Прибіг Петрик до бабусі, видно, повний вражень:
- А ми з хлопцями сьогодні до річки ходили.
Хлопці з дому вудки взяли та рибу ловили.
А я…А я черепаху, навіть бачив справжню.
Повзла собі по березі до річки неспішно.
Вся така якась химерна в панцирі своєму.
Я не став її ловити…А раптом проблеми?!
Підійшов, хіба поближче та на неї кишнув.
Вона зовсім не злякалась, бо, напевно звикла.
Доповзла собі до річки та й плюхнула в воду.
А там вся така рухлива, що й догнати годі.
Відпливла, пірнула в воду та із очей зникла.
А скажи, бабусю, звідки вони узялися,
Оті дивні черепахи? Ти часом не знаєш?
- Добре, Петрику, що в мене ти про те питаєш.
Біжи бігом помий руки та гарненько вмийся.
Сідай, вже обід готовий. Доки будеш їсти,
Я тобі про черепаху розповім, що знаю.
Ще від дідуся почула, добре пам’ятаю,
Тож тобі ту оповідку можу розповісти.
Було то, казав дідусь мій, у селі одному.
Жили мати із донькою. Дочка одна й мати
Звикла все, що лиш попросить, донечці давати,
Бавила, не відмовляла дитині ні в чому.
І сама недоїдала, все донечці рідній.
Та й виросла така жадна, лиш про себе дбала.
Скоро мати ту донечку і заміж віддала
У село сусіднє. Взяли, бо ж дівчина видна.
Якось мати надумали піти, подивитись,
Як там донечка рідненька її поживає.
Узяла якусь торбинку та і шкандибає.
Думає, як гарно буде з донькою зустрітись.
А донька сама удома, бо всі десь у полі.
Зарізала вранці курку, в казані зварила.
Поставила на стіл цілу у мисці й накрила
Полумиском, лиш гомілки виглядають голі.
Дума собі: зараз сяду та й з’їм половину.
А все інше заховаю – то буде на завтра.
А свекру і чоловіку казати не варто.
Кашу їм зварю. Їдять хай та ковтають слину.
Тільки но зібралась сісти, як матір уздріла,
Що у двір уже заходить. Ту курку схопила
Та хутко її в комору і двері закрила.
Узяла окраєць хліба та й до столу сіла.
Зайшла мати, привіталась та й доню питає,
Як у сватів їй живеться, чи не зобиджають.
А та жаліється: - Бачиш, от хліб догризаю,
Бо ні молока, ні м’яса у хаті немає.
Мати ж вранці як поїла, так ні ріски в роті.
А донька її словами тільки й пригощає.
Та на двері все частіше вона позирає,
Бо ж скоро свої повинні вертати з роботи.
Бо ж курочка її пахне, в животі буркоче.
Та з матір’ю ділитися зовсім не бажає.
Посиділи вони трохи та вже й виряджає,
Мовляв, ще вона роботу поробити хоче.
Пішла матінка голодна до себе додому.
Це аж ввечері, напевно зможе щось поїсти.
А донька її провела й до комори, звісно.
Дума: курочку усю з’їм, не лишу нікому.
В темряві вхопила миску, занесла до хати.
А воно в руках у неї почало пручатись.
Як же було їй від того та й не налякатись?
Кинула бігом додолу, почала кричати.
А воно повзе по хаті: знизу й вгорі миски,
А між ними в усі боки голова і лапи.
Стоїть жінка, рот відкрила, слина звідти капа
І заходиться щоразу від крику та виску.
А оте створіння Боже вибралося з хати
Та і кудись подалося. Вона й не дивилась.
Накричалася й безсила на лавці усілась.
Матір не нагодувала – тепер буде знати.
Отак, кажуть, черепаха на світі з’явилась,
Вибралась, мабуть до річки та й там заховалась.
А відтоді досить часто людям зустрічалась,
Не чіпав ніхто тож, звісно, вона й розплодилась.