А вже надворі зима.
Чого втікати? Куди?
В степу доріг вже нема,
Сніг перемів всі сліди.
Та він надумавсь отак:
Хоч в ріднім краї помру,
Не хочу грати ніяк
У цю ненависну гру,

Так яро славу здобуває хтось,
що вже й озимини не сіятиме зовсім...
А Ви, чиє ім’я збулось,
знов сипте зерна у тривожну осінь.

Чекайте знову сходів молодих,
тих усмішок, які Вас щиро гріють,
щоб мати щастя вжинків золотих

Лай собачий, безпроглядний
Полум’яна ніч страшить
Залишаєшся нарядним,
Бо тобі ще тута жить…
Свій, до всього, депортамент…
Дударівський… лейтмотив
Бабці й материн орнамент
З ким повсюду ти гостив

Другий десяток на прикупі сиджу.
Тасую карти, готую каву,
Шампанське і коньяк підношу.
Не одмовляюсь од чарчини, як пригостять.
А от сигарний дим не зношу
(В дитинстві батько добряче нагодував махоркою).
А хлопці смалять, хоч сокиру вішай.
Десь з

Обхопивши голову руками,
Тугу переборюю гірку, –
Позираю болісно на плями
Крові на порожньому візку.
Тільце причепурене “кинджалом”
І блискуче від осколків скла, –
Очманіла матінка помалу
Повз жаркі руїни понесла.

Дорогою рипучий сніг
і металеві краєвиди
не бачив ще такої світ
зими холодної. Не видів.
Укуталися зорі в дим,
тремтять дерева змерзлі в гаї
і місяць, що стає старим,
коли це кінчиться, не знає.

Розповнілі метеорити
переплавлюють очі в жах.
Люди-звірі-будинки-квіти...
Ми скидаємось на комах.
То туди, то сюди повземо.
Ми - стеблини серед грудок!
Дні лікують важку екзему
і всміхаються між тривог.

Тулилася до ніг і шепотіла
про незбагненну часу таїну
та тимчасовість будь-якого тіла,
безсилого здолать його стіну…

Про таємничі і безмежні далі,
що завжди будуть в пошуки вести,
крутити спонукатимуть педалі,

Зустрілися у сплетиві доріг.
В очах любов і смутку караван.
Ніколи не прийду на Ваш поріг.
Чужому щастю не завдам я ран.

Навряд чи ми побачимось колись,
Бо недосяжні мрійні береги.
Я Вам не напишу ніколи лист,

Згадати зась, бо пам'яті нема,
Дивлюсь на світ, але його не бачу.
Мою правицю стиснув мертвий братчик
І кличе за собою у туман.

Живим - живі, та я - напівмертв'як,
Щоночі розмовляю з неживими.
Морозяні печуть вогнями зими,

Вимагаю «пряму мову»
Без задоринок і швів
І на дотик — волошкову
І без зайвих слизьких слів
І щоб дикція як треба
І щоб наголос - всі сто…
І сама щоби окрепла…
Щоб не нехтував ніхто…

Де б'є живець*
в легкім на голос дзвоні
і жебонить
у серці дна криниць,
леліє літо.
Сонце погляд ронить
в зелені сукні
запальних суниць.

Не чуть зозуль в Єрусалимі.
Та, зрештою, немає в тім біди,
Коли заходить мова про літа,
Бо кожен день прожитий,
Мов випадково знайдена підкова,
Що чимось пам’ять обпліта.
Блажен, у кого стачить сили
Дослухати зозулю до кінця

Із Юза Алешковського

          На безкраїх просторах Вітчизни,
          стоячи у битвах до кінця,
          склав народ наш урочисту пісню
          про Вождя, і Друга, і Отця.
                              О.Сурков (1938)

Знов нагаї розжареної днини
Ударами своїми обпекли.
На синіх небесах -- ані хмарини --
Земля аж вигоряє до золи.

Трава в жнива жовтіє передчасно,
Міліють ріки, змучені ставки.
Лютує сонце й довго так не гасне,

Якась вкрай заздрісна людина
У літні плани внесла зміни,
Щоб ти лиш бачила в уяві
Далеке море величаве.
Зростає й дужчає бажання
Скоріш здійснити викривання
Її оманливої суті
І в дружбі з підлою не бути.