![](images/additions.gif)
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.08.01
06:47
Коли душі, утомленій до краю,
Дух творчості наснагу надає,
То все життя приземлене моє
Під небеса фантазії здіймають.
Уяви світ безмежний і глибокий, –
Немає в нім турбот і суєти,
Нема нікчемності і пустоти,
Але є світло і тепло, і спокій.
Дух творчості наснагу надає,
То все життя приземлене моє
Під небеса фантазії здіймають.
Уяви світ безмежний і глибокий, –
Немає в нім турбот і суєти,
Нема нікчемності і пустоти,
Але є світло і тепло, і спокій.
2024.08.01
04:52
Серпню,
даруй небосхилу рясні зорепади,
вітрисько уже не шукає де роси,
пожухлий листочку, тримайся, не падай,
ще буде злетіти достатньо спокуси,
у білі тумани осіннього ранку,
надихатись пахощів першого диму,
який дідуганом присяде на ґанку,
даруй небосхилу рясні зорепади,
вітрисько уже не шукає де роси,
пожухлий листочку, тримайся, не падай,
ще буде злетіти достатньо спокуси,
у білі тумани осіннього ранку,
надихатись пахощів першого диму,
який дідуганом присяде на ґанку,
2024.08.01
01:03
Я нікуди не поспішав.
Ще тоді не боліла душа.
Ще достатньо було потужності
Виживати в царстві бездушності.
Надто довгі писав рядки.
Мов латина, мої думки
Щиро прагнули справедливості
Ще тоді не боліла душа.
Ще достатньо було потужності
Виживати в царстві бездушності.
Надто довгі писав рядки.
Мов латина, мої думки
Щиро прагнули справедливості
2024.07.31
19:17
Мрії, сповнені криштальним, чарівним дитячим сміхом,
Збережи в своєму серці, не згуби, нехай не згасить
Дивний вогник сонцесяйний вихор втіхи, а чи лиха,
Хай летять з тобою поряд лиш окрилені Пегаси.
Музи хай оберігають водограй твоїх фантазій,
Хай
Збережи в своєму серці, не згуби, нехай не згасить
Дивний вогник сонцесяйний вихор втіхи, а чи лиха,
Хай летять з тобою поряд лиш окрилені Пегаси.
Музи хай оберігають водограй твоїх фантазій,
Хай
2024.07.31
19:12
For all hopeless hearts Holy Heaven predicts declination.
Having lost their essence, our days are becoming defenseless.
If you neglect control, therefore you are besieged by grim troubles;
And you trust your misfortune like they were your closest kin p
Having lost their essence, our days are becoming defenseless.
If you neglect control, therefore you are besieged by grim troubles;
And you trust your misfortune like they were your closest kin p
2024.07.31
18:58
Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
І небо синє вабило перкалем,
І сонце розсипало бризки цедри.
А ти хотів, щоб бігла я на зустріч
В твої міцні обійми, як раніше.
Але мовчить чомусь сердечний зумер,
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
І небо синє вабило перкалем,
І сонце розсипало бризки цедри.
А ти хотів, щоб бігла я на зустріч
В твої міцні обійми, як раніше.
Але мовчить чомусь сердечний зумер,
2024.07.31
13:32
До серпня залишилось п’ять хвилин,
планеті повернутися навколо,
а у степу духмяніє полин –
горить під небом материнське поле…
Порепане від сонця і жари,
од вибухів ракетних і снарядів.
Дісталися нарешті ми пори –
планеті повернутися навколо,
а у степу духмяніє полин –
горить під небом материнське поле…
Порепане від сонця і жари,
од вибухів ракетних і снарядів.
Дісталися нарешті ми пори –
2024.07.31
10:57
як знати — можливо нам теж
закортіло би раптом
чуттів розхожих таких
без настирливих призм
підводний камінь наступний
а тут — мазохізм
чи варто докласти зусиль
закортіло би раптом
чуттів розхожих таких
без настирливих призм
підводний камінь наступний
а тут — мазохізм
чи варто докласти зусиль
2024.07.31
10:19
А ранок знову настає.
Виходить сонце, вітер віє.
Буття, прогіркле москалем,
підживлює надія,
що не намарна боротьба
ні збройна, ні підшкірна.
Колись ніч перестане шарпати стрільба.
Вона лежатиме поранена й натомлена. Та головне - жива.
Виходить сонце, вітер віє.
Буття, прогіркле москалем,
підживлює надія,
що не намарна боротьба
ні збройна, ні підшкірна.
Колись ніч перестане шарпати стрільба.
Вона лежатиме поранена й натомлена. Та головне - жива.
2024.07.31
09:30
О-о, п'ять мільярдів стерлінгів...
Це ж треба так узріть?
Куди мені, я з дервішів,
Прошу вас, не судіть
За вибране, за пружності,
За схованки душі…
Найбільше за незручності,
Бо, все таки, рушій…
Це ж треба так узріть?
Куди мені, я з дервішів,
Прошу вас, не судіть
За вибране, за пружності,
За схованки душі…
Найбільше за незручності,
Бо, все таки, рушій…
2024.07.31
09:01
Підбитий у відльоті птах.
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
2024.07.31
08:34
Кажуть, коли уславленого українського дресирувальника Володимира Шевченка
проводжали в останню путь, над Київським цирком стояло справжнє ревіння -
леви і тигри вголос ридали…
Усміхнений, з довгим волоссям…
Пробив час у зАсвіти йти.
Над цирком
проводжали в останню путь, над Київським цирком стояло справжнє ревіння -
леви і тигри вголос ридали…
Усміхнений, з довгим волоссям…
Пробив час у зАсвіти йти.
Над цирком
2024.07.31
07:32
Любов – магічний алгоритм!
А що лежить в його основі?
Мо’ своєрідний біоритм?
У чому чиста суть любові?
Вона порозумінню шанс,
взаємин ніжних запорука,
сердець гарячих резонанс,
А що лежить в його основі?
Мо’ своєрідний біоритм?
У чому чиста суть любові?
Вона порозумінню шанс,
взаємин ніжних запорука,
сердець гарячих резонанс,
2024.07.31
05:34
Зранену війною Україну
Ворог намагається скорити, –
То вмовляє стати на коліна,
То гризе і рве несамовито.
Дикі звірі скупчились у зграї
Задля ловлі жирної поживи
Й на чуже підступно зазіхають
Хижаки, одвічно шолудиві.
Ворог намагається скорити, –
То вмовляє стати на коліна,
То гризе і рве несамовито.
Дикі звірі скупчились у зграї
Задля ловлі жирної поживи
Й на чуже підступно зазіхають
Хижаки, одвічно шолудиві.
2024.07.31
04:34
щось залишається
від того
що не стало
від серця
біль
від усмішки
зухвалість
від ніжних дотиків
від того
що не стало
від серця
біль
від усмішки
зухвалість
від ніжних дотиків
2024.07.31
03:08
Життя минає. Час іде.
Все добре - потім. Зараз - туга.
Живу. Та не нажив я друга,
І ворога нема ніде.
Куди не гляну - все не те...
Чия у цьому є заслуга?
Життя минає. Час іде.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Все добре - потім. Зараз - туга.
Живу. Та не нажив я друга,
І ворога нема ніде.
Куди не гляну - все не те...
Чия у цьому є заслуга?
Життя минає. Час іде.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
![](images/additions.gif)
2024.07.25
2024.07.05
2024.07.04
2024.07.02
2024.06.26
2024.06.20
2024.06.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
![Тлумачний словник Словопедія](http://img.slovopedia.org.ua/button88x31.gif)
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
* * *
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
* * *
А вже надворі зима.
Чого втікати? Куди?
В степу доріг вже нема,
Сніг перемів всі сліди.
Та він надумавсь отак:
Хоч в ріднім краї помру,
Не хочу грати ніяк
У цю ненависну гру,
Що радий хану служить,
Волію бути рабом.
Хоч трохи вільним пожить
Та і померти слідом.
Зірвався та і подавсь
У снігову заметіль.
А там вже й не сподівавсь,
Що живим вийде звідтіль.
Мороз пройма до кісток,
А вітер злий продима.
Немов безвільний листок,
Що ним менжує зима.
Ішов, куди – не дививсь.
Та й звідки знати – куди?
Під вітром долі хиливсь.
Шукав надії сліди.
Та Бог, мабуть, його вів,
Померти в полі не дав.
Бурдюг уходників стрів.
А так би точно пропав.
Сніг під дверима розгріб,
Рук майже не відчував.
Оглух і майже осліп,
Поки в бурдюг той попав.
Хоч холод й темрява тут,
Та ж вітер десь завива.
Забитись можна у кут,
Нехай душа ожива.
Крізь невелике вікно
Ледь день сюди зазира.
Розглянувсь – пічка оно.
Знать, не остання діра.
І хліба можна спекти,
Було б із чого. Та й жить.
Лиш дрів для того знайти.
Та іще чим розпалить.
Як звикли очі уже,
То він і кабицю вздрів.
Аж здивувався: невже?!
У ній накладено дрів.
Сюди-туди повернувсь,
Знайшов кресало і трут.
«Тепер вогню розживусь
Та й зимуватиму тут!»
Казали сь мо козаки,
Як кабицю натопить.
То камінь стане такий,
Навкруг від нього пашить.
У геть замерзлих руках
Кресало важко втримать.
Та смерть же не зачека.
Не хочеться помирать.
Аж ось і вогник затлів,
А далі і розгорівсь.
Він біля кабиці сів,
Найперше – добре зігрівсь.
Тоді уже при вогні
По бурдюгу розглядів.
Вздрів купу дрів при стіні
І дуже тому зрадів.
Ще пару діжок знайшов,
А в них продуктів запас.
Тоді вже й сумнів зборов –
Ще помирати не час.
Якось із тим проживе.
А там – чи ж він не козак? –
Щось вигада ще нове,
Тепла й дотягне отак.
В надіях й мріях отих
Він біля кабиці вклавсь.
Очей заплющить не встиг,
Коли зі сном вже спізнавсь.
Лише подумать зумів,
Коли весни він діжде,
То тим, хто все залишив,
Він красну дяку складе.
Наснивсь йому рідний край,
Старий батьківський ще дім.
І батько, й мати стара –
За шістдесят уже їм.
Чи ще живі, чи нема?
В неволі звідки би взнав?
А пам’ять досі трима
Такими, як покидав.
І той його рідний дім,
Що десь далеко чека,
Щось розбудив таке в нім.
Ота скорбота гірка
Ураз розтала, як дим.
Неначе крила відчув.
Душа прокинулась в нім,
Бо волю, врешті, вдихнув.
Чого втікати? Куди?
В степу доріг вже нема,
Сніг перемів всі сліди.
Та він надумавсь отак:
Хоч в ріднім краї помру,
Не хочу грати ніяк
У цю ненависну гру,
Що радий хану служить,
Волію бути рабом.
Хоч трохи вільним пожить
Та і померти слідом.
Зірвався та і подавсь
У снігову заметіль.
А там вже й не сподівавсь,
Що живим вийде звідтіль.
Мороз пройма до кісток,
А вітер злий продима.
Немов безвільний листок,
Що ним менжує зима.
Ішов, куди – не дививсь.
Та й звідки знати – куди?
Під вітром долі хиливсь.
Шукав надії сліди.
Та Бог, мабуть, його вів,
Померти в полі не дав.
Бурдюг уходників стрів.
А так би точно пропав.
Сніг під дверима розгріб,
Рук майже не відчував.
Оглух і майже осліп,
Поки в бурдюг той попав.
Хоч холод й темрява тут,
Та ж вітер десь завива.
Забитись можна у кут,
Нехай душа ожива.
Крізь невелике вікно
Ледь день сюди зазира.
Розглянувсь – пічка оно.
Знать, не остання діра.
І хліба можна спекти,
Було б із чого. Та й жить.
Лиш дрів для того знайти.
Та іще чим розпалить.
Як звикли очі уже,
То він і кабицю вздрів.
Аж здивувався: невже?!
У ній накладено дрів.
Сюди-туди повернувсь,
Знайшов кресало і трут.
«Тепер вогню розживусь
Та й зимуватиму тут!»
Казали сь мо козаки,
Як кабицю натопить.
То камінь стане такий,
Навкруг від нього пашить.
У геть замерзлих руках
Кресало важко втримать.
Та смерть же не зачека.
Не хочеться помирать.
Аж ось і вогник затлів,
А далі і розгорівсь.
Він біля кабиці сів,
Найперше – добре зігрівсь.
Тоді уже при вогні
По бурдюгу розглядів.
Вздрів купу дрів при стіні
І дуже тому зрадів.
Ще пару діжок знайшов,
А в них продуктів запас.
Тоді вже й сумнів зборов –
Ще помирати не час.
Якось із тим проживе.
А там – чи ж він не козак? –
Щось вигада ще нове,
Тепла й дотягне отак.
В надіях й мріях отих
Він біля кабиці вклавсь.
Очей заплющить не встиг,
Коли зі сном вже спізнавсь.
Лише подумать зумів,
Коли весни він діжде,
То тим, хто все залишив,
Він красну дяку складе.
Наснивсь йому рідний край,
Старий батьківський ще дім.
І батько, й мати стара –
За шістдесят уже їм.
Чи ще живі, чи нема?
В неволі звідки би взнав?
А пам’ять досі трима
Такими, як покидав.
І той його рідний дім,
Що десь далеко чека,
Щось розбудив таке в нім.
Ота скорбота гірка
Ураз розтала, як дим.
Неначе крила відчув.
Душа прокинулась в нім,
Бо волю, врешті, вдихнув.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію