Так не хоче мороз відступати
Із делеких замерзлих долин,
Закувавши дерева у ґрати,
Ніби шмаття забутих билин.
Він погрожує люто, безбожно
Із минулого, ніби зі сну.
Та весні відступати не можна.
Я нечутно межу перетну.
Потонули дерева у кризі,
Ледве чуємо голос глибин.
Та мороз у жорстокій мармизі
Не відходить, немов паладин.
Крига всі голоси закувала,
Ув'язнивши у мареннях днів,
Сотворивши нового Ваала
Із уривків замучених снів.

2 березня 2026

Лишився Лишега у синім вогні,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.

Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
А видих у вічність, далеку від гарту.

Це справжній поет поза всяких торгів.
Прийшов невідчутно, як вітер у полі.
І він по собі не залишив боргів,
Не клянчивши ласки безжальної долі.

Минула епоха махає услід.
Впадає Янцзи у карпатські потоки.
А слово поета промовить, як глід.
Воно відкарбує призначені строки.

1 березня 2026

Вода розлилася в долини.
Мовчання панує в степах.
І правда тополі й калини
Кричить, як поранений птах.
Чекаємо світлої днини,
Яка відкидатиме страх.

Вода розлилася степами,
Як щось непромовлене в нас.
Вода розлилася, мов панна.
У неї шубовснув Пегас.
Слова пронеслись козаками.
І промінь у лісі погас.

Вода вже не знає обмежень,
Нестримно несеться кудись.
Вода, ніби пісня для мертвих,
Звучатиме в даль і у вись.
Фатальний завершився термін.
Минуле й майбутнє зійшлись.

1 березня 2026

Спресований час у секунди, години.
Спресований дух у фортеці хвилини
Чекає надійної, світлої днини,
Аби проспівати пісні горобини.

Спресована вічність у долі секунди.
Її затискають в майстерні чи кузні.
Ми підемо точним протореним курсом.
А згаяний час і за гроші не купиш.

Спливають хвилини розплавленим злотом.
Забуті слова заростають осотом.
Вони заридають розлюченим чортом
Чи руки здійматимуть в розпачі Лотом.

Уже не повернеться давня епоха.
Вона пролунає у слові пророка.
Ударить по спині нестриманий посох.
Спресований час помирає до строку.

28 лютого 2026

Останні помахи руки
Зими епічної, важкої,
Як покарання за гріхи.
Не вибратися нам із колій.
Спадають краплі й матюки.
Співає крига колискову.

Останні помахи зими,
Як відставного диригента.
Кулак напружено здійми
У вирішальності моменту,
Розпачливо закрий грудьми
Майбутнє від ресентименту.

Зима - промовець, мім, актор
На сцені пізнього театру.
Ми не побачимо повтор
В напівзабутому Монмартрі.
Сніг падає, немов мінор.
До когось він спішить на варту.

27 лютого 2026

Калюжі розлилися, як моря.
Виходить божевілля із порогів.
Ідей могутніх первісна зоря
Укаже шлях для магів і пророків.
Виходить з берегів прадавній світ,
Давно забутий, згаяний, завмерлий.
Він проривається, немовби квіт
На цвинтарі, де відпочили мертві.
Жага виходить з русел річкових,
Затоплює округи і долини,
Звільняється з неволі вартових
І у безмежність нездоланно лине.
Пророк іде крізь доли і ліси,
Долаючи дощів лихі полони,
До світу нездоланної краси,
Зневаживши багнети й перепони.

26 лютого 2026

Я нікуди не хочу іти.
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.

Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
Ніж вершини прадавні Колхіди.

Подивлюся із вибуху магм,
З мікросвіту амеби чи голки,
Як потужний невизнаний маг,
Що в полоні безжальних моголів.

Подивлюсь я із жовтих домів
На сувору величність Касталій,
Що побачити я не зумів
У гонитві зухвалих баталій.

Давня Спарта постане тепер
Як сучасність, а не як минуле,
Щоб поглянув я і завмер,
Відшукавши алмази в намулі.

25 лютого 2026

Ніякі греблі пристрасть не зупинять.
Вона в ріці приречено кипить.
Вона - це зліплена із плоті пишність,
Господніх замислів пророча мить.

Ця пристрасть затопляє все навколо,
Нічим не спинена, палка, нага.
Прадавнє вогнище утворить коло.
Так з'явиться небачена снага.

Енергія здолає всі заслони,
Увірветься в будинки, як вогонь.
Не створено для неї перепони.
Вона збирає полум'я долонь.

Загати розтрощилися, упали.
Ніщо уже не може зупинить
Ту силу, що не купиш за опали.
Крізь простір проривається ця мить.

22 лютого 2026

Ці нагороди виснуть на гілках,
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.

Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Сміється і качається на линвах.

Ці нагороди я візьму до рук
В енергії потужнім пульсуванні,
Відчувши силу нездоланних мук,
Яка щодня торкає на світанні.

Впадуть бурульки знаками небес,
Розбившись, як останнє сподівання.
Зі слів банальних немічний протез
Нам не замінить силу поривання.

21 лютого 2026

Сумні надгробки у сумнім снігу
Маєстатично думають про вічне.
Не пізнається мудрість на бігу
У грудні чи у невловимім січні.
Ми пишемо зворушливі листи
На снігу, як у давніх манускриптах.
Вони торують неземні мости,
Які проляжуть у серця нестримно.
Сумні надгробки вже сказали все.
Тепер їм лиш у відчаї мовчати.
На білому крилі не принесе
Потрібне слово янгол, що на чатах.

20 лютого 2026

Дешеве срібло висне із дахів,
Важливе щось промовити нам хоче.
Це витвори прихованих гріхів,
Які прийдуть нечутно серед ночі.

Прозорий страх, розкаяння і блуд,
Прозора пристрасть бачиться узимку.
Вони впадуть на зледенілий брук.
І піде Блум в майбутнє на обжинки.

Прозорі сором, роздуми, гріхи,
Прозорий час, напівпрозорий простір.
Нап'ємося з прозорої ріки,
Аж поки жрець нам не промовить: "Пробі!"

20 лютого 2026

То дощ холодний, то нервовий сніг.
Спектакль природи чи її тортури.
Ти до мети крізь вічність швидко біг,
Крізь творчість пробирався до натури.
Біжить крізь сніг стрімкий єдиноріг.
Стоять застигло крижані скульптури.

Природа іспит приготує нам.
Слабким не місце в цьому Колізеї.
Її шляхи нагадують бедлам.
Спочинемо із бивнем у музеї.
Помолимося сніговим богам.
Зими жорстокість, ніби лють Вандеї.

20 лютого 2026

Розлилась повінь. Грона почуттів
Розкинулися далями-лугами.
Це голоси загублених життів,
Покликаних незнаними богами.

Розлилась повінь і кудись пливе,
Не знаючи спочинку, меж, заслони,
Заповнивши собою все живе,
Здолавши незборимі перепони.

Так пристрасть вибухає і біжить
Велично магмою несамовито.
Киплять потоки молодечих жил.
У цих полях колись уродить жито.

А зараз шал нескорених стихій
Нехай несеться у степи й долини.
Буяє повінь, ніби лиходій,
Не чуючи благання і молитви.

19 лютого 2026

Провал вистави.
Глядачі пішли.
А втомлені актори
все ще грають.
Безумний бог
з небес картонних
в підвал зійшов,—
під скрип іржавий
театральної машини,
і там —
дияволом розгубленим —
блукає по деталях…

2026

На білу кригу знову випав сніг.
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.

Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
Цей сніг у незворотності розмаю.

Приходить сніг симфонією днів,
Мелодією вічності і неба,
Коли не треба вже марнотних слів
І метушні дешевої не треба.

Приходить сніг, як сивий, білий пан,
Господар степу, лісу і печалі.
Колись проб'ється крізь сніги тюльпан.
Не треба вже ніякої медалі.

18 лютого 2026

А слово так спритно зловило предмет…
якого за словом і зовсім немає ...

2026

Ураз погода зіпсувалась.
Потоки бруду, як вулкан.
Чи зможе у багнюці Вагнер
Створити музику? Чи Кант
Спроможен думати, як варвар?
Абсурд виконує канкан.

Потоки бруду полилися
У душі і на тротуар.
Відлига грає пізнім Лістом.
Крадеться лисом наш звіздар.
Похмурим і торішнім листям
Вульгарність пре із Ніагар.

Народження весни потворне.
Воно не може породить
Барвисті кетяги і грона,
Мов неповторну вічну мить.
Тому найвища нагорода -
Це острів у морях століть.

16 лютого 2026

Так слово розпадається, мов замок.
Так степ застиг у дивних відчуттях.
Пророк іде приречено на захід,
Мов змучений і згододнілий птах.

Надія розпадається на друзки.
Шепочуть трави давні молитви.
Змарніло місце для любові й дружби.
Пророк іде у напрямку Литви.

Засохли трави під вогнем тривоги.
Розсипалися квіти, мов слова.
Закляк утомлений язик дороги.
Забута пам'ять в полі ожива.

14 лютого 2026

Крізь сиву хмару світить сонце,
Мов пробивається з-за ґрат,
І зазирає до віконця,
Неначе гноблений Сократ.
Воно важливе щось промовить
Крізь огорожу тлустих хмар,
Крізь тлум, репресії і мори,
Крізь заборони від нездар.
Так, Сонце - бог і цар верховний,
Суддя, пророк, герой і кат,
Вояк, слуга, політик хворий,
Поет, співак і адвокат.
Воно дає найбільше сили,
Натхнення, пристрасті жагу
І молодим, і вже похилим,
Таку невтолену снагу.

11 лютого 2026

Він вичікував слушну нагоду,
Щоб до неї колись підійти,
Подолавши непевність, погорду,
Перешкоди до тої мети.
Він чекав дорогу нагороду,
А одержав плоди пустоти.

Слушний час забарився, спізнився.
І про нього забула давно
Його пасія. Спалах в зіницях
Відгорів, як старе полотно.
І минуле зрадливе, столице
Відійшло в чорно-біле кіно.

Слушний час не прийшов, загубився
І обличчя у вічності стер.
А у душах точилася битва,
Мов далека мета трьох сестер.
Наш герой доторкається бильця,
Вириваючись з болісних сфер.

Та все марно, зусилля даремні.
Хижий час відкидає його
В тепле ліжко, у спогади темні,
У минуле, мов болю крило.
Лиш примари зникомі і чемні
Пронеслись, ніби їх не було.

10 лютого 2026

Нарешті випав сніг.
Небесна нагорода.
У хаосі доріг
Згубилася порода.

Цей сніг, немов слова,
Які всі зачекались.
Надія ледь жива
Затиснута в лекала.

Ці білі письмена
Нарешті прочитаєш.
Зникома, як мана,
Незрозумілість таїн.

Ступає білий сніг,
Мов непомітний привид.
Освячує поріг
Мелодією примхи.

Цей білий чарівник
Іде пустим подвір'ям.
У снігу черевик
Загруз, немов повір'я.

9 лютого 2026

Слова
мало
а то
й багато
слова
того
що коротше
ніж думка

2026

Біліє поступово полотно
Від снігу із його авангардизмом.
Вже вицвіло гомерове руно,
Укривши душі білим песимізмом.
Так чорно-біле втомлене кіно
Міняється і міниться зі свистом.

Сніг владно і уперто наступа,
Іде вперед, немов нова поема.
Виконують сніжинки ніжні па.
Навколо білі гасла і знамена.
Танцюють сніговії гопака.
Лунають фуги хуги безіменні.

Хто переможе в цьому полотні:
Веласкес, Рафаель чи Пимоненко?
Ідеї не ідуть у множині,
А в однині, мов незабутнє небо.
Ми беремо натхнення у вині
Зимової сюїти і у Феба.

8 лютого 2026

Я ночую в пустельнім вокзалі,
Попідтинню самотньо іду.
У якій же далекій Валгаллі
Я притулок знайду, ніби дух?

Мене дощ так безжально періщить.
Я ночую у вогких церквах.
Мене істина б'є у обличчя,
Ніби хижий ненависний птах.

Стало поле для мене будинком.
Ліс говорить, як вічний пророк.
Я утік від цинічного ринку.
Я утік від розгулу морок.

В безпритульності бачу свободу.
Я утік від умовностей пут.
Мені плід упаде в нагороду
Від едемського дерева тут.

7 лютого 2026

Холодний вітер люто свище
Із потойбіччя, з царства снів,
Роздмухуючи попелище
Старих ідей, старих вождів.
Ніхто цей епос не напише.
Перо - у реготі вогнів.

Холодний вітер продиктує
Новітні, юні письмена.
Але його зусилля всує
Пішли, хоч це не дивина.
Самотній лицар чистить збрую,
Стираючи сліди вина.

Холодний вітер надихає
На вірші, подвиги, слова.
Попереду видіння, майя.
І обертом йде голова.
Далеке вогнище в зітханні
Спалило вольності й права.

6 лютого 2026

Лускаті хмари - окуні рожеві.
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера

Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
Де розпач вліво, а розпука вправо,

Де літня спека позпивала роси,
Й ковток води роти відкриті просять.
...Пливуть, пливуть над репинами суші
Чи то краплину, чи луску струснувши.

Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної відпустки.
Прямуєш ти у чарівні світи,
Світ за очі, на острови далекі,
Але дамоклів меч із висоти
Здіймається в ненависті черленій.
Такого не придумано човна,
Який би подолав сувору Лету.
Такого не зготовлено вина,
Що вгамувало б спогади поета.

6 лютого 2026

Здіймусь я на пагорб величний
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.

Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
В самотню задумливу даль.

Нехай мене кличе безмежність.
Я сльози втоплю у росі.
Відкинувши геть обережність,
Віддамся прадавній красі.

Із пагорба зірко побачу
Минуле й майбутнє в імлі.
Це місце для вічних побачень.
Хай кличуть у даль кораблі.

5 лютого 2026

Поезія - аскеза чи надмірність,
Це оргія чи келія в землі?
Поезія - це свято чи повинність,
Бенкет чи ланцюги важкі й сумні?

Поезія - це вибух чи покора,
Хвороба чи величний Божий дар?
Іде поет у безгоміння бору
І дивиться у небо, як звіздар.

Поезія - невидима пелюстка,
Що впала на долоні вогняні.
Поезія - це сонце, а не люстра,
Це люстро, де трагедії земні.

Поезія - це пристрасна молитва,
Це досі не написані псалми.
Хай точиться непримиренна битва,
В яку поринули навіки ми.

Поезія торкається і коле,
Немов троянда в первісних степах.
Поезія несеться диким полем,
Долаючи шаблони, злобу й страх.

4 лютого 2026

Попереду мороз і вічна мерзлота,
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, немов Спартак.
Я залишаю затишок тісний
І йду на поле бою нескоримо
Крізь свіжі і зужиті, бідні рими,
Такий запеклий і такий земний.

3 лютого 2026

Не хочеться зранку вставати
І йти у збурунені дні,
Долаючи стіни і ґрати
І буднів задавнені пні.
Просвітлені янгольські чати
Пробудять тебе у вогні.

Не хочеться зранку вставати
І йти у приречений бій.
Відступляться геть супостати
У січі важкій, вогневій.
А вірші, як мудрі солдати,
Зіллються у річці сумній.

Та щось доленосно покличе
Тебе у пекельний двобій,
Сховавши під каптур обличчя
І натяк пославши: я свій.
Промова гучна і незвична
Пробудить у тьмі навісній.

30 січня 2026

Художня мапа сновидінь
В собі тримає білі плями,
А в них небачену глибінь,
На жаль, обмежену краями.

А там якраз небесний плуг.
Це він заорює прогали
Зірок, розкиданих навкруг,
Планет, яких ми не пізнали.

І снів – народних і моїх,
Старих і найновіших марев,
І вкрай омріяних утіх –
Усіх, що Всесвіт нам розшарив.

А штучні сни, коли скурив
Цигарку, скручену в машинці –
Шаблонів якісний розрив.
І ти – з тим світом наодинці.

Чудово там, та не забудь
Назад сюди, до велелюдь,
Вертай, а далі бу́дь-що-бу́дь.

ні тіні
ні кольору
без жалю
застигло
відтепер
все
це точка
вона важлива у січні

звичайно можна
але з нею ясніше
визначати
межі
білого
і низку днів

звичайно можна але
поки це точка
розкручує
свій біг і
вихід у червоне

Січень!

2025

Сьогодні виспався на полі бою,
На полі парадоксів і пасток.
Схрестився я у лютому двобої
Із долею на згарищі думок.
І тільки так пребуду я собою,
Будуючи із космосом місток.

Там ворони невтомно голосили,
Віщуючи недолю і біду.
Я рвався уперед щораз, щосили,
Долаючи потужну ворожбу.
І голос вдалині озвався милий.
До нього я приречено бреду.

Я виспався хоч раз за сотню років.
Це крапля вічності, святий алмаз.
Вистукую симфонію із кроків
У нападі чаклунства і проказ.
Натхнення урочисте і високе
Прийшло, мов рятівний дороговказ.

Думки кружляють у величнім танці.
Я провидіння ухопив за хвіст.
Ми стоїмо, невільники і бранці,
Мов на бенкеті у суворий піст.
Ми спустимось, немов палкі коханці,
На дно ночей, витворюючи твіст.

29 січня 2026

Стовпи зі світла - первісні знамення,
Що Суд Страшний невідворотно йде.
Він кожного покличе на імення.
Від нього не сховаєшся ніде.

Стовпи зі світла кличуть у глибини,
До справжніх нас, без оболонок зла.
Замерзлі в лід слова, мости й рибини
Відродяться, мов змучена зола.

Стовпи зі світла - це величне дійство,
Трагічний і осмислений спектакль.
Від помсти неба нікуди нам дітись.
І вічністю крокує кожен акт.

27 січня 2026

Останні судоми зими,
Як вісті далекої тьми,
Як погук самотніх морів,
Прикутих у тьмі кораблів.
Крізь пустку видніє причал,
Де ти відчайдушно кричав.

Приречений немічний птах
Заплутався в нетрях, вітрах.
Він рветься в оновлену даль,
В тумані узрівши мигдаль.
Але невідступний мороз
Заковує птаха в торос.

Останні судоми зими
В полоні побачили ми.
Не вирватися із тенет,
Нещасний закутий поет.
Замерзле у кригу стило
Стилетом для нього було.

27 січня 2026

Цей білий непорочний сніг,
Як чистий аркуш для творіння.
І не підкорить печеніг
Духовні і міцні пагіння.

Іду у білому гаю,
У філармонії природи,
У чарівливому краю
Самої вічності породи.

Навшпиньках пройде заметіль,
Не сколихнувши подив лісу.
Не треба надлюдських зусиль,
Щоб розминутися із бісом.

Так тиша з відрами води
Ітиме крізь пеньки і хащі.
Не знавши іншої біди,
Себе відчує хтось пропащим,

Приреченим на ці краї,
На ці мелодії любові.
І не потрібні вже раї,
Так заяложені до болю.

Ітимеш крізь нічний туман,
Крізь невідомість і хуртечу.
І сумнів, наче бусурман,
Не спокусить тебе на втечу.

26 січня 2026

Стійкий мороз, стійка ворожа тундра
Бере у свій нав'язливий полон,
Мов споконвічна і небесна туга,
Яка не має лику і погон.
Вона повзе, як велетенські тури,
Не знаючи надійних перепон.

Я у морозі загубив надію,
Невинну, непорочну і живу.
Я вирватися із полону мрію
І впасти десь у молоду траву.
Лише стрімкі і вольові події
Розтоплять кригу у крутім рову.

25 січня 2026

Навіщо я поглянув на цей сніг,
Що спопеляє блиском потойбічним
До глибини душі й кладе до ніг
Дари небес у сяйві споконвічнім?

Я щось важливе загубив на нім,
Пощезнули нюанси і відтінки.
Так слово сяє, як величний німб,
Та гасне від банальності постійно.

Цей спалах спопелив сітківку дня,
Забравши буйство кольорів і звуків,
Лишивши нам одноманітність пня
На місці лісу, помислу і муки.

23 січня 2026

Він тікав у далеку місцевість,
Кігті рвав, ніби загнаний звір.
І жадана мета, ніби церква,
Все манила кудись від зневір.

Сподівався в далекому місті
Збудувати кар'єру і дім.
Та не виліпиш генія з тіста
Посереднього в долі чужій.

Так даремно тікати від себе,
Від чортисьок в самому собі.
І не знайдеш у синьому небі
Ти порадника у боротьбі.

Ти тікаєш від привида стрімко,
Він на п'яти тобі наступа.
Переплив хлоп упевнено річку
І побачив - сміється ропа.

Нагла смерть підкосила неждано
У далеких чужинах його,
Нахилившись над ним, мов кохана,
І цілуючи ніжно в чоло.

23 січня 2026

Сповільнений тихий сніжок,
Мов друг призабутий, далекий.
Вкривається снігом порок.
Пророк у снігу, мов лелека.

Так тихий засніжений вальс
В гаю прозвучить непомітно.
Це ніжне послання до вас,
Яке білосніжно розквітне.

Мелодія снігу звучить
У кронах самотньої липи.
Так Хронос прорвався крізь мить.
Ми чуємо стишені хрипи.

Мелодія крізь вітражі,
Крізь візії, марення, хугу
Розвіє у нас міражі
Для дужого творчого плугу.

22 січня 2026

Хай ліпше я не висплюсь і змарнілий
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця на святій землі.

А рятівні ідеї у колисці
Невинно сплять у білих пелюшках.
Спалахують ранкові блискавиці.
Злітає в небо доленосний птах.
Так істина розсіяна у лицях,
Мов зерна у віддалених віках.
У селах і у вигаслих столицях
Прорветься правда крізь німотний страх.

22 січня 2026

Сідає сонце і у полі тоне,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.

А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
То значить, Ти у мене віру мав,

Як я у Тебе. Віддаюсь навзаєм,
Свою у вічність добавляю мить.
Сідає сонце. Промінь опускає
В зелене жито, де б ще жить і жить.

Прибрали ялинку з центральної площі.
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.

Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю,
Але спотикаюсь між грудок і снів.

На місці ялинки розверзлася пустка,
Яка поглинає спустошений люд.
Немає у Бога і чорта відпустки.
Для виправлень долі не надано люфт.

На місці ялинки влаштуєм багаття
І будем стрибати в потоках вогнів.
Спалімо недолю і чорні прокляття
У посмішках ночі, у вогнищах днів.

21 січня 2026

Мороз тривожний покриває розум,
Зігравши в лісі тужну "Лакримозу".
Він відчуває, ніби звір, загрозу
З минулого сумного паровоза.

Думки укрились льодом, наче плесо,
На втіху і розраду злого плебсу.
На нім впаде невинна поетеса
І закружляє в захваті Кортеса.

Мороз не зупиняється в дорозі
У тріснутій напруженій тривозі.
Дай Боже розминутися на розі
Із вершником минулого в знемозі.

21 січня 2026

Ніч. Тіснá кімната —
величезна мороком своїм.
Лиш повний Місяць:
чистий
та порожній.
Як дзеркало,
що розпластавшись по стіні, —
таїться відблиском у сумнів:
наче в кімнаті
це не я стою.
Й на місяць дИвлюсь
теж не я.
То Сонце дивиться крізь мене
у нІму тінь мою.
В безмовні тіні…

1989

Я не марную час у муках,
А плавлю в зливок золотий.
У неповторних ніжних звуках
Рушають рятівні плоти.
Переливаю час в новітній
Прозорий дорогий алмаз.
І візерунками на вікнах
Постане вірш у певний час.
Створю скульптуру унікальну
Із глини часу в темноті.
Напише велемудрий камінь
Нову поему в повноті.
Створю я неповторний голос
Для світлих, радісних пісень.
Вгамує він прадавній голос,
Посіє правду в ясен день.

28 грудня 2025

Наше життя починається з таїнства невідомого
і закінчується таїнством смерті

2020

Про щось-то мріяв Бог
і думки
зірками мерехтливими здавались...
Я йшов до Нього, —
вище, вище в гори.
Від висоти — сп'яніння в голові…

І ось, — втомився.
Шукаю
відпочинку у долині.

…Знайшов притулок у долині, —
кістки пронзає наскрізь вітер,
сріблястий іній впав на плечі німбом
заважким…
В роздертім черепі Небес,
Ізнову сяють зорі.
Або зуби.
Так, ніби в пащі у Дракона.

2026

Клопи — давніші за людину.
І коли ми підéмо із планети,
то вони,—
внесуть нас в Лету.
Як динозаврів постарілих,
дожити й вижити невмілих.

І таргани із комарами,
про нас читаючи,
будуть захоплюватись нами.
А потім вчені доведуть,
що ми — це міфи
мурах, що й сáмі стародавні.
Ми лиш фантазії
голодних бджіл,—
уривки снів
на крилах мухи.
Лиш лýна свистів
в ультразвуці.

А після Сонце
спалахне ще яскравіше
серед первинно-зоряної тиші.
Червоним Велетнем
Повстане
Жовтий Карлик.
Своє творіння найдорожче,—
доньку Землю,—
прокóвтне древній,
збожеволілий Творець.