Не хочеться, щоб ранок наставав
З його пласким, безбарвним реалізмом.
Настане диво із семи дзеркал,
Ввійшовши в душу чорним оптимізмом.

Куди ідуть всі видива нічні
І казка феєрична і нестала?
Охоплюють симфонії сумні,
Які породжують криві дзеркала.

А зранку все прозоре і німе,
Немов старі запилені картини.
В спіралях часу прокричить земне
Й божественне призначення людини.

Не хочу прокидатись у дощі
І навіжений, невблаганний вітер,
Що проникає до глибин душі,
Руйнуючи призначення і віру.

7 квітня 2025

Така невизначеність у погоди.
Цей шал вітрів, як чорна меса снів.
Шукаємо пригоди, як нагоди
Поглянути у дзеркало світів.

Ми стоїмо на кризі парадоксів,
На кризі нерозв'язаних питань.
І шал вітрів полине, ніби доказ
Небачених, нечуваних благань.

Продує вітер вичахлі ідеї
І вогнище розпалить бунтівне
Із попелу всесвітньої Вандеї,
Яка своїм мечем не промине.

6 квітня 2025

Приїхала відпочити бабуся на море.
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це за пташки, бабусю? – онучок питає. –
І чого вони над морем так низько літають?
Чому жалібно так кличуть, чого вони хочуть?
Чому до нас заглядають ледь не очі в очі?
- Птахи ті зовуться чайки, - бабуся говорить.
Вони все життя проводять своє біля моря.
А чому вони, питаєш, жалібно кигичуть,
Мов у морі щось шукають чи то когось кличуть?
Так історія то давня. Як тобі цікаво,
То розкажу, як то саме була колись справа.
Жила у селі одному колись удовиця.
Не стара, хоча вже трохи в похилому віці.
Чоловіка її, кажуть, до війська забрали
І вона його з походу того не діждала.
Залишилася із сином, ще тоді маленьким.
Над дитиною трусилась, клопоталась ненька.
Виріс він високий, статний та, на жаль, п’яниця
І гультяй. Ото наїсться та й на вечорниці.
А на язик дуже гострий та й силоньку має.
Тож усім на вечорницях отих допікає.
Стали його обмовляти, всяке говорити
Так, що матері селом вже соромно й ходити.
- Боже ж милий мій, - щоночі тихо плаче мати.-
Що ж таке мені зробити, як порятувати
Свого сина? Як зробити, щоб не волочився,
Сидів вдома, по хазяйству гарненько трудився?
І надумалась: а треба його оженити!
Стала вона із синочком про те говорити.
А він, наче і не проти та сміється тільки:
- То повинна буть найкраща по окрузі дівка.
Знайшли таку, сватів бігом до неї заслали.
Вона сватів послухала і таке сказала:
- За п’яницю і гультяя не піду отого…
Хіба, добрий козак, може, зробиться із нього.
Як ім’я своє прославить, поверне додому
І дарунки мені гарні привезе, при тому,
Тоді, може і погоджусь. Поки ж вибачайте.
Гарбуза йому від мене цього передайте.
Свати слова передали. Заплакала мати,
Бо побачила, що сина їй не утрима́ти.
Гордість в нім заговорила, дісталась від тата.
І сказав, немов відрізав: - Йду козакувати!
З хлопців назбирав ватагу і разом із ними
Пішов козак гостювати, гуляти по Криму.
Вогнем і мечем пройшовся по землях поганських,
Та навів переполоху в володіннях ханських.
Розгнівався хан на нього та військо збирає,
Супроти того сміливця у похід рушає.
Наказав усім, щоб того лише живцем брали.
Щоб його в Бахчисараї смертю покарали.
Послав відділ на ватагу – ніхто не вертає.
То він услід іще більший тоді посилає.
Та й про той немає слуху, наче провалився.
Тоді хан на хлопців військом усім навалився.
Ох, страшна, говорять, січа була в полі чистім.
На кожного козаченька татар було двісті.
Козаченьки з татарвою без спочину бились.
Земля від тієї битви кров’ְю просочилась.
Скоро парубок один лиш в полі залишився
Супроти орди всієї. Але сміло бився.
Порубаний, постріляний, сил уже немає,
Та з руки все рівно шаблю він не випускає.
Але, врешті впав і більше піднятись не в силах.
Тоді з гиком всі татари разом налетіли.
Ханові слова забули, пов’язали скоро
І, уже напівживого викинули в море.
Підхопили його хвилі і в море забрали.
А вістка про те не скоро у село попала.
Дізналася про те мати, заплакала гірко.
Утратила свого сина вслід за чоловіком.
У печалі і розпуці ту дівку прокляла,
Яка в неї її сина рідного забрала.
Побажала, щоб носилась вона вічно з плачем
Понад морем та шукала там тіло козаче.
І прокляття материнське те на дівку впало,
І чайкою отакою вона раптом стала.
Тож і носяться ще й досі ті птахи над морем,
Діляться отим безмірним материнським горем.

Мені приємно у твоєму товаристві.
Я навіть не ненавиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе

нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
В моїй руці лягла твоя рука

та я з легким чекаю нетерпінням.
Це добре, що існує поряд нас
це почуття, приємне й обопільне,

та можна впевнено сказати, що на час
ми хворо вперті, ба ж уперто спільні,
і почуттями нас триває Божий глас.

Повстань!
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.

Прівіт, мала.
ХаРЕ! ХаРЕ! ХаРЕ!
ХаРЕ! ХаРЕ! ХаРЕ!
Нехай тепер
таке тобі зазнай,
роздрібнення, замилування й рай.

Пішов у храм, але там
грали Палестріну.
Дзвонив Юрку –
від’їхав в Палестину.
Перехрестився –
А він каже в інший бік.

Отак тобі ні пшик, ні бздик.
Я не живу, але ніяк не гину
та неможливо спроста відійти.
Він запитав у мене,
скілько врем’я;
А я сказав, що десять без п’яти.