Сидять старі на осонні, кістки свої гріють.
Про те, про се розмовляють, про молодість мріють,
Коли ще було в них сили весь день працювати,
І до ранку до самого потім танцювати.
Сидять, курять самокрутки, мирно розмовляють,
Коли тут повз них Секлета – вредна баба пхає.
Та, що заздрісна страшенно, ще й зла, як собака.
З ким полаятись шукає, кого хоч обгавка.
В селі й зв’язуватись з нею вже ніхто не хоче,
Так вона когось облає ще і поза очі.
Така уже чорнорота - не приведи Боже.
І тут іде, дідів бачить, стриматись не може:
- Бач, розсілись, дармоїди! Мабуть, вже й хильнули?!
А ви батюшку у церкві у неділю чули?
Казав він, як Бог Адама виліпив із глини.
Отож, хочеться вам, клятим, у житті єдино –
Свого глечика налити. А в пустому дзбані,
Що ви звете головою, лиш думки погані… -
Щось хотіла ще додати, але Гнат озвався.
Він спокійно у Секлети у тої спитався:
- А ти проповідь, Секлето до кінця діждала?
Бо там батюшка казав нам, як жінка постала.
- Звісно ж чула, - та з викликом, - із ребра Адама
Зробив Господь йому жінку серед раю прямо.
- Бачу, бабо, що у церкві ти ворон рахуєш,
Бо, що батюшка говорить, ти зовсім не чуєш.
- Як не чую? – Дуже просто, бо ж зовсім інакше
Тоді батюшка повідав про творення ваше.
- Як інакше? – і Секлета аж рота відкрила.
- Бач, не чула ти нічого. А нам говорила…
Ну, та добре. Отож, слухай, як там було діло.
Створив Господь нашу Землю, як врем’я наспіло.
Створив ліси, створив води та живність у краї.
Створив також і Адама та й пустив до раю.
Живе Адам. Усе має, адже рай навколо.
Та чомусь часом сумує. Сяде під кущ голий,
Про щось думає, неначе чогось ще бажає.
Раптом Господь як подума: «Та жінки ж немає!
Як же бідному без жінки – тільки сумувати.
То й надумався, нарешті, жінку тому дати.
Та не хотів відкривати йому таємницю.
Нехай якось ляже спати, а, коли проспиться,
Лиш відкриє очі й жінка перед ним постане.
Ото радісно Адаму з того часу стане.
Тож уклавсь Адам під кущик й захропів небога.
А Господь тихцем підкрався до сонного його,
Розкрив груди, ребро щоби у Адама взяти.
Поклав його позад себе, став груди зшивати.
А ту біг якраз собака та й ребро те внюхав,
Схопив його у пащеку та й помчав щодуху.
Бог побачив та й кинувся бігом доганяти,
Щоби здобич у собаки тієї забрати.
А той пес хитрющий вдався, через пліт метнувся,
Ледве Господь до хвостяки його дотягнувся.
Потяг за хвоста до себе та перестарався,
Утік пес з ребром. У Бога лиш хвіст і зостався.
Що лишилося робити? Іще ребро брати?
Як без двох ребер Адаму жити-поживати?
А тоді по лобі ляснув себе: - Що ж гадаю?
Адже я он хвіст собачий у руках тримаю.
Зробив Господь Адамові Єву з хвоста того.
Дуже гарна, скажу прямо, вийшла жінка в нього.
А волосся таке довге, наче хвіст собачий…
- Ти все брешеш, старий дурню,телепню чортячий!
Здумав мене одурити?! Та того не буде!
Я про твої побрехеньки рознесу повсюди!
Щоб ти, іроде, сказився! Щоби не діждався!
Щоби тебе заціпило! А щоби ти всрався!..
Довго іще проклинала скажена Секлета.
Думаєте, Гнат злякався того крику? Де там.
Він на теє: - Бачте, правда була про собаку.
Он в Секлеті й проявилось – як собака гавка.

ХОР ВОЇНІВ СВІТЛА:
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокинеться для тих, хто вже не побачить його цвіту.
Нехай наша піч гріє тих, хто залишився берегти пам’ять.
Нехай кожна невинна душа знайде спокій у променях вічного ранку, а ми – знайдемо силу жити, пам’ятати і перемагати.
Світлій пам’яті невинно вбитих.
Незламній силі українського Роду»

Дійові особи:
ГОЛОС ПАМ'ЯТІ (жіночий, глибокий, спокійний).
ГОЛОС ЗЕМЛІ (чоловічий, низький, дещо суворий).


Атмосфера: Напівтемрява. На сцені – стіл, накритий домотканою скатертиною, свіжоспечений духмяний хліб, горнятка з паруючим напоєм, гасова лампа та свічки у старих свічниках.
Збоку – крісло-гойдалка.



ТУТЕШНІЙ ГОЛОС: Вітаю вас у просторі, де час уповільнює свій біг.
Ви опинилися тут, щоб зігріти одне одного біля вогнища нашої спільної Пам’яті. За вікнами зараз – та сама химерна весна, де дощ переплітається зі снігом, ніби саме небо не знає, чи йому вже цвісти, чи ще оплакувати втрати.
У кожного з нас у серці є рани, що ятряться за тими, хто пішов передчасно. Але у кожного з нас є і той самий Дім – теплий острів серед холодного всесвіту, де дихає стара піч, мерехтливо палають свічки і де рідні обличчя дають нам силу стояти далі.
Ці слова, які ви зараз почуєте – це наше спільне замовляння проти темряви. Це сповідь незламної хати, яка бачила багато, але не пустила страх за свій поріг.
Залиште за дверима метушню. Вслухайтеся в тишу між рядками. Бо саме там, у тій тиші, сьогодні прокидається наша весна – змучена, але жива.
Ми починаємо…

«Білий сніг сіє –
Долю невинних душ
Небо колише».

Видиво I: МІЖ ЗЕМЛЕЮ І НЕБОМ
(Звук вітру, що переходить у шелест мокрого снігу та рідкі удари дощу по склу)

Голос Землі: Плаче серце... Це Голгофа нашої весни. Замість цвяхів – колючий дощ, що впивається у відкриті рани. Кожна сніжинка – як білий саван для тих, чий подих обірвали нізащо.
Голос Пам’яті: (підходить до вікна, відхиляє уявну фіранку) За склом – привид весни. Сад заціпенів у німому крику. Він боїться прокинутися, боїться побачити, що накоїла людина, доки він спав під ковдрою сизого льоду.


Видиво II: СТАРИЙ ДІМ
(Звук потріскування дров у печі. Світло стає теплішим, бурштиновим)

Голос Пам’яті(сідає у крісло-гойдалку, легенько гойдається): А хата... вона дихає. Вона захлинається від спогадів, що пульсують у кожній рухомій тіні на стіні. Це не просто стіни – це непохитні обереги Роду.
Голос Землі: Чуєш? Це пічка дихає жаром Сварога. Вона переплавляє наш біль на гартовану сталь. Терпкий напій у руках – як причастя. Ми п’ємо цю гіркоту полину, щоб відчути: ми ще живі!..

Видиво III: НА СТОРОЖІ ЛЮБОВІ
(Голоси звучать ближче, довірливіше)

Голос Пам’яті: Дивись на ці обличчя навколо. Це не просто рідні – це живі ікони, писані вогнем і сльозою. У їхніх поглядах – попіл спалених міст і сталь, яку не зігнути.
Голос Землі: Ми тримаємося за руки, як коріння тримається за глибину. Ми – діти Світла, що стоять на сторожі любові посеред цієї довгої ночі.


Видиво IV: СОНЦЕ ПРАВДИ ЗІЙДЕ
(Музика стає світлою, урочистою. Світло лампи розгорається яскравіше)

Голос Пам’яті: Смерть не має останнього слова. Поки в цій хаті ведеться розмова, поки горить вогонь у печі, палахкоче свіча – ми безсмертні.
Голос Землі: Сад прокинеться. Макоша вже допряла нитку нашої Перемоги.
Разом: Сонце правди зійде над кожним порогом. Бо ми – іскри, що не згаснуть ніколи. Ми – Вогонь, що залишається!..

Голос Пам’яті та Голос Землі (промовляють заклинання в унісон, з наростаючою силою):
«Замикаю цей поріг не залізом, а живим словом.
Кладу печать пам’яті на кожен одвірок, на кожну шибку.
Нехай цей дім стоїть, як скеля серед моря,
Де вітри безсилі, а чужі вогні погасають об наші стіни.
Заклинаю кути: стійте міцно, тримайте Небо!
Заклинаю піч: дихай жаром, не дай згаснути Роду!
Заклинаю сад: пускай коріння вглиб, де сплять предки,
Щоб жодна ворожа сокира не займала нашої сили.

Нехай дощ зі снігом омиває рани, а не роз'ятрює їх.
Нехай гіркий полин втрат стає солодкою волею!
Хто з мечем прийде – об пороги наші зламається,
Хто з вогнем прийде – у власній темені задихнеться.
Ця хата – не просто стіни, це дух наш незламний.
Була, є і буде. На віки вічні.
Амінь».

ТУТЕШНІЙ ГОЛОС:
– Ви, ті що прийшли у цей Старий Дім, забираєте Світло з собою. Ви принесли сюди свою тишу і свій біль, перетворивши їх на спільну помножену силу. Дяка і шана Вам за те, що серця ваші билися в унісон із кожним словом про невинно вбитих, про цю ранню весну та про той Непохитний дім, який кожен із нас носить у собі.
Пам’ятайте: доки на вашому столі струменить-не згорає Свіча, доки ви бачите перед собою рідні обличчя і доки ваша піч – чи то реальна, чи то метафорична – дає тепло, темрява безсила. Сад обов'язково прокинеться. Дощ зі снігом врешті стане чистим травневим цвітом.
Виходячи сьогодні у ніч, заберіть із собою бодай іскру того вогню, який ми разом тут розпалили. Нехай він світить вам на кожному перехресті, нагадуючи про коріння, що тримає нас, і про небо, яке нас береже.
Дякуємо, що були частиною цієї незламної тиші. Бережіть свій дім.
Бережіть одне одного.
Світло триває.
***
Загальне освітлення сцени починає повільно згасати (димуватися). Простір занурюється в густу синювату сутінь, що символізує ранньовесняну ніч за вікном. Єдиним яскравим джерелом залишається лампа або свічка на столі, яка вихоплює з темряви лише руки акторів та хліб.
Відхід у тишу: актори не вклоняються. Це зруйнувало б інтимність моменту. Вони повільно, майже беззвучно, відходять у глибину сцени (у тінь), залишаючи глядача віч-на-віч із запаленим вогнем на столі.
Голос Пам’яті на мить затримується біля фіранки, востаннє торкається її тканини й зникає. Голос Землі йде важким, впевненим кроком чоловіка-воїна, чоловіка-захисника, ніби заступає на варту.
Звуки дощу та вітру поступово вщухають. Замість них виринає ледь чутний, тонкий звук – можливо, висока нота скрипки або кришталевий передзвін, що нагадує танення криги. Це звук надії.

Голос Пам’яті і Голос Землі (невидимі глядачу почергово промовляють слова епілогу. На фінальних рядках їхні голоси зливаються)

- Крізь білий сніг проступить перша квітка,
Бо кров невинна – то святе зерно.

- Утрати ближніх, тихо стогне відчай…

- Але в цій хаті – світло і зело
Надії нашої.

- І рідні лиця поруч...

- Ми вистоїмо.

- Сад наш зацвіте.

Разом: - Весна вже йде… ступає перелогом –
Почезне смерть, і вічно золоте
Засяє сонце над старим порогом.

Сцена залишається порожньою протягом кількох секунд. На столі продовжує самотньо горіти вогонь і підніматися пара від гарячого напою. Всі звуки поступово зникають, крім одного – наприклад, потріскування свічки або звуку дихання. Глядач має залишитися в цій тиші, дивлячись на порожнє крісло та світло свічі, перш ніж у залі спалахне загальне світло.
***

Прибіг Петрик до бабусі, видно, повний вражень:
- А ми з хлопцями сьогодні до річки ходили.
Хлопці з дому вудки взяли та рибу ловили.
А я…А я черепаху, навіть бачив справжню.
Повзла собі по березі до річки неспішно.
Вся така якась химерна в панцирі своєму.
Я не став її ловити…А раптом проблеми?!
Підійшов, хіба поближче та на неї кишнув.
Вона зовсім не злякалась, бо, напевно звикла.
Доповзла собі до річки та й плюхнула в воду.
А там вся така рухлива, що й догнати годі.
Відпливла, пірнула в воду та із очей зникла.
А скажи, бабусю, звідки вони узялися,
Оті дивні черепахи? Ти часом не знаєш?
- Добре, Петрику, що в мене ти про те питаєш.
Біжи бігом помий руки та гарненько вмийся.
Сідай, вже обід готовий. Доки будеш їсти,
Я тобі про черепаху розповім, що знаю.
Ще від дідуся почула, добре пам’ятаю,
Тож тобі ту оповідку можу розповісти.
Було то, казав дідусь мій, у селі одному.
Жили мати із донькою. Дочка одна й мати
Звикла все, що лиш попросить, донечці давати,
Бавила, не відмовляла дитині ні в чому.
І сама недоїдала, все донечці рідній.
Та й виросла така жадна, лиш про себе дбала.
Скоро мати ту донечку і заміж віддала
У село сусіднє. Взяли, бо ж дівчина видна.
Якось мати надумали піти, подивитись,
Як там донечка рідненька її поживає.
Узяла якусь торбинку та і шкандибає.
Думає, як гарно буде з донькою зустрітись.
А донька сама удома, бо всі десь у полі.
Зарізала вранці курку, в казані зварила.
Поставила на стіл цілу у мисці й накрила
Полумиском, лиш гомілки виглядають голі.
Дума собі: зараз сяду та й з’їм половину.
А все інше заховаю – то буде на завтра.
А свекру і чоловіку казати не варто.
Кашу їм зварю. Їдять хай та ковтають слину.
Тільки но зібралась сісти, як матір уздріла,
Що у двір уже заходить. Ту курку схопила
Та хутко її в комору і двері закрила.
Узяла окраєць хліба та й до столу сіла.
Зайшла мати, привіталась та й доню питає,
Як у сватів їй живеться, чи не зобиджають.
А та жаліється: - Бачиш, от хліб догризаю,
Бо ні молока, ні м’яса у хаті немає.
Мати ж вранці як поїла, так ні ріски в роті.
А донька її словами тільки й пригощає.
Та на двері все частіше вона позирає,
Бо ж скоро свої повинні вертати з роботи.
Бо ж курочка її пахне, в животі буркоче.
Та з матір’ю ділитися зовсім не бажає.
Посиділи вони трохи та вже й виряджає,
Мовляв, ще вона роботу поробити хоче.
Пішла матінка голодна до себе додому.
Це аж ввечері, напевно зможе щось поїсти.
А донька її провела й до комори, звісно.
Дума: курочку усю з’їм, не лишу нікому.
В темряві вхопила миску, занесла до хати.
А воно в руках у неї почало пручатись.
Як же було їй від того та й не налякатись?
Кинула бігом додолу, почала кричати.
А воно повзе по хаті: знизу й вгорі миски,
А між ними в усі боки голова і лапи.
Стоїть жінка, рот відкрила, слина звідти капа
І заходиться щоразу від крику та виску.
А оте створіння Боже вибралося з хати
Та і кудись подалося. Вона й не дивилась.
Накричалася й безсила на лавці усілась.
Матір не нагодувала – тепер буде знати.
Отак, кажуть, черепаха на світі з’явилась,
Вибралась, мабуть до річки та й там заховалась.
А відтоді досить часто людям зустрічалась,
Не чіпав ніхто тож, звісно, вона й розплодилась.