Старому немає з ким говорити,
його ровесники померли.
Тільки з тишею,
тільки з вічністю,
тільки з німотою.
Його кімнатою
ходить навшпиньках
вічний голос,
шелестить крилами.
Спогади покриваються пилом,
ніби гранітними брилами.
Старий говорить
зі своєю тінню,
зі своїм двійником,
другим "я", alter ego.
Старий говорить
зі своїм антисвітом,
із космосом протилежностей.
Старий розмовляє
зі своїм дзеркалом,
зі своїм відбитком,
і слова його
тануть у задзеркаллі,
як далекі кораблі.

1 серпня 2024

Парк перебудовують,
здирають асфальт,
знищують старі споруди.
Скільки спогадів поховано
під уламками
старих конструкцій!
Минуле вже ніколи
не повернеться, хіба що
через десятки віків
в інших обрисах і формах.
Чиїсь поцілунки, як пелюстки,
поховані під битою цеглою.
Чиїсь зітхання назавжди
знайшли спочинок
під незворушним бетоном.
Ми також уламки
чиїхось світів,
які живуть у різних головах.
Зі старим парком
руйнується старий світ,
стара цивілізація,
старий життєвий уклад.
Споруди стають
більш сучасними
і водночас позбавленими душі.
Старий парк - як давній Вавилон,
похований під пісками часу.
Старий парк пускає паростки
у минуле, пронизуючи пам'ять.
Хтось може згадати
першу близькість у парку,
коли крізь нудоту зборів
проступає сперма радості.
Старий парк пронизують
щупальця ненависті
і паростки любові.
На старих руїнах може
народитися нове письмо,
нові літери віри та надії.
Бита цегла стане
джерелом натхнення
для нових соборів.

23 липня 2024

Свідомість розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відіованими один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
людина, як цілісний замок.
Так розпадається буття,
і небуття напливає
могутнім припливом,
омиваючи моли пізнання.
Свідомість прохромлюється
космічною волею,
космічним законом,
як абсолютом сущого.
Свідомість нагадує
вулик із бджолами,
де кожна бджола -
ідея, яка суперечить іншій.
Свідомість схожа
на атомний реактор,
який ось-ось вибухне.
Свідомість - найгрізніша зброя,
яка стріляє в самого себе.

20 липня 2024

Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Вона тепла як вересень).
Так я мислив:
Шугають над тополею сну
Сойки гіпсових піснеспівів –
Хоралів жасминових квітів:
Я теж монах – кармеліт босоногий,
Що малює димом портрети
Знахабнілих теософів,
Сині ягоди італійських двориків
Дивака Малатести*.
Так я відчував:
Цитую вульгату**
Необачно
Птахам-піжонам***,
Гракам-чорнокнижникам,
Що відобразились в дзеркалі
Торішнього злого дощу.
Трохи для Неба – жменю посмішок,
Нехай і не Будди, а так –
Якогось школярика,
З каламарем замість метелика,
Що чорнилом вимастив пальці,
Бо малював людину
На папері рожевих мрій****.

Примітки:
* - звісно, Пандольфо ІІІ, кого ж іще…
** - Я тоді з вульгати процитував таке: «Arcam tibi ex lignis cucurbitae fac, arcam tabulis facies, et bitumine linies intus et foris…» Звісно, намарно цитував, не інакше…
*** - не знаю як у вашому місті, але в моєму місті розвелось чимало птахів-піжонів – строкатих стопудозиків, бо сентиментальні бабусі годують їх білим м’якушем насущника.
**** - кольору аргентинської заграви – там, над пампасами. Тієї, яку споглядають гаучо.