Чи буду далі я писати
Лиш кров'ю у сумних листах,
Які долатимуть пасати?
І з клітки визволиться птах.
Чи буду я писати ранок,
Чудовий виснажений день
І присмерк, як відкрита рана,
Як приспів зболених пісень?
Я напишу поему ночі
І сагу любощів палких.
Так спогади закровоточать.
Вогнем палатимуть думки.
Я допишу романи болю
І првість сумнівів, страждань,
Пройшовши грані мимоволі
У царство ночі і жадань.

30 квітня 2026

Тепер автобус більше не приїде
За визначеним шляхом. Пізній час
Втонув у річці, ніби "Ріо-ріта",
Так відійшов, що вже забув про нас.
Замість вогнів - задавнені корита.
Колючий дріт обплутує Парнас.

За визначеним шляхом не приїдуть
Жаданий спокій, щастя і слова,
Які врятують у потужній дії
І від яких ясніє голова.
В полях ідуть вродливі голі діви.
У річці часу - лиш сама плотва.

За визначеним шляхом прийде лихо
І катаклізми в мантії страшній.
Це лихо заспіває пісню стиха.
Увірветься із лісу лиходій.
Минулий час у спину жижо диха,
Немов суддя утрачених подій.

27 квітня 2026

Чи не була порожньою краса
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?

На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
Пробуджували втілену людину.

Важливо зрозуміти, що було
За оболонкою вогню живого:
Це іскра Божа чи то ремесло,
Що тропиками прагнуло до Бога.

Ці чари з потойбіччя, з чорних мес,
Вино чаклунства, пристрасті, печалі
Сягають душ і навісних небес
По той бік розуміння і моралі.

25 квітня 2026

Я іду і падаю у бруді,
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
Розірвавши ретязі і пута,
Упаду в стихію, круговерть
Творення, у волю незакуту,
Де відступить невблаганна смерть.
Це падіння стане повноліттям,
Вічними пологами. Вогонь
Нас охрестить, мов саме сумління,
Дарувавши слово із долонь.

23 квітня 2026

На вигоні влітку молодь постійно збиралась,
Ледь не до самого ранку на нім «тирлувалась».
Веселились, жартували і пісні співали,
Історії десь почуті переповідали.
Історії то веселі, то до серця в п‘ятах.
Чулось часом, як від страху охають дівчата.
Хлопцям було до вподоби – дівчата лякались,
То тісніше до тих хлопців вони пригортались.
А найкраще всіх Микола вмів так розказати,
Що від страху аж тремтіли й ойкали дівчата.
Де історії ті брав він – то ніхто не знає,
Але щораз щось новеньке та й розповідає.
І так гарно ото завжди виходило в нього,
Що ніхто й не сумнівався в правдивості того.
От і нині, уже зорі в небі засіяли,
Уже й пережартували, й пісні проспівали,
Як Карпо гукнув Миколі: - А розкажи, брате,
Що там нового у світі про чортів чувати?!
А Миколі того й треба. На колоду всівся
Та блакитними очима навкруг подивився.
Каже: - Чулись мо, як жінка виносила чорта?
- Ні, не чули… - а послухать ой, же як охота. –
Розкажи, - всі загуділи, круг Миколи стали,
Бо ж і слова пропустити з того не бажали.
- Якщо курка знесе зноска, мені говорили,
Його жінка під пахвою дев‘ять день носила
Й потім у гній закопала, то з яйця отого
Вилупиться справжній дідько. Не брешу, їй Богу.
Одна відьма про те жінці розказала щиро.
А та жінка захотіла все то перевірить.
Знесла в неї курка зносок, під пахву узяла
Й дев‘ять днів отак гарненько його вигрівала.
На десятий закопала його в купу гною.
Та ходила, зазирала все до купи тої.
Через час якийсь і, справді, вилупивсь чортяка.
Зазирнув до неї в хату. Вона з переляку
Ледь у вікно не шугнула. Як полотно стала.
А чорт їй: - Ти мене дев’ять аж днів вигрівала.
На десятий закопала мене в купу гною.
Тож тепер я весь з тобою, ну, а ти зі мною.
І відтоді в дворі в неї стало все вестися.
Кури стали, як скажені в курнику нестися.
Як отелиться корова – то теляток двоє,
А окотится овечка – то двоє чи троє
Ягнят буде. То все, звісно, робив той чортяка.
Була жінка досі бідна, і хата ніяка.
А тепер розбагатіла, поставила хату,
Що такої би і війту хотілося мати.
Й до роботи вже не надто, служанку найняла,
Щоби та по господарству все переробляла.
Від багатства, певно, зовсім зробилась дурною,
Над служницею постійно знущалася тою.
Така вредна зробилася – не підходьте, люди,
Хоча вона носа свого сама пхала всюди.
Зібралася вона якось в місто до базару.
Назбиралося на продаж різного товару.
А служницю залишає, велить їй зварити
В двох горнятках борщ і кашу. Але не солити.
Вона сама так постійно щоденно робила,
Але нині заспалася, отож і не встигла.
- Звариш, - каже, - два горнятка, нагору поставиш,
Біля комина та так там горнятка й зоставиш.
Та не соли, боронь Боже, - уже й в дверях стала, -
Не посоли дивись тільки, - ще раз попрохала.
А служанка: - Та вже їдьте! Звісно, не забуду!
А сама собі під носа: - Ага, так і буде!
Зроблю тобі, як ти просиш! Будеш мене знати!
Узялася борщ і кашу вона готувати.
І вже солі не жаліла, добре посолила.
Біля комина горнятка ті два притулила.
Повернулася та жінка з базару додому.
Тільки в сіни, а горнятка із печі додолу.
На голові розлетілись й на долівку впали.
Жінка зразу ж зрозуміла і кричати стала
На служницю: - Що ж ти, клята оце наробила?!
Я ж просила?! Ти навіщо їжу посолила?
Та прикинулась дурною: - Я просто забула!
Та відтоді в тої жінки все, мов вітром здуло:
Все виздихало господарство, геть усе пропало,
Бур‘яном навколо хати все позаростало.
А вогонь звідкись узявся, то й хата згоріла…
Отак, кажуть ота жінка із чортом дружила.

Що значить зачинені двері
До серця чийогось навік?
Риплять, ніби голос тетері,
У фокусі дальніх повік.
І Вертер пустелю долає,
Читає рядки будяків.
На овидах світлих розмаю
Почуємо шепіт віків.
Здолати широку промзону
Чи поле розкиданих мін.
Створити для себе ікону
Зуміє поет чи то мім.
Створити кумира у злоті
Та ідола для поклонінь.
Брести у розлогім осоті
До музи в потузі волінь.
Впадуть ідеали колишні
В байдужу зелену траву.
А вітер ідеї колише,
Немовби пшеницю в рову.

4 квітня 2026

Птахи на хижім переніссі
Вільготно направляють гнів,
Такі потужні, наче Ніцше,
В нестримнім сяєві вогнів.

Вони жорстокі і примхливі,
Розумні, злобні і сумні,
У нескоримому напливі
Рахують доленосні дні.

Птахи пророчі, невіддільні
Від космосу могутніх хвиль.
Так почуття химерні, дивні
Ідуть, немовби чоловий.

Їх не вполюєш, не впіймаєш.
Птахи у пастку не зайдуть.
На святі вільного розмаю
Вони лаштуються у путь.

3 квітня 2026

Намагався заснути, та тільки дарма.
Не вдалося поринути в небо таємне.
Огортає, як військо, тотальна пітьма.
І в раю не побачиш сподівану Єву.

Намагався заснути, та кара тебе
Наздогнала в домівці й ударила в серце.
Ти прикутий до скелі, де небо рябе
Випікає страждання в нежданому серпні.

Намагався заснути, пірнув у Аїд,
У кипіння сторіч і у вічну покуту,
Де безжальний божок на арені стоїть.
І тобі залишається випить цикуту.

В ній навіки забудеш земні тягарі
І полинеш у простір печальний і вільний.
Не всміхаються більше величні гаї.
Лиш чекає на варті невтолена вірність.

27 березня 2026

Небесний меч над нами висне,
Непізнаний, як чисте зло.
Його вкриває, наче віспа,
Іржа і мудрості чоло.
Небесний меч - небесна правда,
Небесна істина блищить
У гострім лезі. Кожен практик
Відчує силу зброї вмить.
Небесний меч стинає вузол
Апорій, потрясінь сторіч.
Він увігнеться в шумний вулик
Безмежних, вічних межиріч.
Небесний меч - хірург управний,
Жорстокий кат, сумний суддя.
Він возвеличить давнє право,
Яке торкнеться шиї дня.

26 березня 2026

Я іду в елегійнім тумані
Повз надгробки забутих віків,
Крізь минулі епохи й обмани,
Крізь могутність запеклих замків.
У тумані мелодія чула
Озоветься із далі часів.
Прозвучить, наче флейта, минуле
Крізь граніт і Харона заплив.
І бруньки щось устами промовлять,
Подолавши у нас глухоту.
Шелест лісу, як гомін пробою,
Схопить сутність легку на льоту.

24 березня 2026

Я не хочу уже прокидатись.
Хочу бути у магії сну.
Я забуду паролі і дати
І спалю на майдані весну.
Я не хочу вертатись із казки,
Із уяви, чарівних споруд,
Із феєрій, туманів і ласки,
Феєрверків, містерій і пут.
Я не хочу вертатись у прозу,
У банальність, стандартність, кліше,
У знайомі набридлі погрози,
Що лишають оскому лише.
Хочу барви у світ повернути,
Карнавал замість сірих мармиз
І порвати ненависті пута,
Що скували ідею і смисл.

23 березня 2026

Коли ж відбудеться отой стрибок,
Що рівновагу зірве і порушить?
Розплутається бісівський клубок,
І розвінчається мораль дворушна.
Замість мистецтва ницість і лубок
Панують, наче пісня дроворуба.

Пишу, пишу життя, немов роман,
Пишу у порожнечу, безнадію.
Пишу я у майбутнє. Я - Ремарк,
Що загубив у темряві подію.
Я бачу танець навіжених мавп,
Та птаха нагодую і зігрію.

І порожнеча матиме свій лик.
Ніщо постане привидом могутнім.
Нехай сміється демон і двійник.
Слова укрили вістря злобних гунів.
Хай твориться незримий материк,
Будується, мов дійство незабутнє.

16 березня 2026

Голова болить від безсоння,
В голові поселився туман.
Я шукаю далеке осоння,
А навколо панує дурман.

Напливають утоми хвилі
І пустельність небачена днів.
Як узяти буденність на вила
І спалити у шалі вогнів?

Напливає туман у макітру
І злютовує відчай і біль,
Досягаючи стійко маківки,
Як збурунені вершники хвиль.

14 березня 2026

Проходить час крізь пальці, мов пісок.
Ми в'язнемо в багні старих ілюзій.
Із трюму виринає лютий кок,
Заплутаний у плетиво алюзій.
Година протікає, ніби мить,
Поранивши напівзабуту вічність
Стилетом непромовлених століть,
Коли ще цінували честь і вірність.
Епохи пил вкриває черевик,
Слова і недовивчені поняття.
Якщо до буревію часу звик,
То не страшні тобі його закляття.
Змітає шапку, куртку і слова,
Несе у даль туманну, незбагненну.
Беззахисна від часу голова
Схилилася, вчуваючи геєнну.

14 березня 2026

У березні тепло таке непевне,
Як подих свічки чи легка печаль.
Слова банальні, стерті і даремні
Нас не зігріють, як сумний причал.

Крізь товщу льоду і завали снігу
Прорветься сонце і торкнеться нас
У метушні і невгамовнім бігу,
Немов забутий вигаслий Пегас.

А слово довгождане і зникоме
Прорветься також крізь палку югу,
Долаючи пеньки, яруги й коми,
Самотність осоружну й дорогу.

У березні слова до нас прорвуться
Крізь хащі і розбійницькі ліси,
Крізь чаклунів, тиранів, ляльки вуду
У сяєві небесної краси.

14 березня 2026

Розбитий необачно телефон -
Тяжка і неймовірна катастрофа,
Кошмарний, хворобливий, душний сон,
В якому втрачені великі строфи.
Розбитий світ у звалищі планет,
Армагеддон здійснився на паркеті,
Обірваний невтілений кларнет,
Зупинений квартет пішов у Лету.
Зі світом так обірваний зв'язок,
Ти кинутий на острів, ніби Крузо.
Залишився невивчений урок.
Твої слова обплутали медузи.
Розбились твори з кольоровим склом,
Минулого уламки розлетілись.
Панує пекло із тлетворним злом.
Здіймається із хвиль античне тіло.

14 березня 2026

Перетоплений шлях у майбутнє, на гору жадану,
Перетоплений сміх, перетоплені плоть і кістки,
Перетоплений голос, далекий, тендітний, коханий,
І не можемо ми спорудити крізь вічність мости.

Перетоплені сили, наснага, надія і гордість,
Перетоплені здібності. Видний одвічний причал.
Крізь тенета і хащі прорветься свідомості голос.
Крізь гаї і озера паломник надривно кричав.

Перетоплені очі, на небо дивлюсь крізь серпанок.
Перетоплені воля, порив, усвідомлення, страх.
Перетоплені руки у водах, як пристрасна панна.
Крізь тенета прорветься на волю невтомний монах.

11 березня 2026

Хоч краплю сну іще напитись
Ти, ноче благодатна, дай.
Промовить ніч така столика
І незглибима, як Дунай.

У морі сну втоплю тривогу,
Зайду до нього, мов корсар,
Знайшовши в безмірі дорогу
У підступах жорстоких чар.

Ця крапля сну, така бездонна,
Вміщає в себе космос свій.
Печаль безмовна і бездомна
Навшпиньках піде в буревій.

Ця крапля сну вміщає пекло
І дикий, первозданний рай.
Так невблаганно і запекло
Минуле йде за небокрай.

10 березня 2026

До давніх каменів я припадаю
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
Мовчить цей камінь, та його мовчання
Промовистіше за мільйони слів.
Перед очима довге проминання
Епох, віків, немов хода полків.
Приїхав я у дальню цю місцевість
Подалі від марнот і суєти.
Несу слова я, аж хитаю цебра,
Прекрасної далекої мети.

4 березня 2026

Відбувся у природі збій,
Такий нечуваний, нежданий,
Немовби надійшов прибій,
Такий далекий і жаданий.

Щось у нутрі лісів кричить,
Благаючи про допомогу.
Так думку переплавить мить,
Долаючи в собі знемогу.

Так збились ритми, день і ніч,
Бадьорість, сон, спочинок, втома.
Так збились вияви сторіч.
І не повернешся додому.

Усесвіт ритм свій загубив.
І Вищий Розум збився з ритму.
Не вистачить таких зубів,
Щоб відігратися на рингу.

Крокує час, мов Командор,
Похмурий, лютий і жорстокий.
І кожна хвиля - матадор.
На неї бик летить стоокий.

3 березня 2026

Спресований час у секунди, години.
Спресований дух у фортеці хвилини
Чекає надійної, світлої днини,
Аби проспівати пісні горобини.

Спресована вічність у долі секунди.
Її затискають в майстерні чи кузні.
Ми підемо точним протореним курсом.
А згаяний час і за гроші не купиш.

Спливають хвилини розплавленим злотом.
Забуті слова заростають осотом.
Вони заридають розлюченим чортом
Чи руки здійматимуть в розпачі Лотом.

Уже не повернеться давня епоха.
Вона пролунає у слові пророка.
Ударить по спині нестриманий посох.
Спресований час помирає до строку.

28 лютого 2026

Останні помахи руки
Зими епічної, важкої,
Як покарання за гріхи.
Не вибратися нам із колій.
Спадають краплі й матюки.
Співає крига колискову.

Останні помахи зими,
Як відставного диригента.
Кулак напружено здійми
У вирішальності моменту,
Розпачливо закрий грудьми
Майбутнє від ресентименту.

Зима - промовець, мім, актор
На сцені пізнього театру.
Ми не побачимо повтор
В напівзабутому Монмартрі.
Сніг падає, немов мінор.
До когось він спішить на варту.

27 лютого 2026

(собі у вересневій порі. В день уродин)

Рожевим небо розцвіло… Зоря займається…
Десь мріє човник… і весло… А серце – крається…
Ну от… вже знову на порі осіннє марево,
І на руках… і на пері – рахманне зарево…
Твій біль на кінчику пера жаріє-леститься,
Жар-птиця з поля принесла два перевесельця…
Жар-птиця з поля принесла достигле житечко…
Згоряє літечко дотла… Згоряє літечко…
Так осінь в шатах золотих листочком бавиться –
А як там Мавка у лісах?.. А як там Навиця!..
Мо’ танцюватиме танок із Перелесником…
(А Час блукає між зірок лукавим щезником!..)

Нехай собі у цій добі в добрі потішиться –
Злетить у висі голубі, то й вірш напишеться…
Рядки мов зернятка в житах під ноги стеляться…
Мов намистини у літах – у серці селяться…

Вже й серце в повені зірок – рахманній повені…
До неба – крок… До неба – крок… А в небі – промені…
Все промине… Все промине… Та вірш зостанеться…
(У лісі Мавка промайне… Осіння Навиця!..)

Займуться полум’ям слова… З вогню іскристого –
«Я ще жива!..» Почну жнива з листка… із чистого…

4 вересня 2026 (майже Імпровізація)

Калюжі розлилися, як моря.
Виходить божевілля із порогів.
Ідей могутніх первісна зоря
Укаже шлях для магів і пророків.
Виходить з берегів прадавній світ,
Давно забутий, згаяний, завмерлий.
Він проривається, немовби квіт
На цвинтарі, де відпочили мертві.
Жага виходить з русел річкових,
Затоплює округи і долини,
Звільняється з неволі вартових
І у безмежність нездоланно лине.
Пророк іде крізь доли і ліси,
Долаючи дощів лихі полони,
До світу нездоланної краси,
Зневаживши багнети й перепони.

26 лютого 2026

Я нікуди не хочу іти.
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.

Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
Ніж вершини прадавні Колхіди.

Подивлюся із вибуху магм,
З мікросвіту амеби чи голки,
Як потужний невизнаний маг,
Що в полоні безжальних моголів.

Подивлюсь я із жовтих домів
На сувору величність Касталій,
Що побачити я не зумів
У гонитві зухвалих баталій.

Давня Спарта постане тепер
Як сучасність, а не як минуле,
Щоб поглянув я і завмер,
Відшукавши алмази в намулі.

25 лютого 2026

Дешеве срібло висне із дахів,
Важливе щось промовити нам хоче.
Це витвори прихованих гріхів,
Які прийдуть нечутно серед ночі.

Прозорий страх, розкаяння і блуд,
Прозора пристрасть бачиться узимку.
Вони впадуть на зледенілий брук.
І піде Блум в майбутнє на обжинки.

Прозорі сором, роздуми, гріхи,
Прозорий час, напівпрозорий простір.
Нап'ємося з прозорої ріки,
Аж поки жрець нам не промовить: "Пробі!"

20 лютого 2026

То дощ холодний, то нервовий сніг.
Спектакль природи чи її тортури.
Ти до мети крізь вічність швидко біг,
Крізь творчість пробирався до натури.
Біжить крізь сніг стрімкий єдиноріг.
Стоять застигло крижані скульптури.

Природа іспит приготує нам.
Слабким не місце в цьому Колізеї.
Її шляхи нагадують бедлам.
Спочинемо із бивнем у музеї.
Помолимося сніговим богам.
Зими жорстокість, ніби лють Вандеї.

20 лютого 2026

Дід Микола любить «молодь» розуму навчати,
А йому вже дев’яносто, є чого згадати.
Він ще й покозакувати устиг свого часу,
Поки Січ не розвалили москалики ласі
До добра чужого. Світом розбрелось козацтво,
Січове навік розпалось козацькеє братство.
Тож збере Микола «молодь» - сімдесятилітніх
Та ото і починає їх розуму вчити.
Що тепер не те, що було, геть усе змінилось.
А як же у його роки молодії жи́лось!
От і тепер на осонні діди рядком всілись,
Про одне-друге згадали та й розговорились.
Стали жалітись на старість, на неміч грішити,
Що іноді так діймає, що не хочеш жити.
- От би молодість вернути! – зітхнув дід Данило.
Діди мовчки закивали, теж того хотіли.
Тут Микола одізвався: - Що там говорити?
От колись, говорять люди, ще вміли робити
Зі старого молодого… - Та не може бути!
- Не бажаєте ви, бачу про таке почути?!
Діди миттю й відступились: - Та хто його знає?
В житті, кажуть старі люди, всякого буває.
Й на Миколу поглядають. Микола всміхнувся,
Підкрутив свої вже сиві, що аж білі вуса:
- Ну, то слухайте. Було то, як ще Січ стояла.
Запорожці у степах цих силу й владу мали.
Жив коваль між запорожців. Не такий, як нині.
Тепер такі повелися – то п‘яні, як свині,
То шахраї. А отой був ковалем від Бога –
Не дурив, не пив – робота аж кипіла в нього.
Кував коней усій Січі. Лиш благословлялось
На світ – в нього кузня відчинялась.
Ще козаки бува очі тільки продирають,
А коваль уже у кузні молоточком грає.
Та біда, хоч працював він від ранку до ночі,
Хоча димом виїдало його карі очі,
Та не надбав геть нічого, окрім, звісно, втоми.
Бідняком був. Із багатства лиш дрантя на ньому.
А висіло в його кузні, кажуть дві картини.
На одній свята Марія та Ісус-дитина.
А на другій чорт з рогами. Та перша висіла
Проти дверей, там на цвяшок її почепили.
Друга прямо над дверима. Як коваль заходить,
Похреститься на ікону й «Отче наш» заводить.
А молитву як закінчить, розвернеться, значить
Та і плюне дуже смачно у пику чортячу…
От удосвіта до кузні він якось приходить.
А надворі ще так темно, щось побачить годі.
Відімкнув він в кузні двері, та Божому лику
Помолився, як і завше, харкнув чорту в пику.
Тільки молот взяв у руки, десь парубок взявся
І здоровий, і красивий. Стояв, усміхався.
На обличчі чорні вуса вилискують в нього
І на вид трохи смаглявий. Та й більше нічого.
- Здоров, дядьку! – Здоров, хлопче! – Час добрий кувати
Тобі й не перекувати, грошей торбу мати.
- Добре кажеш та недобре щось воно виходить…
- А чому так? - Та товчуся зранку на господі,
Але крім оцього дрантя нічого не маю.
І чому так? Що робити? Того я не знаю.
- Жалко мені тебе, дядьку, бо ж скверна наука,
Мабуть в тебе – тільки й маєш надію на руки.
От коли б ти знав науку – оту, що я знаю,
Вдарив лихом би об землю, - той відповідає.
- А яка ж твоя наука? – О, я знаю того,
Як зробити молодого разом зі старого!
- Ти і, справді, таке можеш? – Чого б мав брехати?
- А мене тої науки ти зможеш навчати?!
- Не хотілось би… Одначе, жаль же тебе дуже…
Знаєш що: ходи зі мною по світові, друже!
Будеш пильно придивлятись, як я роблю справу,
То й навчишся так робити, як потрібно… - Справді?!
Я готовий. Замкнув кузню й подалися краєм.
Дійшли слободи одної, в місцевих питають:
- А чи слобода це панська? – Панська, - кажуть люди.
- І пан є? Старий, напевно?! – З дев‘яносто буде.
- Ну, то наш. Ходім до нього. Прийшли, заявили
Хто такі. Пан із палацу виповза насилу.
Старий, зморщений, ледь ноги криві вже волочить.
Став питатися у гостей, чого вони хочуть.
- Та шукаємо роботу. – Що здатні робити?
- Зі старого молодого можем сотворити.
Старий панок аж підскочив: - Умієте, справді?!
То зробіть же молодого з мене, Бога ради!
- А що дасьте? – Що візьмете?- став панок крутити.
- Ну, тисячу карбованців, щоб омолодити.
Бо ви ж дуже вже старезні. – Вісімсот і згода?!
- Струмент дорогий, тож дарма витрачати шкода.
Сюди-туди – сторгувались за тисячу, звісно.
Парубок дістав із торби палицю залізну
Та як влупить пана в лоба. Порізав на шмаття.
Поскладав шматки у діжку та і став мішати.
Налив води у ту діжку, попелом посипав.
Мішав-мішав, мішав-мішав, потім плюнув-дунув
Та як крикне, наче його кудись півень клюнув:
- Стань, як лист перед травою, ти переді мною!
Як вискочить молоденький із діжки отої.
Такий, наче літ сімнадцять. Як став танцювати.
Такий радий був тисячу парубку віддати.
Взяв той гроші, ковалеві рішив частку дати.
Свої чомусь на могилі здумав закопати.
Пішли далі. Ідуть-ідуть, в слободу приходять.
- А чи панська слобода ця? – питають народу.
- Панська. – А хто: пан чи пані тут володарюють?
- Пані та така старезна. Літ за сотню, - чують.
- Оце й наша, - пораділи й пішли заявляти,
Що у слободу прибули роботи шукати.
От виносять до них пані стару на подушках.
Така страшна, така суха, мов світ її душить.
- Що ви хочете? – питає. – Роботу шукаєм.
Старих людей в молоденьких ми перетворяєм.
- Справді? – Справді! – Зробіть ласку для мене велику –
Зробіть з мене молоденьку, бо вже літ без ліку.
- То це можна. Дві тисячі карбованців варто.
- Може, півтори достатньо? – стала торгувати.
- Ні, бо струмент дорогий в нас, а ви старувата.
Торгувались, домовились дві тисячі взяти.
Витяг парубок знов довбню та пані по лобі.
Вона й впала, не всигнувши вигукнути: «Пробі!»
Парубок порізав тіло, став в діжку вкладати,
Налив води, всипав попіл та й давай мішати.
Мішав-мішав, плюнув-дунув над діжою тою:
- Стань, як лист перед травою, ти переді мною!
Й вийшла діва молоденька, та така вже гарна.
Віддала негайно гроші, бо ж трата не марна.
Взяли вони в пані гроші, бігом поділили,
Парубок знов свою частку зарив у могилу.
Пішли далі, знайшли пана десь іще старого,
І зробили з нього знову хлопця молодого.
Коваль бачить, що наука і не мудра зовсім.
Якби сам за теє взявся, то б легко вдалося.
Лягли спати при дорозі. Парубок дрімає,
А коваль усе на нього скоса позирає.
Заснув той, коваль тихенько на ноги піднявся
Та й скоренько світ за очі по шляху подався.
Знайшов слободу, в місцевих узявся питати:
- Чи є пан у вас? – Є, - кажуть, - та такий вже клятий.
- А старий? - Та йому років сімдесят десь буде.
- Оце й мій! – коваль говорить, - де він, добрі люди?
Прийшов та й питає пана. От пан і виходить.
Худий-худий ще й згорблений, і його аж водить.
- Що ти хочеш? – Я роботу, панночку, шукаю.
- На яку роботу здатен? – пан його питає.
- Та можу я молодого зробить зі старого.
- Справді, можеш? – здивовано глянув пан на нього.
- Справді, можу! – А яку ти за те хочеш плату?
- Тисячу, - коваль говорить. – Та то забагато!
Візьми вісімсот?! – Не можу…я то і не проти
Та дорогий надто струмент для ції роботи.
Торгувались й на тисячі, все одно зійшлися.
Витяг коваль довбню, вдарив, пан і повалився.
Порізав на шмаття пана, покидав у діжку,
Налив води та попелу додав туди трішки.
Взяв мішалку та й мішає. Мішав та дивився,
Чи то пан у отій діжці вже омолодився.
Як втомився, свиснув, крикнув над діжою тою:
- Стань, як лист перед травою, ти переді мною!
Та не сталося нічого, ніхто і не скочив.
Міша далі, піт вже йому заливає очі.
Намішався, свиснув, крикнув та махнув рукою:
- Стань, як лист перед травою, ти переді мною!
Знов нічого не виходить. Він утретє взявся.
Та нічого не змінилось, як він не старався.
Що робити? Діти пана уже насідають,
Нехай їм живого батька бігом повертає,
Бо зашлють аж до Сибіру. Той став говорити:
- Зачекайте. Старий дуже, не встиг укипіти.
Та і знов давай мішати. Вже й ніч наступає.
Вже у бідного мішати і сили немає.
Сів, замислився, про долю почав горювати,
Бо ж прийдеться у Сибіру віку доживати.
Коли хтось торкнув за руку, коваль оглядівся,
Аж то парубок, що десь там в степу залишився.
- Чому, дядьку, зажурився? – коваля питає.
- Ой, голубчику мій славний, що робить – не знаю?!
Покарала мене доля на довічні муки.
Думав я, що вже навчився твоєї науки.
Втік від тебе та й узявся так само робити.
Вбив людину і не можу тепер воскресити.
Поможи ти, будь ласкавий! Повік не забуду!
Виручи з біди і вдячним усе життя буду!
Парубок собі задумавсь, а чоловік просить.
Так вмовляє, так вмовляє, ледве не голосить.
- Я – говорить юнак, - зможу у нагоді статираду дати,
Але ти за теє маєш зарок один дати.
- Дам, який лиш забажаєш! Який тобі треба?
- Пам’ятаєш ту картину, що висить у тебе
В кузні прямо над дверима. – Як не пам‘ятати?!
- Обіцяєш, що не будеш на неї плювати?!
- То ти?.. – коваль здогадався, хто в людській подобі.
Та нема куди діватись, викрутитись щоби.
- Ой, не буду я плювати повік, обіцяю!
Ну, що було із тим паном, того я не знаю.
Але коваль з того часу до скончання віку
Вже ніколи не плювався чортові у пику.
Ще і людям казав: - Бога ви не забувайте,
Але й чорта, що б не було, теж не зобижайте!
Ото поміж запорожців все розповідалось,
І до нашого аж часу тепер передалось.

На білу кригу знову випав сніг.
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.

Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
Цей сніг у незворотності розмаю.

Приходить сніг симфонією днів,
Мелодією вічності і неба,
Коли не треба вже марнотних слів
І метушні дешевої не треба.

Приходить сніг, як сивий, білий пан,
Господар степу, лісу і печалі.
Колись проб'ється крізь сніги тюльпан.
Не треба вже ніякої медалі.

18 лютого 2026

Так слово розпадається, мов замок.
Так степ застиг у дивних відчуттях.
Пророк іде приречено на захід,
Мов змучений і згододнілий птах.

Надія розпадається на друзки.
Шепочуть трави давні молитви.
Змарніло місце для любові й дружби.
Пророк іде у напрямку Литви.

Засохли трави під вогнем тривоги.
Розсипалися квіти, мов слова.
Закляк утомлений язик дороги.
Забута пам'ять в полі ожива.

14 лютого 2026

Крізь сиву хмару світить сонце,
Мов пробивається з-за ґрат,
І зазирає до віконця,
Неначе гноблений Сократ.
Воно важливе щось промовить
Крізь огорожу тлустих хмар,
Крізь тлум, репресії і мори,
Крізь заборони від нездар.
Так, Сонце - бог і цар верховний,
Суддя, пророк, герой і кат,
Вояк, слуга, політик хворий,
Поет, співак і адвокат.
Воно дає найбільше сили,
Натхнення, пристрасті жагу
І молодим, і вже похилим,
Таку невтолену снагу.

11 лютого 2026

Він вичікував слушну нагоду,
Щоб до неї колись підійти,
Подолавши непевність, погорду,
Перешкоди до тої мети.
Він чекав дорогу нагороду,
А одержав плоди пустоти.

Слушний час забарився, спізнився.
І про нього забула давно
Його пасія. Спалах в зіницях
Відгорів, як старе полотно.
І минуле зрадливе, столице
Відійшло в чорно-біле кіно.

Слушний час не прийшов, загубився
І обличчя у вічності стер.
А у душах точилася битва,
Мов далека мета трьох сестер.
Наш герой доторкається бильця,
Вириваючись з болісних сфер.

Та все марно, зусилля даремні.
Хижий час відкидає його
В тепле ліжко, у спогади темні,
У минуле, мов болю крило.
Лиш примари зникомі і чемні
Пронеслись, ніби їх не було.

10 лютого 2026

Нарешті випав сніг.
Небесна нагорода.
У хаосі доріг
Згубилася порода.

Цей сніг, немов слова,
Які всі зачекались.
Надія ледь жива
Затиснута в лекала.

Ці білі письмена
Нарешті прочитаєш.
Зникома, як мана,
Незрозумілість таїн.

Ступає білий сніг,
Мов непомітний привид.
Освячує поріг
Мелодією примхи.

Цей білий чарівник
Іде пустим подвір'ям.
У снігу черевик
Загруз, немов повір'я.

9 лютого 2026

Я ночую в пустельнім вокзалі,
Попідтинню самотньо іду.
У якій же далекій Валгаллі
Я притулок знайду, ніби дух?

Мене дощ так безжально періщить.
Я ночую у вогких церквах.
Мене істина б'є у обличчя,
Ніби хижий ненависний птах.

Стало поле для мене будинком.
Ліс говорить, як вічний пророк.
Я утік від цинічного ринку.
Я утік від розгулу морок.

В безпритульності бачу свободу.
Я утік від умовностей пут.
Мені плід упаде в нагороду
Від едемського дерева тут.

7 лютого 2026

Холодний вітер люто свище
Із потойбіччя, з царства снів,
Роздмухуючи попелище
Старих ідей, старих вождів.
Ніхто цей епос не напише.
Перо - у реготі вогнів.

Холодний вітер продиктує
Новітні, юні письмена.
Але його зусилля всує
Пішли, хоч це не дивина.
Самотній лицар чистить збрую,
Стираючи сліди вина.

Холодний вітер надихає
На вірші, подвиги, слова.
Попереду видіння, майя.
І обертом йде голова.
Далеке вогнище в зітханні
Спалило вольності й права.

6 лютого 2026

Ще ізмалечку нас мама з сестрою привчала,
Щоби ми із кладовища нічого не брали,
Бо не люблять того мертві. За взятим тобою,
Якось прийдуть, щоб забрати тебе із собою.
Ще і приклад приводила. Це пізніше стало.
Жив у селі один дядько, що ми добре знали.
Жив від нас він недалеко, мав жінку і дочку,
Що була молодша мене десь на пару рочків.
Так от, дядько той унадивсь травичку косити
Там, де мертві вже навіки повинні спочити.
Косив траву між могили, бо ж корову мали.
А, як хто також наміривсь, то він зі скандалом
Виганяв із кладовища – не чіпайте мого!
Як я вчився в інституті, не було вже його,
Хоч же жити міг і жити. І жінки не стало.
Та і донька вслід за ними на той світ попала…
Тож історію коротку розповісти хочу
Про такі от нерозумні поступки дівочі.
Пішли вони якось в поле квіточки збирати.
Ішли мимо кладовища, а там їх багато.
Тож нарвали оберемки і страшенно раді
Повернулися до себе – жили в інтернаті.
Принесли вони ті квіти, води в щось набрали
Та й на вікно поставили – очі милували.
Вечір. Світло погасили та вляглися спати.
Одна чує, щось взялося її лоскотати.
І других залоскотало. Світло увімкнули –
Не побачили нічого та і не почули.
Знову вимкнули, вляглися та заснути хочуть,
А в темряві щось вчепилось до них та лоскоче.
А дівчатам не до сміху, дуже страшно стало.
Так при світлі аж до ранку налякані спали.
Вранці ж разом подалися до одної бабці,
Що жила (часи ж радянські) в старому бараці.
А та бабця була відьма, бо ж багато знала:
І виводила пристріти, і страх виливала.
Розказали вони бабці все, що їх лякає.
Подивилась на них бабця та собі й питає:
- А чи квіти на могилах ви, дівчата, рвали?
- Рвали, рвали – ті головами разом покивали.
- Де поділи? – На вікні он стоять у нас в банці, -
Відказали на питання ті дівчата бабці.
- Візьміть квіти і викиньте у вікно негайно! –
Каже бабця й насварилась ще услід їм файно.
Ті примчали до кімнати, квіти ухопили.
Але тільки-но взялися, вікно відчинили,
Тут не знати й звідки вихор раптом налітає,
Із рук дівчини негайно букет вириває
І поніс десь. Куди саме - не знали дівчата.
Заріклися на могилах більше квіти рвати.

Сьогодні виспався на полі бою,
На полі парадоксів і пасток.
Схрестився я у лютому двобої
Із долею на згарищі думок.
І тільки так пребуду я собою,
Будуючи із космосом місток.

Там ворони невтомно голосили,
Віщуючи недолю і біду.
Я рвався уперед щораз, щосили,
Долаючи потужну ворожбу.
І голос вдалині озвався милий.
До нього я приречено бреду.

Я виспався хоч раз за сотню років.
Це крапля вічності, святий алмаз.
Вистукую симфонію із кроків
У нападі чаклунства і проказ.
Натхнення урочисте і високе
Прийшло, мов рятівний дороговказ.

Думки кружляють у величнім танці.
Я провидіння ухопив за хвіст.
Ми стоїмо, невільники і бранці,
Мов на бенкеті у суворий піст.
Ми спустимось, немов палкі коханці,
На дно ночей, витворюючи твіст.

29 січня 2026

Стовпи зі світла - первісні знамення,
Що Суд Страшний невідворотно йде.
Він кожного покличе на імення.
Від нього не сховаєшся ніде.

Стовпи зі світла кличуть у глибини,
До справжніх нас, без оболонок зла.
Замерзлі в лід слова, мости й рибини
Відродяться, мов змучена зола.

Стовпи зі світла - це величне дійство,
Трагічний і осмислений спектакль.
Від помсти неба нікуди нам дітись.
І вічністю крокує кожен акт.

27 січня 2026

Ніч на землю опустила чорне покривало.
В небі зорі, наче маку хтось по нім розсипав.
Ароматом неймовірно п‘янким пахне липа
І виспівують цикади вечірні хорали.
Жебонить ледь чутно річка, вербам миє коси.
А над річку невелике вогнище палає.
Розсілася навкруг нього хлопців ціла зграя.
Хто в сорочці, хто без неї та всі підряд босі.
У темряві недалеко хоркають десь коні.
Сова часом одізветься, заухає в лісі.
Комарі гудуть навколо, де тільки взялися.
Час від часу луна помста – ляскають долоні.
Хлопцям сидіть аж до ранку, аби не заснути,
То ведуть поміж собою усякі розмови.
Часом переповідають вже дано не нове,
Що уже не раз, напевно доводилось чути.
Раптом з лісу донеслося завивання вовче.
Всі розмови припинили, дослухатись стали.
Коні хоркати частіше й голосніш почали.
Не дай Боже, підкрадуться вовки серед ночі.
Та вовк завив та й по всьому, більш не озивався.
Заспокоїлися коні, розслабились хлопці.
Про вовків іще не чули тут у цьому році.
Може із лісів сусідніх який і припхався.
Заспокоїлись, тривога, однак не лишала.
Хтось прошепотів зненацька: - Може, вовкулака?
Бо ж про тих потвор дорослі говорили всяко.
Раптом і сюди потвора така заблукала?!
І так на душі тривожно, а тут хтось ще карка.
Стрепенулися всі, ближче до вогню тулились.
Із надією на старших меншенькі дивились.
Степан, врешті одізвався: - Може й вовкулака?!
Він найстарший, тож, напевно, більше всього знає.
Помовчав, а потім видав: - Чув оце від діда.
Він дідам оце на лавці недавно повідав,
Що не всякий вовкулака лихий намір має.
Був, говорить, один наймит, працював в одного.
Якось на гумні улігся він відпочивати.
А тут якраз і хазяїн його вийшов з хати,
Пройшов за гумно і зовсім не помітив того.
Через пеньок перекинувсь та й зробився вовком.
А, зробившись, то одразу до лісу подався.
Наймит спершу не повірив, тільки налякався.
Але ж бачив усе добре своїм власним оком.
Дума: «Як хазяїн може, то і мені вдасться.
Спробую та подивлюся, що буде із того?!»
Перекинувсь й вовкулака зробився із нього.
І також, як і хазяїн до лісу подався.
Довго він по лісі бігав разом із вовками,
Їв усе, що вовки їли. Та, врешті набридло
І вовки ті – дика зграя, і те їхнє їдло.
За людьми став сумувати аж до плачу прямо.
Та ж не знає, як би йому людиною стати.
Прибіжить до гумна, стане, хазяїна бачить,
Схоче щось йому сказати – по-вовчи заплаче.
А собаки, як почують, зачнуть нападати.
Обдеруть йому всі боки, от він і тікає
Знов до лісу, щоб собаки на смерть не задрали.
Та людиною знов стати до гумна вертало.
Бо ж хазяїн його бувший лиш науку знає.
Той, урешті й здогадався, що то не вовк ходить,
А що то колишній наймит, який десь подівся.
Тож підкликав того вовка, в очі подивився,
А в очах у того туга, що прогнати годі.
Взяв вовка він, перекинув через пень й одразу
Той людиною зробився. Впав йому у ноги.
А хазяїн подивився: жалко стало його,
Бо худий, як скіпка. Вигляд його дуже вразив.
Ще й подертий, від собак бо рвані рани має.
Приніс одяг, змастив рани, щоб гоїлись швидше.
І не лаяв чоловіка, сказав йому лише:
«Не роби, небоже, того, чого ти не знаєш!»
Степан кінчив оповідку і зробилась тиша.
Всі, немов переживали тільки-но почуте.
І ніхто не сумнівався, що так може бути.
Тільки коні та цикади озивались лише.
Тут Микола обізвався: - А я чув недавно,
Як сусід казав сусіду про свою пригоду.
Були вони якось з кумом десь у місті, вроді.
Возом назад повертались. Дорога ж погана.
Вирішили зупинитись та й заночувати.
Стали в полі поміж терну, що густо розрісся.
Тільки спати укладатись вони узялися,
Чують, наче хтось за возом зібрався здихати.
Так же важко й страшно диха. Вставать не схотіли,
Подивитись. Та й поснули. А уранці встали,
А за возом вовк худющий, аж боки запали.
Сидить, дивиться, мов встати вже не має сили.
Подивилися на нього, не стали чіпати.
Запрягли коней у воза та і подалися.
А вовк, ледве то побачив, зразу підхопився.
Іде-бреде вслід за возом, аби не відстати.
Вони їдуть, а він слідом в очі заглядає,
Голову кладе на воза, аж їм жалко його.
Кинули йому шмат м‘яса прямо на дорогу.
Він понюхав, але м‘яса того не чіпає.
Кинули йому шмат хліба, він схопив зубами
Та й подався чагарями, тільки його й чути.
Як приїхали, спитали: що б то могло бути.
Дід Овсій, що попід лісом його хата прямо,
Сказав: «Хлопці, не вовка то бачили – людину.
В селі за горою, кажуть, парубок десь дівся.
То він на вовка отого був перетворився.
Не займа нікого, хліб лиш спожива єдино».
Послухали ото хлопці, розслабились трохи.
Знов про щось загомоніли, не таке лякливе.
Хоч окраєць хліба кожен намацав хапливо…
А в нічному небу зірок, мов того гороху.

Він тікав у далеку місцевість,
Кігті рвав, ніби загнаний звір.
І жадана мета, ніби церква,
Все манила кудись від зневір.

Сподівався в далекому місті
Збудувати кар'єру і дім.
Та не виліпиш генія з тіста
Посереднього в долі чужій.

Так даремно тікати від себе,
Від чортисьок в самому собі.
І не знайдеш у синьому небі
Ти порадника у боротьбі.

Ти тікаєш від привида стрімко,
Він на п'яти тобі наступа.
Переплив хлоп упевнено річку
І побачив - сміється ропа.

Нагла смерть підкосила неждано
У далеких чужинах його,
Нахилившись над ним, мов кохана,
І цілуючи ніжно в чоло.

23 січня 2026

Ніч. Тіснá кімната —
величезна мороком своїм.
Лиш повний Місяць:
чистий
та порожній.
Як дзеркало,
що розпластавшись по стіні, —
таїться відблиском у сумнів:
наче в кімнаті
це не я стою.
Й на місяць дИвлюсь
теж не я.
То Сонце дивиться крізь мене
у нІму тінь мою.
В безмовні тіні…

1989

Про щось-то мріяв Бог
і думки
зірками мерехтливими здавались...
Я йшов до Нього, —
вище, вище в гори.
Від висоти — сп'яніння в голові…

І ось, — втомився.
Шукаю
відпочинку у долині.

…Знайшов притулок у долині, —
кістки пронзає наскрізь вітер,
сріблястий іній впав на плечі німбом
заважким…
В роздертім черепі Небес,
Ізнову сяють зорі.
Або зуби.
Так, ніби в пащі у Дракона.

2026

Клопи — давніші за людину.
І коли ми підéмо із планети,
то вони,—
внесуть нас в Лету.
Як динозаврів постарілих,
дожити й вижити невмілих.

І таргани із комарами,
про нас читаючи,
будуть захоплюватись нами.
А потім вчені доведуть,
що ми — це міфи
мурах, що й сáмі стародавні.
Ми лиш фантазії
голодних бджіл,—
уривки снів
на крилах мухи.
Лиш лýна свистів
в ультразвуці.

А після Сонце
спалахне ще яскравіше
серед первинно-зоряної тиші.
Червоним Велетнем
Повстане
Жовтий Карлик.
Своє творіння найдорожче,—
доньку Землю,—
прокóвтне древній,
збожеволілий Творець.

Дуже дивно:
В місячному сяйві
Сніг летить
В прозорих небесах.

То не сніг з небес злітає
То дiдусь старий та сивий
Попіл з люльки вибиває,
Та роздмухує щосили.

То не місяць в небі сяє,
То своїм премудрим оком
Дід на попіл задивився,
Та замисливсь ненароком…

Тихо-тихо стало скрізь:
Він нам казку зараз розповість…

1974

Значніше старший найдавніших зíрок хащів
Ковзáючи крилами поміж сущим та не сущим,
Розкривши втаємничені повіки,
летить на Землю яйцекладний,
небачено величний темний ящір.
Залиш надії,
кожен живородний!

2026

Така застиглість і драглистість.
Ми грузнемо у цих лісах,
Там, де промчався юний лицар
У лабіринтах, наче птах.
Попереду важка гонитва,
Нудна, протяжна суєта.
Попереду запекла битва,
Аж квітне стогін у вустах.
Попереду у чистім полі
Зустріну вершника біди,
Який рушатиме з неволі
І кане в безвість назавжди.
За ним же легіон численний
Ітиме в латах, при списах.
І страх горітиме черлений,
Як прапори у небесах.

13 січня 2026

Зібралися діди якось в Клима біля двору.
Вже сонечко понад лісом було на ту пору.
Ще сутінки не настали та вже йшло до того.
Череда понад дворами стоптала дорогу.
Несла молоко із паші, пастух йшов позаду.
Хоч втомлений та з дідами привітався радо.
А у них якраз про відьом тривала розмова.
Тема, мабуть для дідів тих далеко не нова.
Хтось у відьом отих вірив, хтось тільки плювався,
Бо із відьмами ніколи в житті не стрічався.
Клим ні з ким не сперечався, тільки мовчки слухав.
Та не витримав і каже до зневір тих сухо:
- Для вам відьми, бачу, наче інопланетяни.
«Не буває! То все брехні!» - кожен із вас тягне.
А я бачив, хоч маленьким був ще на ту пору
Так, як звідси до отого сусідського двору.
Кажете, що не буває – бо ж ви не стрічали.
А стрічали, то уваги, мабуть не звертали.
А я – малий, як побачив, досі пам‘ятаю.
В існування відьм я вірю, бо напевно знаю!
- Розкажи, - діди насіли, - теж хочем почути.
- Розказати? – Клим питає, - так тому і бути.
Відьми взагалі бувають вроджені й навче́ні.
А від того – роблять шкоду вони людям чи ні.
Вроджена ніколи шкоди не зробить другому.
Не візьме чуже і свого не віддасть нікому.
Може хворь полікувати та біду відвести,
Пристріт зняти чи то хмари дощові принести.
А навчена – то зла відьма, вона робить шкоду:
Змій напустить чи зурочить когось при нагоді,
Молоко спинити може, корову здоїти
Так, що й краплі господарці потім не лишити.
Як не зробить комусь шкоди – то ходить, як хвора…
Отож, було то все то в далеку тепер уже пору.
Я малий ще був, надвечір додому прибився
(Пас гусей та біля річки з друзями возився).
А в сусідки прямо горе – череду пригнали
Та чомусь її корова молока не дала.
Вим‘я повне аж розперло і корова мука.
Видно, що ото для неї неймовірні муки.
Молоко ж не відпускає, хоч сусідка б‘ється,
Давить дійки та і краплі в дійницю не ллється.
Жінка в сльози. Моя мати до неї помчала.
- Біжи бігом до Микити! – сусідці сказала.
Той Микита край села жив і на всьому знався.
Хто би у біду потрапив – до нього звертався.
Людям він худобу порав, трави знав і хворі.
Був ветеринар і лікар один на ту пору.
Хоча ніде не учився, але вмів багато.
Відьмак вроджений, напевно, міг би я сказати.
Прийшов скоро той Микита, корову оглянув.
Бачить, що корові бідній уже геть погано.
Пита проте у сусідки: - Хтось у двір заходив?
- Та Варвара Копильчиха вже перед заходом.
Тільки-но прийшла корова. – Усе зрозуміло,
То вона твоїй корові шкоду і зробила.
До корови повернувся, став їй щось робити.
Заспокоїлась корова, перестала вити.
Тож сусідка бігом сіла та її здоїла.
Зійшлись люди серед двору та загомоніли.
- То Варвара усе робить! – їм Микита каже.
- Вона відьма! – загули всі, - От ми їй покажем!
- А ви її упіймайте! – Микита сміється, -
Вона ж відьма, в руки просто отак не дається.
Перетвориться в собаку чи в кота – не знаю.
Хто подума, що то відьма? Хто її впіймає?
- Та не може того бути, щоб з жінки собака.
Та не зробить із людини то сила ніяка?!
Не став з ними сперечатись у дворі Микита.
Сказав: - Добре. Доведу вам. Треба потерпіти.
Кілька днів минуло з того, як сусідка шепче:
- Приказав усім Микита зібратись надвечір
До Варвари під засіку, щоб вона не знала.
Заховались та в щілини мовчки зазирали.
Щоб ні слова та ні звуку. Заледве стемніло,
Всі сусіди під стіною засіки сиділи.
Я за мамою подався, що й вона не знала.
Якби не вестися тихо, то, може б прогнала.
А так мовчки насварилась. Сидимо, чекаєм.
Чого саме, того, звісно нічого не знаєм.
І Микита поміж нами, прихопив десь люшню.
Мабуть, зайшов по дорозі до кума в конюшню.
Тож чекали й дочекались. З‘явилась Варвара.
Зайшла, двері причинила, в руках ножів пара.
Озирнулась. Що ми бачим, то, мабуть не знала.
У підлогу дерев’яну ножі повстромляла.
Прокотилася між ними…і очам не вірю,
Була така собі жінка, а зробилась звіром.
Пес рудий зробився з неї, стоїть, позирає.
Коли саме тут Микита двері відчиняє.
Тою люшнею узявся він собаку бити
Смертним боєм. А їй лише скавчати та вити.
Метається по засіці та до дверей пхає.
А Микита її лупить і не пропускає.
Вже побив її до того, що вона й упала.
Важко дихала й тихенько про себе скавчала.
Тоді лиш Микита кинув ту собаку бити
Та й пішов. А ми зостались за нею слідити.
Довгий час вона лежала, приходила в тяму.
Потім ледве піднялася та й до дверей прямо.
Походила двором трохи, в засіку вернулась,
Між ножами прокотилась й в жінку обернулась.
Шкандибаючи, заледве у хату попхала.
Тоді уже ми по хатах розходитись стали.
Хтось з сусідів до Варвари став стукать, одначе
Та не вийшла, ніхто її в той вечір не бачив.
А вже вранці завітали – то страшно глядіти:
Вся в синцях, кривавих ранах, геть уся побита.
Вона, кажуть, ледве ноги там пересувала.
Та науку, видно добре ту запам‘ятала.
Ще до речі, як Микита став ту відьму бити,
Хтось з сусідів був зібрався в засіку забігти,
Щоби відьму врятувати. Хто ж там його знає:
Може насмерть оту відьму Микита вбиває.
Та Микита велів зразу, щоб ніхто не пхався
І ножа, не дай то Боже, ніхто не торкався.
Бо, як вирвати ножа, то (хоч відьма й погана),
Вона жінкою з собаки ніколи не стане.
Тож провчив Микита відьму. Вона тиха стала.
Але й люди вже ніколи її на чіпали
І не лаялися з нею, бо зурочить, клята
І не будеш знати, звідки на лихо чекати.

Вдихаю душу очерету,
Вдихаю пахощі зими.
Зникома посмішка скелета
Народить епоси землі.
Лиш у потужності стилета
Відчую подихи в імлі.

Такий старезний, аж прадавній,
Цей запах знову вирина,
Немов мотив забутий, дальній
Чи як гірка самотина.
На цій землі стражденній, славній
Горить біблійна купина.

Цей запах зопалу народить
Мелодії лісів, лугів...
І дух могутній і народний
Потужно вийде з берегів.
Так меч незламний і природний
Здолає натиски снігів.

9 січня 2026

Були собі дві подруги, удвох із малого.
Разом росли, разом грались. Не було такого,
Щоби вони розсварились. Отак виростали.
А, коли уже дівчата на виданні стали,
То в одної з‘явивсь хлопець високий та гарний.
Друга його захотіла перейняти - марно.
Він на неї і не гляне. Її заздрість мучить.
Усе дума, як би їй так хвилину улуччить
Та й у себе закохати парубка отого.
Вибрались якось дівчата удвох дня одного
На город цибулю рвати. Подруга зірвала
Одну стрілку й до подруги жартувати стала:
- Спорим, ти листка не зможеш ковтнути оцього?!
- Чом не зможу? – засміялась дівчина із того.
А та її піддражнює: - Не ковтнеш, їй Богу!
Та вхопила та й ковтнула, не бачила того,
Що маленьке ящірятко в тій стрілці сиділо.
Посміялись та і далі роботу робили.
А та ящірка в утробі рости розпочала,
Кров із дівчини отої потихеньку ссала.
Стала сохнути дівчина, на очах згасати.
Перестала їсти, пити, зібралась вмирати.
Хлопця того відганяє, аби не приходив,
Бо вважала, що удвох їм бути далі годі.
- Нащо я тобі потрібна?! –хлопцеві казала, -
Подивися, в селі дівчат гарненьких чимало.
Але він все одно ходить, бо ж дуже кохає.
Хоч і бачить, що дівчина день за днем згасає.
Не іде на вечорниці, приходить до хати.
Сядуть собі під хатою тихо розмовляти.
А то у весняну днину став її прохати:
- Пішли, сходимо до лісу. Чого тут стирчати?
Бач, на вулиці як гарно, сонце пригріває.
А у лісі так чудово, так пташки співають!
Мати стала відмовляти: - Куди їй ходити?
Така слаба, що і кроку не зможе зробити.
А він: - Я її, як треба, на руках нестиму!
Мати дума: «Хай ідуть вже. Що робити з ними?»
Відпустила. Пішли вони по лісі блукати,
Слухати пташині співи, квіточки збирати.
Походили, вона й каже: - Щось недобре стало.
Постели мені ряднинку, щоби я поспала.
Постелив хлопець ряднину. Лягла та й заснула
На сонечку і, здавалось, їй так гарно було.
Щоби їй не заважати, хлопець в ліс подався.
Поблукав. Коли ж вернувся, то перелякався.
Дівчина з відкритим ротом на ряднині спала,
Ящірка велика з рота в неї виглядала.
Очі витріщила, прямо на нього гляділа.
Хлопець застиг з переляку, крок ступить не сила.
А ящірка подумала та й в кущі шмигнула.
Дівчина поспала ще, а потім зітхнула
І відкрила очі, каже парубкові тому:
- Ой, наснилося усяке мені в сні страшному.
Ніби ящірка велика вслід за мною гнала,
А я страшно налякалась й від неї втікала.
- То ти, справді утікала…- сам не свій він мовить.
А вона раптом схопилась, відчуття чудове.
Каже: - А ходім додому, бо так їсти хочу!
Засвітились зірочками колись тьмяні очі.
Повернулися додому, вона за стіл сіла
І усе, що мати ставить, з апетитом з‘їла.
І відтоді стала їсти й поправлятись стала.
А вже скоро батьки хлопця і сватів заслали.
Хоча батько й сумнівався: - Що ж ти робиш, хлопче?
Вона ж слаба, скоро, мабуть, помирати схоче?!
Хлопець тільки посміхнувся: - Люблю її, тату.
І нічого більше батьку він не став казати.
Її матері у тому тільки і зізнався
Про випадок, що у лісі з дівчиною стався.
Одружились вони скоро. Гарна вийшла пара.
Десь живуть вони і досі щасливо і гарно.

Здаюся у полон лісів.
В поліфонії голосів,
У зіткненні епох, часів
На плечі мудрий крук присів.

Здаюся у полон тополь,
Мов ніжних і величних доль.
Шукаю від кори пароль,
Де схований часів король.

Здаюся у полон беріз,
В полон незгасних дивних сліз.
Відчую на руці поріз,
Коли мину епох узвіз.

Здаюся у полон дубів.
Поставлю космос на диби.
В полоні злої ворожби
Відчую подихи доби.

8 січня 2026