Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.24
12:50
Я заснув майже тільки під ранок,
А всю ніч мене хтось катував.
І тривога тремтлива і рання
Так постала, як вічний Ваал.
Ти чекаєш сну, ніби оази
У пустелі нещадній, страшній.
Ти безсоння утомлений в'язень
А всю ніч мене хтось катував.
І тривога тремтлива і рання
Так постала, як вічний Ваал.
Ти чекаєш сну, ніби оази
У пустелі нещадній, страшній.
Ти безсоння утомлений в'язень
2026.05.24
12:33
Поцікавився в інтернеті в гуглі в режимі ШІ Джеміні словом - "вірш",
і він раз у раз пише таке:
Джерело у слові
Коли весь світ затихне у тривозі,
І тінь лягає на розпутті доль,
Шукай розраду не в чужій дорозі,
і він раз у раз пише таке:
Джерело у слові
Коли весь світ затихне у тривозі,
І тінь лягає на розпутті доль,
Шукай розраду не в чужій дорозі,
2026.05.24
09:52
Коли премудрість вщухне,
Дріматиме оплот,
З* льодяниками пачка
Зійде до нас на корт.
Під враженням постійним,
Що нам дають у борг,
Щоб стати самостійним
Із Гайдеґґером вдвох.
Дріматиме оплот,
З* льодяниками пачка
Зійде до нас на корт.
Під враженням постійним,
Що нам дають у борг,
Щоб стати самостійним
Із Гайдеґґером вдвох.
2026.05.23
20:32
якийсь бардак у голові
із перепадом тиску
я мав сказати щось тобі
тому що ти неблизько
люблю чекаю вірю це
ти знаєш і без мене
і мусиш пильнувати все
свої кордони ревно
із перепадом тиску
я мав сказати щось тобі
тому що ти неблизько
люблю чекаю вірю це
ти знаєш і без мене
і мусиш пильнувати все
свої кордони ревно
2026.05.23
19:42
Мабуть не пригадати
Сенсу віршів своїх -
Це як солодкий гріх,
Годі і починати
Думка як глупа ніч,
З вірою в нерозчуте,
Де надривають пути
Сенсу віршів своїх -
Це як солодкий гріх,
Годі і починати
Думка як глупа ніч,
З вірою в нерозчуте,
Де надривають пути
2026.05.23
14:03
Тут, в Уричі*, спокій і тиша чіпка,
лиш річка в камінні дзюркоче в’юнка
та інколи дзвонів гучний передзвін
несеться дзюрчанню тому навздогін.
А там, де бескидів у брижах лоби,
тріпочуть лісів пелехатих чуби
і в просторі згуслім, немов у смолі,
лиш річка в камінні дзюркоче в’юнка
та інколи дзвонів гучний передзвін
несеться дзюрчанню тому навздогін.
А там, де бескидів у брижах лоби,
тріпочуть лісів пелехатих чуби
і в просторі згуслім, немов у смолі,
2026.05.23
13:04
дім меґі макґі на пагорбові
всю спадщину батько узяв і пропив їй
то вона пішла у тенжі таун
людям отут до уподоби життя
коли сумуєш чи все надарма
сходи й купи собі мештів пару
і йди до нас у наш тенжі таун
всю спадщину батько узяв і пропив їй
то вона пішла у тенжі таун
людям отут до уподоби життя
коли сумуєш чи все надарма
сходи й купи собі мештів пару
і йди до нас у наш тенжі таун
2026.05.23
11:53
римоване есе)
Династією злодії назвались,
оті знаглілі, що країну обкрадають,
оті нащадки проросійських звалищ,
які свій досвіт від Росії мають.
З часів совдепії цей бруд ми спадкували,
позбутись толерантність заважає.
Династією злодії назвались,
оті знаглілі, що країну обкрадають,
оті нащадки проросійських звалищ,
які свій досвіт від Росії мають.
З часів совдепії цей бруд ми спадкували,
позбутись толерантність заважає.
2026.05.23
11:31
Як добре, що не треба завтра бігти
У суєту і у нові пастки.
І загнаний, немов собака біглі,
Ти упадеш в обійми темноти.
Не треба гнатись навіжено, дико
За морквою, насправді - у обрив.
Так люди падають з надсадним риком
На землю, коли вигорів пори
У суєту і у нові пастки.
І загнаний, немов собака біглі,
Ти упадеш в обійми темноти.
Не треба гнатись навіжено, дико
За морквою, насправді - у обрив.
Так люди падають з надсадним риком
На землю, коли вигорів пори
2026.05.23
09:17
Талановитого актора-міма зі Сумщини знали як «живу скульптуру». Він популяризував цей вид мистецтва в Україні та за кордоном. Дарував те, що сьогодні всім нам так не вистачає, - посмішку.
Його життя обірвалося на 32-му році у бою під Куп‘янськом…
Він за
Його життя обірвалося на 32-му році у бою під Куп‘янськом…
Він за
2026.05.23
08:15
Дитя, у якому вбачаю себе,
Моє відображення, внутрішнє его,
Подеколи тихе невтішне цабе.
Тому й закликаю – послухай, сердего,
На мене дивись, ти ж посутність моя,
І вириватись нікуди не треба,
Яка б не крутила тебе течія.
А знову не чуєш, а може, в
Моє відображення, внутрішнє его,
Подеколи тихе невтішне цабе.
Тому й закликаю – послухай, сердего,
На мене дивись, ти ж посутність моя,
І вириватись нікуди не треба,
Яка б не крутила тебе течія.
А знову не чуєш, а може, в
2026.05.23
01:00
Я більше не буду зручним.
Я більше не буду ручним.
Нікого давно не чекаю.
Пливу до останнього краю
Крізь дим.
Все! Досить! Ні слова про текст!
Чи вибух, чи знову протест,
Я більше не буду ручним.
Нікого давно не чекаю.
Пливу до останнього краю
Крізь дим.
Все! Досить! Ні слова про текст!
Чи вибух, чи знову протест,
2026.05.22
20:47
ковінька твоїй матері
і трясця теж авжеж
нам весело в цій матриці
веселощі без меж
у дишло пропаганду їх
слідкуймо за руками
бо мусора пов’язані
навіки з бандюками
і трясця теж авжеж
нам весело в цій матриці
веселощі без меж
у дишло пропаганду їх
слідкуймо за руками
бо мусора пов’язані
навіки з бандюками
2026.05.22
18:12
Самотній столик. З кавою горня.
Самотнє сонце смішно мружить око.
Милуюсь неба звітреним бароко,
де літака сріблястість, мов блешня,
у височіні блиска одиноко...
Здійнявся вітер, завихрив окіл,
зриває листя, віє в очі пилом.
Самотнє сонце смішно мружить око.
Милуюсь неба звітреним бароко,
де літака сріблястість, мов блешня,
у височіні блиска одиноко...
Здійнявся вітер, завихрив окіл,
зриває листя, віє в очі пилом.
2026.05.22
16:44
до чого йшлося
той іній
на моїм волоссі
і коло
обігу води
вона
оте
не приведи
той іній
на моїм волоссі
і коло
обігу води
вона
оте
не приведи
2026.05.22
15:56
Півонії диво розквітло в саду,
Рожеве вмивається вранці в росі,
У ніжній, солодкій, пречистій красі,
Натхнення - душі, і гармонії - дух.
Відкинувши геть і тривогу й біду,
Я пещу пелюстки тендітні усі.
Півонії диво розквітло в саду,.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Рожеве вмивається вранці в росі,
У ніжній, солодкій, пречистій красі,
Натхнення - душі, і гармонії - дух.
Відкинувши геть і тривогу й біду,
Я пещу пелюстки тендітні усі.
Півонії диво розквітло в саду,.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.05.14
2026.05.13
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
* * *
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
* * *
А вже надворі зима.
Чого втікати? Куди?
В степу доріг вже нема,
Сніг перемів всі сліди.
Та він надумавсь отак:
Хоч в ріднім краї помру,
Не хочу грати ніяк
У цю ненависну гру,
Що радий хану служить,
Волію бути рабом.
Хоч трохи вільним пожить
Та і померти слідом.
Зірвався та і подавсь
У снігову заметіль.
А там вже й не сподівавсь,
Що живим вийде звідтіль.
Мороз пройма до кісток,
А вітер злий продима.
Немов безвільний листок,
Що ним менжує зима.
Ішов, куди – не дививсь.
Та й звідки знати – куди?
Під вітром долі хиливсь.
Шукав надії сліди.
Та Бог, мабуть, його вів,
Померти в полі не дав.
Бурдюг уходників стрів.
А так би точно пропав.
Сніг під дверима розгріб,
Рук майже не відчував.
Оглух і майже осліп,
Поки в бурдюг той попав.
Хоч холод й темрява тут,
Та ж вітер десь завива.
Забитись можна у кут,
Нехай душа ожива.
Крізь невелике вікно
Ледь день сюди зазира.
Розглянувсь – пічка оно.
Знать, не остання діра.
І хліба можна спекти,
Було б із чого. Та й жить.
Лиш дрів для того знайти.
Та іще чим розпалить.
Як звикли очі уже,
То він і кабицю вздрів.
Аж здивувався: невже?!
У ній накладено дрів.
Сюди-туди повернувсь,
Знайшов кресало і трут.
«Тепер вогню розживусь
Та й зимуватиму тут!»
Казали сь мо козаки,
Як кабицю натопить.
То камінь стане такий,
Навкруг від нього пашить.
У геть замерзлих руках
Кресало важко втримать.
Та смерть же не зачека.
Не хочеться помирать.
Аж ось і вогник затлів,
А далі і розгорівсь.
Він біля кабиці сів,
Найперше – добре зігрівсь.
Тоді уже при вогні
По бурдюгу розглядів.
Вздрів купу дрів при стіні
І дуже тому зрадів.
Ще пару діжок знайшов,
А в них продуктів запас.
Тоді вже й сумнів зборов –
Ще помирати не час.
Якось із тим проживе.
А там – чи ж він не козак? –
Щось вигада ще нове,
Тепла й дотягне отак.
В надіях й мріях отих
Він біля кабиці вклавсь.
Очей заплющить не встиг,
Коли зі сном вже спізнавсь.
Лише подумать зумів,
Коли весни він діжде,
То тим, хто все залишив,
Він красну дяку складе.
Наснивсь йому рідний край,
Старий батьківський ще дім.
І батько, й мати стара –
За шістдесят уже їм.
Чи ще живі, чи нема?
В неволі звідки би взнав?
А пам’ять досі трима
Такими, як покидав.
І той його рідний дім,
Що десь далеко чека,
Щось розбудив таке в нім.
Ота скорбота гірка
Ураз розтала, як дим.
Неначе крила відчув.
Душа прокинулась в нім,
Бо волю, врешті, вдихнув.
Чого втікати? Куди?
В степу доріг вже нема,
Сніг перемів всі сліди.
Та він надумавсь отак:
Хоч в ріднім краї помру,
Не хочу грати ніяк
У цю ненависну гру,
Що радий хану служить,
Волію бути рабом.
Хоч трохи вільним пожить
Та і померти слідом.
Зірвався та і подавсь
У снігову заметіль.
А там вже й не сподівавсь,
Що живим вийде звідтіль.
Мороз пройма до кісток,
А вітер злий продима.
Немов безвільний листок,
Що ним менжує зима.
Ішов, куди – не дививсь.
Та й звідки знати – куди?
Під вітром долі хиливсь.
Шукав надії сліди.
Та Бог, мабуть, його вів,
Померти в полі не дав.
Бурдюг уходників стрів.
А так би точно пропав.
Сніг під дверима розгріб,
Рук майже не відчував.
Оглух і майже осліп,
Поки в бурдюг той попав.
Хоч холод й темрява тут,
Та ж вітер десь завива.
Забитись можна у кут,
Нехай душа ожива.
Крізь невелике вікно
Ледь день сюди зазира.
Розглянувсь – пічка оно.
Знать, не остання діра.
І хліба можна спекти,
Було б із чого. Та й жить.
Лиш дрів для того знайти.
Та іще чим розпалить.
Як звикли очі уже,
То він і кабицю вздрів.
Аж здивувався: невже?!
У ній накладено дрів.
Сюди-туди повернувсь,
Знайшов кресало і трут.
«Тепер вогню розживусь
Та й зимуватиму тут!»
Казали сь мо козаки,
Як кабицю натопить.
То камінь стане такий,
Навкруг від нього пашить.
У геть замерзлих руках
Кресало важко втримать.
Та смерть же не зачека.
Не хочеться помирать.
Аж ось і вогник затлів,
А далі і розгорівсь.
Він біля кабиці сів,
Найперше – добре зігрівсь.
Тоді уже при вогні
По бурдюгу розглядів.
Вздрів купу дрів при стіні
І дуже тому зрадів.
Ще пару діжок знайшов,
А в них продуктів запас.
Тоді вже й сумнів зборов –
Ще помирати не час.
Якось із тим проживе.
А там – чи ж він не козак? –
Щось вигада ще нове,
Тепла й дотягне отак.
В надіях й мріях отих
Він біля кабиці вклавсь.
Очей заплющить не встиг,
Коли зі сном вже спізнавсь.
Лише подумать зумів,
Коли весни він діжде,
То тим, хто все залишив,
Він красну дяку складе.
Наснивсь йому рідний край,
Старий батьківський ще дім.
І батько, й мати стара –
За шістдесят уже їм.
Чи ще живі, чи нема?
В неволі звідки би взнав?
А пам’ять досі трима
Такими, як покидав.
І той його рідний дім,
Що десь далеко чека,
Щось розбудив таке в нім.
Ота скорбота гірка
Ураз розтала, як дим.
Неначе крила відчув.
Душа прокинулась в нім,
Бо волю, врешті, вдихнув.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
