- Вставай, Данилку, почало світати!-
Прошепотіла мама і в ту ж мить
Відкрив Данилко сині оченята.
Здавалося, що вже давно не спить.
А таки так. Крутився цілу ніч,
Не зміг склепить очей. Бо ж разом з татом
На Січ сьогодні мають вирушати.
А він же мріяв стільки про ту Січ.
Тож підхопився, до криниці враз.
Обличчя вмив холодною водою.
Привчав себе давно вже до такої.
Для козака вона у самий раз.
Поїли з татом. Мама все смачне,
Немов на свято їм наготувала.
Сама тихцем сльозинки витирала.
Синочка жаль: мале та ще й одне.
Данилко швидко миску спорожнив.
Хоч тато їв без поспіху. На сина
Все поглядав. Зовсім іще дитина.
Та ж Січ з таких і робить козаків!
А на подвір’ї коні вже стоять.
І торби у дорогу вже готові.
Сказала мама їм напутнє слово.
Перехрестила: - Буду вас чекать!
З очей утерла хусткою сльозу.
Данилко з татом на коней злетіли.
Ворота мама навстіж відчинила.
Задумалась, бо ж острахи гризуть.
А чи доїдуть? Бо ж в степу бува
І небезпека на людей чигає.
Дорогу чоловік, щоправда знає.
Для нього та поїздка не нова.
Щороку відправляється на Січ.
Тепер з собою й сина забирає.
Та хтось же землю захищати має?!
Козацтво в тім найкраще, звісна річ.
Застояних ледь стримавши коней,
Полишили подвір’я, попрощались
І по дорозі вдалечінь помчались,
Неначе вітер їх вперед жене.
Стояла мати довго на шляху.
Вже й пил осів, що з-під копит піднявся.
А їм услід все мамин шепіт мчався,
Щоб долю де не стрінули лиху.

Вже кілька днів в дорозі батько й син.
Уже й село останнє проминули
І у безмежний, дикий степ пірнули,
Де вітер за господаря один.
Данилко все навколо розгляда,
Хоча здавалось все одноманітним,
Лиш вітер віє, з неба сонце світить
Й орел, якому звідти все видать.
Хоча, насправді, скрізь життя буя,
Якісь зусюди долинають звуки.
То зграєю десь полетіли круки,
То жайвір своїм співом звеселя.
То чується незвичне «крекс-крекс-крекс».
Не встиг Данилко, навіть запитати,
- Та то деркач. – спокійно мовив тато.
Якийсь в траві у нього інтерес.
То щось зашаруділо у траві,
Почулось «кі-кі-кі», з-під ніг зненацька
Якась яскрава птаха піднялася,
Розправивши у леті довгий хвіст.
- А то фазан. Дивися, знадобиться.
Хоч невеликий, а, проте смачний.
Колись ще на обід впіймаєш свій.
В степу такої чималенько птиці.
- А чому б нам тепер не вполювать?
- Навіщо? Нам харчів поки що стачить.
А, як складеться далі, то побачим.
Ти лиш усе старайся помічать.

Одного дня, уже десь під обід
Повз пагорб височенький проїздили.
І раптом щось страшенно заревіло.
- Поглянь-но, хлопче, он на сонця схід.
Данилко тільки очі повернув
Й на пагорбі уздрів страшного звіра.
То він, скоріше заревів допіру.
Напевно, бик якиїсь дикий був.
Весь чорний, мускулистий, голова
Піднесена високо, круті роги.
Такому краще відійти з дороги.
Знов заревів, мов на двобій позвав.
- То тур, Данилку. – тато проказав, -
Колись в степах до біса їх водилось,
Тепер же зовсім мало залишилось.
Я лише кілька раз таких стрічав.
Немає звіра у оцих степах,
Який зумів би тура подолати…
Окрім людини, - встиг іще додати,
Тримаючи мушкета у руках.
- Ти його стрілиш? – Що ти, звісно, ні.
Нам стільки м’яса не потрібно, сину.
А вбити й на поталу звіру кинуть?
Як козаку, не личить то мені.
Це я про всяк випадок. Звір такий,
Якщо на щось чи когось він сердитий,
То може сам зненацька налетіти.
Тоді вже, сину, не зівай, а бий.
Без поспіху направивши коней,
Вони повз пагорб далі подалися.
А реви тура їм услід неслися.
Здавалось, кинеться та й дожене.
Та все минулось. Пагорб вдалині
Разом із туром зник, ревіння стихло.
Лиш вітер степовий повільно диха…
Враз у траві, від стежки в стороні
Зашаруділо, наче хтось втікав.
З трави велика птаха піднялася
І важко та повільно подалася
Від них. Данилко, навіть не чекав,
Як тато раптом вихопив стрілу
І лук, що досі на спині бовтався,
До нього легким теньком обізвався.
Стріла догнала птаха, по крилу
Ударила і він в траву упав.
А тато вже коня услід направив.
І птах в його руках – хвилинна справа,
Зі здобиччю вже радий повертав.
- Це дрофа, сину. У степах оцих
Найбільший птах. Тож наїмося нині.
Запечемо м’ясця собі у глині
Та до запасів додамо своїх.

Спинялися, як правило, вони
У балках чи ярах. Аби багаттям
Себе забродам у степу не здати.
Досвідченим очам зі сторони
Дим серед дня чи то вогонь вночі
Пізнати легко. Нападуть раптово,
Якщо якась роззява гаву зловить…
Отож, Данилка тато всьому вчив.
І лук у нього, й повний сагайдак,
І ніж стирчить за поясом. Без зброї
Ти не козак, а не козак – не воїн.
Принаймі, тато вчив Данилка так.
Вони вже близько тижня у степах.
Ще кілька днів і на Січі вже будуть.
Данилку надимає гордість груди,
Хоч підсвідомий ще долає страх.
Задумався і не помітив, як
Коня свого спинив зненацька тато,
Узявся щось зі степу дослухати.
Данилків кінь став поряд і закляк.
Зі степу раптом тупіт доліта,
Вже зовсім поряд виринули коні.
Майнула думка в голові: погоня.
Коня свого вже тато поверта.
- Тікаєм швидко, синку! Татарва!
Понижче тільки до коня пригнися,
Щоби арканом часом не зловився!
А кінь летів уже, вудила рвав.
Здавалось, відірвалися. Аж враз
І попереду скочили татари.
З трави з‘явились раптом, як примари.
- Погано, синку, оточили нас!
Стрибай з коня, сховайся у траві!
Вони тебе малого не помітять!
Я спробую відвести клятих звідти!...
Стрибнув Данилко, миттю на живіт
І у траві бігом пошурхотів,
Щоб під копита часом не попасти.
Копита дріб пробили мимо часто.
Загін татарський далі полетів.
Почулось гелготіння недалік.
Дзвін шабель, крики болю…Тихо стало.
«Напевно тата, кляті запопали!» -
З думками тими він і повз убік
До пагорба, що високо здіймавсь.
Із нього міг би добре розглядіти,
Що ті татари візьмуться робити.
В траві високій аж на верх забравсь.
Там якийсь ідол кам‘яний стояв
Та безтурботно в далечінь дивився.
Данилко біля нього прихилився
І степ навколо розглядати став.
Татар уздрів. З десяток чоловік.
Щось гелготять, розмахують руками.
Он тата спеленали мотузками.
Он кілька вбитих відтягли убік.
Тоді зібрались та і подались
Кудись неспішно. А Данилко слідом.
Заради тата на край світу піде.
Ішов, а сльози по щоках лились.

Татари недалеко відійшли.
У балці, видно над струмком ховались.
На здобич пантрували, сподівались.
Мабуть, не вперше в цих краях були.
У заростях між вербами вони
Собі містечко гарне влаштували.
Там уже кілька полонених мали.
Данилко то уздрів зі сторони,
Як здерся на високий осокір.
Татар, як на долоні видно було.
Вони ж гадали: в зарості пірнули
І їх уже не віднайти з тих пір.
Тож вогнище скоренько розвели
Та їжу узялися готувати.
Сіріло, ніч вже стала підступати.
Не міг Данилко дочекать, коли
Вони поснуть. На дереві сидів,
Гнав сон від себе, що весь час чіплявся,
В тенета свої взяти намагався.
Напружено у темряву глядів.
Багаття вже погасло у татар.
І звуки змовкли. Форкали лиш коні.
Чи попаски були, чи на припоні?!
Із неба місяць поглядав з-за хмар.
За північ далеченько вже було,
Коли спустивсь Данилко з осокора.
Без шереху дістався кошу скоро.
Тож усе тихо і спокійно йшло.
Татарський табір боком обійшов,
Бо ж бачив полонених де тримали.
Напевно, і тепер сторожували.
Від того аж холола в жилах кров.
Та гнав він страх, ножа в руці стискав.
Вдивлявся пильно, щоб не напоротись
На сторожа, бо з ним не поборотись.
Повз, прислухався… Сторож, видно спав.
Його сопіння сонне було чуть.
Не став Данилко його зачіпати,
Поповз туди, де мав би бути тато.
Вже зовсім близько підібравсь, мабуть.
Тихенько: - Тату! – шепотіти став.
І шепіт поряд зовсім: - Це ти, сину?!
От молодець, що тата не покинув.
Я сподіваюсь, ти ножа узяв?!
- Узяв. Давай мотуззя розітну.
Нащупав руки і мотуззя впало.
Тут інші також шепотіти стали:
- Ріж і мені! – Данилко не минув
Ні одного. Всі руки розтирали,
Бо аж потерпли зв‘язані були.
Нарешті розігнати кров змогли.
І наступила ота мить розплати.
Сторожу тато навіки приспав.
Полонені по балці розповзлися
І за татар поснулих узялися.
А кожен справу свою добре знав.
Тож ранок стріли вільними усі.
Татар чи пов‘язали, чи убили.
Коней усіх татарських половили.
А для Данилка не жаліли слів.
Казали не Данилко – Козачок.
А хлопець, звісно, гордий був від того.
І тато не менш гордий біля нього.
Бо ж син найперший витримав урок.

Над річкою тулилося село.
Із пагорба у воду зазирало.
У нім дулібів плем’я проживало
Та господарство, як могло, вело.
Раніше ліс під річку підступав,
Але його дуліби скорчували.
Тепер колосся ячмені здіймали
Від лісу аж до річкових заплав.
Вставало сонце, схід почервонів.
Півні йому вітання заспівали.
Корів уже на вигоні збирали,
Пастух на луки їх погнати мав.
Над стріхами здіймалися дими.
Жінки, мабуть, сніданок готували.
Чоловіки іти у поле мали.
За всіми готуваннями тими
І сонечко у небі піднялось,
В низесенькі віконця зазирало.
Немов чогось у тих хатах шукало.
Ясь іще спав глибоким сном. Аж ось
Легкий промінчик до лиця торкнув,
Залоскотав і розбудив хлопчину.
Той скорий погляд у віконце кинув.
Чи не заспав? Тут голоси почув.
Чоловіки уже у поле йшли.
Пора вставати. Легко підхопився
Та й до ріки. Водою окропився.
На голову водичкою полив,
Щоб сон прогнати. В хату повернувсь,
Де уже каша на столі стояла.
А поряд хліба житнього кавалок.
Відразу ж голод в животі відчув.
Всю кашу миттю висьорбав, а хліб
За пазуху – іще устигне з’їсти.
Йому ж за свиньми цілий день ходити.
Хоч взяв шкуринку, рештки каші згріб
Та і подався відчиняти саж,
Де свині вже кувікали, заждались.
Дістатися до лісу сподівались.
Ледь відчинив, то так рвонули, аж
Він ледве їх під лісом перейняв,
Аби часом не вскочили у шкоду.
За свиньми він уже не вперше ходить,
Тож їх підступність уже добре знав.
У лісі свині, хоч і розбрелись,
Але від стада все ж не відривались,
Триматись завжди купою старались
Та п‘ятаками у траві греблись,
Шукаючи чогось в землі смачне.
Його ж завдання тільки поглядати
Та хижаків усяких відганяти.
Дивитися, бо ж стадо, як гайне,
То спробуй його потім віднайти.
Стежок у лісі стоптано багато.
Він научився вже сліди читати.
Що ще робити? Бо ж свиней пасти
Доволі нудно. Йди та завертай,
Як десь попхають. От він і учився.
Під ноги пильно увесь час дивився.
Он заєць під кущем ховався та й
Чкурнув зненацька. Хтось його злякав.
Напевно, лис. Бо ж так стрибнув добряче.
Та щось лисиці сліду він не бачить.
Від кого ж тоді заєць утікав?
Аж ось прим‘ята за кущем трава.
Не звір ходив, напевно, а людина.
Ходив сторожко, то одразу видно.
Хто б то міг бути? Знать, нога крива,
Бо слід якиїсь скошений набік.
«Так наші люди у селі не ходять!
Чи, може, якісь таті лісом бродять?
Чи в лісі заблудився чоловік?»
Сторожко Ясь подався по слідах.
Не скрізь і видно. Он трава прим’ята.
Ясь попід дубом мусив постояти,
Бо в серце заповзав поволі страх.
Коли то таті, звісно, не біда.
Чоловіків в селі у них багато,
Супроти татей зможуть постояти.
А коли обри? Крався по слідах.
Уже і про свиней своїх забув.
Аж голоси. Поволеньки підкрався,
Попід кущем ліщини заховався.
Вже зовсім близько голоси почув.
З-під листя глянув. Двоє їх стоїть.
Про щось говорять. Що – не зрозуміти.
«Не наші точно!» - зразу він відмітив.
Один до нього повернувсь на мить.
Вузенькі очі, погляд дуже злий.
Та дивна одіж. Зрозуміло стало:
То обри, мабуть, напад готували.
Напасти, певно думали, як стій,
Щоб похопитись не устиг ніхто.
Розвідників до селища послали.
Ті, певно, якийсь час спостерігали.
«А скільки їх? Ніяк, мабуть, не сто?!
Було б багато, лавою пройшли.
А ці усе таємно готували.
Напевно, їх сидить у лісі мало.
Від цих в селі відбитися б змогли!»
Тож Ясь тихенько з-під куща піднявсь
І помаленьку до села подався.
Як відійшов подалі, то помчався,
Неначе Морок сам за ним погнавсь.
Ледь вискочив із лісу, то побіг
У поле, де старійшина Микула
Й чоловіки усі дорослі були.
Біг, аж захекавсь. Але не кричав.
Бо раптом в лісі хтось іще сидить
Та за селом здаля спостерігає.
Він показати не хотів, що знає.
А так: біжить хлопчина та й біжить.
Дядька Микулу вздрівши, зупинивсь:
- Там обри в лісі! Бачив їх сторожу!
На нас напасти зовсім скоро можуть!
На нього дядько пильно подививсь:
- Звідкіль узяв? - Та ж я пасу свиней…
Сліди побачив, взявся слідкувати…
- А ти не знаєш, чи їх там багато?!
- Я двох лиш бачив. Чув іще коней.
Десь недалеко пирхали вони.
- То обри точно? – Обри… я гадаю.
Я ж їх не бачив. З розповідей знаю.
- Ну, що ж, негайно до села жени
Та попередь усіх там, хай бігом
Біжать за річку камְ’янистим бродом!
Ясь лиш кивнув Микулі та і ходу
Так, що чи й вітер дожене його.
На бачив, як Микула меч дістав,
Що на край поля у траві хранився.
А потім свиснув, що аж Ясь спинився
Та, зрозумівши, чимскоріш помчав.
На посвист той зійшлись чоловіки
Враз до Микули. В кожного сокира
Чи спис в руках, яким полюють звіра.
Та за спиною в когось лук легкий.
Микула вістку їм переповів,
Що Ясь приніс. І всі рядити стали,
Як вони обрів тих зустріти мали.
Стрункому хлопцю Боричу велів
До лісу мчати та прослідкувать,
Що обри роблять. Можна сподіватись,
Знайде, бо ж так до звіра підкрадатись
Уміє, що й руками б міг впіймать.
Чоловіків Микула розділив.
Одні в село негайно подалися,
Його до бою готувать взялися.
Другим же заховатися велів
В ярку і тихо на момент чекать,
Як обри спину у бою підставлять,
Нехай тоді на них удар направлять.
Інакше обрів їм не подолать.
Поки оті приготування йшли,
Ясь у селі усіх уже стривожив.
Бігом вхопили в руки, хто що може
І стежками, які на брід вели,
Помчали. І жінки, й старі, й малі.
Зовсім малих жінки на руки взяли.
Не озирались, бігли, поспішали,
Бо ж знали добре, які обри злі.
Ясь біг із ними, але відставав.
Хоч ще малий, та так йому кортіло
Стрілою обра продірявить тіло.
Тугого лука із собою мав.
Коли усі перебрели той брід,
Він зупинився, взяв очеретину.
Ножем надрізав. Вже ж бо не дитина.
Знав, як у річці хоронитись слід.
Очеретину в рот і ліг на дно.
Вода мутна, його зовсім не видно.
Сховав лук в очере́тах принагідно.
Для лука то недобре геть воно,
Як тятива намокне. Став чекать.
Він так умів годинами лежати.
Навчив цьому іще покійний тато.
Казав, без того воїном не стать.
Багато він чому його навчив.
Міг би і більше… Та ж орда проклята…
Пішов в похід і не вернувся тато…
Та він вже й сам багато чого вмів.
Думки зненацька тупіт обірвав.
То під водою добре було знати.
Кінні промчали, наче й не багато.
Та Ясь, все дослухаючись, лежав.
Там нагорі, напевно бій іде.
Туди хоч одним оком поглядіти.
Там ллється кров. Ну, як тут усидіти?!
Крізь очерети став глядіти, де
Ті обри. Бій іде вже за село.
Кінні уже між хатами мелькають.
Родовичі їх у списи стрічають.
Та, видно, непереливки було.
Микулу обри якось відсікли
Від інших та кінними нападали.
Живим, напевно, захопить бажали,
Бо за такого б золота взяли.
Мечем від них Микула відбивавсь,
Але до річки мусив відступати.
Зосталося вже зовсім небагато.
Не підпустити обрів тих старавсь.
Та що один, як проти троє їх?
Тож Ясь не став тоді уже вагатись.
Пора прийшла йому за лука братись.
Наклав стрілу, націлитися встиг
І один обрин полетів з коня
Так, що другі не встигли й зрозуміти,
Що із ним сталось. Ще стріла, як вітер
Другого миттю обрина спиня.
Микула, хоч не зовсім зрозумів,
Хто саме допоміг, бігом метнувся
І з коня третій обрин навернувся.
Огледівсь, Яся поглядом уздрів,
Кивнув і знову до села подавсь.
А тут і ті, що у ярку сиділи,
Зненацька на тих обрів налетіли.
Тепер вже обрин по селу метавсь,
Не знаючи, як вибратись звідтіль.
Бо ж виходи дуліби перекрили
І кожного списами люто стріли.
З коней збивали майже без зусиль.
Небагатьом прорватися вдалось.
Вони бігом до лісу утікали,
Неначе крила за спиною мали.
Не солоно сьорбавши довелось
Їм повертатись. Бо по вовну йшли,
А стриженими мусили вертати…
Хоча і у дулібів були втрати
Та ж ворога вони перемогли.
Ясь по стежині до села вертав.
Чоловіки, ще з бою розпашілі,
В’язали рани, що були на тілі.
Микула раптом перед хлопцем став,
Узяв на руки: - От він – рятівник!
Йому ми всі завдячувати маєм!
А Ясь щось неповторне відчуває.
Йому ж лише іде десятий рік,
А він уже село порятував.
Ех, порадіти б міг за нього тато!..
А сонце вже збиралося сідати.
Далекий обрій, мов вогнем палав.

Дочекалися і ми
Явних проявів зими -
Прошуміла завірюха,
Вкривши землю білим пухом,
А опісля на мороз
Несподівано взялось,
Ще й канікули тривалі
На догоду нам настали...
15.12.25