До давніх каменів я припадаю
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
Мовчить цей камінь, та його мовчання
Промовистіше за мільйони слів.
Перед очима довге проминання
Епох, віків, немов хода полків.
Приїхав я у дальню цю місцевість
Подалі від марнот і суєти.
Несу слова я, аж хитаю цебра,
Прекрасної далекої мети.

4 березня 2026

Відбувся у природі збій,
Такий нечуваний, нежданий,
Немовби надійшов прибій,
Такий далекий і жаданий.

Щось у нутрі лісів кричить,
Благаючи про допомогу.
Так думку переплавить мить,
Долаючи в собі знемогу.

Так збились ритми, день і ніч,
Бадьорість, сон, спочинок, втома.
Так збились вияви сторіч.
І не повернешся додому.

Усесвіт ритм свій загубив.
І Вищий Розум збився з ритму.
Не вистачить таких зубів,
Щоб відігратися на рингу.

Крокує час, мов Командор,
Похмурий, лютий і жорстокий.
І кожна хвиля - матадор.
На неї бик летить стоокий.

3 березня 2026

Спресований час у секунди, години.
Спресований дух у фортеці хвилини
Чекає надійної, світлої днини,
Аби проспівати пісні горобини.

Спресована вічність у долі секунди.
Її затискають в майстерні чи кузні.
Ми підемо точним протореним курсом.
А згаяний час і за гроші не купиш.

Спливають хвилини розплавленим злотом.
Забуті слова заростають осотом.
Вони заридають розлюченим чортом
Чи руки здійматимуть в розпачі Лотом.

Уже не повернеться давня епоха.
Вона пролунає у слові пророка.
Ударить по спині нестриманий посох.
Спресований час помирає до строку.

28 лютого 2026

Останні помахи руки
Зими епічної, важкої,
Як покарання за гріхи.
Не вибратися нам із колій.
Спадають краплі й матюки.
Співає крига колискову.

Останні помахи зими,
Як відставного диригента.
Кулак напружено здійми
У вирішальності моменту,
Розпачливо закрий грудьми
Майбутнє від ресентименту.

Зима - промовець, мім, актор
На сцені пізнього театру.
Ми не побачимо повтор
В напівзабутому Монмартрі.
Сніг падає, немов мінор.
До когось він спішить на варту.

27 лютого 2026

(собі у вересневій порі. В день уродин)

Рожевим небо розцвіло… Зоря займається…
Десь мріє човник… і весло… А серце – крається…
Ну от… вже знову на порі осіннє марево,
І на руках… і на пері – рахманне зарево…
Твій біль на кінчику пера жаріє-леститься,
Жар-птиця з поля принесла два перевесельця…
Жар-птиця з поля принесла достигле житечко…
Згоряє літечко дотла… Згоряє літечко…
Так осінь в шатах золотих листочком бавиться –
А як там Мавка у лісах?.. А як там Навиця!..
Мо’ танцюватиме танок із Перелесником…
(А Час блукає між зірок лукавим щезником!..)

Нехай собі у цій добі в добрі потішиться –
Злетить у висі голубі, то й вірш напишеться…
Рядки мов зернятка в житах під ноги стеляться…
Мов намистини у літах – у серці селяться…

Вже й серце в повені зірок – рахманній повені…
До неба – крок… До неба – крок… А в небі – промені…
Все промине… Все промине… Та вірш зостанеться…
(У лісі Мавка промайне… Осіння Навиця!..)

Займуться полум’ям слова… З вогню іскристого –
«Я ще жива!..» Почну жнива з листка… із чистого…

4 вересня 2026 (майже Імпровізація)

Калюжі розлилися, як моря.
Виходить божевілля із порогів.
Ідей могутніх первісна зоря
Укаже шлях для магів і пророків.
Виходить з берегів прадавній світ,
Давно забутий, згаяний, завмерлий.
Він проривається, немовби квіт
На цвинтарі, де відпочили мертві.
Жага виходить з русел річкових,
Затоплює округи і долини,
Звільняється з неволі вартових
І у безмежність нездоланно лине.
Пророк іде крізь доли і ліси,
Долаючи дощів лихі полони,
До світу нездоланної краси,
Зневаживши багнети й перепони.

26 лютого 2026

Я нікуди не хочу іти.
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.

Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
Ніж вершини прадавні Колхіди.

Подивлюся із вибуху магм,
З мікросвіту амеби чи голки,
Як потужний невизнаний маг,
Що в полоні безжальних моголів.

Подивлюсь я із жовтих домів
На сувору величність Касталій,
Що побачити я не зумів
У гонитві зухвалих баталій.

Давня Спарта постане тепер
Як сучасність, а не як минуле,
Щоб поглянув я і завмер,
Відшукавши алмази в намулі.

25 лютого 2026

Дешеве срібло висне із дахів,
Важливе щось промовити нам хоче.
Це витвори прихованих гріхів,
Які прийдуть нечутно серед ночі.

Прозорий страх, розкаяння і блуд,
Прозора пристрасть бачиться узимку.
Вони впадуть на зледенілий брук.
І піде Блум в майбутнє на обжинки.

Прозорі сором, роздуми, гріхи,
Прозорий час, напівпрозорий простір.
Нап'ємося з прозорої ріки,
Аж поки жрець нам не промовить: "Пробі!"

20 лютого 2026

То дощ холодний, то нервовий сніг.
Спектакль природи чи її тортури.
Ти до мети крізь вічність швидко біг,
Крізь творчість пробирався до натури.
Біжить крізь сніг стрімкий єдиноріг.
Стоять застигло крижані скульптури.

Природа іспит приготує нам.
Слабким не місце в цьому Колізеї.
Її шляхи нагадують бедлам.
Спочинемо із бивнем у музеї.
Помолимося сніговим богам.
Зими жорстокість, ніби лють Вандеї.

20 лютого 2026

Дід Микола любить «молодь» розуму навчати,
А йому вже дев’яносто, є чого згадати.
Він ще й покозакувати устиг свого часу,
Поки Січ не розвалили москалики ласі
До добра чужого. Світом розбрелось козацтво,
Січове навік розпалось козацькеє братство.
Тож збере Микола «молодь» - сімдесятилітніх
Та ото і починає їх розуму вчити.
Що тепер не те, що було, геть усе змінилось.
А як же у його роки молодії жи́лось!
От і тепер на осонні діди рядком всілись,
Про одне-друге згадали та й розговорились.
Стали жалітись на старість, на неміч грішити,
Що іноді так діймає, що не хочеш жити.
- От би молодість вернути! – зітхнув дід Данило.
Діди мовчки закивали, теж того хотіли.
Тут Микола одізвався: - Що там говорити?
От колись, говорять люди, ще вміли робити
Зі старого молодого… - Та не може бути!
- Не бажаєте ви, бачу про таке почути?!
Діди миттю й відступились: - Та хто його знає?
В житті, кажуть старі люди, всякого буває.
Й на Миколу поглядають. Микола всміхнувся,
Підкрутив свої вже сиві, що аж білі вуса:
- Ну, то слухайте. Було то, як ще Січ стояла.
Запорожці у степах цих силу й владу мали.
Жив коваль між запорожців. Не такий, як нині.
Тепер такі повелися – то п‘яні, як свині,
То шахраї. А отой був ковалем від Бога –
Не дурив, не пив – робота аж кипіла в нього.
Кував коней усій Січі. Лиш благословлялось
На світ – в нього кузня відчинялась.
Ще козаки бува очі тільки продирають,
А коваль уже у кузні молоточком грає.
Та біда, хоч працював він від ранку до ночі,
Хоча димом виїдало його карі очі,
Та не надбав геть нічого, окрім, звісно, втоми.
Бідняком був. Із багатства лиш дрантя на ньому.
А висіло в його кузні, кажуть дві картини.
На одній свята Марія та Ісус-дитина.
А на другій чорт з рогами. Та перша висіла
Проти дверей, там на цвяшок її почепили.
Друга прямо над дверима. Як коваль заходить,
Похреститься на ікону й «Отче наш» заводить.
А молитву як закінчить, розвернеться, значить
Та і плюне дуже смачно у пику чортячу…
От удосвіта до кузні він якось приходить.
А надворі ще так темно, щось побачить годі.
Відімкнув він в кузні двері, та Божому лику
Помолився, як і завше, харкнув чорту в пику.
Тільки молот взяв у руки, десь парубок взявся
І здоровий, і красивий. Стояв, усміхався.
На обличчі чорні вуса вилискують в нього
І на вид трохи смаглявий. Та й більше нічого.
- Здоров, дядьку! – Здоров, хлопче! – Час добрий кувати
Тобі й не перекувати, грошей торбу мати.
- Добре кажеш та недобре щось воно виходить…
- А чому так? - Та товчуся зранку на господі,
Але крім оцього дрантя нічого не маю.
І чому так? Що робити? Того я не знаю.
- Жалко мені тебе, дядьку, бо ж скверна наука,
Мабуть в тебе – тільки й маєш надію на руки.
От коли б ти знав науку – оту, що я знаю,
Вдарив лихом би об землю, - той відповідає.
- А яка ж твоя наука? – О, я знаю того,
Як зробити молодого разом зі старого!
- Ти і, справді, таке можеш? – Чого б мав брехати?
- А мене тої науки ти зможеш навчати?!
- Не хотілось би… Одначе, жаль же тебе дуже…
Знаєш що: ходи зі мною по світові, друже!
Будеш пильно придивлятись, як я роблю справу,
То й навчишся так робити, як потрібно… - Справді?!
Я готовий. Замкнув кузню й подалися краєм.
Дійшли слободи одної, в місцевих питають:
- А чи слобода це панська? – Панська, - кажуть люди.
- І пан є? Старий, напевно?! – З дев‘яносто буде.
- Ну, то наш. Ходім до нього. Прийшли, заявили
Хто такі. Пан із палацу виповза насилу.
Старий, зморщений, ледь ноги криві вже волочить.
Став питатися у гостей, чого вони хочуть.
- Та шукаємо роботу. – Що здатні робити?
- Зі старого молодого можем сотворити.
Старий панок аж підскочив: - Умієте, справді?!
То зробіть же молодого з мене, Бога ради!
- А що дасьте? – Що візьмете?- став панок крутити.
- Ну, тисячу карбованців, щоб омолодити.
Бо ви ж дуже вже старезні. – Вісімсот і згода?!
- Струмент дорогий, тож дарма витрачати шкода.
Сюди-туди – сторгувались за тисячу, звісно.
Парубок дістав із торби палицю залізну
Та як влупить пана в лоба. Порізав на шмаття.
Поскладав шматки у діжку та і став мішати.
Налив води у ту діжку, попелом посипав.
Мішав-мішав, мішав-мішав, потім плюнув-дунув
Та як крикне, наче його кудись півень клюнув:
- Стань, як лист перед травою, ти переді мною!
Як вискочить молоденький із діжки отої.
Такий, наче літ сімнадцять. Як став танцювати.
Такий радий був тисячу парубку віддати.
Взяв той гроші, ковалеві рішив частку дати.
Свої чомусь на могилі здумав закопати.
Пішли далі. Ідуть-ідуть, в слободу приходять.
- А чи панська слобода ця? – питають народу.
- Панська. – А хто: пан чи пані тут володарюють?
- Пані та така старезна. Літ за сотню, - чують.
- Оце й наша, - пораділи й пішли заявляти,
Що у слободу прибули роботи шукати.
От виносять до них пані стару на подушках.
Така страшна, така суха, мов світ її душить.
- Що ви хочете? – питає. – Роботу шукаєм.
Старих людей в молоденьких ми перетворяєм.
- Справді? – Справді! – Зробіть ласку для мене велику –
Зробіть з мене молоденьку, бо вже літ без ліку.
- То це можна. Дві тисячі карбованців варто.
- Може, півтори достатньо? – стала торгувати.
- Ні, бо струмент дорогий в нас, а ви старувата.
Торгувались, домовились дві тисячі взяти.
Витяг парубок знов довбню та пані по лобі.
Вона й впала, не всигнувши вигукнути: «Пробі!»
Парубок порізав тіло, став в діжку вкладати,
Налив води, всипав попіл та й давай мішати.
Мішав-мішав, плюнув-дунув над діжою тою:
- Стань, як лист перед травою, ти переді мною!
Й вийшла діва молоденька, та така вже гарна.
Віддала негайно гроші, бо ж трата не марна.
Взяли вони в пані гроші, бігом поділили,
Парубок знов свою частку зарив у могилу.
Пішли далі, знайшли пана десь іще старого,
І зробили з нього знову хлопця молодого.
Коваль бачить, що наука і не мудра зовсім.
Якби сам за теє взявся, то б легко вдалося.
Лягли спати при дорозі. Парубок дрімає,
А коваль усе на нього скоса позирає.
Заснув той, коваль тихенько на ноги піднявся
Та й скоренько світ за очі по шляху подався.
Знайшов слободу, в місцевих узявся питати:
- Чи є пан у вас? – Є, - кажуть, - та такий вже клятий.
- А старий? - Та йому років сімдесят десь буде.
- Оце й мій! – коваль говорить, - де він, добрі люди?
Прийшов та й питає пана. От пан і виходить.
Худий-худий ще й згорблений, і його аж водить.
- Що ти хочеш? – Я роботу, панночку, шукаю.
- На яку роботу здатен? – пан його питає.
- Та можу я молодого зробить зі старого.
- Справді, можеш? – здивовано глянув пан на нього.
- Справді, можу! – А яку ти за те хочеш плату?
- Тисячу, - коваль говорить. – Та то забагато!
Візьми вісімсот?! – Не можу…я то і не проти
Та дорогий надто струмент для ції роботи.
Торгувались й на тисячі, все одно зійшлися.
Витяг коваль довбню, вдарив, пан і повалився.
Порізав на шмаття пана, покидав у діжку,
Налив води та попелу додав туди трішки.
Взяв мішалку та й мішає. Мішав та дивився,
Чи то пан у отій діжці вже омолодився.
Як втомився, свиснув, крикнув над діжою тою:
- Стань, як лист перед травою, ти переді мною!
Та не сталося нічого, ніхто і не скочив.
Міша далі, піт вже йому заливає очі.
Намішався, свиснув, крикнув та махнув рукою:
- Стань, як лист перед травою, ти переді мною!
Знов нічого не виходить. Він утретє взявся.
Та нічого не змінилось, як він не старався.
Що робити? Діти пана уже насідають,
Нехай їм живого батька бігом повертає,
Бо зашлють аж до Сибіру. Той став говорити:
- Зачекайте. Старий дуже, не встиг укипіти.
Та і знов давай мішати. Вже й ніч наступає.
Вже у бідного мішати і сили немає.
Сів, замислився, про долю почав горювати,
Бо ж прийдеться у Сибіру віку доживати.
Коли хтось торкнув за руку, коваль оглядівся,
Аж то парубок, що десь там в степу залишився.
- Чому, дядьку, зажурився? – коваля питає.
- Ой, голубчику мій славний, що робить – не знаю?!
Покарала мене доля на довічні муки.
Думав я, що вже навчився твоєї науки.
Втік від тебе та й узявся так само робити.
Вбив людину і не можу тепер воскресити.
Поможи ти, будь ласкавий! Повік не забуду!
Виручи з біди і вдячним усе життя буду!
Парубок собі задумавсь, а чоловік просить.
Так вмовляє, так вмовляє, ледве не голосить.
- Я – говорить юнак, - зможу у нагоді статираду дати,
Але ти за теє маєш зарок один дати.
- Дам, який лиш забажаєш! Який тобі треба?
- Пам’ятаєш ту картину, що висить у тебе
В кузні прямо над дверима. – Як не пам‘ятати?!
- Обіцяєш, що не будеш на неї плювати?!
- То ти?.. – коваль здогадався, хто в людській подобі.
Та нема куди діватись, викрутитись щоби.
- Ой, не буду я плювати повік, обіцяю!
Ну, що було із тим паном, того я не знаю.
Але коваль з того часу до скончання віку
Вже ніколи не плювався чортові у пику.
Ще і людям казав: - Бога ви не забувайте,
Але й чорта, що б не було, теж не зобижайте!
Ото поміж запорожців все розповідалось,
І до нашого аж часу тепер передалось.

На білу кригу знову випав сніг.
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.

Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
Цей сніг у незворотності розмаю.

Приходить сніг симфонією днів,
Мелодією вічності і неба,
Коли не треба вже марнотних слів
І метушні дешевої не треба.

Приходить сніг, як сивий, білий пан,
Господар степу, лісу і печалі.
Колись проб'ється крізь сніги тюльпан.
Не треба вже ніякої медалі.

18 лютого 2026