Чи буду далі я писати
Лиш кров'ю у сумних листах,
Які долатимуть пасати?
І з клітки визволиться птах.
Чи буду я писати ранок,
Чудовий виснажений день
І присмерк, як відкрита рана,
Як приспів зболених пісень?
Я напишу поему ночі
І сагу любощів палких.
Так спогади закровоточать.
Вогнем палатимуть думки.
Я допишу романи болю
І првість сумнівів, страждань,
Пройшовши грані мимоволі
У царство ночі і жадань.

30 квітня 2026

Тепер автобус більше не приїде
За визначеним шляхом. Пізній час
Втонув у річці, ніби "Ріо-ріта",
Так відійшов, що вже забув про нас.
Замість вогнів - задавнені корита.
Колючий дріт обплутує Парнас.

За визначеним шляхом не приїдуть
Жаданий спокій, щастя і слова,
Які врятують у потужній дії
І від яких ясніє голова.
В полях ідуть вродливі голі діви.
У річці часу - лиш сама плотва.

За визначеним шляхом прийде лихо
І катаклізми в мантії страшній.
Це лихо заспіває пісню стиха.
Увірветься із лісу лиходій.
Минулий час у спину жижо диха,
Немов суддя утрачених подій.

27 квітня 2026

Чи не була порожньою краса
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?

На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
Пробуджували втілену людину.

Важливо зрозуміти, що було
За оболонкою вогню живого:
Це іскра Божа чи то ремесло,
Що тропиками прагнуло до Бога.

Ці чари з потойбіччя, з чорних мес,
Вино чаклунства, пристрасті, печалі
Сягають душ і навісних небес
По той бік розуміння і моралі.

25 квітня 2026

Я іду і падаю у бруді,
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
Розірвавши ретязі і пута,
Упаду в стихію, круговерть
Творення, у волю незакуту,
Де відступить невблаганна смерть.
Це падіння стане повноліттям,
Вічними пологами. Вогонь
Нас охрестить, мов саме сумління,
Дарувавши слово із долонь.

23 квітня 2026

На вигоні влітку молодь постійно збиралась,
Ледь не до самого ранку на нім «тирлувалась».
Веселились, жартували і пісні співали,
Історії десь почуті переповідали.
Історії то веселі, то до серця в п‘ятах.
Чулось часом, як від страху охають дівчата.
Хлопцям було до вподоби – дівчата лякались,
То тісніше до тих хлопців вони пригортались.
А найкраще всіх Микола вмів так розказати,
Що від страху аж тремтіли й ойкали дівчата.
Де історії ті брав він – то ніхто не знає,
Але щораз щось новеньке та й розповідає.
І так гарно ото завжди виходило в нього,
Що ніхто й не сумнівався в правдивості того.
От і нині, уже зорі в небі засіяли,
Уже й пережартували, й пісні проспівали,
Як Карпо гукнув Миколі: - А розкажи, брате,
Що там нового у світі про чортів чувати?!
А Миколі того й треба. На колоду всівся
Та блакитними очима навкруг подивився.
Каже: - Чулись мо, як жінка виносила чорта?
- Ні, не чули… - а послухать ой, же як охота. –
Розкажи, - всі загуділи, круг Миколи стали,
Бо ж і слова пропустити з того не бажали.
- Якщо курка знесе зноска, мені говорили,
Його жінка під пахвою дев‘ять день носила
Й потім у гній закопала, то з яйця отого
Вилупиться справжній дідько. Не брешу, їй Богу.
Одна відьма про те жінці розказала щиро.
А та жінка захотіла все то перевірить.
Знесла в неї курка зносок, під пахву узяла
Й дев‘ять днів отак гарненько його вигрівала.
На десятий закопала його в купу гною.
Та ходила, зазирала все до купи тої.
Через час якийсь і, справді, вилупивсь чортяка.
Зазирнув до неї в хату. Вона з переляку
Ледь у вікно не шугнула. Як полотно стала.
А чорт їй: - Ти мене дев’ять аж днів вигрівала.
На десятий закопала мене в купу гною.
Тож тепер я весь з тобою, ну, а ти зі мною.
І відтоді в дворі в неї стало все вестися.
Кури стали, як скажені в курнику нестися.
Як отелиться корова – то теляток двоє,
А окотится овечка – то двоє чи троє
Ягнят буде. То все, звісно, робив той чортяка.
Була жінка досі бідна, і хата ніяка.
А тепер розбагатіла, поставила хату,
Що такої би і війту хотілося мати.
Й до роботи вже не надто, служанку найняла,
Щоби та по господарству все переробляла.
Від багатства, певно, зовсім зробилась дурною,
Над служницею постійно знущалася тою.
Така вредна зробилася – не підходьте, люди,
Хоча вона носа свого сама пхала всюди.
Зібралася вона якось в місто до базару.
Назбиралося на продаж різного товару.
А служницю залишає, велить їй зварити
В двох горнятках борщ і кашу. Але не солити.
Вона сама так постійно щоденно робила,
Але нині заспалася, отож і не встигла.
- Звариш, - каже, - два горнятка, нагору поставиш,
Біля комина та так там горнятка й зоставиш.
Та не соли, боронь Боже, - уже й в дверях стала, -
Не посоли дивись тільки, - ще раз попрохала.
А служанка: - Та вже їдьте! Звісно, не забуду!
А сама собі під носа: - Ага, так і буде!
Зроблю тобі, як ти просиш! Будеш мене знати!
Узялася борщ і кашу вона готувати.
І вже солі не жаліла, добре посолила.
Біля комина горнятка ті два притулила.
Повернулася та жінка з базару додому.
Тільки в сіни, а горнятка із печі додолу.
На голові розлетілись й на долівку впали.
Жінка зразу ж зрозуміла і кричати стала
На служницю: - Що ж ти, клята оце наробила?!
Я ж просила?! Ти навіщо їжу посолила?
Та прикинулась дурною: - Я просто забула!
Та відтоді в тої жінки все, мов вітром здуло:
Все виздихало господарство, геть усе пропало,
Бур‘яном навколо хати все позаростало.
А вогонь звідкись узявся, то й хата згоріла…
Отак, кажуть ота жінка із чортом дружила.

Що значить зачинені двері
До серця чийогось навік?
Риплять, ніби голос тетері,
У фокусі дальніх повік.
І Вертер пустелю долає,
Читає рядки будяків.
На овидах світлих розмаю
Почуємо шепіт віків.
Здолати широку промзону
Чи поле розкиданих мін.
Створити для себе ікону
Зуміє поет чи то мім.
Створити кумира у злоті
Та ідола для поклонінь.
Брести у розлогім осоті
До музи в потузі волінь.
Впадуть ідеали колишні
В байдужу зелену траву.
А вітер ідеї колише,
Немовби пшеницю в рову.

4 квітня 2026

Птахи на хижім переніссі
Вільготно направляють гнів,
Такі потужні, наче Ніцше,
В нестримнім сяєві вогнів.

Вони жорстокі і примхливі,
Розумні, злобні і сумні,
У нескоримому напливі
Рахують доленосні дні.

Птахи пророчі, невіддільні
Від космосу могутніх хвиль.
Так почуття химерні, дивні
Ідуть, немовби чоловий.

Їх не вполюєш, не впіймаєш.
Птахи у пастку не зайдуть.
На святі вільного розмаю
Вони лаштуються у путь.

3 квітня 2026

Намагався заснути, та тільки дарма.
Не вдалося поринути в небо таємне.
Огортає, як військо, тотальна пітьма.
І в раю не побачиш сподівану Єву.

Намагався заснути, та кара тебе
Наздогнала в домівці й ударила в серце.
Ти прикутий до скелі, де небо рябе
Випікає страждання в нежданому серпні.

Намагався заснути, пірнув у Аїд,
У кипіння сторіч і у вічну покуту,
Де безжальний божок на арені стоїть.
І тобі залишається випить цикуту.

В ній навіки забудеш земні тягарі
І полинеш у простір печальний і вільний.
Не всміхаються більше величні гаї.
Лиш чекає на варті невтолена вірність.

27 березня 2026