Озирався весь час назад,
Але стих за курганом бій.
І погоні було не чуть.
Опустився густий туман,
Що сховав із очей, мабуть,
Наче то Покрова сама.
Вже за річкою зупинивсь
Та пасти́ся коня пустив.
Ще Покрові раз помоливсь.
Та під верби вогонь розвів.
Тепер дума козак, сидить,
Наче, хоче вогню спитать:
Що він міг би тоді зробить,
Щоб товариша врятувать.