ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)


«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»

(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)


СЦЕНА І: Тінь над Євфратом
(Південний Палац Навуходоносора ІІ. Вікна виходять на Висячі сади, які вночі здаються чорними горами, що задихаються від власного листя. У повітрі стоїть важкий дух обпаленої сонцем цегли, гіркого асфальту з вавілонських мурів та ладану. На ложі, вкритому тирським пурпуром, який у темряві став кольором запеклої крові, метається від вогневиці Александр. Його шкіра гаряча, як мідна плавильня у Сузах.)

АЛЕКСАНДР:
Вавілон... Оселя Мардука, велика блудниця на семи водах Євфрату, ти п’єш мої сили, як розпечений пісок пустелі п’є кров жертовного ягняти! Твої стіни, покриті синьою глазур’ю, стискаються навколо мене, наче кільця підземного змія Мушху́шу. Чому моє дихання стало важким, як сира глина в долині Шинару? Мої коліна, які раніше розбивали хребти горам і топтали корони царів, тепер слабші за прибережний очерет у болотах Сузи, що гнеться під нічним подихом бога Шамаша.
Хто зв’язав мої руки – руки, які тримали чотири сторони світу? Хто насипав попелу під мої повіки, що бачили край великого Океану? Смерть підкрадається до мене, як тать уночі. Вона дихає мені в обличчя гнилою водою підземного царства Ерешкігаль, де їжею є прах, а питвом – суха земля. Я був диким биком, який рогами вивертав каміння Лівану! Я був левом, який розривав пащі бурям! А тепер я – риба, яку рибалка викинув на гарячий базальт біля брами Іштар. Вода близько, річка під стінами реве, а мої легені повні сухого вогню.

СЦЕНА ІІ: ПРИВИДИ СЛАВИ
(Гарячка-вогневиця стає густою, як нафтова смола. Стіни палацу розсуваються, впускаючи нічне небо Месопотамії, де зорі – це палаючі очі бога Сіна. З кутів покоїв, зливаючись із димом кадильниць, сочиться сизий туман. З нього викристалізовується постать. Це Тінь Гефестіона. На ньому немає зброї, лише потемнілий грецький хітон, а з грудей сочиться сухий пил замість крові. Його очі – дві згаслі зірки над пустелею.)

АЛЕКСАНДР (підводиться на лікті, ложе під ним рипить, як військова колісниця на повороті):
Ти прийшов?.. Мій щите, мій мечу, моя права руко, яку забрали боги, ображені моєю величчю! Чи це привид, сотворений моєю змученою головою із пилу Вавілона та холодного місячного світла Іштар? Говори зі мною! Бо голоси живих навколо мене звучать як пищання мишей у порожній коморі.

Тінь ГЕФЕСТІОНА:
Я прийшов із великої сухої країни, Александре. З країни, де немає царів, де немає рабів, де царські діадеми валяються в поросі, як розбиті горщики. Твоя слава, сину Філіппа – чи сину Амона, як ти себе нарік, – летить попереду тебе, наче зграя чорних шулік над полем битви після Граніка. Ти чуєш цей шепіт? Це шепочуть тіні тих, кого ми залишили в праху під Гавгамелами.

АЛЕКСАНДР:
Не нагадуй мені про прах! Згадай золото! Згадай, як ми увійшли в Сузи, і скарбниці великого Дарія розкрилися перед нами, як стиглі гранати! Срібло лежало купами, наче зерно на току після жнив. Наші воїни черпали золоті дари шоломами, як воду з колодязя. Ми пили вино з кубків, які тримали в руках володарі Азії тисячу років тому! Хіба це не безсмертя, Гефестіоне?

Тінь ГЕФЕСТІОНА:
Ти спалив Персеполь, Александре. Твій смолоскип упав на кедрові балки палацу Ксеркса, і полум’я сягало самих зірок Анаїти. Ти думав, що палиш камінь, але ти спалив пам’ять. І тепер цей попіл, гіркий та гарячий, повернувся. Він лежить на твоїх губах, і жодне вино Вавілона не змиє цей смак. Ти повернув ріки назад, ти будував мости там, де ходили лише риби. І тепер мул цих річок забиває твоє горло.

АЛЕКСАНДР (його голос стає гучним, наче удар у мідний щит):
Я не жалію за спаленим! Земля була старою і сонною, я розбудив її своїм залізом! Ми пройшли крізь залізні брами Кавказу, де хмари лежать під ногами, як овеча вовна. Ми спустилися в індійські долини, де небо щодня падає на землю кривавими зливами. Згадай Гідасп! Згадай, як земля здригалася під лапами слонів царя Пора, наче жінка під час важких пологів! Повітря було чорним від стріл, а трава стала червоною, як перські килими. Моя сарисса пробивала мідні панцирі, як сухе листя. Я тримав за горло сам Час, Гефестіоне! Я змусив весь світ говорити моєю мовою!

Тінь ГЕФЕСТІОНА:
Світ заговорив, але ти занімів. Подивись на себе. Навіщо тобі Вавілон? Навіщо тобі цей трон Навуходоносо́ра? Халдейські жерці молилися на твоїх дорогах, вони благали тебе: «Не входь крізь браму під знаком Нергала, планети смерті!». Але ти зневажив їхніх богів, як зневажив і наших.

АЛЕКСАНДР:
Бо я сам – бог! Хто такий Мардук? Хто такий Зевс? Вони – лише імена, які люди дають своєму страху перед грозою! Мій батько – не Філіпп, мій батько –Амон, який дихає вогнем у пустелі Лівії! Я пройшов піски, де гинули армії, і синє небо схилилося переді мною. Чому ж тепер, коли я заплющую очі, я бачу не золоті тріумфи, а чорні очі Кліта? Я бачу, як мій власний спис проходить крізь його груди на тому проклятому бенкеті в Мараканді... Його кров тече по моїх руках, і вона холодніша за лід Скіфії. Чому стіни Вавілона шепочуть мені прокляття зруйнованого Ти́ра?

Тінь ГЕФЕСТІОНА:
Бо кров не засихає в землі, Александре. Вона стає підземними водами, які отруюють колодязі твоїх палаців. Твій тріумф був великим, але кожна твоя корона – це камінь, вирваний із серця живої людини. Хвора колісниця твоєї Долі під’їжджає до краю скелі. Чуєш? За стінами вже збираються твої пси. Твої воїни, яких ти вчив загризати народи. Вони хочуть бачити, як помирає їхній бог. Вони йдуть.

(Здалека, з глибини вавілонських вулиць, починає доноситися низький, монотонний гуркіт – це не грім бога Енліля і не обвал мурів. Це ритмічний, тисячоголосий тупіт ніг македонської фаланги, яка наближається до палацу.)

СЦЕНА ІІІ: ОСТАННІЙ ПАРАД
(Палац Навуходоносора. Сонце сходить над Вавілоном, наче розпечений щит бога Шамаша. Крізь колонади долинає ревіння живого міста. Чути гучні удари молотів у гаванях Євфрату, де фінікійці тешуть кедр для нового флоту. Чути крики десяти тисяч рабів і воїнів, які, наче мурахи, розгрібають глиняні завали Етеменанки – великої вежі, що має знову сягнути хмар. Запах свіжого бітуму, річкового мулу, пилу та квітучих садів вривається до покоїв.
Посеред зали, навколо ложа царя, натягнута величезна завіса з тонкого тонкого перського шовку кольору запеклої крові. Позаду неї, у напівтемряві, на ложі напівлежить Александр. Сонце б'є в завісу ззаду, перетворюючи постать царя на чітку, але далеку, монументальну тінь. Він здається величним барельєфом, а не живою людиною.
Двері зали розчиняються. Входять македонські ветерани. Вони йдуть без наказу, мовчки, щільними рядами. Залізо їхніх панцирів потемніло від поту й пилу доріг. Вони зупиняються перед завісою. Вони бачать лише Його Тінь.)

АЛЕКСАНДР (внутрішній монолог, його погляд прикутий до завіси, крізь яку він бачить обличчя своїх солдатів):
Слухай, Гефестіоне... Слухай, як за стінами реве мій новий світ. Земля стогне під заступами моїх будівельників. Вони риють лоно для моїх кораблів, які мали приборкати море Нергала. Вони тягнуть цеглу, щоб підняти вежу Мардука до самого неба, вище, ніж летять орли. Місто кипить, наче казан на вогні, воно повне золота, фініків, та нової зброї… Світ тільки-но народився з моїх рук! Він дихає, він рухається! Чому ж моє власне тіло застигає, як забута в пустелі глина? Я дав життя імперії, але не можу втримати іскру у своїх грудях. Світ живих і мій новий Вавілон – там, за шовком. А я вже тут, у тіні Ерешкігаль. Вони прийшли шукати бога, але бог став лише силуетом на перській тканині.

ХОР ВОЇНІВ (зупиняючись перед заслоною, карбуючи важкий, монотонний крок; кожне слово — наче падіння каменя на бруківку):
Ми не бачимо твого обличчя, наш дикий бику, наш вождю, наш боже! Але ми бачимо твою Тінь, і вона для нас вища за стіни Вавілона. Подивись на нас своїми згасаючими очима – ми залізо твого гніву, яке ти провів від холодних ручаїв Македонії до цих гарячих річок.
Твій Вавілон будується, твої кораблі готові до завоювань, твої нові стіни тримають небо. Але залізо без тебе – це лише мертва руда. Твоя армія крокує повз твоє ложе, щоб забрати твій останній погляд, наче святу воду з джерела. Не мовчи, сину Амона! Подай нам знак, що твоя залізна воля ще з нами!

(Один за одним повз криваво-червону заслону проходять сиві ветерани. Вони піднімають свої посічені мечі на рівень очей тіні. Александр за завісою, кусаючи губи від болю і збираючи останні сили свого колись могутнього тіла, повільно піднімає праву руку. На тканині відображається рух величезної чорної правиці – важкої, наче вилитої з бронзи.)

АЛЕКСАНДР (рука його тремтить за завісою, але тінь на тканині здається непохитною):
Дивіться на мою тінь, мої пси війни! Дивіться на свого бога, якого здолала крихітна отрута месопотамської води! Ви пройшли за мною крізь льодовики, де замерзали птахи на льоту, крізь піски, де плавилися шоломи. Ми топтали корони царів, як сухе листя під ногами. За стінами Вавілона раби будують вежу, але ви – моя справжня вежа, висічена зі шрамів і мужності. Місто за вікном буде жити, купці рахуватимуть срібло, жерці палитимуть ладан... але без мене все це розсиплеться, як сухий пісок, коли налетить буря з пустелі. Я забираю з собою ваше сонце. Ця завіса – це брама, і я вже зачиняю її…

(Рука Александра повільно, наче підкошена гілка, падає на пурпурне простирадло. Тінь на тканині раптово ламається і зникає. Шум будівництва за вікном раптово стає тихішим, зливаючись із гуркотом фаланги, що віддаляється).

Ідіть... Будуйте... Руйнуйте... Я чекаю на вас... на полі... де немає царів... де є лише... вічна... слава.

(Очі царя застигають, відображаючи золото вавілонського сонця).

ХОР ВОЇНІВ:
Ти підкорив чотири сторони світу, ти змусив Вавілон говорити мовою наших матерів. Твоє ім'я висічене на базальтових стовпах від Еллади до Гангу. Крок за кроком... сталь сарис і потемніла мідь. Ми прощаємося з Твоєю Тінню. Хворого лева остання рана… Вона вестиме нас у битвах, навіть коли твоє тіло стане прахом. Прощавай, сину Амона!.. Прощавай, царю царів!.. Ми підемо за тобою навіть у темряву Ку́ру, коли прийде наш час.

(Звуки будівництва міста – крики рабів, удари молотів у гавані, рипіння колісниць – на мить спалахують тріумфальним, але тривожним аккордом, а потім усе поглинає важкий, ритмічний, монотонний тупіт ніг армії, що відходить у вічність).
***