Моя муза відпускає чілочку.
Моя муза кохає ,
заради якого вона й відпускає чілочку.
І довге волосся, щоб більше подобатись йому.

Але з тих пір, як вона покохала ,
чомусь забула про мене.
Ходить подумки тінню за ним,
оминаючи моє грішне двадцять друге життя,
яке минулого квітня стало моїм першим народженням.

До того моя муза була майже безтурботним дівчатком.
До того моя муза часто любила дивитися в небо,
хоча воно вже тоді було кольору його очей.
Вона ще приходила до мене,
і ми разом зустрічали рожевоокий світанок.

А тепер вона навіки загублена
в нічних вуличках своїх розбитих рожевих мрій.
І тільки вчора вона вперше за ці місяці
зіткнулася зі своєю мрією сам-на-сам.

…Рожеве вікно з рожевою шторкою.
Рожеве світло з вікна.
І поряд той, який уже ніколи не стане ріднішим,
жаданішим, ніж…

А вулиця все крутила колесо
своєї незбагненної фортуни,
і наближала їх до місця розлуки.

А вночі моя муза писала тільки сплески віршів,
ліричною героїнею яких була я.
І казала я вустами моєї музи
( не навпаки !):

…я відпускаю чілочку
…я кохаю 
…скоро квітень мого народження
…сьогодні в неба знову твої очі
…рожеве вікно в напівнічному місті
Я хочу прожити з тобою все…

29 лютого – 1 березня 2008 року

«Кто за лето не сделался богат,
хозяином себе уже не станет.»
Р.М. Рільке.
1.

Старий смуток вглядається
В терикони.
Він довго йшов
До своєї Саур-могили.
З дитинства...
Ріс і болів, щоб спочити
Під сонцем.
Вклонилися соняшники –
Йому надто жовто...
Мабуть, зросте тут
Насінням трави
Серед степу:
Вагомо і тихо...

2.

Час, заглиблений в себе
Заснув посеред літа.
Впав навколішки
І довго плакав вві сні
Перед соняшниками.
Мовчать терикони.
Пісні...
Спокій серед життя,
Як озеро,
Пливе і всміхається:
На спомин – назавжди.


3.

Роздерлося простирадло неба
Від спалаху блискавки
І вирвався регіт грому...
Напруга повисла, як птаха,
І хлопає хмарами-крильми, -
Допоки зелень не стихне
У вологих пестощах зливи.
Ця напруга не змовкне:
Добреде до порогу сутінок
І стане моєю тривогою.
Тільки безсмертник
Змовчить у своїм фіолеті,
Ніби знає, нащо
Ці грози.


4.

Дикий дзвін цвіркунів
аплодує виходу Місяця –
Північ.
Переді мною лиш плесо
сухої темряви –
незбагненне поле
чужої свободи.
І трави…
Мої сподівання нуртують
в задусі
і рвуться надією вгору.
Та їх зустрічають зорі –
втомлені човни
буденно-важкого неба.


5.
Зашторене денною спекою
Небо вляглося
На спину обрію,
Й повіяло спокоєм.
Лише маленька пташка
На абрикосовому дереві
Вперто нанизує тишу
На голос-нитку.
Вечір іде прохолодою
З саду,
І накидає шаль-павутинку
на плечі…

Алюзія до "Жертвопринесення"
реж. Андрія Тарковського


Світ надто довго
спав на межі свідомості
Йому просто снилися
солодощі…
Ми впивались собою
і дзвонили в минуле.
Там холодно…
Вірю:
Народжені в час
зачерствілих сезонів любові
все одно захворіють болем.

1.

“…Лишь нежностью и держат
Божие персты“…Лишь нежностью и держат
Божие персты
Вселенную, которой тяжело.”
Р. М. Рільке.



Господи, ХТО ТИ?
…Може,
…дитя?..
Немовля з очима старця,
що ще мріє літати?
Дитя,
що страждає,
бо хоче ожити
у нас?..
Господи, нащо?..
Невже Ти ще хочеш
ЛЮБИТИ?..
Як боляче, мабуть,
любити і знати,
що ти не помреш!..



2.
"…Я больше сна во сне…"
Р.М. Рільке.

Лише Любов
може сміятись самотністю…
О, Господи!
Невже Ти ще поруч?
Так страшно,
коли осінь
сирістю випробовує
душі…
(і кожну окремо!…)



3.
Занадто багато снів
пробіглось моєю спиною –
Здається,
я трохи постарілась.
…Мій час знову сниться;
І нічого не встигнути,
бо й крихти не знайдеш
в землі ти від неба –
Вони на різних долонях
у Бога…

2002

Єва викрала тепло
Для тебе –
І рай спорожнів,
Розчахнувся великою зіницею
І пестив її тінь
Аж до воріт:
Огортав її вітром,
Обпікав сонячним промінням
І нестримно цілував її ноги
Своїми буйними травами.
І Єва відчула, як
Її найсамотніший сором
Переростає в біль
І лягає в глибину її очей –
І були перші сльози,
І Бог пізнав,
Що таке Жінка,
Та Єва вже викрала тепло
Для тебе...

Світлій і болісній пам’яті
діда Андрія та баби Гані.


Світ на грані сліз
Все ще прагне любові,
Посивілі голови
Все ще шукають дорогу
...додому.
Чому світ замкнувся у собі
Й не хоче жалітись? –
Молитви давно
Віддають пусткою.
Навіть, осінь у світу
Не така добродушна...
Ми – крапка на острові
Божої милості.

Забути б себе біля вітрини
якогось магазину
з дрібничками цивілізації,
залишитись там сьогоднішньою
і повернутися іншою:
без полинної пам’яті,
без смутку і зимової втоми.
Знайти б у тій вітрині
трішки дефіциту –
клаптик спокою –
і забути те, що ще й
не збувалось.

«Ніколи про тебе»
«…Скільки чуттів міститься між двома ударами серця
стільки предметів можна обхопити двома руками»
«Ніколи про тебе»
Г.Збігнєв



1.
Обіймаю поглядом
нашу кімнату
і оживають книги,
диски і чашки:
ми п’ємо чай з шоколадом
і посміхаємось затишку.
Тихо…
Але так повно…
повно Тебе і… нас.
Скільки всього може
обійняти серце?...


2.
Дощі буднів,
дощі смутків,
дощі тривог
і…
дощі очищення,
дощі надій,
дощі спочинку.
Які ви різні,
дощі мого Неба!
Небо огортає дощами
не одну вулицю і
не одне місто –
воно обіймає
стільки світу,
скільки в мені любові.

Візьми мене за руку
біжи
розхитуючи Землю
так приємно
вмоститися у Тебе на долоні
і пригубити щастя,
прицмокнути твій смак
а потім боязко
пірхнути високо
до хмар
і лоскотати небо
крилами з тепла

ми - територія, на якій постійно іде війна, нас розриває снарядами
ми - земля, в яку пси люблять заривати кістки, відгризаючись від інших
на нас запікається кров, яку ми за якимось разом нарешті змиваємо в душі
одне з одного

ми обплутані телеграфними дротами, щоби внутрішні радисти могли передавати дані
дислокації військ, місцярозташування псів та закопаних ними кісток
коли ми гулятимемо в ботсаду, територію нас засипле останнім листям
воно догниватиме на землі-нас, і його ми також ледве змиємо в душі
одне з одного

але навіть після душу на нас лишаться бодай якісь сліди від війни: розгромлені церкви
житлові будинки із вивернутими кишковиками газопроводів та каналізацій
голодні пси, які докопуватимуть вже до наших із тобою - живих - ребер
і вигризатимуть їх із нас
нам буде боляче, ми обійматимемось від болю, одне одного заспокоюючи
і нам ставатиме легше

ти
квіти
і місяць світить
надворі літо
ми сміємось, як діти,
і не знаєм, куди подітись
і сміються з нас квіти
ми одні в цьому світі
як малесенькі діти
і любов’ю зігріті,
я і ти,
і квіти

все зникає, все вислизає як змії із власної шкіри
все — лише згустки пам'яті, тромби в крові
згадуєш — і захлинаєшся спогадом, корчишся, ніби в інсульті

обличчя пливуть навпроти очей — скляні кораблі сутінків
світляно-жовті, як ліхтарі, над темними плямами одягу
застрягають у пам'яті тромбами, і одразу ж розсмоктуються

рідні обличчя — найбільш болючі
приходять уві сні на інших тілах, заглядають у сплячі очі зсередини, муляють
ніби пилинка під контактною лінзою — обличчя коханих

а потім зникають, вислизають, як і усе — зі сну — але ж не з голови:
ніяка бабця їх яйцем із пам'яті не викотить
такі лінзи знімаються лише з очима, таке забувається тільки зі смертю

2009

час вміє розквітати нашими зустрічами
час вміє загнивати нашими розлуками

коли ми ще не зналися
час був молодим як трава
над ним ходив садівник і дбайливо підстригав його газонокосаркою
ніби хотів сказати: «не дуже розганяйся у рості, часе
а то наробиш багато дурниць
встигнеш вирости доки вони зустрінуться
і тому вони будуть надто досвідченими, із надто вже грубою шкірою
так що він не зможе їй залишити красивого засоса під пупиком
а вона – подряпати його плече зовсім ненароком в екстазі злиття
коли особливо добре

часе, я маю на увазі, що вони будуть надто товстошкірими щоби навзаєм закохатися»

час слухався, ріс тихенько, аж доки ми зустрілися
тоді він став таким буйним, ніби рослинність чорнобильської зони
він ріс для нас так високо, так широко і так довго
що ми знаходили в ньому дупла, закапелки, а в них знаходили наше щастя

«часе! дупло у тобі вигниває за той час, доки вони у розлуці
але вони неодмінно зустрінуться і кохатимуться в цьому дуплі – коли гниття зупиниться»:
так говорив садівник

а потім – коли ми й дійсно зустрічалися – він дивився на нас усюди
і йому не набридало
не тому що він вуаєрист і збоченець
а тому що ми так світимось коли поряд
що від нас не відвести очей

на оргáні подвір’я дому мого
вітер знову заграв свій нічний хорал
побудив картини
що чорними павуками на стінах повисли
розчесав хвою на прибраній ялинці
аж зелень помолоділа
зашурхотів спасівським зіллям
щоб не спало
щоб оберігало
розбудив
похиленого
на жовтизну гуцульського глека
дідуха
не спи дідугане
бо
завтра тобі до пивниці

завіяв білою піною небо
а воно осіло на мене
прозорою завісою
щоб
простору не бачити
і не летіти
услід за вітром

і
не грати хоралів
не будити картин
не чесати хвою
не шурхотіти зіллям
не будити дідуха
не розвіювати піну
сну
засну
сплю
.....

мурами старого замку блукає місячне сяйво,
розсипаючи срібну куряву,
розбризкуючи відголоски давнього сміху
награє на павутинячих арфах.
кажани і сови – чи не єдині мешканці
сумної обителі…
та ще пацюки,
але про них не заведено говорити
вони звикли любити тишу
аби не тривожити сплячих привидів,
колишньої величі спраглих,
а можливо, і свіжої крові…

на ратуші захриплі куранти видзвонюють північ
таємничий шурхіт долинає з глибин
вікових підземель, що приховують
сотні жорстоких історій,
зовсім не схожих на казку про лицарів
круглого столу
як там їх звали, до речі?
ковзає по білому мармуру коштовний оксамит
скрегочуть завіси
зі склепу пахне топленим воском,
а ще - іржавим залізом.
князівна прокинулась,
зволите подавати сніданок?
вона йде
волочить за собою тягар покути
а на устах – спопеляюча посмішка

місяць здивовано
вкотре у цьому тисячолітті, як йому
ще не набридло…
роздивляється
обриси дивної постаті
він її знає, хоч ні…
радше вона йому когось дуже нагадує,
але пристаркуватий напівбожевільний
блукач половинного світу
не має снаги пригадати
або просто боїться
панянка сходить на вежу,
стає на самісінький наріжний камінь
і тільки й тіні всієї у ній,
що колами попід очима
на блідому шляхетному личку
і тільки й дзеркала в неї, що
глянцеве кружало повні.

співає...
кажани злітаються на голос,
а от сови - значно обачніші,
навчилися вдавати глухих.

Сегодня в научных трудах по биологии
Я прочла, что красота бабочек их защищает от хищников
Что птицы пугаются яркой окраски
Я подумала, откуда они знают
В научных трудах по биологии
Откуда они знают
Что птицы пугаются их яркой окраски
Ведь, может, они просто не могут
Красоту уничтожить
Их внутренний ступор
Есть внутренний ступор уничтожать красоту
И я подумала, что хрупкие должны быть красивыми
Сильные могут быть некрасивыми
Только хрупкие
У каждого своя
Айя-София

Чорні коти гріються на сонці.
Хтозна, з якого дива вони повибиралися з підвалів.
Чи то і їм колись утовкмачили про користь
свіжого повітря?
Коти сидять на люках теплотраси (от хитрюги!)
І здалеку здаються чудернацькими грибами,
А коли хтось наближається,
їхні золотисті очі ніби запитують:
Ну як тобі третій день свят?

Цього року дуже правильна зима.
Вона розпочалася строго за календарем –
першого грудня.
На Новий рік були і сніг, і мороз,
а напередодні протягом тижня цілодобові
іній і паморозь плели мереживо
на деревах, дротах і загорожах.
На Різдво трохи потепліло, зате випало більше снігу,
якось тишком-нишком, по ночах.

Сьогодні ж так яскраво світить сонце,
що не дивлячись на відлигу
та перспективу намокання чобіт,
люди вибираються з насиджених диванів,
відриваються від шинки, холодцю та нескінченних концертів по телевізору
і йдуть, часом вигинаючись,
часом хитаючись,
йдуть нагадати собі відчуття
лоскоту дзвінкого повітря в ніздрях,
сліпучого, аж до повного примруження очей,
блиску снігу,
стукоту крапель із розталих бурульок
і швидше вгаданих, ніж вислуханих,
уривків колядок.

Листопад 2009
© На березі моря, 2011

Скажи мне зачем?

Скажи мне зачем?
Нюансы тел, и лживость веры.
Заполонило всё сознание народа,
И каждый думает, что прав.

Кому-то тело возбужденье,
Кому-то, вера и прощенье,
Кому-то, власть, другим не светит,
Кому, порок и извращение.

А мне смотреть на них,
Искать кусочек жизни глазах их,
Программ, бездушности поступков,
И не какой свободы действий.

И возбуждение нет,
От созерцанья противостоянья .

Николай Блоха год 7518 или (2010) январь.

після нас залишиться дерево
яке ми посадили
або не зрубали
після нас залишиться дім
який ми збудували
або не зруйнували
після нас залишиться пам”ять
в серцях внуків
яких ми виховали
якою буде пам”ять
якими нас запам”ятають ті
кого ми любили і ким дорожили
залежить від того як ми жили
в що вірили
як кохали
скільки добра в світ повернули
скільки зла подолали
скільки душ відмолили
скількох від гріха застерегли
і скільки самі не нагрішили
все запишеться і залишиться
в книзі нашого життя
яку не перепишемо
яку перечитають нам раз
останній
в день наш непокаянний
і крила в кутку припадатимуть пилом
на них ніхто нікуди не полетить
після нас залишиться хрест
який зотліє
після нас залишиться зірка
яка світитиме подорожнім
після нас залишиться дерево
і троянди
що ростуть з душ мрій
що недавно померли
і вони колись стануть гумусом
котрим живитимуться дерева
і посадять свої дерева
наші нащадки
і їх не грітимуть наші душі
їх зігріватиме їх кохання
а ми будемо дивитися на них
і молитися
щоб вони не повторювали наших помилок

2007

де ти
хто я
що коїться в душі моїй
це вже не я
це ти в мені
в тривозі дні
навіщо і чому і як
це сталось
так солодко і мрійно так
дрімалось
пробудження таке важке
і голова немов з похмілля
кохання випитого зілля
думки ці не мої
мої були легкі і ніжні
а ці думки важкі і грізні
це ти в душі моїй
запанував
не знаю я чи цього хочу
але без тебе вже не можу
що вдіяти куди іти
щоб повернуть мої світи
невже це так і має бути
і в радості і в горі
нести печаль і сміх
навпіл
ні це не гріх
це щастя

2007

(Й. Кертісу)
Кто бы что ни сделал, кем бы кто не стал
Никто не проиграл

Е. Летов

не навчений заземлятися, я випромінюю струм, вигораю ізсередини
так сніг ізсередини порожніє, коли людина падає в нього і робить янгола
потім піднімається, йде звідти, сліди вминаючи, ніби і янгол теж пішов від снігу
так я іду від себе, але навіть слідів не видно — тільки іскри, згарини, падають додолу

заземлення — це як стілець повішеному, який ногами перебирає, ніби вже швидко пливе
заземлення — це як прив'язати повітряну кульку й забути її на морозі — худнути, худнути, падати
як різко бити посуд — об землю (від горя, на щастя)
як сніг

ніхто не програв, все неодмінно справедливо
немає нічого підлішого від безоглядної справедливості
коли шальки терезів дорівнюють
коли боги й духи танцюють з людьми танок гармонії
і жоден не має права зламати ногу, впасти, загидити, зіпсувати усе
корчитися в епілептичному припадку в усіх на очах
дохнути, крючитися, зображувати янгола на голій підлозі
не лишаючи зрештою жодного помітного сліду

2009

чому мовчить
цей телефон
пощо їх створюють
купують нащо
щоб лиш мовчали
і тишею геть душу рвали
це ти мовчиш
він не мовчить
готовий донести
всі барви голосу твого
і фібри всі душі твоєї
мені у вухо
та дарма
пропущених дзвінків нема
і прийнятих також
Отож...

2007

я посадила канни
у своєму квітнику
вони дуже красиві
високі з величезними квітками
які цвітуть до самих морозів
але дуже вибагливі
наче ти
ти також дуже красивий
і дуже вибагливий
коли ти виріс у моєму серці
я й не помітила
що робити з квітками на городі я знаю
удобрювати щодня поливати
щоб цвіли у повній красі
а що робити зі своїм серцем
хто скаже
як доглядати як поливати
і чи треба
ти і так там дуже добре вкорінився
і не пересадити і не вирвати
бо вирву разом із серцем
і що тоді робитиму без серця
а ти наче монстера
пустив із серця коріння
і всю душу ним обплутав
але чому ти так скоро відцвів

2007

ти батько моєї музи
може тільки названий
або її чоловік
або коханець
а може ти і надихати
не можеш?

тужать за розмовою слова
сиротливо туляться одне до одного
і мовчать

залишаються тільки спогади

обкутати ними закоцюблі плечі
немов барвистою хусткою
з буковинським візерунком
і грітися
перебираючи пальцями кольори
у пошуку теплого подиху
нової весни

розтанути

потекти потічком поміж конваліями
поснулими від зимна
і
прожебоніти
кілька слів
про те
що

тужать за розмовою слова…

ти знову
маленькою дівчинкою
у шафу сховалася
бездомна сльоза
готувалась заволодіти
зраненою темрявою
я
прислухався
і
почув її шепіт
і

Бог мені знову
не дозволив
відкрити двері
сказав
що ця сльоза
Йому належить
і що руки мої
заплямлені
злий їх водою часу
сказав
осуши полотном каяття
тоді станеш чистим
тоді сльозИ
зможеш торкнутися

тонучи
щасливим будь
і вдячним будь
за те що тебе
ніхто не рятує

гнися, звивайся, входь у світло зсередини води
в смуги світла, як у смуги тигрових рибин
випотрошених твоїми нігтями — рвучко, імпульсивно, агонійно
при нестачі кисню

йди до дна, приєднуйся до намулу
спів Льореляй замінить тобі повітря і хліб
води й без того буде предостатньо

залишай населений речами світ
твої тостери та кавоварки давно знікчемніли, зламавшись
їх не стало для тебе, вони товаришують на смітниках із гниллю та бляшанками,
відпусти їх
видихай, видихай останнє повітря з легенів —
останні ланцюжки пухирців до світу людей, яких уже забуваєш
уже забув

Льореляй стає тобі всіма людьми й істотами
дна пісок і намул — усіма речами
у вухах твоїх спів її звучить
а дві рибини їдять твої — такі несуттєві вже — очі

Не воюй,
Бо у війні тільки плач й осиротілі діти.
Не воюй,
Бо у війні тільки біль і кров.
Не воюй,
Бо у війні тільки зруйновані мости.
Не воюй,
Бо у війні нема щастя -
Воно у мирі...

2009

твоя відсутність — сильнодіюча психотропна речовина
я — ніби паралізований, дивлюся довкола — і нічого суттєвого не бачу

я — ніби коробка передач, маю декілька швидкостей,
декілька станів, ніби комп'ютер —
стан активності, стан сну,
стан безперервного думання про тебе — ніби живлення
від мережі нашої любові

з мене був би гарний робот-чорнороб, і навіть робот-топ-менеджер
якби мене постачали на ринок
укомплектованим тобою
але зараз я без тебе, тож моє ККД на найнижчому рівні
думаю — керівництво всерйоз планує розібрати мене на деталі
або й викинути на звалище спрацьованої техніки

твоя відсутність — як іржа, я накурився твоєї відсутності ніби сальвії
сиджу тепер у кріслі, і тіло ніб ватяне, нікуди йти, рухатись немає сенсу
думаю — якби я був моїм керівництвом — точно би себе викинув
адже навіщо я

2009

переступи
забудь
про всі закони
і доторкнися плоду
заборони

відчуй
відчуй
прекрасну насолоду
життя
його корону
одягни

переступи
довірся
повір
і до небес сягни
до зір

переступи
забудь
довірся
і
кохай

дощ крізь неба брудний плафон
можливо тіки сон
під кайфом
всю ніч вікно
азарт
обдерте золото іконне
зневірений народ здає в ламбард
всю ніч вікно взираю
шлюхоподібні очі міста
зализане до біле ліжко раю
цифри часу тісно
останній поверх дощ насправді
сталої дії
всю ніч вікно збирає краплі
міліграми подіяли
останній поверх де я
ось хмарачос впаде
як згвалтована містом ідея
всю ніч
дощ іде

ти
їхатимеш здалеку
я стану при дорозі
повним колодязем
щоб
напився мене
розкину віти
рясною яблунею
аби
скуштував мене
вимережу радістю стежку
до дому мого
хочеш -
смійся з мене
а я
намащу душу
трунками запашними
словами зрозумілими
щоб
сп’янів від мене
і
замкнув у колі рук своїх

не вирватись...

Так всё не просто и лукаво.

Так всё не просто и лукаво,
Он смотрит на тебя,
В желании застыв игривом,
И невозможно не поддаться,
И начинаешь с ним играть.
Азарт игры тебя пленит.
И лишь от боли возглас иногда,
Царапины следы игры,
И промывая раны, злишься на себя,
Жалея, что поддался его взгляду.
Он нагло смотрит на тебя,
С желанием игру продолжить.
Но видя раны на руках,
Ты сдерживаешь, желание ему поддаться,
И вновь, и вновь с котёнком поиграть.

Николай Блоха 8 января 7517 года (2010)

Снег, зима.

Снег, зима.
С ночи, до утра.
Мороз и лёгкая пурга.
Мороз щепает, за лицо,
Блондинку и брюнетку, кодека и нимфетку.
И для тебя не делает он скидки,
Ты прячешься за воротник,
Но память греет сердце согревая,
Когда в такую же погоду,
И брёл в надежде, ждал и верил.
Сегодня всё ещё люблю,
Вот только что? – я не пойму.
Мороз щепает, слёзы мёрзнут на щеках.

Николай Блоха 8 января 7517 года (2010)

Гей,
море зеленого співу,
бурхливе і трохи сумне,
до нас завітай, бо ми ще щасливі,
образ не торкайся, а краще –
захлюпай мене.

Яка павутина навкруг заснувала
емоції, нерви і жили Землі?
То десь під горою
навік налякала
богиня Героїв
тупих ковалів.

Це
чудовисько – жінка,
це –
плетиво з дивного дива,
це –
кості і гори шинки,
це –
море зеленого співу.

Гей,
море зеленого співу,
бурхливе і надто сумне,
ти схоже на кисле пиво,
що мимо відра промайне.

Якась абсолютна невдача
в житті покохала мене,
підійде до серця, заплаче,
і – мимо відра промайне.

Тоді я вважаюсь померлим,
складаю чудові пісні,
мішками скуповую перли,
як ті жебраки навесні.

Тримаюсь поважно, як пава,
відбльовую кислий нектар,
моєю коханкою – Слава,
і сам я тоді – Божий Дар.

1994

У чорних відбитках
сирої повісті
Стоять
митники
моєї совісті
І якщо взяти
й зламати
лиха годинник
щоб було тихо
Почується рівний скрип
гільйотини
Що відділяє від решти
частку
А я шукаю думки
закваску
Боже, будь-ласка!
Бо хто помітить
Бліде в історії?
Хто відчинить ворота
країни Нової?
Або тараном проб’є їх
чи головою...
* * *
Стіною зі сміху
Червоною цеглою
омріяних
заповітів
Ціною покладених
квітів
Паперів
Перлів
Плів одну за одною думку
Щоб донести
гіпотетичному
онуку
Здатність
воскреснути
Й вбити гадюку,
Випекти місце,
де гніздиться туга
Перша – помре,
та залишиться друга
Дешевша – Говерла,
дорожча – Ніл
Молодість – серце з мішенню для стріл.

1994-2003

в голові як оси в кулевому паперовому гнізді
живуть лише думки про тебе
лоскочуть зсередини лапками і крильцями
не дають тебе забувати
нестерпно далеку тебе

хто шлях між нами виміряє, якщо він в глибини нас простягається?
хто цих ос випустить, якщо мед тебе так далеко, що вони повмерзають навічно
у це осіннє повітря а не долетять..?

був би я лікарем — вигадав би трансплантацію ос
зі своєї голови в твою
вигадав би хірургічне видалення відстані
шляхом кохання

а поки —
ти нестерпно, болюче відсутня
а оси — з голоду і розпачу — їдять одна одну
так що моя голова — легке паперова гніздо —
відлетить за вітром
із масивного дерева тіла зірвана

сподіваюсь вітер пронесе її поряд із далеким твоїм вікном
і бодай так я побачу тебе

спіши любити
бо люди відходять
бо
хтось втупився в газету з самими лише некрологами
хтось вчить комп'ютер віртуальної любови
хтось в чужих обіймах заливає горлянку
хтось параноями розмальовує стіни
хтось у смітнику роздумів порпається
хтось Бога загубив
а когось Бог звільнив врешті від нього самого
хтось чекає прощення
хтось чекає твого прощення
спіши любити
бо завтра
буде пізно

зі всієї павутини часу що обкрутила нас нарізно — у відрізаних коконах міст -
можна було би сплести одіж кожній істоті — і китам, і комашкам, і нам з тобою
так би ми стрілися зовсім скоро десь на вокзалі під проникливим дощем
і злиплися би павутиною до павутини, попадали би смішно в калюжі, біля кинутих сумок

“лежати, не підводячись, цілувати усе твоє обличчя, волосся
незграбно виплутуватися з часу, що тане від води, мокнути
стискати тебе в обіймах, під лушпинням мокрого одягу знаходячи тепло”
саме так описане поняття “щастя” в наймудріших із древніх рукописів


2009

Які люди дурні бувають:
Тікають від реального щастя...
Відпускають рибину думаючи,
Що більшу впіймають.
Важко на це дивитись...

Процес відрікання від реалії
І падіння в ілюзії, в якій нема щастя.
Нерозумно ти чиниш!- скажу я тобі.
Ти йому подобаєшся;
Повір- це важливо.

А ти чиниш як мала дитина,
Яка боїться темноти..
Можливо тебе ніхто не покохає,
А ти граєшся з почуттями.

Чого ти хочеш?
Гарний голос, високий, веселий-
Думаєш цього достатньо для щастя?
Якщо "так",- ти дуже помиляєшся...

2009

поночі
могилу дідову шукали

казок — не слухали
кашлю — не чули
тютюном і не пахло...
як знайти, діду?

опам'яталися -
за дубом розчахнутим
стежка

Христос народився!
і правнука маєш

куті поклали
Різдвом перехрестилися
світла
в дорогу
набрали

спи...

2010

троє царів
постукали
у мої двері

зірку шукали

я хотіла
залишити її собі
щоб
завжди знати дорогу
а вона
благала не розпинати
її променів

царі пішли

моя
надія
світилася
у їхніх долонях

Скельця


* * *

Промінці ковзнули галявиною і збудили маленьке звірятко, що нібито чекало на їх пестощі.
А ти посміхнулась ледь-ледь, заплющила очі. Я ж хотів милуватись на їх глибину, в якій так багато.
Мила моя малеча!
Вже перші зморшки з’явились у куточках твоїх очей, стигла важкуватість в рухах.
Мила моя, які лагідні в тебе руки, як добре розчинитися в теплі твого тіла, забути все-все, що чигає чорнотою, і врешті-решт склепити повіки в солодкому сні, сховати обличчя в тобі. немов цуценя ховає писка в маминій ласці.
Промінці ковзнули галявиною і збудили звірятко, що ніби чекало на їх пестощі.


* * *

Вони ніби кохались.
А кохати – це пити трунок до нестями, бо закохані завжди гіркі п’яниці. Це властиво не всім, бо пристойні пани та панянки день починати не можуть ковтком цього гіркого питва.
Тож кохала вона, він пристойно сприймав це кохання.
І коли він мився, розтираючи тіло, то ловив її погляд і йому було неприємно. Бо порядні пани та панянки день починати не можуть ковтком цього гіркого питва.
Вона, певне, не вміла інакше, помічаючи порцелянову тверезість рухів, відчуваючи, як він нудьгує, пестячи її.
Вона, певне, не вміла інакше, кохала бурхливо, весняно, вогненно, як діва цнотлива, мов краля, що цноти не знає.
Вони ніби кохались.



* * *

Друже, сумно.
Чи буває життя без смутку?
Ми невиправні діалектики, що бачать біле та чорне, біля вірності завжди зраду і завжди щось там – навпроти.
В тому світі немає горя, то значить і радощів, якщо ми не помилились в подвійності сущого.



* * *

Травень скоро злине, а гризота кублиться, як і раніше. Ні друга поруч, ні коханої. Два роки кохати в порожнечу. Дві панни, що байдужі.
Треба переломити це нидіння, сміятися, жадати, як воду спраглий, радості, і пити, пити.
Кульбаби стають жменьками пуху. Вітер рознесе їх світом, щоб знов прокинулось злото на зелені.
Скільки рядків! Скільки рядків, напоєних вересневим смутком. Ці рядки – єдине, куди я можу викричатись. Та хто прочита?



* * *

Зализані, охайні хлопчики з ознаками поважності, що проступає над ремінцем.
О, які ж ви впевнені та гідні! Ви гідні всього-всього в цьому світі, бо ви є. Своїми пещеними, але все одно липкими долонями ви хапаєте плоди пізнання, щоб жерти їх, пишаючись плямканням. Але то не гріх для вас, то не гріх, бо скінчиться клозетом і тільки.



* * *

Ваші гроші переповнили поважністю жести й слова. Тепер нічого не буває намарне, бо ви майже над істоти.
І повинні канючити старі голодранці, яких ви обікрали, бо гроші переповнили поважністю жести й слова.
Ви добре знаєте, що за життя на цій землі Суд Вищий діє вибірково, то чого стримувати себе. І завтра, поплескуючи по плечу, зверхньо зиркнете в очі достойного та стримаєте відрижку свого минулого.



* * *

Прийде той день,
коли Ваше серце розірветься від шалених бажань
і його скельця поранять сіру буденність –
відображення Вашого я.
Навколишнє завмре на мить, подумає:
“Ця медуза померла, як птаха в годину весняного співу”.



* * *

Прийшли й возвістили, що все загине,
тож повинні знайти праведника,
аби отримав прихисток в інших світах і людство продовжилось.
Шукали його, сперечались, аж воювали за своїх висуванців.
Коли таки знайшли, той запитав:
“Як же я покину вас на одинці зі злом?”
І Господь пожалів людей.



* * *

Моя Україно!
Я не хочу називати тебе ненькою, бо син ніколи не скаже недбалій матері правди про неї.
Краще будь мені подругою, дружиною чи сестрою, щоб глянути в твої карі очі покірливої тітки і запитати, чому кинула напризволяще свого Мазепу, а інших нерозумних цькувала на нього, як на лиходія.
Ти напувала молоком чужих пащенків, що кололи тебе голками презирства, і старою, спитою шльорою йшла за кожним, хто мав батіг і срібло.
Твої пророки оспівали материнський стогін, прокльони й приниження, твої вибухи шаленства, коли сини гризлися поміж собою, зраджуючи і оплакуючи доленьку ще до початку війни.
Народи ще одну дитину, аби виросла в мужа, який навчить платити за зраду й безхребетність, а блазням від свободи підсипле гарячих, щоб знали – свобода не привід для блазенства.



* * *

N.N.

Повна відсутність думки, будь-якої думки.
За кілька кроків від мене засинає дівчина,
подих якої я відчуваю, немов стою поруч.
І справа не в стінах, котрі між нами,
а в тому, що комаха летить на світло ліхтаря
і б’ється об скло,
залишаючись плямою на цнотливій прозорості.



* * *

О. В.

Поруч на болоті співали жаби,
зорі мерехтіли,
здавалося, що то пульсували тисячі сердець,
переганяючи, мов кров, тьмяне світло.
А я стояв на балконі,
вслухаючись у далеку дівочу сварку
й плакав, переповнений буттям,
дякував Господові за ці сльози
і цю тиху радість життя.
Коли ж це було?



* * *

Знаєш, друже, у нас таки великий народ. Такий великий, що годі намагатись зрозуміти його в справах його.
Іноді мені здається, що напівбожевільний майстер, щоби втілити чудернацький світ своєї уяви, вигадав химерні ляльки, які зрештою виліпив, і став бавитись.
Отож на килимку, що зветься українською історією, з’являється час од часу щось подібне до держави, постають велетенські армії, галасливі трибуни та герої в тогах дивують простір, щоби невдовзі розчинитися в безбарвності холопства та з пихою лакеїв гризти жовту кістку ницого жевріння, забувши себе і своє.
Чи бачив ти ще суспільство, котре вірить відвертим брехунам та покидькам, суспільство, в якому зрада – річ звична і дає зиск.
Наші безбатченки під завивання і регіт танцюють на трунах своїх пращурів, ляскають в бубни, втішаючи веселого пана.



* * *

Ні, мій друже, я не хочу, мавпуючи інших самовпевнених, передбачати вчинки нащадків.
Лише кілька думок про наше сприймання прийдешнього.
Дивитися через сторіччя – справа поетів та провидців, аж ніяк не політиків, яким доволі сутужно зрозуміти сьогодення.
Було б добре, якби ці романтики від прагматизму не мурували ілюзорні світоустрої, намагаючись втілити свої химери, а опікувались одним-двома поколіннями, як батьки опікуються дітьми, а діди – онуками.
Якщо ти фаталіст, то скорися думці: що має бути – збудеться, попри всі твої намагання перешкодити, і буде не так, як ти думаєш.
Якщо ти впевнений у своїх можливостях змінювати , – пам’ятай, що схожих на тебе досить, щоб результат виявився не тим, про який ти дбав.
Згадай Леніна, що бачить наслідки своїх дій і бачить не те, що хотів бачити.



* * *

Яка наївна впевненість – здолати розумом час!
Один рядок поета скаже про майбутнє більше, ніж всі оті фоліанти патентованих сивіл.
Тільки в одному можна бути певним – все зміниться.
І коли волають про невідворотність подій і форм буття, пророкуючи їх вічність, посміхнись.
Бо ніхто не збере всього: ні багатій, ні володар.
А якщо таки збере на певний час, то чекай найбільшої зміни, про яку писав Іоанн.



* * *

Нехай мої вірші на пожовклих папірцях погниють у вогкій тиші погрібів, та все одно на вістрі меча я втримаю терпіння й страх.
Терпіння, щоб не приклеїтись до слави. Не вірю її облудній плоті, тимчасовій владі, що нагадує весільну ляльку на капоті авто. На ранок після гульбища пожмакана цяцька, наче напівзабутий сон. Пам’ятають лише дзенькіт чарок та чари жінки, що пішла.
А страх – страх фальшивої ноти. Він не дає зрадити себе.
Краще втрачати й втрачати, ніж жити й писати без душі.


* * *

Газетна мудрість свинцевою осугою подразнює шкіру ануса.
Ціна слова мудреця та невігласа у цьому випадку приблизно однакова.
Найдорожче ж – не дурень, не мудрий, а той, хто влаштувався.
Отож обмацуємо голу Катерину Пікуля, але не читаємо Гомера.
Так і має бути, бо природа турбується про рівновагу –
і Моцарт, і недужий хворобою Дауна перебувають на протилежних полюсах.
Слава Богу, що абсолют не має повної влади.
Уяви абсолют рівноваги.



* * *

Все мине і тисяча миттєвостей з’єднаються в одно, щоб залишитись в спогаді про тебе, квіткою серед січневого небуття.
Ми приречені на втрату і усвідомлення минулого щастя не притишує біль від солі, що нею посипано рани нашої пам’яті.
Ми приречені на втрату. Отже не сумуй. Смуток не змінить нічого, бо кат на ймення Час не знає жалю.
Все мине, але зараз цілуй мене так, ніби нам судилася вічність.



* * *

Стати малюком, загубитися в лісі, рюмсати злякано й тихо, відчуваючи найбільше бажання – зустріти людину.
Тепер я боюся людей, боюся їх байдужості, липкуватих поглядів та настирливих вимог бути тим, ким я не хочу бути.
Втікаю в самоту, аби знову і знову шукати людину і знаходити розчарування.



* * *

О. Г.

Я поспішаю до тебе золотою дорогою.
Трамвай, мов човен фараона, лине кульбабовим морем.
Ти чекаєш мене в Едемі,
що має форми дев’ятиповерхового хмарочосу.
Я Маленький Поет Великої Жаги,
ти – кошенятко з очима стрімкої пантери.
Моя дика Єва, я пливу в човні між кульбабових хвиль,
серце моє –
то пелюстка яблуневого цвіту,
що принаджує силу проміння.
Одне лише мене турбує – відчуття перебіжності,
якого не спекатись ні за які гроші...



* * *

Прив’яле листя в керамічній вазочці, залишки морозива, твоє задумане чоло і непотрібна музика.
Я зрозумів, що кохаю тебе, що ми спізнаємо розлуку, що настане осінь з її дощами, а травень залишить по собі золу згаслого вогнища, сміття в спорожнілій домівці та морську піну, всотану піском.
Ти уявляєш, ніби спинила вічність. О ні! Смуток нашого завтра через відчинене вікно зазирає в наші очі..



* * *

Ми заблукали в місті, над яким палахкотить сонце.
Ми забули шукати дорогу. Сидимо та чекаємо поводиря.
Іноді з’являються молодики в жовтих шкарпетках і пропонують напрямок руху. А сонце палахкотить, зігріваючи та осяваючи всесвіт. Наша дорога давно відома. Але слабкість плекає довіру до жовтих шкарпеток та нових напрямів руху.



* * *

Сонце, коли воно на сході, нагадує малюка, який верещить від захвату, готовий увібрати цей світ, це безмежне диво, що нуртує глибинами своїх кольорів.
Сонце, коли воно на сході, наче перша кульбаба. Ще все попереду. І навіть немає що пригадати.
Але настає пора і вітер зриває насіння і несе його в безвість, в майбутнє. А ти залишаєшся стеблиною, стеблинкою, що згадує розпал травневого цвіту.



* * *

Я бачив крилатих людей.
Я бачив, як втрачають крила:
В одного їх відрізають,
в іншого вони палахкотять,
Мов смолоскипи.
Буває, що крила просто всихають, –
Найстрашніший різновид втрати.



* * *

Там, де немає кохання,
Там без радості дім твій і успіх, і мить відпочинку.
Там будь-яка праця – сізіфова завжди.
А всі сподівання, бажання та мрії
Існують, аби існувати,
в ніщо проростаючи мляво.
Там , де немає кохання...
І порятунок єдиний –
Це звичка жувати буденність,
Перетравлюючи добу за добою,
Як шматки засмаженого Фаетона.
Тільки сни – волоцюги,
прозорі та світлі,
Безжальні, як Правда,
Псують нам ранковий настрій.

Шукаєш нагоди
самотности
як рукавичок
в мороз лютий
серце розхристане
тріпоче
чого вартий горіх
без шкаралупи твердої
під якою ядро смачне
спів пташки
дзвінкий
у неволі
бачиш
хтось так дотепно
почепив місяця
до небозводу
зісподу
і навіть вночі
світло на землю
ллється
крізь мільйони дірочок
хмари наших сумнівів
колись розійдуться
відпусти на волю
пташку
що б'ється
в грудях.

Мертві несказанні слова,
Втомлений вигляд, печаль,
Чому все не так як хочу я?
Мені жаль. Хочу бути собою та я вже не я.
Мені жаль. Світ перетворився на ілюзію й обман.
Мені жаль.Люди втратили своє я.
Якби хотілось подивитись вгору,
Відлетіти високо вдаль.
Мені жаль. Мене поглинає світ у свій пекельний рай.
Стояти на обриві й дивитись вниз,
Затамувавши подих спостерігати за всім,
Хотіти німими слова сказати досить усім,
Відступити назад та нема вже куди,
Ніхто руки не подасть в час лихої біди.
Мені жаль.Хочу бути собою та я вже не я.
Мені жаль.Світ перетворився на ілюзію й обман.
Мені жаль. Люди втратили своє я.
29.05.07

Прийду до тебе вночі,
Візьму під опіку сон твій у долоні свої,
І шептатиму спи.
Спи, я ніжно тебе цілуватиму,
Тихо над вушком казки розповідатиму.
Спи, я пригорнувшись тебе обійматиму,
Теплом свого серця зігріватиму,
Доки сонце не зійде розвіявши чари,
А я не зникну як марево.
Спи, бо проснувшись відчуєш холод одноразових нових почуттів,
Що лежать біля тебе протягом багатьох днів.
Спи...
Я завжди у думках з тобою,
Хоч завдав мені ти болю,
Прийнявши невірність і зраду як долю.
Спи, бо згодом проснувшись чекатиме розпач,
Що відрікся кохання,
Обравши вітряне дранття.
Спи, бо вже не повернеш мене,
Лиш кара - марево переслідуватиме тебе,
А я життям своїм житиму і кохання у сльозах топитиму.
07.10.07

Легкий говір вітру,
Тихий шепіт морських хвиль,
Десь, де не видно стає берегів,
Пливе корабель моїх-чужих надій.
Десь, де не видно стає берегів,
Хтось стоїть на роздоріжжі доріг,
Долаючи сотні, тисячі миль,
Керуючись неспокійними хвилями нездійснених мрій,
З допомогою небесних зір,
І дальніх, ледь помітних маяків,
Шукає берег моєї душі,
Краєчок серця, щоб зігріти своє,
Таке холодне, без кохання пусте.
Десь, де не видно стає берегів,
Пливеш ти - кохання моє,
Виглядаєш пристань-чекаючи мене...
Та чи побачиш, впізнаєш?
Чи просто підеш?-
Туди, де не видно стає берегів...
21.08.09

1
Цей комар, наче докір з мого минулого, не дає заснути.

2
По небу, спотикаючись об сонце, гуляла підпила хмарка.

3
Збуджено нявчать коти, а мені байдуже, бо тебе немає поруч.

4
Я маленький мухоморчик, що виткнувся на полі, де товчуться бегемотики.

5
Сіре море стелить білу піну, що на мить скляніє біля ніг.

6
Тиша засипала втомлене місто, тільки кроки випадкового перехожого не коряться ночі.

7
Зморений день випив кухоль темного пива і сутінками поклав руку на плече старого майора.

8
Вода за вікном дзюркоче, треться кіт об ноги, посміхається мила, додивляючись ранковий сон.

9
Через прочинене вікно на пожовклий папір падають сніжинки, немов химерні рими.

10
Я бачив розумника, що плюндрував своє життя, спотворюючи коментарями думки генія.

11
Я сумував, я малював тебе на тихім плесі олівцем зітхань.

12
Два гідроплани кружляли над бухтою, наче бабки, що виконують танок кохання.

13
Гуляла віхола у лісі. А я у віхолі гуляв.

14
Тяжко, о Кірне, бути в юрбі, одна частина якої в іншу кидає каміння, та ще важче закликати до милосердя, стоячи поміж ними.

15
Вона була найкращою, тільки я не міг їй відкритися, бо гріх таку душу вихолоджувати відчаєм.

16
Навколо мене вирувала тиша, бо люди все писали казочки одне на одного, як у часи минулі. А втім, часи однакові завжди. Отож навколо тиша вирувала.

17
Все, що є – від Нього. І сонечко зранку, і тістечок смак, і почуття полегкості після покаяння, і сльози – рідкі гості.

18
Ми приречені на втрату, бо нас мало, надто мало одне для одного.

19
З узбіччя дороги відкривається плесо степової річки. На воді доріжки ліхтарів, а небо, мов галявина вкрита кульбабами.

20
Жінки усі на дотик, як запах розквітлих півоній. Розплавився шлях і навіть мухам ліньки літати.

21
Вона була першою, хто освідчився мені в коханні, і не останньою, хто збрехав.

22
Дурна епоха.
Годинники живуть своїм буттям, а час розгубився і щось жалюгідно белькоче.

23
Солодкий вульгарний запах сімнадцятилітніх панянок. Я стояв на сходинках старого тролейбусу, що подарував мені цілу зупинку з мого минулого.

24
Є прості істини, майже банальні в своїй простоті. Але на них стоїть світ людський.


25
Літає листя, мов перелякані птахи. І небо таке голубе, аж крижане. Ця осінь, як межа, переступивши яку треба давати відповіді і бути собою. Народжується епоха гекзаметру.

26
Вища мудрість життя в позначеному смертю. Вища мудрість смерті в позначеному вічністю.

27
Прегарні мрії не приносять дива, бо дійсність – здебільшого зрада порцелянових мрій.

28
Люблю серпневі зорі, що сяють обіцянкою щастя. А зараз ці зорі сховалися за хмарами, неначе їм соромно за мої розбиті надії.

29
Ця епоха навчена вбивати. Ти можеш пролити хоч цебро чужої крові, але пам’ятай: у святих і душогубців одна дорога до вічності. Тільки вічність у них геть не однакова.

30
Із дорученням зворотнім написав собі листа, але втік від листоноші.

31
Переповнений прихожанами той храм був порожнім.

32
Гори жевріли, наче велетенські вуглики. Ще мить до заходу сонця.

33
Моє минуле і моє сьогодення докоряли мені в моїх ранкових снах, а моє завтра дивилося на ліхтарик крізь келих червоного вина і посміхалося ледь помітно.

34
Тримав на руках її сина і згадував перше дитяче кохання, схоже на травневу квітку.

35
Над урвищем голі дерева,
Схожі на в’язнів перед розстрілом.
Січнева відлига.

36
“Пить піду!” –
Співає перепілка.
Цикад цвіркотіння.

37
Ковил – трава тріпоче.
І кленів шепочеться гілля.
Липневий вітер.

38
Згадуючи дитинство.
Через річку червоний міст
Збудувало вечірнє сонце.
Виспівують жаби й цикади.

39
Зорі, наче стиглі абрикоси.
В полі чути шерехтіння:
Крадуть кукурудзу.

40
Рвучкий квітневий вітер.
І дітлахи розправляють плащі
У марних спробах злетіти.

41
Перед малюнком.
Зал збільшився від світла,
Що заклякло перед шматком паперу
З його притлумленими кольорами.

42
Метеорит пролетів.
Абрикоса упала
І злякала стару мишу.

43
Я приніс з морозу величезне яблуко і підніс до твого обличчя. Від запаху, свіжого запаху ти прокинулася і посміхнулась щаслива.

44
Кульбаби, кульбаби всюди, ніби Крез вирішив позбавитись золота, а Сущий перетворив те золото на пух і розвіяв.

45
Дивлюсь на тебе і завмираю так, наче вийшов з хащі на галявину, де цвітуть сотні папоротей. Дивлюсь на тебе і гублю слова, бо не можу скласти думку, щоб передати свої почуття.

46
Цуценя налякало метелика,
Що злетів над пахощами півонії
І зник у ранковій прозорості.

47
Сміється море.
Вітерець над водою
Грається з чайками.

48
Містечко на схилах гори, наче сімейка червоноголовців, що визирають з трави. Над теракотовими дахами, над покрученими соснами і аквамарином заливу лине дзвонів передзвін.

49
Після пожежі.
Із каменю гори стирчать обгорілі кипариси, схожі на чорні шпичаки, що проштрикнули небо. Марне Зефір намагається їх оживити.

50
Якби ж то люди так вперто прокладали дороги спасіння, як цю дорогу в скелях…

51
Обгорілі дерева на схилах гори схожі на плем’я чорношкірих, яке поспішає до бою. Над самою кручею кілька сосен, вцілілих при пожежі. Ці сосни, наче вояки, що готові достойно зустріти смерть.

52
Південний вітер розправив прапорці моторних катерів. У білій сукні темноволоса панна чекає на причалі.

53
Буденний крах.
Вершину почуття вже пройдено, а все здається, що вершина.

54
Я прокидаюсь, думаю і помічаю, як неважливе, дрібне та сіре стає сутністю нашого життя, а ми віримо, що це вбоге пищання – вишукана симфонія.
55
В павутинні нудьги заплутався квітневий вечір. Накрапає ледащо дощ і равликами повзуть хвилини, немов зупинився час.

56
Спека невтомна, як монологи радіоприймачів. Червневий вечір.

57
Ковток нічної тиші, що гуде розмірено, як трансформатор, що тече цівкою води з крану на кухні. Ще мить і тебе не стане: розчинишся в порожнечі своїх думок, загубитися назавжди в неможливості протистояння.

58
Метелик на мить закляк на камені дивною квіткою і зник в гущавині ближнього дерева.

59
Тліє листя, як останні тижні в місті, де мешкає твоя пам'ять. Розлука схожа на листоношу, що помилився адресою.

60
Який мороз!
Чуже місто гріється в дешевій забігайлівці доброю старкою.

61
Далеко потяг. Собаки валують. Хочеться спокою, сосен скрипу. Настрій вирівняти, як доріжку в сквері, щоб не вибоїв.

62
Три місяці чекали парасолі
Цей вересневий дощ.
Всміхається грибник.

63
На сонечку вовнянки
Акації торішній лист.
Південний вогкий ліс.

64
Між небом і землею
Три тисячі ниток.
Пожовкле листя падає в калюжу.



65
Затужавілий час.
Ранкова сутінь
І бубоніння жовтневої зливи.

66
Зірки, як звільнені серця
Ледь тріпотять під вітерцем.
Я знову пригадав червневі ночі.

67
Над жовтим полем
Завмирає сонце
І проміння чеше об стерню.

68
На перший сніг лягає листя жовте. Який чудовий килим, подивися, гаптує листопад.

69
Волога волосся грабує хвилини сну. У думок якась протиприродна прозорість, немов би слова розчиняють у кислоті до стану єдиного звуку.

70
Листопад, як гола правда, чорнів грязюкою похмурий та непривабливий.

71
Перша птаха над озером Басів Кут. Старий жебрак збирає пляшки після нічної гульби веселих компаній. А водоспад шумить і вдень і вночі.

72
На чорній гілці горобець зустрічає зиму, наче безпритульний жалюгідну старість. Місто принишкло в передчутті першого снігу.

73
Пелюстка осінньої квітки лягла на хвилю і злякала маленьку рибку, що хотіла побачити сонечко.

74
Напрочуд теплий вересневий вечір. В імлі зникає жінка світлокоса, і підлітків веселі голоси.

75
Шерехтіння листя, що опадає долі, наче згадка про наше минуле, в якому були павутинка на лівій щоці і вологий запах грибів.
76
Могила схимника.
У присмерку надгробку поруч
Жовтіють чорнобривці.

77
Немов зимове хутро, сніг сповзає і відкриває непривабливість околиць. Труп безпритульного із люку дістають.

78
В запустінні оселя серця і в недбанні. Дух Святий віддалився, а засмучений Ангел терпляче чекає за дверима очищення захланного обійстя.

79
Без діла лежу цілий день. Розсудливий скаже, що лінивий схожий на мерця. Неправда: милуюся фіалкою на підвіконні.

80
Світло вуличних ліхтарів сотнями променів пронизує авто, а небо аж срібне від сяйва місяцю, що причаївся за хмарою.

81
Вікна сусідського будинку виблискують під сонцем – безшумна пожежа жовтневого вечора.

82
Тихий хрускіт снігу під ногами.
Зорі мерзнуть в порожньому небі,
А обличчя червоне, як вогник.

83
На квітці кульбаби маленька пір’їна і крапля роси.

84
Самотня ворона в сірому небі пригнічує настрій.
Брудна вода хлюпотить під ногами.
Зіпсований грудень.

85
Зв’язки поміж темрявою, переповненою морем з його пароплавами, і світлом маяка. Стоїш за штурвалом і відчуваєш, як цей вогник утримує гармонію простору.



86
В старому селі, де зруйновано церкву, де люди замордовані буденністю, смерть така звична.

87
Північно – західний вітер кидає на промерзлу землю лапатий сніг. Буденно з’являється зима, і відчуваєш сповитий смутком спокій.

88
Поет спочиває.
Сосни скриплять під вітром,
Падають голки на тіло,
Що в гамаку спочиває.

89
Над обрієм ранкова зірка. В імлі дві постаті рибалок: їх кроки розчиняються в переспіві жаб і цикад.

90
В яблуневому саду гріємося навколо вогнища. Перша ранкова паморозь.

91
Згадуючи дитинство.
Сиджу на підвіконні старої мазанки. За шибкою бабуся несе оберемок дров, залишаючи сліди на килимі першого снігу.

92
В тумані над похмурим дачним селищем кружляє гайвороння. Напівголі берези, перелякані пташиним граєм, втрачають залишки жовтневого вбрання.

93
За вікном шумить марудний дощ, а старенька кутається в плед, зігріваючись спогадами.

94
Запах цієї дівчини – перукаря, як привід для нищівної поразки у війні за власну цноту.

95
Над тихою рікою діброва майже гола. За дібровою заводські труби утримують чавунне литво хмар, наче хочуть зберегти волошкову незайманість обрію.



96
Господь Володар вічностей та часів силами своєї благодаті і любові береже безгрішні дитячі усмішки, як найкращі згадки про наше минуле.

97
В башті старого замку дівчинка грала на клавесині. О, якими ж недоречними здавались сучасники, авто і цистерни з пальним.

98
Вистукує годинник, підганяючи найкоротшу ніч. Прохолода не встигне приспати мою втому.

99
20 сторіччя.
Цей перстень на вітрині антикварної крамниці двічі знімали з мерця, один раз конфіскували і тричі крали.

100
На пероні в Конотопі продають вареники і картоплю. На пероні в Конотопі я надихатись не можу словами і запахами Вітчизни.

101
Пролітаючи над Шепетівккою, так хотілося стати вітром, щоб шугати понад лісами, аж поки вечірнє сонце не зникне за небосхилом.

102
Земля – це чабрець, що п’є бензин замість води і відчуває пестощі розпеченої гуми коліс авто. Ми впевнені, що настане завтра, а якщо не настане, то відчуємо лише звірячий жах, і нічого, крім жаху.

103
Нічого не хочеться, тільки дивитися в небо, мовчати, і думки не мати, і навіть бездумністю не хвилюватись. Просто дивитися в небо, мати маленьку надію, що думка народиться зовні, і стане раптово моєю.

104
Мій день вже злинув. Я не бачу сонця. Дивлюсь на двір, самотній без конвалій, що повсихали ще торік.

105
Чого це ви завели про кохання? Кохали б так, як я у ті роки, коли душа ятрила, мов жарина, а серце кричало жабою в пащеці старого вужа.



106
Ісидор Петрович пояснює вірші – такий у сердеги фах. Він розтлумачить мої думки, і чому я не думав інакше. Його вироки більш реальні, ніж Рим на семи пагорбах.

107
Як добре всміхатися зранку і всміхатися, засинаючи. Якби позбутися пекла в своєму серці, то може і кінця світу ми б не спізнали?

108
То що нам Гекуба? Невтішна стара, котрій не вистачить сліз, щоб оплакати своїх дітей. То що нам Україна? Чи вистачить у нас мужності, щоб любити її, тамуючи свої печалі і свою слабкість?

Коли в спеку заходиш в прохолодний під'їзд,
Коли перетинаєш фінішну лінію,
Коли у твоїй заліковці вимальовують 5,
Коли після чекання твої надія і терпіння торжествують;

Коли у твої голові драйвують позитивні думки,
Коли наступаючи тобі на ногу просять вибачити,
Коли читають написаний тобою вірш і захоплюються,
Коли після розлуки настає довгоочікувана зустріч;

Коли настає твій День народження - тя вітають,
Коли гарна погода сприяє твоїм планам,
Коли ти зустрічаєш людину зі схожими мріями,
Коли після лежання на дні, піднімаєшся на поверхню;

Коли виймаєш з печі вдалу випічку,
Коли наповнюєш простягнуту руку прохаючого,
Коли чхаєш від застуди і тобі бажають здоров'я,
Коли після відчаю до тебе повертається надія;

Коли у темноті вмикається світло,
Коли рідні тебе підтримують,
Коли дізнаєшся правду,
Коли після війни настає мир,-

Ти радієш і блаженствуєш.

Коли...


2009

Як Вони кажуть:
- Банзай!
Розбитися вщент,
Розповзтися по чиїхось будинках
вогнем і нещастям,
наробити дірок у всіх головах, грудях і нижче,
пропасти у крик,
стиснутися в вічність.

А хто встоїть?

2009р.