Ячмінь знайшов на стежці вовк.
«Ну, що за глум?»-
Знахідку він топче з горя.
І раптом бачить –
Кінь назустріч скаче.
«Спинися, друже, на хвилину!
Не здогадаєшся, яка в мене новина.
Для тебе я зібрав і приберіг ячмінь.
Хоч він згодився б і мені».
«Ох ти ж крутій!.. М’ясо
На думці в тебе: зириш ласо.
Та ось оцим копитом
Я так заюшу тобі в пику,
Як кинутись наважишся на мене...
Так що іди і вдовольняйсь ячменем».
Р.S.
Довіра може буть яка
До того, хто лиш смерть плека?

Під шкірою часом ворушаться небо й крила
в’язами невидимця вітру
і лоскотними пір’ями фантазій,
тож я щільніше застібаю куртку,
насунувши на голову каптур дощу,
і бреду по неонових калюжах міста,
ховаючись від поглядів темних вікон,
примружених і підозрілих.
Охорона безпольотної зони
вишикувалась ліхтарями,
спрямовуючи гострі промені на прибульця,
закинутого на цю дощову планету випадковим зорельотом.
Той давно розтанув у тумані і лиш падають з дахів спогадів краплі,
галактиками розпливаються по воді
і з мого тіла вимивають вагу…
Нагоду невагомості я помножую на швидкість,
зупиненого було негодою, світла загублених зірок
і з розбігу долаю маскувальну сіть
тонких електричних дротів та срібних тролей,
що тягнуть у візуальну музику краплин
гудіння змореного тіла і биття самотини,
яке враз перетворюється на буття
розбризканих будинків розмоклого геть міста,
що квадратними дулами хмарочосів
спостерігає за втечею відлиску води
до жовтих осінніх сузір’їв, з яких дощ тече
на місто, котре плаче за листопадним втікачем.

2019

Був незугарний видом раббі Ієгошуа.
Не втрималась якось імператорова донька й сказала:
«В посуді некрасивім мудрість».
«Люба, в якому посуді ваше вино?»
«В глинянім».
«Якже так?-удав, що здивувавсь Ієгошуа.- Вино імператора – і в глинянім посуді...
Себто, як у всіх?..»
«А в чім же годилося б тримать вино?»
«Негоже вам, уславленим і знаменитим, буть, як усі.
Варто тримать його в золотих і срібних вазах».
Розпорядилась донька імператора зробити, як порадив раббі.
Минуло кілька днів... і вино скисло.
«Хто наказав,- питає імператор,- перелить отак вино?»
«Я. За порадою раббі»,- знітилась дівчина.
«Як ти,- звернувся до Ієгошуа Адріан,-
насміливсь таке порадить нерозумному дівчиську?»
«Моя порада була тільки відповіддю на її подив щодо мудрості й мого виду».
«А чи ж стрічаються насправді мудреці, гарні на вид?»- питає імператор.
«Некрасиві вони були б іще мудріші»,- не забарився з відповіддю Ієгошуа.
Не змирився імператор Адріан з поразкою і вирішив
доконати раббі найдошкульнішим питанням:
«Скажи мені, чи має світ володаря, котрий керує всім?»
«Звісно,- не загаявсь з відповіддю Єгошуа.-
Чи ж може бути світ сам по собі? Чи міг він виникнути випадково?»
«І хто ж створив цей світ?»
«Господь Бог, благословенно ім’я Його».
«Якщо правда, що ти твердиш, чому ж він не являється людям?
«Це неможливо. Творіння не в змозі споглядать Його».
«Не вірю,- закричав Адріан.- Я вимагаю бачить Бога!»
«Імператор не зможе Його бачить».
«Наказую показать мені твого Господа Бога!
І якщо не зможеш, весь світ дізнається, що брехуни юдеї!
«Гаразд. Стрінемося завтра».
Опівдні наступного літнього дня, коли сонце пече неймовірно,
запропонував раббі імператору піднятися на дах.
«Як поглянеш на сонце, всередині побачиш Господа Бога».
«Це ж неможливо!»
«Кажеш неможливо. А сонце – це ж тільки одне з численних слуг Господа Бога.
Не тільки ти, одне з Його творінь, не в змозі бачити Всевишнього,
сяянням Чиїм повниться весь Всесвіт».

А я готовий вчить арабську
Заради Муси одного.
Хто такий Муса?
Шкода, що ви його не знаєте.
Ну, та нічого. Розкажу бодай побіжно.
Може, пізнаєте його в Єрусалимі.
Ні, не на вулиці серед гуляк,
А тільки на роботі,
Бо там неначе й народився.
Що вміє? Легше назвати, що не вміє.
Недарма ж самотужки будує вілу.
«Хай дітки біля батька будуть»,-
Дума про сімох своїх орлят.
А ще арабську вчить я готовий,
Бо ж не як ті, про кого кажуть:
«Пройшла свиня й не рохнула»,
Щоранку «СабАх ель нур!Кіф хАлак? »,-
Від Муси незмінно чую.
І вже відповідаю: «Аль хамдуліла ».
За справами житейськими немає в нас
Звичних розмов про віру та політику,
Бо спірозмовників це не завжди єднає.
Р.S.
Я переповів Мусі, що написав про нього.
Він усміхнувся і зазвичай пішов варити каву.
У каві теж був майстром неабияким.

Розріджена примара сонця лине над обріями,
які обриваються в прозірний простір,
не залишаючи під черевиками ні опору землі,
ні спротиву тканини стебелинок, а чи мережива краплинок
ранкового дощу, котрий вже став туманом
і заховався у лігвах улоговин від всіх примар
та хмар, якими ті себе оповили, лякаючи
оголеної тиші виднокрай. Під жовтим листям

виднокола колами розходяться повільно,
неначе впало щось сипке на гладінь далекого ставка
у вільному польоті осінніх краєвидів.
Тому й не зрозуміти,
що під ногами шурхотить в опоні світла –
чи поруділі клапті простору, чи гливе пір’я часу
зі зморених літніх крил? Над жовтим листям

темнішає і остигає високих міражів маренго.
Колір згущається й вже плюскотиться вермутом повернення
в бокалі з тонкого скла найперших приморозків
і смаком пам’яті, полину та серпанку,
бентежить все те, що не одбентентежила влітку сонця
примара посивіла й така, що залишила
мені стежки, обрії, світлинки. І жовте листя.

2019

Пригадую невимушені наші кухонні бесіди, котрі сягали і найвищої політики.
Немовби були ми поінформовані не згірше дипломатів..
Кричали ми й перебивали один одного, але не сердився ніхто.
До яких уже не пригадати півнів текли наші розмови на відстані приязні й думок...